Бібліотека - Регіональна економіка (РПС) - Економіка регіонів (Конспект лекцій)

РОЗДІЛ І1. УПРАВЛІННЯ ЕКОНОМІКОЮ РЕГІОНУ

ТЕМА 5. РЕГІОНАЛЬНИЙ РОЗВИТОК ТА НАДНАЦІОНАЛЬНА РЕГІОНАЛЬНА ПОЛІТИКА ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ

1. Головні принципи та мета формування регіональної політики ЄС
2. Інструментарій та механізм регіональної політики країн Європи
3. Міжрегіональне співробітництво в Європі

МЕТА ЛЕКЦІЇ:

"Саме тепер регіони після періоду досить наївної імітації здатні реально вчитися і пристосовувати досвід один одного до власних інституцій, традицій, культур та проблем"
М. Кітінг

1. ГОЛОВНІ ПРИНЦИПИ ТА МЕТА ФОРМУВАННЯ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ ЄС
Провідний дослідник проблем регіональної політики ЄС, професор Лімбурзького університету Маастрихта В. Молле виділяє кілька етапів європейської регіоналізації.
1955–1975 роки. Засновники ЄС висловлюють занепокоєність регіональними проблемами, що витікає вже з преамбули Римського договору (1957 р., договір про утворення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС)). Зауважимо, що в цей період уперше було окреслено регіональні проблеми країн-членів ЄС, однак механізму їх вирішення розроблено ще не було. У зв'язку з цим варто наголосити на тому, що 70-ті роки були періодом застою в євроінтеграційних процесах (це так званий період "євросклерозу"). Отже, вугільні та металургійні райони країн Західної Європи продовжували перебувати в стані депресії.
1975–1985 роки. Розширення ЄС за рахунок країн Північної Європи посилило регіональні контрасти. Ось чому вимоги Великобританії щодо запровадження змін у європейській регіональній політиці отримали суттєву підтримку з боку інших країн, наслідком чого стали значні асигнування на розвиток цього напрямку. Таким чином, регіональна політика Співтовариства за бюджетом посідає друге місце після сільськогосподарської політики і починаючи з 1975-1988 років ЄС координує регіональну політику через Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР).
1985–1993 роки знаменують подальший розвиток і поглиблення регіональної політики ЄС, що обумовлюється дією двох чинників: по-перше, прагненням до підвищення ефективності економіки завдяки завершенню формування європейського ринку і, по-друге, розширенням самого ЄС. Із вступом до ЄС нових "бідних", переважно аграрних держав (Греції, 1981 р.), внаслідок чого співвідношення 10 найбільш багатих регіонів та 10 найбідніших по ВВП на душу населення збільшилося з 4:1 до 5,1:1, а також вступ Португалії та Іспанії (1986 р.) надало Співтовариству більше сільськогосподарського характеру та призвело до зростання витрат фондів та внутрікомунітарних податків, адже нові аграрні регіони Греції та Португалії виробляли ВВП на душу населення близько 40% від середнього показника по ЄС, тоді як "найбідніший" регіон ще "дев'ятки" — півострів Калабрія – у 1973-1981 рр. виробляв 59% ВВП 17, с. 28.
Згідно класифікації ЄС регіональна політика (включно соціальна та аграрна) є складовою структурної політики, поза як одним із головних завдань європейської регіональної політики є підтримка структурно слабких регіонів (згідно уніфікованих критеріїв ЄС - щодо рівня безробіття, динаміки міграційних потоків, показника ВВП на душу населення тощо).
В основу регіональної політики ЄС було покладено п’ять основних принципів, що стали інтегральною частиною структурної політики ЄС:
• субсидіарність
• децентралізація (компліментарність чи адиціоналізм)
• партнерство
• програмування (чи програмний підхід)
• концентрація
Субсидіарність. Це громадсько-політичний принцип, за яким вищі суспільні одиниці мають право і повинні розв'язувати лише ті проблеми, на виконання яких нижчі структури не здатні.
Децентралізація (компліментарність чи адиціоналізм). Одвічною дилемою регіонального розвитку є перерозподіл владних повноважень, ресурсів, бюджету, надання диференційованих дотацій із спільного бюджету та фондів ЄС на користь менш розвинутих регіонів з метою досягнення певного вирівнювання економічного розвитку та досягнення політичної стабільності. Отже, сутність цього принципу полягає у запобіганні споживчих настроїв у депресивних регіонах, які потребують відповідної допомоги з боку євроструктур. Хронічне споживання фондів ЄС у перспективі може призвести до довгострокової орієнтації на отримання переваг, що надавалися регіонам-реципієнтам. А тому, фінансування проектів стає можливим лише тоді, коли залучаються місцеві та національні ресурси. Загальноприйняте, що 50% певного проекту фінансує держава-член ЄС, тоді як внесок депресивних регіонів становить мінімум 20%. Таким чином, увесь тягар додаткового фінансування лягає на національні бюджети.
Партнерство. Фактично, партнерство є співробітництвом між суб'єктами різних рівней (Євросоюз, держава, регіон) територіально-адміністративних одиниць з часу визначення мети до завершення реалізації конкретного проекту.
Програмування визначає пріоритет інвестування не окремих проектів чи дій, а програм, які мають глибинний вилив на розвиток усього регіону. Стратегія територіального програмування базується на чітко розробленій системі цілей, позаяк необхідно враховувати як інтереси "знизу" регіонів, громад в контексті сприяння просторовій ефективності, так і доцільність врахування загальнонаціональних пріоритетів "згори" як сприяння розвитку національної економіки.
Концентрація. Цей принцип передбачає накопичення засобів фондів у тих регіонах, які найбільше цього потребують з метою усунення розпорошення, яке може бути у розгалуженій структурі ЄС.
Acquis communautaire (спільний доробок) – збереження забезпечених досі досягнень співтовариства.

2. ІНСТРУМЕНТАРІЙ ТА МЕХАНІЗМ РЕГІОНАЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ КРАЇН ЄВРОПИ
Перші спроби виявити наслідки впливу глобалізації на регіональні рівні були здійснені у Західній Європі через розробку теорії "конвергенції та дивергенції регіонів". Це еволюція соціалістичної та капіталістичної економічних систем під впливом науково-технічної революції, яка давала подібність чи сходження (конвергенцію) дій, мислення, організаційних тур та методів, чи розбіжність (дивергенцію).
Практичні результати, які отримав Андрес Родрігес-Посе (Лондонська школа економіки), дозволили на новому рівні проаналізувати характер динаміки різних теорій в Європі, а відтак і ефективність регіональної політики. Виявилося, що європейські (в межах ЄС) локальні утворення мають тенденцію до зближення, яка в середньому складає 1,2% на рік. Таким чином, можна стверджувати, що внутрішні та транс-європейські регіони рухаються назустріч один одному, тобто відбувається процес вирівнювання.
Однак різниця у регіонах в межах ЄС поки що існує, і це дозволяє провести їх класифікацію за рівнем розвитку та ступенем ділової активності. Прихильники "нордичної" регіональної економічної моделі, визначають три основні групи регіонів.
"Товсті банани" – характеризуються високим рівнем ділової активності, зразковою інфраструктурою, яка забезпечить подальший розвиток авангардних галузей виробництва та невиробничої сфери. Національні Уряди та ЄС в цілому не зможуть у значній мірі протистояти цим утворенням, які будуть поступово перетворюватись у світові регіони та викликати стихійне формування гіперактивних зон економічного зростання.
Другу групу – “парасольки, що тремтять” – характеризує нестійка тенденція до економічного зростання. Ця група регіонів, утворена внаслідок реалізації міжурядових ініціатив, зумовлених диверсифікацією регіонального виробництва та невиробничої сфери. В ній вже існують деякі субнаціональні та міжнаціональні інституції. Вони мають досить високий рівень застосування венчурного капіталу, однак ймовірність того, що з часом "парасольки" досягнуть рівня першої групи, оцінюється досить стримано.
Третя група характеризується низьким рівнем розвитку економіки і має називається авторами як "бридкі каченята". Інтерес до таких регіонів з боку ТНК не досить високий, а їх периферійне (по відношенню до світових потоків капіталу) положення не стимулює внутрішній розвиток. Ці регіони залишаються на досить низькому рівні економічного розвитку і мають слабку тенденцію тяжіння до локальних утворень першої та другої груп.
За термінологією ЄС, регіони з відносно високим рівнем розвитку відносяться до "передових" (advanced), "розвинених" (developed), "моторних" (motor) і т.п. Територіальні одиниці з низькими ознаками визначаються як "депресивні" (depressed), "відсталі" (lagging), "виснажені" (distressed), "покинуті" (direlict) та ін.
В адміністративній службі Європейського Союзу слід виокремити таке головне управління в адміністративній ієрархії як DG XVI – Регіональна політика. Із 1995 року Вульф-Матіс є одним із 20 членів Європейської Комісії, яка керує структурними та когезійними фондами, репрезентуючи європейські інтереси в регіональній політиці зокрема і структурній політиці взагалі.
Стосовно механізму здійснення регіональної політики ЄС важливими вбачаються такі його елементи:
1. Впровадження аналітичних показників, індикаторів депресивності (активності) регіону та рівнів його конвергентності.
Необхідність у наявності суто регіональних показників обумовлена тим, що країна може мати досить велику територію і через це перелічені макроекономічні показники далеко не завжди характеризують той рівень економічних процесів, які йдуть у її центральній частині чи на периферії. Вперше над цим замислились у США, коли порівнювали рівень розвитку окремих штатів. Внаслідок цього в регіональній статистиці з'явився новий показник GSP (валовий штатівський продукт), який почали перекладати на українську як валовий регіональний продукт (ВРП). У світовій практиці він є найбільш інформативним при проведенні внутрішніх досліджень. Його перевага полягає у тому, що ВРП швидко трансформується і зіставляється з номінальним чи реальним ВВП країни.
2. Перехід від розподільчих функцій державного та місцевих бюджетів до інструментарію здійснення регіональної політики, що прийнята в Євросоюзі.
Основними інструментами регіональної політики на національному та наднаціональному рівнях в Євросоюзі є: інвестиційний грант (найбільш потужний захід, що характерний для всіх країн-членів ЄС), субсидування відсоткових ставок (Бельгія, Німеччина, Греція, Норвегія, Португалія, Велика Британія), податкові пільги (Фінляндія. Франція, Греція, Італія), податкова знижка на амортизацію (Греція), субсидії, пов'язані з використанням робочої сили (Австрія, Бельгія, Франція, Ірландія, Швеція, Велика Британія), транскордонні пільги (Фінляндія, Швеція) (див. табл. 5.1.).
З метою усунення споживацьких настроїв деяких слаборозвинутих регіонів та "хронічного донорства" з боку "європейських локомотивів" при розгляді заявок на надання відповідних грантів для стимулювання регіонального розвитку з боку структурних фондів, в Єврокомісії виходять з ідеї співучасті місцевих та національних фондів з урахуванням соціально-економічних позицій окремої країни в Євросоюзі, однак ця допомога не може перевищувати 75% вартості проекту.
А тому, загальна диференціація країн щодо максимального рівня допомоги з боку фондів ЄС (% вартості проекту) виглядає таким чином:
І. 75% (Греція, Ірландія, Португалія);
II. 60% (Іспанія);
III. 50% (Італія); 47,5% (Велика Британія);
ІV. 40% (Австрія);
V. 35% (Фінляндія, Німеччина, Швеція);
VІ. 30% (Франція);
VІІ. 25% (Бельгія, Данія, Люксембург, Нідерланди).
Крім субсидій (безоплатної допомоги), наданих структурними фондами, у ЄС створюються також можливості одержання для регіональних потреб позик Європейського інвестиційного банку під гарантії бюджету ЄС.
3. Проведення адміністративної реформи з метою максимального наближення до двох або трьохступеневої адміністративно-територіальної моделі ЄС.
Зрозуміло, що європейські регіони повинні бути абсолютно прозорими щодо контролю за станом та динамікою соціально-економічного розвитку. З цією метою в Євросоюзі з 1998 року була впроваджена нова регіональна модель-номенклатура статистично-територіальних одиниць (Nomenclature of Territorial Units for Statistics – NUTS), погоджена статистичним відомством Європейського Співтовариства (Євростатом) та країнами-членами. В рамках цієї номенклатури розрізняють три рівні регіонального розмежування (NUTS-1, NUTS-2 та NUTS-3). Тут максимально враховано національні особливості кожного з членів співтовариства. Існують також і рівні NUTS-4 та NUTS-5, які відповідають місцевим одиницям регіональної статистики ЄС.
До регіонів найвищого порядку (NUTS-1) входять кілька промислових районів або окремі федеральні одиниці держави (у Німеччині цей рівень відповідає рівню федеральних земель). NUTS-1 складає 77 регіонів, які є найбільшими регіонами в структурі держав-членів ЄС чи вже об’єднані територіально-адміністративні одиниці. Регіони середньої ланки (NUTS-2) найпоширеніші, саме цей статистичний рівень є базовим для більшості показників та аналітичних звітів, він об’єднує 211 регіонів. Хоча розміри цих регіонів приблизно однакові, кількість населення дуже варіює. Всі інші регіони належать до найдрібніших (NUTS-3), їх. NUTS-3 (1031 регіон) є найкращим саме для реалізації комплексних соціо-економічних, спеціальних програм міжрегіонального співробітництва. Відповідно до рівнів регіонів визначається допомога та напрямки її використання. Порівняння між регіонами носить суто умовний характер, а такі країни, як Албанія, Словенія, Естонія, Латвія, Литва, Молдова, інші держави колишньої Югославії можуть бути представлені тільки на національному рівні.
4. Формування внутрішніх структурних фондів за європейським зразком, які надаватимуть допомогу депресивним регіонам.
Принцип "загального охоплення" наднаціональною політикою виражається в тому, що в кожній країні повинні бути виділені регіони, що одержують допомогу ЄС. Тому навіть у Нідерландах виділений один «слабкий» регіон, хоча в масштабах ЄС він є одним із самих багатих.
5. Реалізація Структурної політики ЄС та фінансування програм спільного розвитку та комунітарних ініціатив.
Структурні фонди є ключовим елементом європейської соціальної політики. До складу структурних фондів входять чотири фінансових інструменти (див. табл. 5.2.):
• Європейський соціальний фонд (ЄСФ), створення якого було пов’язано з укладанням Римського договору (1957);
• Європейський фонд з управління та надання гарантій для сільськогосподарського виробництва (ЄФУГС) було створено у 1962 році;
• Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР), заснований у 1975 році;
• Фінансовий механізм розвитку рибальства (ФМРР), започаткований у 1993 році.
Європейський фонд сприяння економічному зближенню держав-членів – Фонд згуртування чи конвергенції (Cohesion Fund) – створений відповідно до Маастрихтского договору і цілком орієнтований на розвиток чотирьох країн з найменшими показниками виробництва валового продукту на душу населення – а саме менш 90 % середнього показника по ЄС – Греція, Ірландія, Іспанія, Португалія.
З 1994 по 1999 кошти Структурних фондів також спрямовувались на фінансування 7 цілей та 13 ініціатив ЄС. Реформа фондів передбачає істотні зміни складу регіональних програм ЄС, порядку їхньої розробки, фінансування, реалізації і контролю. Кількість ініціативних програм скорочується до чотирьох: транснаціональне, прикордонне і міжрегіональне співробітництво (INTERREG); економічна і соціальна конверсія кризових міст, селищ і міських ареалів з метою забезпечення стійкого розвитку (URBANIZATION); розвиток сільської місцевості на основі ініціатив, підготовлених місцевими групами дії (LEADER +); транснаціональне співробітництво, спрямоване на реалізацію нових засобів боротьби з усіма видами дискримінації і нерівності на ринку праці (EQUAL) (див. табл. 5.3.).
6. Розробка реєстру депресивних регіонів з метою максимального зменшення локальної асиметричності за допомогою коштів структурних фондів.
Взагалі, не існує єдиного найкращого чи універсального підходу щодо визначення критеріїв проблемності регіонів. Скажімо, в Німеччині і Австрії розробляються дві класифікації: одна для промислового розвитку, друга – для туризму. У більшості країн, і особливо там, де високий рівень розвитку, як основний показник "проблемності" є рівень безробіття. До таких можна віднести Францію, Німеччину, Велику Британію, а також скандинавські країни. Серед інших показників чи критеріїв можна згадати географічне розташування щодо ринків збуту, наявність гірських та туристичних зон, рівень урбанізації, щільність населення тощо. В скандинавських країнах поряд із щільністю населення застосовується ще один демографічний показник – рівень міграції. У Норвегії використовуються такі рівні класифікації, як частка жінок, частка інвалідів, а також освітній рівень населення.
Таким чином, сучасний механізм здійснення регіональної політики Європейського Союзу покликаний сприяти скорішому уникненню значних диспропорцій у регіональному розвитку шляхом удосконалення інституціонального забезпечення регіональної політики та вдалого застосування різноманітних інструментів і стимулів розвитку, формування гомогенної структури господарства країн-членів, адже “підтягування“ менш розвинених регіонів до більш розвинених є на сьогодні головною метою регіональної політики Європейського Союзу.

3. МІЖРЕГІОНАЛЬНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО В ЄВРОПІ
Перш, ніж перейти безпосередньо до визначення міжрегіонального співробітництва, необхідно дати визначення регіону, сформульоване Асамблеєю Європейських регіонів: "регіон - це територіальне об'єднання під безпосередньою юрисдикцією суверенної держави з системою самоврядування. Регіон повинен мати свою конституцію, статус автономії чи інший закон, який с складовою законодавства держави і яка визначає організацію та повноваження регіону ".
Під міжрегіональним співробітництвом слід розуміти будь-які зв'язки, встановлені між регіонами, які належать до різних держав.
Отже, чому саме протягом останніх десятиріч міжрегіональний чинник, зокрема уособлений в діяльності міжрегіональних організацій, відіграє все більш вагому роль в загальноєвропейських процесах?
По-перше, протягом приблизно чотирьох останніх десятиріч поступово змінювалося ставлення європейських держав та їх урядів, загальноєвропейських інституцій до ролі регіонів в наближенні політичних рішень, що приймаються на рівні Європейського Союзу, до їх громадян.
По-друге, за цей період на рівні, в першу чергу, органів ЄС зміцнило визнання того, що навряд чи можуть бути повністю успішними зусилля, спрямовані на створення єдиного ринку, при подальшому ігноруванні регіонального чинника. Висновок Д. Горвата "... в процесі регіональної інтеграції державному управлінню належить роль загальної координації та здійснення політичних завдань, тісне ж сплетіння мереж співробітництва може бути створене лише за умови прямої співпраці (або шляхом створення асоціацій) між безпосередніми учасниками ринкових взаємовідносин".
По-третє, міжрегіональне співробітництво розглядається як один із реальних інструментів, спроможних скоротити відстань між благополучними регіонами та регіонами, що відстають у розвитку.
По-четверте, саме регіони вважаються осередками етнічних і культурних традицій, основою збереження культурного різноманіття на Європейському континенті.
Для розвитку міжрегіонального співробітництва в сьогоднішній Європі існує досить розвинене юридичне та міцне інституційне підґрунтя. Юридичну основу складають європейські хартії та конвенції, такі як, наприклад, "Європейська хартія місцевого самоврядування" (Страсбург, жовтень 1985 р.), "Європейська рамкова конвенція про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями" (Мадрид, травень 1980 р.), "Європейська хартія регіональних мов і мов меншин" (Страсбург, листопад 1992 р.), зокрема в частині, яка стосується транскордонного обміну, "Хартія Конгресу місцевих і регіональних влад Європи" (Ухвалена Комітетом міністрів 14 січня 1994 р.). Слід також згадати проект "Європейської хартії регіонального самоврядування", якій був ухвалений Конгресом місцевих і регіональних влад Європи Ради Європи 5 червня 1997 р.
Формування інституційного базису міжрегіонального співробітництва розпочалося на початку 1970-х років з появи регіональних об'єднань. – асоціацій, сформованих між регіональними одиницями різних держав, кінцева мета яких – діяти як групи впливу (або тиску) в європейських інституціях, а також сприяти співробітництву, що ґрунтується на спільних інтересах, потребах і сподіваннях.
"Політичний голос Регіонів Європи" - саме так визначено головну мету Асамблеї європейських регіонів (АЄР) в її статуті. На сьогодні членами АЄР є близько 300 регіонів з усієї Європи, включаючи країни СНД, вона тісно співпрацює з Радою Європи, інституціями Європейського Союзу, ОБСЄ та підтримує постійні зв'язки з іншими міжрегіональними асоціаціями, в тому числі функціональними.
У 1993 р. на правах повноправного члена до Асамблеї європейських регіонів було прийнято Одеську область, яка й досі залишається єдиним регіоном України в складі цієї авторитетної міжрегіональної організації. А від 1994 р. Одеська область є членом ще однієї міжрегіональної організації - Робочої співдружності придунайських країн. Датою її заснування вважається 14 травня 1990 р., коли голови урядів 14 придунайських регіонів підписали "Спільну декларацію". Сьогодні кількість її членів сягнула 33. Головною метою організації було визначено просування співробітництва між її членами заради розвитку Дунайського регіону в інтересах людей, які його населяють, а також підтримки мирного співіснування в Європі.
Діяльність міжрегіональних асоціацій відіграє суттєву роль у залученні регіонів до інтеграційного процесу в Європі. Однак важливо зауважити, що міжрегіональне співробітництво не обмежується лише зв'язками та спільними діями регіонів. Важливою формою міжрегіонального співробітництва є прямі стосунки між регіонами різних країн.
Транскордонне співробітництво в Європі має широку географію та розвивається протягом значного часу. Багатовікова історія Європейського континенту – це історія трансформації державних кордонів. Але якщо раніше вони виконували функцію розділення, то нині навпаки – об’єднуюча тенденція стирає міжнаціональні межі, викриваючи нову епоху міждержавного співіснування.
Таким чином, транскордонне співробітництво може визначатися, як "...будь-які спільні дії, спрямовані на посилення та поглиблення добросусідських відносин між територіальними общинами або властями, що знаходяться під юрисдикцією двох або кількох Договірних Сторін, а також на укладання з цією метою будь-яких необхідних угод або досягнення домовленостей".
Виникає багато форм просування транскордонного співробітництва. Однак одним з найбільш перспективних і привабливих варіантів такого співробітництва є єврорегіон.
Вперше ідея таких структур виникла в Західній Європі після Другої світової війни як спосіб побудови нового економічного і суспільного порядку в Європі, а також метод економічної активізації територій. Зараз нараховується більше 150 таких об’єднань і результати їх піввікової роботи на практиці довели ефективність та необхідність такої форми транскордонного співробітництва.
Формування подібних угрупувань активно продовжуються і тепер, значно розширилася їх географія за рахунок країн Східної і Центральної Європи та колишнього СРСР. Однією з причин, яка зумовила зростаючий інтерес до транскордонного співробітництва, а відтак і потребу у створенні відповідних інституційних структур, стали історичні зміни, також процеси економічних та політичних трансформацій, які охопили території цих держав.
Слід також виділити перелік особливостей, характерних для функціонування єврорегіонів як форми транскордонного співробітництва:
- створення єврорегіону не призводить до виникнення нового адміністративно-територіального утворення зі статусом юридичної особи;
- правове регулювання на території кожного з членів єврорегіону здійснюється відповідно до чинного законодавства держави, до якої він належить;
- керівні органи єврорегіону виконують координаційні функції і не мають владних повноважень, а також не можуть підмінювати собою органи влади, що діють на території кожного з його членів;
- не діють проти інтересів національної держави;
- вони не є наддержавними утвореннями;
- в своєї діяльності вони не підмінюють зовнішньополітичні функції держав, адміністративно-територіальні одиниці яких є їх членами;
- в переважної більшості випадків єврорегіони охоплюють території, що мають спільне історичне минуле і навіть входили до складу однієї держави.
На цей час шість областей України входять до складу трьох єврорегіонів: Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька (у складі Карпатського єврорегіону, заснованого в лютому 1993 р.), Волинська (у Єврорегіоні "Буг", заснованому у вересні 1995 р.), Одеська (у Єврорегіоні "Нижній Дунай", заснованому у серпні 1998 р.). Триває робота із створення еко-єврорегіону "Верхній Прут" за участю Чернівецької області України та повітів Румунії і Молдови. Існує також багато наукових праць щодо необхідності створення єврорегіону “Десна” за участю Чернігівської області. Окремий інтерес викликає роль у транскордонному співробітництві України комплексної економічної зони “Жовква” на Львівщині.
На початку липня 1997 р. у місті Ізмаїлі (Одеська область) відбулася зустріч Президента України Леоніда Кучми, Президента Республіки Молдова Петру Лучинськи і Президента Румунії Еміля Константинеску, яка завершилася підписанням Протоколу про тристороннє співробітництво між урядами України, Республіки Молдова і Румунії. Цей документ, а також Договір про добросусідство і співробітництво між Україною та Румунією створили основу для роботи, спрямованої на формування єврорегіону "Нижній Дунай" та продовжили спроби України інтегруватися у європейські структури шляхом участі у системі єврорегіонів. У серпні 2004 року виповнилося 7 років від часу створення цього єврорегіону і можна стверджувати, що його діяльність взагалі успішна.
Але останньою подією у сфері просування транскордонного розвитку та концепції державної регіональної політики в Одеській області стало створення у 2003 році на базі Одеської облдержадміністрації та Бюро сприяння інвестиціям відокремленого Агентства Регіонального розвитку на території Одещини (АРР). Це стало вагомим кроком на шляху до інституціонального забезпечення процесу регіоналізації України в контексті проголошеного курсу до Європейського Союзу. Ця агенція буде також одним з органів, який буде координувати діяльність єврорегіону “Нижній Дунай” в адміністративних рамках Одеської області.

Таблиця 5.1.

Фінансові стимули для регіонів в країнах ЄС

Країна	Осно-вні дотації	Субси-дії у вигляді % виплат	Податкові пільги	Приско-рена амортизація	Субсидії на працевла-штування	Транспортні пільги
Австрія	+				+
Бельгія	+	+			+
Велика Британія	+	+			+
Греція	+	+	+	+
Данія	+
Ірландія	+				+
Іспанія	+
Італія	+		+
Люксембург	+
Нідерланди	+
Німеччина	+	+
Португалія	+	+
Фінляндія	+		+			+
Франція	+		+		+
Швеція	+				+	+

[Марку Жерар. Экономическая интеграция и институциональные преобразования // Государственное управление в переходных экономиках. Ежеквартальное издание программы «Инициатива реформирования местного самоуправления и государственных услуг», март 2001, с. 21]

Таблиця 5.2.

Європейський фонд регіонального розвитку (ERDF)

Європейський соціальний фонд (ESF) Європейський фонд сільськогосподарської орієнтації та гарантії (EAGGF)
Фінансовий інструмент орієнтації риболовства (FEFG)

Фонд Згуртування (Cohesion Fund)

Таблиця 5.3.

ВИДИ ВПЛИВУ СПІВТОВАРИСТВА

ПРОГРАМИ СПІЛЬНОГО РОЗВИТКУ ПРОГРАМИ СПІВТОВАРИСТВА (“ІНІЦІАТИВИ ЄС”) ІННОВАЦІЙНІ ЗАХОДИ ТЕХНІЧНА ДОПОМОГА
- Етап 1 – розробка планів-пропозицій країн, частка ЄС залежить від мети та конкретних особливостей проектів
- Етап 2 – безпосередня розробка програми
- Етап 3 – реалізація програми
- Етап 4 – супровід та контроль програми - ІНТЕРРЕГ
Програма розвитку прикордонних регіонів
- ЛІДЕР
Підтримка місцевих груп, що здійснюють заходи щодо розвитку сільських територій
- ІКВАЛ
Подолання дискримінації на ринку робочої сили
- УРБАН
Відродження міст - Міжрегіональна співпраця
- Впорядкування та благоустрій територій
- Регіональний економічний розвиток
- Розвиток міст - Заходи з підготовки та попередньої оцінки програм
- Заходи із супроводу, оцінки та підготовки

[Європейський Союз: основи політики, інституційного устрою та права. Навчальний посібник. Серія “Україна на шляху до Європи”. – К.: Товариство Карла Дуйсберга, 2002. – 367 с., с. 297]