РОЗДІЛ 3. ЕКОНОМІКА РОЗВИТКУ ГАЛУЗЕЙ ГОСПОДАРСТВА В РЕГІОНІ
ТЕМА 6. УПРАВЛІННЯ ФОРМУВАННЯМ СИСТЕМИ РОЗСЕЛЕННЯ І ТРУДОВИМ ПОТЕНЦІАЛОМ РЕГІОНУ
1. Регіональна система розселення як об’єкт територіального управління
2. Оцінка трудового потенціалу. Регулювання зайнятості в регіоні
3. Регулювання регіональних ринків праці
МЕТА ЛЕКЦІЇ:
1. РЕГІОНАЛЬНА СИСТЕМА РОЗСЕЛЕННЯ ЯК ОБ’ЄКТ ТЕРИТОРІАЛЬНОГО УПРАВЛІННЯ
Формування єдиної системи розселення в Україні як взаємопов'язаної мережі всіх поселень передбачає створення насамперед обласних систем з визначенням місця їх у системі вищого рангу. Обласні системи розселення істотно відрізняються одна від одної за територіальною структурою і впливом обласних центрів на динаміку розвитку відповідних систем. Велике місто області завжди відчутно впливає на формування транспортної мережі, яка й сучасних умовах стає вирішальним чинником розвитку всієї внутрішньообласної системи розселення. Це виявляється в концентрації сільського розселення приміських зон та уздовж транспортних шляхів; у регулюванні розвитку середніх і малих міст з урахуванням економіко-географічного положення; в стабілізації малих і середніх міст, транспортне положення яких не завжди відповідає вимогам і умовам сучасного виробництва.
Система регіонального розселення – це сукупність поселень, які об'єднані цілісністю наявних економічних і соціальних зв'язків. Формуються ці системи під впливом різних чинників, головними з яких є розміщення продуктивних сил, економіко-географічне положення, поєднання природних умов і ресурсів, демографічна ситуація, рівень розвитку інфраструктури та ін. Залежно від ступеня спільності, набору та інтенсивності існуючих зв'язків і чинників формуються різні типи систем розселення.
При формуванні обласних систем населених місць виникають нові види взаємозв'язків міст і сільських поселень. Розвинуті транспортні зв'язки забезпечують населенню сільських поселень доступність до загальноосвітніх і культурних центрів обласної системи розселення. Інтенсивність зв'язків з міськими центрами дає змогу значно прискорити процес переведення сільськогосподарського виробництва на промислову основу і тим самим сприяє зближенню умов праці в міських та сільських поселеннях.
Пропорційність, збалансованість розвитку мережі населених місць передбачають раціональне розміщення виробництва, насамперед у центрах малих і середніх групових систем, і заборону будівництва нових містоутворюючих підприємств у великих містах із збільшенням у них обсягів виробництва переважно за рахунок інновацій без істотного збільшення кількості працюючих. Особливого значення це набуває при вивченні питань забезпеченості трудовими ресурсами галузей господарства окремих областей, які розвиваються високими темпами.
Управління розселенням означає проведення заходів щодо формування систем регіонального розселення. На місцеву державну адміністрацію покладаються функції:
• забезпечення збалансованого економічного і соціального розвитку території;
• розробка економічних, соціальних та екологічних програм;
• погодження розміщення нових підприємств та інших об'єктів на даній території.
Виконання цих функцій безпосередньо пов'язане з формуванням поселень і відповідних систем розселення.
2. ОЦІНКА ТРУДОВОГО ПОТЕНЦІАЛУ. РЕГУЛЮВАННЯ ЗАЙНЯТОСТІ В РЕГІОНІ
Прогнозна оцінка трудового потенціалу потрібна для того, щоб забезпечити повну зайнятість працездатного населення, правильний розподіл трудових ресурсів по регіонах і галузях суспільного господарства, а також їх раціональне використання. При цьому визначають потребу в робочій силі, джерела забезпечення цієї потреби, збалансовують потребу в робочій силі з джерелами її постачання на галузевому і територіальному рівнях.
Чисельність населення і трудових ресурсів області, району, міста на перспективу визначають з урахуванням даних аналізу демографічно-економічних процесів на основі останнього перепису методом вікового пересування за коефіцієнтами народжуваності, дожиття та механічного приросту. Приблизну чисельність населення на перспективу можна визначити за формулою:
Sn = S + S1 – S2
де S – чисельність однорідної групи населення в базисному періоді;
S1 – передбачуване сальдо міграції однорідної групи;
S2 – передбачувана смертність населення однорідної групи.
Розрахунки провадять по всіх вікових групах аж до одного року, представникам якої до початку наступного року виповниться рік. Стосовно населення міст окремо визначають кількість представників чоловічої і жіночої статі, підсумовують отримані дані. Аналогічні розрахунки проводять по областях і районах, але додатково поділяючи населення на міське і сільське. Кількість очікуваних народжень на перспективу визначають як добуток статево-вікових коефіцієнтів народжуваності, яка склалася в аналізований період, на передбачувану кількість жінок фертильного віку.
При розробці комплексної програми територіального розвитку потрібні дані про чисельність населення та його структуру за попередні роки. На основі цих даних і прогнозують показники з розрахунку на 1000 жителів. Прогнози чисельності і статево-вікової структури населення використовують для розрахунку трудових ресурсів на перспективу прогнозування мережі дошкільних закладів, комплектації класів загальноосвітніх шкіл, професійно-технічних училищ, житлового будівництва, комунального і побутового обслуговування населення, містобудівництва, торгівлі і громадського харчування, охорони здоров'я, забезпечення транспорту, пенсійного забезпечення, залучення на роботу осіб пенсійного віку, вивчення попиту населення на товари широкого вжитку та ін.
Оцінка трудового потенціалу показує його можливості щодо реалізації виробничої функції в регіональному матеріальному відтворенні. Вона ґрунтується на синтезі показників фізичного обсягу та якісних характеристик трудових ресурсів. Оцінка фізичного обсягу трудових ресурсів означає виділення з усього населення частини людей, потенційно здатних працювати, тобто працездатного населення. Якісними характеристиками трудових ресурсів є: освіта, професійна і кваліфікаційна структури, частки міського і сільського населення, його статево-вікові структури, культурний рівень, етнічна структура, здоров'я, міграційна мобільність (див. табл.).
Визначені дані по районах, містах, областях підсумовують і отримують агрегований показник, який дає змогу порівняти якість працездатного населення в порядковій або інтервальній шкалах.
Одним з основних інструментів регулювання використання трудового потенціалу є баланс трудових ресурсів. Його складають за даними їх статистичного обліку, демографічними розрахунками, даними відділів по використанню трудових ресурсів в обласних адміністраціях, міських бюро з працевлаштування та інформації населення, а також підприємств і закладів, що розміщені на території регіону.
Зведений баланс трудових ресурсів регіону – це система взаємозв'язаних показників формування і розподілу трудових ресурсів. Він складається з двох частин: 1) наявність трудових ресурсів за різними джерелами надходження (працездатне населення в працездатному віці, працюючі пенсіонери та підлітки); 2) поділ трудових ресурсів на соціальні групи (робітники, службовці, сільські робітники), по видах зайнятості (в суспільному господарстві, навчання з відривом від виробництва, в домашньому та індивідуальному підсобному господарстві), інші види зайнятості по сферах (матеріальне виробництво і невиробнича сфера) та галузях.
При регулюванні використання трудових ресурсів слід враховувати галузеву потребу в робочій силі і територіальний аспект її формування. Потреба в трудових ресурсах за їх прогнозною чисельністю на цій території визначає зайнятість трудових ресурсів і потребу в них. Звертають увагу на зайнятість працездатного населення протягом року, особливо в областях, районах і містах, де є сезонні виробництва.
Основним джерелом приросту робочої сили для новостворених робочих місць у суспільному господарстві є природний і механічний приріст чисельності зайнятих, а також абсолютне звільнення працюючих у результаті науково-технічного прогресу.
3. РЕГУЛЮВАННЯ РЕГІОНАЛЬНИХ РИНКІВ ПРАЦІ
Регулювання ринку праці має бути органічно пов'язане з усім комплексом системних перетворень, які стимулюють економічне зростання. У зв'язку з цим виникає два блоки проблем:
• перший – загальне пожвавлення економічної ситуації та інвестиційної активності, створення умов для динамічного руху капіталу, що сприятиме розвитку систем робочих місць і зростанню потреби в робочій силі;
• другий — піднесення споживчого попиту населення через вдосконалення системи розподільчих відносин, можливості отримання додаткових доходів.
Усі заходи державного регулювання ринку праці, зорієнтовані на розв'язання названих проблем, можуть бути класифіковані за спрямованістю, характером і об'єктом впливу, джерелами фінансування.
У світовій практиці досить поширеними є такі методи адміністративного регулювання зайнятості: звільнення тимчасових працівників; замороження найму; тимчасова чи остаточна відмова від політики резервування робочих місць для випускників навчальних закладів; стимулювання передчасного і своєчасного виходу на пенсію чи звільнення за власним бажанням; політика прямих звільнень.
Вибір сукупності найбільш прийнятних методів регулювання залежить від конкретної ситуації, що складається на локальному ринку праці.
Основне функціональне призначення ринкового регулювання сфери трудових відносин можна визначити як створення економічних умов для усталеного і розширеного відтворення ситуації робочої сили регіону на якісно новому рівні. Це насамперед передбачає: можливість якомога повнішого задоволення потреб населення регіону в набутті освітньо-професійних знань, широку альтернативність вибору сфери прикладання праці, певні соціальні гарантії у разі вимушеної незайнятості. Таке розуміння беруть за основу оцінки здійснюваних перетворень і напрямів досягнення ефективного відтворення робочої сили.
В економічно розвинених країнах висока вартість робочої сили і відповідна їй якість розглядаються як основна передумова досягнення інноваційного типу розвитку. Тому постійно забезпечуються випереджаючі темпи зростання вкладень у робочу силу порівняно з витратами на основний капітал.
В Україні поки що не створена високоскоординована та всеохоплююча система економічного регулювання процесів регіонального відтворення робочої сили. Перехідна економіка України потребує створення змішаної регулюючої системи, яка поєднувала б у собі елементи суто ринкового регулювання з державним. Домінуючими мають стати методи опосередкованого регулювання, які поступово витіснили б позаекономічні методи, що збереглися з часів адміністративного управління трудовими ресурсами.
Виділяють п'ять типів регіональних ринків праці в Україні.
Перший тип має чітко окреслені ознаки трудодепресивності як у промисловому, так і в аграрному секторах економіки і тим самим формує екстремальні умови відтворення робочої сили. Його утворюють поліські, подільські та карпатські області з низьким рівнем індустріального розвитку: Волинська, Житомирська, Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька та Чернігівська. Причини, які зумовили такий стан ринку праці в цих областях, досить неоднорідні, тому потрібні диференційовані заходи щодо усунення цього стану. Регіональні ринки цього типу потребують режимів пільгового кредитування і оподаткування, надання субвенцій і преференцій, складання та реалізації регіональних інвестиційних програм у тісному взаємозв'язку з вирішенням питань реорганізації діючих виробництв та створення нових.
Другий тип регіональних ринків наближається до першого, проте ознаки депресивності та застійності не досить чітко відстежуються. Для нього характерні дещо нижчі темпи падіння обсягів промислового виробництва та більш суттєві зміни в його структурі. До цього типу віднесено ринки праці Вінницької, Київської, Кіровоградської, Львівської, Сумської, Полтавської, Черкаської та Чернівецької областей. Для ринків цього типу першочергового значення набуває стабілізація сільськогосподарського виробництва та пов'язаних з ним переробних виробництв, розвиток соціальної інфраструктури села за допомогою прямих державних інвестицій, забезпечення еквівалентного товарообміну між містом і селом. За умови реалізації цих заходів зростатиме рівень задоволення побутових і культурно-освітніх потреб сільського населення.
Третій тип ринку праці формують такі індустріальні області, як Дніпропетровська, Донецька та Луганська, з досить високо-мобільною робочою силою та глибоким кризовим станом усієї сфери прикладання праці через її високу залежність від економічного стану галузей видобувної і важкої промисловості. Розвиток регіональних ринків третього типу можливий лише на основі структурної реорганізації промислового комплексу та прискореного розвитку об'єктів соціальної інфраструктури.
Четвертий тип регіональних ринків праці охоплює Запорізьку, Харківську області та м. Київ. Характерними для нього є висока мобільність робочої сили, достатні пропозиції щодо працевлаштування населення, місткість ринку праці. Формування явного безробіття за таких умов свідчить про те, що основною його причиною є незбігання якісних характеристик робочої сили з вимогами до неї з боку суб'єктів господарювання різних форм власності.
П'ятий тип регіональних ринків праці утворюють причорноморські області – Одеська, Херсонська, Миколаївська – та Автономна Республіка Крим з високою орієнтацією працездатного населення на різні форми самостійної зайнятості у сфері як офіційної, так і неофіційної економіки. Перспективи збалансованого розвитку регіональних ринків п'ятого типу значною мірою залежать від створення економічних передумов та макси-мально повного врахування орієнтацій і налаштованості населення на самостійну зайнятість у різних сферах господарювання. Це сприятиме поширенню дрібного і середнього підприємництва, без яких неможливі гнучкість і висока місткість самого ринку праці. Додатково стимулюючи фермерство, надомництво, дрібні ремесла у сфері виробництва та надання послуг через поліпшення їх інвестування і кредитування, доцільно обмежувати само-зайнятість у неофіційному секторі економіки за допомогою розробки відповідних нормативно-правових документів.
Методи прямого і опосередкованого регулятивного впливу забезпечують якісно новий рівень перебігу процесів відтворення робочої сили в межах регіональної економіки. Регіональний ринок праці, як саморегулююча підсистема суспільного відтворення, володіє арсеналом засобів щодо встановлення економічно доцільних пропорцій між множиною елементів і сфер, що визначають його структуру і функціональну організацію.
