Головна » Бібліотека - Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності
На основі законів про іноземне інвестування часто видавалися підзаконні акти. Досить часто ці акти не публікувалися. Наприклад, не існувало відкритого доступу до актів Мексиканської національної комісії про іноземне інвестування. Саме неопубліковані державні акти часто є головною причиною занепокоєння як іноземного інвестора, так і його консультанта з юридичних питань. Через деякий час після введення в дію подібних законів уряди багатьох країн змушені були констатувати відсутність значного економічного зростання. Стало очевидним, що "громадянство" менеджерів і акціонерів (засновників) не має істотного значення для економічного розвитку. В результаті в багатьох країнах почали послаблювати режим обмежень іноземних інвестицій. Такі "послаблення" часто відбувалися у формі "винятків" для підприємств, що відповідають певним критеріям, наприклад: - інвестор передає нові технології в країну інвестування; - підприємство з іноземними інвестиціями створює завод або фабрику на території з низьким рівнем економічного розвитку, високим безробіттям і т.ін.; - підприємство з іноземними інвестиціями експортує значну частину своєї продукції; - підприємство з іноземними інвестиціями займається науково-дослідною діяльністю на території країни, інвестуванням. Події початку 80-х років XX ст., в першу чергу криза державного боргу, значно змінили характер законодавства про іноземне інвестування в країнах, що розвиваються. Є, правда, і винятки. Наприклад, Індія продовжує жорстко обмежувати іноземне інвестування, але навіть там вимоги до іноземних інвестицій більш м'які, ніж раніше. Основні відмінності сьогоднішніх законів про іноземне інвестування в цих країнах від старих такі: - дозволено створювати підприємства із стопроцентним іноземним капіталом, хоча деякі галузі залишаються під повним контролем держави; - все ще заохочується поява спільних підприємств, але вони дедалі частіше створюються "добровільно", під впливом економічних закономірностей. Наприклад, заборона придбання землі підприємствами із стопроцентним іноземним капіталом і бажання іноземного інвестора використовувати цю землю для своєї діяльності спонукають його засновувати спільні підприємства. До того самого результату може призвести аналіз ринку цінних паперів, результати якого показують, що інвестору варто обмежити свою участь в іноземному підприємстві; - менше стало заборон на придбання місцевих компаній іноземними корпораціями, хоча в більшості країн (і не тільки в тих, що розвиваються) придбання підприємств взагалі і, зокрема, придбання іноземцями знаходиться під жорстким державним наглядом. Особі, що збирається здійснити інвестицію за кордон, варто пам'ятати про те, що будь-яке законодавство про іноземне інвестування завжди може змінитися. Інвестору потрібно бути до певної міри "пророком" і завжди намагатися розпізнати тенденції в розвитку відповідного законодавства. Часто саме такі навички відкривають шлях до успішної інвестиційної політики. Країни з неринковою або перехідною економікою. Все, що було сказано про нинішнє становище іноземного інвестування у країнах, що розвиваються, з ринковою економікою, справедливо і щодо країн з перехідною економікою. Всі ці держави, по суті, можна зарахувати до тих, що розвиваються. Правда, є деякі розбіжності, пов'язані з підходами до інвестування взагалі: - у країнах із так званою перехідною економікою (колишні республіки СРСР, країни Східної Європи та ін.) довгий час засоби виробництва могли перебувати тільки у державній власності. Держава призначала і наймала керівників підприємств, контролювала їхню діяльність; - інтелектуальна власність у цих державах, коли вони ще були країнами з неринковою економікою, могла перебувати тільки у власності держави, і іноземні інвестори не могли розраховувати на захист своєї інтелектуальної власності. У багатьох країнах із перехідною і неринковою економікою відбуваються поступові зміни, спрямовані на зменшення обмежень іноземних інвестицій. Важливою частиною цих змін, що надає їм якісно іншого значення, є приватизація. Приватизація поставила нові питання іноземним інвесторам. Вона стала процесом, заснованим на поєднанні політики і права. Політична рішучість проводити приватизацію часто має мінімальний практичний ефект, оскільки закони про приватизацію недостатньо опрацьовані і не дають відповіді на більшість суттєвих питань. Одне із найважливіших питань, яке може виникнути в процесі приватизації, - як оцінити об'єкт приватизації. Часто придбання підприємства в країні з неринковою або перехідною економікою означає для іноземного інвестора не більше, ніж звичайне право займатися підприємництвом на території цієї країни. Старе устаткування потрібно замінити, робочу силу треба скоротити, а тих, що лишилися, потрібно навчати нових виробничих процесів, заснованих на сучасних технологіях. Принципи бухгалтерського обліку в таких державах не були призначені для роботи в умовах ринку, тому балансова вартість підприємства часто не має сенсу. Не випускалися акції, тому немає можливості визначити вартість підприємства, виходячи з ринкової ціни акцій. Навіть якщо іноземний інвестор погодився з державою стосовно вартості приватизованого майна, можуть виникнути додаткові пере-шкоди: - вітчизняні підприємства в процесі приватизації нерідко мають привілеї порівняно з іноземними; - переважне право купувати акції приватизованого підприємства можуть мати його працівники, які володіють спеціальними документами (наприклад приватизаційні сертифікати). Країни з розвиненою ринковою економікою. Законодавство, яке обмежує іноземні інвестиції, приймається не тільки в країнах, що розвиваються, але й у країнах з перехідною або неринковою економікою. У країнах з ринковою економікою, як правило, не має законодавчих обмежень іноземного інвестування. Виняток становлять тільки деякі сфери діяльності: - оборонні підприємства; - атомна енергетика; - внутрішнє авіасполучення. Існують також спеціальні процедури, що дають змогу державним органам вводити додаткові обмеження іноземного інвестування, наприклад, щоб запобігти переходу до іноземців контролю над стратегічно важливими новими технологіями. Проте такі процедури дуже рідко застосовуються. Як правило, іноземні інвестиції не потрібно реєструвати, хоча в багатьох країнах робилися спроби ввести обов'язкову реєстрацію іноземних інвестицій. У деяких розвинених країнах, наприклад в Японії, іноземні інвестори можуть зіткнутися з величезною кількістю "неписаних" правил та інших перешкод, хоча там немає законів, що обмежують іноземне інвестування. Примусове відчуження іноземних інвестицій державою. У здійсненні іноземних інвестицій завжди існує ризик того, що держава, яка отримує інвестиції, "вилучить" іноземну інвестицію, наприклад позбавить інвестора права власності або тимчасово обмежить це його право. Досить часто держава надає іноземним інвесторам компенсацію. Але завжди є можливість того, щб держава: - відмовиться надати таку компенсацію; - не надасть адекватної компенсації. Поняття "адекватна компенсація" вже довгий час є предметом дебатів. Як правило, інвестори вимагають, щоб компенсацію було: - виплачено з відповідною оперативністю та адекватну за розміром; - сплачено в прийнятній формі, наприклад у доларах або іншій конвертованій валюті. З цими ризиками можна боротися двома способами: 1) в деяких країнах існують організації, які страхують підприємства, що здійснюють інвестиції за кордоном, від подібних ризиків; 2) у судовому порядку. Іноземним інвесторам можуть бути доступні: - суди в країні здійснення іноземних інвестицій. Недолік цього способу полягає в тому, що в багатьох країнах суди у вирішенні спорів, що зачіпають інтереси держави, значною мірою схильні до політичного впливу інших органів влади; - суди в країні інвестора. Недолік цього способу полягає в тому, що в багатьох країнах іноземні держави можуть бути відповідачами в суді тільки у виняткових випадках і майже ніколи не можна оскаржити законність іноземного державного акта (див. про це докладніше п. 10.4. "Державні торгові підприємства"); - міжнародні інституції, такі як Міжнародний суд ООН, орган із вирішення міжнародних інвестиційних спорів. На жаль, багато держав не визнають обов'язкову силу рішень цих органів. Міжнародні зусилля, націлені на зменшення бар'єрів для іноземних інвестицій. Люди, так чи інакше пов'язані з інвестуванням, завжди прагнули зменшити обмеження іноземного інвестування і ризики, які їм випадало нести (наприклад, збільшити можливість того, що після націоналізації вони одержать належну компенсацію). Зрештою їхні зусилля призвели до того, що держави почали укладати угоди, спрямовані на зменшення ризику в міжнародному інвестуванні. Такі угоди укладаються на двосторонньому рівні (як правило, вони називаються угодами про стимулювання і взаємний захист інвестицій) і на багатосторонньому рівні. З останніх найбільш відомі: - Вашингтонська конвенція 1965 р. про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами й іноземними особами; - Сеульська конвенція 1985 р. про заснування багатостороннього агентства по гарантіях інвестицій; - Угода про інвестиційні заходи, які стосуються торгівлі (Угода ТРІМС - за першими буквами англійської назви). Перші дві конвенції стосуються небезпеки і ризику, з якими стикається іноземний інвестор, і їхня мета - зменшити небезпеку втрат іноземного інвестора. Вашингтонська конвенція 1965 р. про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами. Конвенцію було укладено під егідою Міжнародного банку реконструкції та розвитку. Конвенція заснувала Центр із вирішення міжнародних спорів, розташований у Вашингтоні Якщо інвестор з країни - учасниці Конвенції і будь-яка держава - учасниця Конвенції про неї домовляться, Центр із вирішення міжнародних спорів може виступати в ролі органу з вирішення спорів між ними. Укладення угоди про вирішення спору в Центрі позбавляє сторони права надалі відмовитися від вирішення спору в цьому Центрі. Усі країни - члени Конвенції зобов'язані визнавати і виконувати рішення цього органу, якщо вони раніше погодилися передати спір, що виник між ними, на розгляд цього органу. Рішення Центру не може бути оскаржене в суді. Центр неодноразово допомагав ефективно вирішувати спори, що виникають між державами й іноземними інвесторами. Сеульська конвенція 1985р. про заснування багатостороннього агентства з гарантування інвестицій. Конвенція поки шо не набрала чинності, оскільки ще не завершено необхідні процедури ратифікації в країнах-учасницях. Багатостороннє агентство з гарантування інвестицій відшкодовує втрати іноземних інвесторів, які є результатом: 1) обмежень на переказ валюти за кордон і купівлю-продаж валюти; 2) нормативних актів, адміністративних дій або бездіяльності держави, в якій було здійснено інвестицію, що, по суті, позбавляє інвестора власності, або контролю над іноземними інвестиціями, або істотних переваг, які випливають з інвестицій; 3) порушення державою контракту, укладеного з іноземним інвестором, якщо: * інвестор не має доступу в компетентний суд чи арбітраж, або * розгляд спору в такому суді чи арбітражі невиправдано затягується, або * іноземний інвестор не має можливості виконати рішення, винесене судом чи арбітражем на його користь; 4) небезпеки військових дій або цивільного безладдя. Агентство може також відшкодовувати інші ризики "некомерційного" характеру, якщо: * про це домовляться інвестор і держава, що приймає інвестицію, та * Рада директорів Агентства прийме відповідне рішення. Агентство не може відшкодовувати втрати інвестора, які є результатом: - недискримінаційних заходів загального застосування, які звичайно вживаються урядами з метою регулювання економічної діяльності на своїх територіях; - девальвації або знецінення валюти. Агентство відшкодовує втрати тільки щодо інвестицій у країнах, що розвиваються, - учасницях Конвенції. Агентство відшкодовує втрати інвестора, якщо держава - учасниця Конвенції: - дала свою згоду на надання такої гарантії стосовно визначеної інвестиції; - дала свою згоду на надання гарантій певного роду; - дала свою згоду на надання будь-яких гарантій Агентства. Угода про інвестиційні заходи, що стосуються торгівлі. Участь у цій угоді є обов'язковою умовою членства у Світовій організації торгівлі, прямій спадкоємиці ГАТТ. Інвестиційні заходи, що стосуються торгівлі, - це вимоги до потенційних іноземних інвесторів, які мають відношення до торгівлі, виконання яких є умовою здійснення інвестицій у цій країні або умовою надання інвестору переваг. Наприклад, держава може зажадати, щоб інвестор узяв на себе зобов'язання продавати продукцію підприємства, куди була внесена інвестиція, виключно на експорт. Інший приклад - держава може встановити, що інвестор одержує податкові пільги тільки в обмін на його зобов'язання використовувати у виробництві не менше 50 % матеріалів, виготовлених у країні, що приймає інвестиції. ТРІМС стосується тільки інвестиційних заходів, що вживаються до торгівлі товарами. ТРІМС: - забороняє державам встановлювати такі інвестиційні заходи, що суперечать правилам ГАТТ про національний режим і заборону кількісних обмежень; не дає вичерпного переліку, але містить ілюстративний список таких заходів. До цього списку входять: * вимоги використовувати у виробництві товари, вироблені в країні інвестування (наприклад, не менше 50 % товарів, використаних у виробництві, повинні бути вітчизняними); * норма, яка встановлює максимально припустиму кількість імпортних товарів, що підприємство з іноземними інвестиціями може одержувати, залежно від кількості товарів, яку продає на експорт; - вимагає, щоб усі країни - члени СОТ, які вживають інвестиційні заходи, що суперечать вимогам ГАТТ, повідомляли про це; - вимагає, щоб усі країни - члени СОТ скасували подібні інвестиційні заходи в такі терміни: * розвинені країни - до 1 січня 1997 року; * країни, що розвиваються, - до 1 січня 2000 року; * найменш розвинені країни - до 1 січня 2002 року. ТРІМС також зобов'язує всі країни - учасниці СОТ проводити переговори, щоб розвинути і доповнити угоду ТРІМС. Регіональні і двосторонні угоди щодо іноземних інвестицій. Крім цих багатосторонніх угод, в яких беруть участь країни усього світу, є і регіональні угоди, які зменшують обмеження іноземного інвестування, наприклад Угода про північноамериканську зону вільної торгівлі (НАФТА). Є також і двосторонні угоди про зменшення перешкод іноземним інвестиціям, наприклад, Угода 1994 р. між Україною і США про стимулювання і взаємний захист інвестицій. Контрольні запитання і завдання 1. Що таке оферта? 2. Що таке акцепт ? 3. Коли, відповідно до Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, оферта вважається визначеною, і яке це має значення? 4. Коли, відповідно до Віденської конвенції про договори міжнародної купівлі-продажу товарів, сторона договору може не відповідати за невиконання своїх зобов 'язань ? 5. Які типові умови поставки "Інкотермс" ви знаєте? В чому їхня сутність? 6. Які важливі міжнародні угоди про водні перевезення ви можете назвати? 7. Які засоби платежу ви можете назвати? В чому їхня сутність? 8. Які види фінансових гарантій ви знаєте? Чому вони важливі? Як ці гарантії здійснюються ? 9. Яким чином держави обмежують міжнародну торгівлю банківськими і фінансовими послугами ? 10. Які типові умови договору страхування ви можете назвати? 11. Як держави обмежують міжнародну торгівлю юридичними і бухгалтерськими послугами ? 12. Що таке телекомунікації? Як держави обмежують торгівлю телекомунікаційними послугами ? 13. Що таке Міжнародна федерація інженерів-консультантів (ФІДІК)? 14. Про які питання вам необхідно було б пам 'ятати, якби ви укладали концесійний договір на розробку корисних копалин ? 15. Про що говориться в у годі ТРІМС? Література 1. Воронова Є.М. Міжнародні економічні відносини: Конспект лекцій. - К., 2000. 2. Козик В.В., Папкова Л.А., Даниленко Н. Б. Міжнародні економічні відносини: Навч. посіб. - 2-ге вид., стер. - К., 2001. Глава 12 Вирішення міжнародних комерційних спорів Переговори. Суд. Третейський суд. Виконання іноземних судових рішень. Ще у процесі укладання зовнішньоекономічного договору до нього бажано включити умови про порядок вирішення спорів. У такий спосіб сторони будуть знати про порядок вирішення спору ще до того, як він виникне. 12.1. ПЕРЕГОВОРИ Якщо виник спір, то перед тим, як звертатися в суд, найкраще спробувати вирішити його за допомогою посередників - третіх осіб. У зовнішньоекономічних договорах можна навіть зробити застереження про те, що необхідною умовою передачі справи в суд є переговори через посередників, зазначених у договорі. Посередницькі послуги для вирішення торгових спорів дуже поширені в Азії. Крім того, якщо контракт є довгостроковим, спору про тлумачення договору можна уникнути, встановивши у договорі оперативний і неформальний механізм запобігання цьому спору. Наприклад, можна домовитися, що сторони будуть проводити регулярні зустрічі й погоджувати своє розуміння тексту договору. Якщо все-таки вирішено звернутися в суд, то тут у сторін є два варіанти: 1) звернутися в державний суд; 2) звернутися в недержавний (третейський) суд. 12.2. СУД Для вирішення справи з міжнародної торгівлі необхідно, щоб: 1) суд направив відповідачу або свідкам повідомлення про явку до суду; 2) були зібрані й подані до суду докази, в тому числі документи; 3) після ухвалення рішення позивач повинен одержати виконавчий документ і домогтися виконання рішення. У рішенні всіх цих питань у міжнародних спорах можуть виникнути складнощі. В кожній країні є свої норми міжнародного приватного права. Ці норми визначають, матеріальне право якої країни потрібно застосовувати судам для вирішення юридичних питань, які виникають при укладанні і виконанні міжнародних комерційних угод. Дуже часто норми міжнародного приватного права надають сторонам право відійти від встановлених державою правил. Проте деякі норми в законодавстві чітко визначені, і сторони не мають права вирішувати відповідні питання інакше, ніж передбачено законодавством. У тому, що стосується міжнародного приватного права, потрібно бути дуже уважним, інакше легко дійти помилкових висновків. Матеріальним правом звичайно називають всі правові норми, які діють у певних країнах і не стосуються процесу. Щодо норм процесу (процесуальних норм), то в будь-якому спорі, в тому числі міжнародному, державні суди застосовують тільки "вітчизняні" процесуальні норми. Складність тут полягає в тому, що не в усіх країнах однаковий підхід до питання про те, що слід вважати матеріальним правом. Розгляд спору в іноземному суді пов'язаний з додатковими накладними витратами та витратами часу. Крім того, можуть виникнути процедурні труднощі, пов'язані з необхідністю: - одержати документи, важливі для розгляду справи, за кордоном; - вручити судові документи (наприклад, із вимогою про явку в суд) відповідачу, свідкам, експертам, що знаходяться за кордоном, і т.ін.; - зібрати докази за кордоном. Одержання документів, необхідних для розгляду справи. Часто доказом у суді може бути документ, виданий державним органом іншої країни (іноземний публічний документ). Законодавство багатьох країн встановлює, що іноземні публічні документи визнаються в суді тільки після того, як вони були легалізовані консульською службою країни суду або іншого уповноваженого органу. Проблема визнання судами країни "Б" деяких іноземних державних документів може бути вирішена, якщо країна суду і країна походження документів беруть участь у Конвенції 1960 року, яка відміняє вимоги про легалізацію іноземних публічних документів. Конвенція вимагає, щоб суди визнавали документи, що були засвідчені спеціально уповноваженим органом у країні походження документа. Вручення судових документів (наприклад, із вимогою про явку в суд) відповідачу, свідкам, експертам, які знаходяться за кордоном, і т.ін. Проблема полягає в тому, що країна, де знаходиться та чи інша "необхідна особа", може просто не визнавати такий документ іноземного суду юридичне обов'язковим. У такій ситуації немає ніяких юридичних засобів змусити потрібну особу явитися до суду або вчинити інші необхідні дії. Вирішити цю проблему покликана Гаазька конвенція 1965 р. про подачу за кордоном судових і позасудових документів із цивільних та торгових справ. Вона застосовується до всіх торгових спорів, в яких необхідно направити за кордон судовий або позасудовий документ. Кожна країна-учасниця визначає такий спеціально уповноважений орган. Збір доказів за кордоном. Збір доказів у різних країнах відбувається по-різному. Наприклад, у країнах англо-американського права докази повинні збирати самі сторони процесу. В деяких інших країнах збір доказів розглядається як виняткова функція судів. У багатьох державах спроби зібрати докази без участі місцевих судів і без їхньої згоди можуть розглядатися як загроза суверенітету. В тих же випадках, коли місцеві суди дають згоду зібрати докази, їх можна буде подати в тій формі, що прийнята судовою процедурою цієї країни. Суд, що розглядає ці документи, не завжди має право використовувати ці документи, оскільки вони не відповідають вимогам права країни цього суду. Полегшити такі труднощі в судовому процесі покликана Гаазька конвенція 1970 р. про збір доказів за кордоном у цивільних або торгових справах. Гаазька конвенція допускає три методи для збору доказів за кордоном. 1. Сторона спору може запропонувати суду надіслати прохання до спеціально уповноваженого для цього органу країни, де знаходяться докази. Цей орган передає прохання у відповідний суд цієї іноземної держави. Суд проводить розгляд доказів за тією процедурою, яка прийнята в країні подання прохання, якщо це не суперечить законодавству країни цього суду. 2. Сторона спору може попросити зібрати докази дипломатичного або консульського працівника країни суду, акредитованого в країні, де знаходяться докази. 3. Сторона спору може попросити зібрати докази спеціально призначену уповноважену особу. З цих трьох процедур найефективнішою є перша, оскільки інші дві і не обов'язкові для дипломатичного (консульського) працівника або спеціального уповноваженого. 12.3. ТРЕТЕЙСЬКИЙ СУД Отже, з попередньої глави зрозуміло, чому багато торговців вважають, що державні суди не підходять для спорів, що виникають у міжнародній торгівлі. Адже торговці не завжди можуть заздалегідь сказати: - в якій країні буде розглядатися спір; - яке право застосовується до спору; - чи буде забезпечена конфіденційність тієї інформації, яка використовуватиметься у ході судового розгляду; - скільки часу займе розгляд спору; - чи можна буде визнати і виконати рішення суду однієї країни в іншій країні. В той же час у багатьох країнах ще у дев'ятнадцятому столітті почали виникати "приватні", недержавні суди, які мали право вирішувати спори, передані на їхній розгляд сторонами, їх почали називати третейськими судами. Використання недержавних судів дає учасникам торгівлі більше впевненості. Сторони можуть самі визначати склад суду, встановлювати право, застосовуване для вирішення спору. Вони можуть забезпечити конфіденційність інформації в ході судового розгляду. Для розгляду справи в такому третейському суді необхідно, щоб сторони домовилися про це. Для цього вони можуть: - включити відповідне положення в договір, по якому може виникнути спір ("арбітражне застереження"), або - укласти окремий ("арбітражний") договір. При укладанні арбітражного договору бажано передбачити декілька питань. 1. Місце розгляду спору. Краще вибрати країну, в якій легко одержати в'їздну візу, де сприятливі матеріальні умови, немає труднощів з обміном валют, високий рівень комунікацій. Саме в силу цих причин історично склалося декілька центрів міжнародного третейського судочинства. Серед них: Лондон, Стокгольм (був особливо популярний при розгляді спорів з підприємствами колишнього СРСР), Гонконг, Нью-Йорк. 2. Імперативні норми права (норми, від яких не можна відступити). Справа в тому, що питання про застосовуваність права країни для розгляду спору є дуже важливим. Сторони можуть домовитися про те, що воно не є застосовуваним. Проте в переважній більшості держав є цілий ряд норм, від яких не можна відходити при укладанні угод (у тому числі про вирішення спору), їх називають "імперативними нормами". Такі норми будуть застосовуватися до спору, який відбуватиметься на території цієї країни, в будь-якому випадку (наприклад, імперативні норми шведського права до спору, який розглядається третейським судом у Стокгольмі). Учасники торгової діяльності завжди прагнули звести до мінімуму труднощі, викликані розбіжностями в нормах законодавства про арбітраж. ЮНСІТРАЛ (Комісія ООН з права міжнародної торгівлі) навіть приготувала декілька документів, які містять типові правила про доарбітражне врегулювання спорів і про арбітраж: - Правила про арбітраж 1976 p. ("UNCITRAL Arbitration Rules"); - Правила про доарбітражне врегулювання спорів 1980 р. ("UNCITRAL Conciliation Rules"); - Типовий закон про арбітраж 1985 p. ("UNCITRAL Model Law on Arbitration"). Ці документи держави можуть брати за основу у розробленні власних законодавчих актів. Багато країн вже це зробили. Наприклад, у Німеччині був прийнятий закон про комерційний арбітраж, створений на основі Типового закону про арбітраж ЮНСІТРАЛ. В основі українського закону про арбітраж2 теж лежить Типовий закон про арбітраж 1985 року. Все це робиться для того, щоб уникнути спорів з процесуальних питань, щоб розгляд вівся по суті справи.
|