РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ОСНОВИ РЕГІОНАЛЬНОЇ ЕКОНОМІКИ
ТЕМА 3. МЕТОДИКА РЕГІОНАЛЬНИХ ЕКОНОМІЧНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ
1. Статистична база регіонального аналізу
2. Напрямки аналізу економіки регіону
3. Типологізація регіонів
4. Аналіз міжрегіональних зв'язків і територіальної структури економіки
МЕТА ЛЕКЦІЇ:
1. СТАТИСТИЧНА БАЗА РЕГІОНАЛЬНОГО АНАЛІЗУ
Аналітичний інструментарій регіональної економіки умовно поділяється на два головних класи, що доповнюють один одного:
• методи регіонального економічного аналізу;
• математичні моделі регіональної економіки.
Головним методологічним напрямком удосконалення регіональної статистики є створення системи регіональних рахунків (СРР), сумісної із системою національних рахунків (СНР). Ведуться розрахунки ряду основних показників цих систем по суб'єктах регіональної економіки. Серед цих показників – випуск товарів і послуг, проміжне споживання, валова додана вартість (по великих галузях і в цілому), валовий регіональний продукт (ВРП), основні види доходів, витрати на кінцеве споживання, інвестиції в основний капітал. Особливу цінність являють собою розрахунки валового регіонального продукту (ВРП), який розраховують на основі так званого виробничого методу як різниці між сумою випуску і сумою проміжного споживання. Розробка найважливіших регіональних соціально-економічних показників (індикаторів) і на їхній основі – СРР зустрічає кілька принципових труднощів.
1. Розподіл витрат і результатів видів діяльності між регіонами, властивих тільки національній економіці в цілому (оборона, центральне управління, грошова емісія і т.п.), або таких, що не мають чіткої територіальної прив'язки (послуги зовнішньої торгівлі, банків і т.п.).
2. Поділ економічних суб'єктів, що діють на території регіону, на резидентів і нерезидентів і відповідно їхній діяльності – на резидентську і нерезидентську.
3. Найбільш слабке місце регіональної статистики – облік вивозу та ввозу товарів і послуг, а також міграції грошей. Статистика міжрегіонального обміну за своєю повнотою значно поступається статистиці зовнішньої торгівлі, незважаючи на те, що ступінь відкритості економіки регіону набагато вище, ніж відкритість національної економіки.
На методологічній та інформаційній базі СНР будуються зведені баланси, що характеризують взаємозв'язки між елементами економіки регіону: матеріальні баланси, баланси основного капіталу, трудових і природних ресурсів, фінансовий баланс і найбільш загальні баланси – міжгалузевий баланс виробництва і розподілу продукції, міжгалузевий матеріально-фінансовий баланс.
Особливе значення має розробка регіональних міжгалузевих балансів (таблиць "витрати-випуск"), методологічно та інформаційно сумісних з міжгалузевим балансом країни.
2. НАПРЯМКИ АНАЛІЗУ ЕКОНОМІКИ РЕГІОНУ
Аналіз різних аспектів економіки регіону проводиться з метою визначення об'єктивного діагнозу, на основі якого повинна будуватися стратегія і тактика регіонального розвитку. Методологія повної економічної діагностики досить складна і поки ще не є стандартизованою, тому обмежимося розглядом тільки найбільш розповсюджених прийомів аналізу.
Макроекономічні характеристики регіону. Для аналізу економіки регіонів країни використовуються, в основному, ті ж самі макропоказники, що і для аналізу національної економіки. Це валовий внутрішній продукт і його основні компоненти (у тому числі кінцеве споживання), доходи населення (з урахуванням їхньої купівельної спроможності), національне багатство, зосереджене на території регіону (у тому числі споживче майно) і т.д. Для міжрегіональних зіставлень рівнів розвитку, добробуту та ефективності ці показники розраховуються на душу населення, одного працездатного чи зайнятого. Основні дані для розрахунку зазначених показників містяться в міжгалузевому балансі та регіональних рахунках.
На основі наявних даних визначаємо показники рівня економічного розвитку (ВРП на душу населення), рівня споживання у фактичних цінах (кінцеве споживання на душу населення), рівня продуктивності праці (ВРП на одного зайнятого). Крім того, дані про кінцеве споживання корегуються з урахуванням регіональних розходжень купівельної спроможності доходів. Для цього величини кінцевого споживання на душу населення зіставляються з величинами прожиткового мінімуму.
Відкритість економіки регіону. Ступінь загальної відкритості економіки звичайно характеризується відношенням обсягу товарообміну (міжрегіонального і зовнішньоекономічного) до виробленого ВРП.
Для аналізу відкритості економіки по окремих галузях і товарних групах застосовуються спеціальні коефіцієнти, що пов'язують вивіз, ввіз, виробництво і внутрирегіональне споживання (коефіцієнт вивозу (чи коефіцієнт товарності регіонального виробництва), коефіцієнт ввозу (частка ввозу до загального споживання продукції в регіоні), коефіцієнт товарообміну).
Галузева структура. Аналіз галузевої структури регіону проводиться на основі показників випуску, валової доданої вартості та зайнятості. Однак для кращого ув'язування з іншими показниками економіки регіону як базовий показник для аналізу галузей структури доцільно вибрати випуск продукції.
Для характеристики ролі галузей регіону в національній економіці застосуються коефіцієнти локалізації, чи спеціалізації виробництва.
Крім коефіцієнтів локалізації (спеціалізації), для виділення найбільш розвинутих галузей у регіоні можна використовувати коефіцієнти виробництва на душу населення.
Аналіз галузевої структури виробництва передбачає виділення не тільки галузей спеціалізації, але і комплексних виробництв, які доповнюють галузі спеціалізації. Комплексні галузі технологічно тісно пов'язані з галузями спеціалізації (наприклад, видобуток сировини, виробництво готової продукції, що використовують сировину і поставляють устаткування для видобутку сировини, і виробничі послуги, зокрема транспорт і зв'язок).
Індикатори соціально-економічного розвитку регіонів. Рівень соціально-економічного розвитку регіону, так само як і рівень добробуту населення в регіоні, неможливо виразити в одному безпосередньо вимірюваному показнику. У методології економічних розрахунків застосовуються три основних підходи для відображення безлічі характеристик регіональних рівнів розвитку добробуту:
• виділення головного індикатору і фіксування (чи регулювання) значень інших істотних індикаторів у вигляді обмежувальних умов. Наприклад, головним індикатором може бути обрана величина ВРП, а обмежувальними умовами (у вигляді мінімально необхідних рівнів) можуть бути забезпечення населення житлом і соціальною інфраструктурою, умови праці (з точки зору комфортності, безпеки і т.п.), якість навколишнього середовища та ін.;
• багатоцільова оптимізація по декількох індикаторах як процедура досягнення найкращого стану соціально-економічного розвитку з урахуванням компромісу між цільовими індикаторами;
• побудова інтегрованих (зведених) соціально-економічних індикаторів.
Перші два підходи застосовуються в математичному моделюванні регіональних і багаторегіональних систем. Далі буде розглянуто суть третього підходу.
Відомий ряд методик побудови інтегрованих індикаторів, що розрізняються за принципами вибору і порівняння первинних і групових індикаторів. Зупинимося на методиці, розробленій у Раді по вивченню продуктивних сил (РВПС).
Перелік первинних індикаторів формується по наступних дев'яти блоках:
1) загальний рівень розвитку регіону;
2) стан найважливіших галузей виробництва;
3) фінансовий стан регіону;
4) інвестиційна активність;
5) доходи населення;
6) зайнятість і ринок праці;
7) стан соціальної сфери;
8) екологічна ситуація;
9) міжнародна економічна активність.
У блок 1 входять вісім індикаторів, в інші блоки – по чотири індикатори. Таким чином, загальний перелік нараховує 40 первинних індикаторів.
По кожному індикаторові кожен регіон одержує свій ранг (місце), що оцінюється відповідним балом. Всі індикатори визнаються рівноцінними (найбільш сильно спрощене допущення). Потім по кожному блокові та у цілому розраховуються стандартизовані оцінки шляхом розподілу фактичних балів на максимально можливі. З цього випливає, що всі стандартизовані оцінки знаходяться у відрізку [0,1]. Чим вище значення оцінки, тим кращий стан має (у відповідності до даного критерію) відповідний регіон.
В останні роки ідея інтегрованих індикаторів одержує все більш широке поширення при побудові "індексів" і "рейтингів" підприємницького та інноваційного клімату, інвестиційної і зовнішньоторговельної привабливості регіонів і т.п. з метою об'єктивізації уявлень про умови розвитку відповідних видів економічної діяльності в різних регіонах.
3. ТИПОЛОГІЗАЦІЯ РЕГІОНІВ
Побудова типологій (чи типологічних угруповань) регіонів є важливим як для системного опису і діагностики соціально-економічного стану регіонів, так і для здійснення завдань державної регіональної політики. Методи, механізми і заходи економічної політики повинні враховувати особливості типів регіонів, які виділяються з урахуванням економічних, соціальних, природних, геополітичних та інших істотних умов.
У регіональних дослідженнях широко використовуються методи типологічних угруповань, розроблених в рамках теоретичної статистики. При цьому перевага віддається методам складних угруповань, коли поділ сукупності регіонів на групи (типи) здійснюється по двох та більше ознаках, взятих у сполученні (комбінації).
Існує кілька підходів до побудови регіональних типологій:
Типологізація регіонів за вихідним станом та динаміці визначеного індикатору
Уся сукупність регіонів поділяється на дві чи більше групи за рівнем індикатора в базисному році (групи 1, 2, ...). Потім здійснюється поділ регіонів за відносною величиною індикатору в році, який спостерігається (групи 1.1, 1.2, ..., 2.1, 2.2, ...). У найпростішому випадку такий метод виділяє 4 групи (типи) регіонів: 1.1 – регіони, що і в базисному, і в році, який спостерігається, мали рівень індикатору вище за середній; 1.2 – регіони, у яких рівень індикатору в базисному році був вище за середній, а в році, який спостерігається, стали нижче за середній; 2.1 – регіони, у яких рівень індикатору в базисному році був нижче за середній, а потім перевищив середній рівень; 2.2 – регіони, у яких рівень індикатору і в базисному, і в році, який спостерігається, був нижче за середній.
Типологізація регіонів за головними проблемами регіонального розвитку
Прикладом може служити типологія, розроблена Інститутом економіки та організації промислового виробництва Сибірського відділення РАН для виділення проблемних регіонів, що вимагають державної підтримки. Типологія побудована по чотирьох групах основних проблем: економічним, геополітичним, етнічним, екологічним. Кожній групі проблем (аспекту регіонального розвитку) відповідають визначені типи регіонів.
Регіональні типології, які були розроблені в Раді по вивченню продуктивних сил, орієнтовані на цілі, завдання і механізми регіональної політики. Основна типологія має три виміри: рівень соціально-економічного розвитку, динамічність розвитку і природно-географічні умови (клімат, розташування щодо центру країни, тяжіння до регіонів світового ринку і т.п.). На основі типологічних ознак, що спостерігаються, виділяються три головні типи проблемних регіонів, стосовно яких доцільно застосовувати особливі методи регулювання: відсталі, депресивні, кризові.
4. АНАЛІЗ МІЖРЕГІОНАЛЬНИХ ЗВ'ЯЗКІВ І ТЕРИТОРІАЛЬНОЇ СТРУКТУРИ ЕКОНОМІКИ
Функціонування національної і світової економіки значною мірою здійснюється завдяки зв'язкам економічних суб'єктів, що знаходяться в різних регіонах. Основними формами міжрегіональних зв'язків є обмін товарами і послугами, міграція населення, фінансові потоки, інформаційний обмін тощо.
Для кожного виду і всієї сукупності обмінюваної продукції можуть будуватися "шахи" міжрегіонального обміну.
Аналіз територіальної структури економіки, або розподілу по території населення, національного багатства, виробництва, споживання, доходів і т.п., проводиться за допомогою математико-статистичної обробки відповідних просторових (територіальних) рядів даних.
Для характеристики рівномірності розподілу аналізованих величин по регіонах можуть використовуватися крива Лоренца і коефіцієнт Джині.
Розглянуті методи аналізу територіальної структури економіки використовуються при характеристиці регіональних проблем різних країн.
