РОЗДІЛ 3. ЕКОНОМІКА РОЗВИТКУ ГАЛУЗЕЙ ГОСПОДАРСТВА В РЕГІОНІ
ТЕМА 8. ПРИНЦИПИ РАЦІОНАЛЬНОГО ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯ В РЕГІОНІ
1. Форми і методи управління природокористуванням
2. Економіка розвитку аграрного сектору регіону
3. Розвиток рекреаційного комплексу у регіоні
МЕТА ЛЕКЦІЇ:
1. ФОРМИ І МЕТОДИ УПРАВЛІННЯ ПРИРОДОКОРИСТУВАННЯМ
Елементи природи стають природними ресурсами, об'єктами управління, коли їх залучають у процес виробництва як предмет або засіб праці. Управління природокористуванням охоплює в діалектичній єдності природні ресурси, що є особливим елементом продуктивних сил суспільства, і відносини між людьми у процесі використання та відтворення природних ресурсів. У цілому поняття «природокористування» означає весь вплив суспільства на природу, в тому числі на її охорону, освоєння, відтворення та раціональне перетворення.
Основними принципами і вимогами раціонального природокористування є: збалансованість природних ресурсів; необхідність врахування взаємовпливу компонентів навколишнього середовища; оптимальне співвідношення інтенсивного та екстенсивного використання території і природних ресурсів; створення системи природоохоронних територій, яка може підтримувати місцевий екологічний баланс.
При розробці механізму управління природокористуванням треба враховувати особливості навколишнього середовища і насамперед його інерційність. Протягом певного часу навколишнє середовище може зовні не реагувати на антропогенний вплив. Проте в міру нагромадження видозмінюючих компонентів можлива реакція навколишнього середовища у вигляді зміни його якості.
Можна сформулювати принципи раціонального природокористування: стадійності; територіальної диференціації; оптимальності та антропогенних змін навколишнього середовища.
Принцип стадійності освоєння окремих природних ресурсів полягає в диференційованому підході до їх використання, охорони і відтворення на різних етапах взаємодії.
Принцип територіальної диференціації природокористування вимагає урахування впливу регіональних чинників на розвиток економіки певного регіону.
Принцип оптимальності – вимагає такого обміну речовин між виробництвом і навколишнім середовищем, який здійснюється для задоволення потреб суспільства в природних ресурсах при мінімальних витратах суспільної праці та збереженні задовільного стану навколишнього середовища.
Природно-ресурсного потенціал – сукупність усіх ресурсів, які можна використати нині і в майбутньому з метою економічного зростання та поліпшення умов життя і комплексного розвитку.
Від природно-ресурсного потенціалу території залежать галузева структура господарства, обсяги і спеціалізація виробництва, раціональне розміщення продуктивних сил, можливості урбанізації та ін.
У розв'язанні завдань територіального управління природокористуванням велике значення мають програми комплексного соціально-економічного розвитку областей та інших адміністративно-територіальних одиниць (див. табл.).
Природно-господарська збалансованість у регіоні насамперед вимагає: 1) економного, комплексного використання природних ресурсів; 2) ліквідації або обмеження негативного впливу господарської сфери на довкілля.
Особливу увагу слід звернути на територіальні пропорції природокористування. Відомо, що первинна рівновага біосфери порушується насамперед у місцях з високим рівнем урбанізації, тобто у великих містах, промислових центрах та агломераціях, а далі йдуть середні і малі поселення, малоосвоєні території, кон-тинентальний шельф Світового океану.
Формами охорони навколишнього середовища та раціонального природокористування є: державне регулювання, облік, контроль і нагляд, організаційна форма.
Державне регулювання водних, земельних, гірничих відносин здійснюється відповідно до чинного законодавства, зокрема Земельного кодексу та Кодексу про надра.
Облік забезпечує інформацією про фактичний стан навколишнього середовища і використання природних ресурсів.
Контроль і нагляд забезпечують дотримання усіма підприємствами, організаціями, установами і громадянами встановлених вимог до використання природних ресурсів і виконання обов'язків щодо охорони природи, запобігання негативному впливу на навколишнє середовище і ліквідації його наслідків.
Організаційна форма управління передбачає вдосконалення системи природоохоронних органів і служб, визначення їх організаційної структури, завдань і функцій.
Методи управління природокористуванням умовно можна поділити на дві групи. До першої групи належать такі методи: госпрозрахунковий, балансовий, нормативний, розрахунково-аналітичні, статистичні, економіко-математичні, логічного аналізу і групувань, програмно-цільовий, системний тощо.
Другу групу методів управління природокористуванням становлять: економічна оцінка природних ресурсів; екологічна експертиза; моніторинг стану навколишнього середовища і використання природних ресурсів; екологічне районування території; картографування натуральних обстежень та ін.
Розрізняють два види нормативів: коефіцієнти ресурсомісткості (показники земле- та водомісткості) та нормативи відходів і забруднень. Для розрахунку зміни вихідних коефіцієнтів ресурсоспоживання можна застосувати індексний метод:
at = a0 I1, I2, …., I n
де at – норма витрат ресурсів на одиницю продукції та за останній рік прогнозного періоду; a0 – норма витрат ресурсів на одиницю продукції в базисному періоді; I1, I2, …., I n – корективні індекси, що характеризують вплив різних чинників на ресурсомісткість продукції.
Відрахування підприємств за викиди шкідливих речовин у навколишнє середовище, а також кошти, що стягуються з порушників природоохоронного законодавства у вигляді штрафів, та інші надходження повинні створювати резервний фонд охорони природи на різних регіональних рівнях.
Нині є багато альтернативних рішень щодо визначення єдиної регіональної ставки плати за забруднення довкілля.
Норматив плати за забруднення навколишнього середовища в межах установлених лімітів:
Н = Ф/ Mi,
де Ф – плановий обсяг регіонального фонду охорони природи; Mi – приведена маса ліміту викидів забруднюючих речовин на i-му підприємстві.
Охорона і раціональне використання водних ресурсів.
У програмі комплексного розвитку господарства регіону заходи охорони водних ресурсів та раціонального водокористування мають бути обґрунтовані з урахуванням водогосподарського балансу, виявлення дефіцитних за водними ресурсами територій.
Водогосподарський баланс – кількісне порівняння водних ресурсів та потреб у воді всіх галузей господарського комплексу певної території. Для його складання використовують дані водного кадастру, інвентаризації джерел шкідливих викидів і виробничих відходів, реєстрації дозволів на спеціальне водокористування, державного обліку використання вод експедиційних обстежень, потреби водоспоживачів.
Охорона атмосферного повітря.
Заходи щодо охорони повітряного басейну спрямовуються передусім на максимальне зменшення у ньому кількості шкідливих речовин, які викидаються з газами та аспіраційним повітрям. Це стосується передусім районів і міст, де концентрація хімічних речовин в надземному нижньому шарі атмосфери особливо висока.
Охорона і раціональне використання земельних ресурсів.
Резервами поліпшення використання міських і промислових територій є: збільшення щільності житлово-цивільного та промислового будівництва за рахунок збільшення кількості поверхів, знесення малоповерхових будівель, забудови неорганізованих ділянок, групового розміщення підприємств, упорядкування промислових майданчиків на основі раціональних планувальних проектів, рекультивації земель.
Оптимальному розподілу земель між сферами господарської діяльності і підвищенню їх продуктивності сприяють баланси земельних фондів і схеми землевпорядкування.
Охорона і раціональне використання лісових ресурсів.
Обсяг допустимої вирубки визначають за розрахунковою лісосікою, тобто за лісогосподарською нормою річного користування лісом, або кількістю річної продукції, яка може бути вилучена для заготівлі лісоматеріалів. Ця норма не перевищує природний приріст деревини.
Охорона надр і раціональне використання мінеральних ресурсів.
Кількість використаних корисних копалин (на виробництво продукції, капітальне будівництво, поліпшення ґрунтів тощо) або вивезених за межі регіону порівняно з обсягом їх видобутку показує рівень їх раціонального використання. При цьому визначають також, які супутні основній сировині корисні копалини відповідають промисловим вимогам, наскільки освоєна технологія їх видобутку та яке економічне значення їх у розвитку окремих підприємств і господарств регіону в цілому. Економічній оцінці підлягають також супутні породи, які залежно від складу можна використовувати як будівельні матеріали, мінеральні добрива і паливо
2. ЕКОНОМІКА РОЗВИТКУ АГРАРНОГО СЕКТОРУ РЕГІОНУ
При розробці політики управління сільськогосподарським комплексом регіону, істотне значення мають районні баланси, в яких здійснюється ув’язка виробництва і споживання окремих видів матеріальних і природних ресурсів, деяких видів продуктів, що мають місцеве значення.
Районні баланси по зерну, картоплі, овочах, м’ясу, молоку тощо потрібні для визначення обсягу виробництва і державних закупівель сільськогосподарських продуктів, товарообігу. По зонах, де вирощують технічні культури і розташовані підприємства м'ясо-молочної промисловості, складають так звані сировинні районні баланси. Мета їх – ув’язати потужності переробних підприємств з товарними ресурсами сільського господарства.
Стосовно розвитку цієї галузі на Одещині, сільське господарство –
Іщенко 0. І. Вдосконалення регіонального розвитку агропромислового виробництва.- К.: Нора-прінт, 2001.- 252 с
3. РОЗВИТОК РЕКРЕАЦІЙНОГО КОМПЛЕКСУ У РЕГІОНІ
Важливим напрямком державної політики рекреаційної діяльності є її регіоналізація.
Рекреаційна політика визначеного регіону в основному має наступні цілі:
• забезпечення державної підтримки сфери туризму і курортів у регіоні;
• залучення найбільшої кількості рекреантів у регіон;
• збільшення кількості грошових, у тому числі валютних, надходжень у місцевий бюджет;
• збереження навколишнього середовища та охорона рекреаційних ресурсів.
Стратегія і тактика формування рекреаційно-туристських комплексів повинна починатися з визначення місця і ролі рекреації в економічній структурі регіону. З позицій регіонального інтересу в Одеській області найбільш перспективним сектором інвестування є туризм, санаторно-курортне лікування і відпочинок. Рекреаційний комплекс є одним із найважливіших секторів господарства Одеської області. За розмаїттям та багатством природних ресурсів, а також за кількістю розташованих тут курортно-оздоровчих закладів регіон займає після Автономної Республіки Крим та Львівської області третє місце в Україні. В найбільш узагальненому вигляді рекреаційний комплекс являє собою систему різноманітних об'єктів — санаторіїв, будинків та баз відпочинку, туристичних закладів, пляжів та ін., які забезпечують оздоровлення та масовий (організований і неорганізований) відпочинок населення. Одеська область і, в першу чергу, її приморська смуга має високий рекреаційний природно-ресурсний потенціал: теплий клімат, морські пляжі, лікувальні грязі, джерела мінеральних вод, рапа лиманів та озер, унікальні природні комплекси, привабливі краєвиди, мисливські та рибальські угіддя, акваторія лиманів, озер, моря. Поєднання всіх цих факторів і умов визначає рекреаційну цінність території області, формує її рекреаційний потенціал.
Прискорений розвиток і використання рекреаційного потенціалу такої території обов'язково спричинить позитивні зрушення в інших галузях – сільському господарстві, невиробничій сфері, екології – і тим самим створить сприятливі умови для рішення соціальних проблем. Регіон, таким чином, стане привабливим для іноземних інвесторів. Державний і місцевий бюджети одержать надійне джерело грошових надходжень, у тому числі у валюті. З огляду на цей факт, програма рекреаційного освоєння Одеської області могла б з'явитися підставою для створення сфери активного залучення іноземного капіталу у регіон.
Заслуговують на увагу такі міри державної підтримки, як створення спеціальних економічних зон туристсько-рекреаційного типу, наприклад, ВЕЗ «Курортополіс Трускавець»; затвердження комплексних програм окремих регіонів, наприклад, Комплексної програми соціально-економічного розвитку Великої Ялти як курорту загальнодержавного значення, затвердженої Кабінетом Міністрів України від 05.01.98 р.; створення спеціальних фондів підтримки розвитку окремих видів рекреаційної діяльності, наприклад, Фонду розвитку туризму в Україні та ін. Однак, як свідчить практика, усіх цих мір недостатньо. Нажаль, в Україні рекреаційні норми не систематизовані, а за їхню реалізацію ніхто не відповідає. Таке положення вказує на необхідність законодавчого закріплення основних принципів державної підтримки розвитку, рекреаційного господарства і визначення шляхів для їхньої реалізації.
Введення в чинність Закону України «Про курорти» буде сприяти значному поліпшенню соціально-економічної ситуації в рекреаційних регіонах України, раціональному використанню потенціалу курортно-рекреаційної індустрії і буде позитивно впливати на всі прошарки населення.
