Бібліотека - Регіональна економіка (РПС) - Економіка регіонів (Конспект лекцій)

ТЕМА 7. УПРАВЛІННЯ РОЗВИТКОМ МІЖГАЛУЗЕВИХ КОМПЛЕКСІВ І ВИРОБНИЧОЮ ІНФРАСТРУКТУРОЮ В РЕГІОНІ

1. Суть і класифікація міжгалузевих комплексів
2. Регулювання розвитку виробничої інфраструктури в регіоні

МЕТА ЛЕКЦІЇ:

1. СУТЬ І КЛАСИФІКАЦІЯ МІЖГАЛУЗЕВИХ КОМПЛЕКСІВ
Міжгалузевий регіональний комплекс можна визначити як сформоване територіальне поєднання взаємопов'язаних галузей і виробництв в економічних районах, вузлах, центрах, завдяки якому може бути забезпечений максимальний господарський ефект при найменших витратах. Досягнення таких результатів можливе при найбільш раціональному підборі взаємопов'язаних галузей, підприємств і виробництв, забезпеченні економічно ефективних пропорцій їх розвитку, оптимальних розмірів підприємств з урахуванням загальнодержавних інтересів та відповідно до місцевих природних і економіко-географічних умов.
Основними чинниками утворення комплексів і їх територіальної організації є певні види ресурсів (вугілля, нафта, газ, залізна руда, ліс, енергетика, трудові ресурси тощо). Стимулятором розвитку багатьох міжгалузевих комплексів є локальні природні ресурси.
Це комплекси, що розвиваються на базі переробки мінерально-сировинних і паливно-енергетичних ресурсів, сільськогосподарського виробництва та різних промислів (див. рис).
На базі використання мінерально-сировинних, сільськогосподарських, лісних, рибопромислових та інших ресурсів формуються основні типи міжгалузевих регіональних комплексів: мінерально-промислової, агропромислової, лісопромислової, морепромислової орієнтації. Вони відрізняються природними та економічними умовами формування, положенням відносно джерел сировини, паливно-енергетичних ресурсів та місць споживання готової продукції, виробничою спеціалізацією і структурою, рівнем розвитку, особливостями територіальної організації та ін.
Виділення в адміністративній області міжгалузевих регіональних комплексів потрібне для посилення цільової спрямованості програм-прогнозів, узгодженості дій усіх учасників виконання одного комплексного завдання (досягнення заданого кінцевого господарського результату чи виробництво будь-якої продукції для місцевих потреб).
Визначились два основних підходи до виділення міжгалузевих комплексів: цільовий і технологічний. При цільовому підході міжгалузевий комплекс розглядається як група галузей (підгалузей) господарського комплексу або окремих виробництв, які поєднані однією програмою і єдиною метою розвитку. В міжгалузевий комплекс у цьому разі включаються галузі, пов'язані між собою реалізацією будь-якої господарської цілі, а також структурні підрозділи виробничої та невиробничої сфер, які потрібні для досягнення поставленої мети. Недолік такого підходу виявляється в непостійності та нестійкості галузевого складу через вузьку спеціалізацію комплексів та різночасову реалізацію господарських цілей.
Технологічний підхід передбачає групування галузей, які пов'язані між собою послідовністю переробки і використання загального вихідного матеріалу та однаковим призначенням продукції. За такого підходу комплекс включає в себе весь виробничо-технологічний цикл (від видобутку природних ресурсів до отримання кінцевого продукту).
За вироблюваною продукцією та функціями підприємства і організації, що входять до міжгалузевих регіональних комплексів, поділяються на три групи: 1) безпосередньо зайняті випуском проміжної і кінцевої продукції регіону і є галузями спеціалізації комплексу, 2) виробляють для галузей першої групи сировину, напівфабрикати, устаткування і є комплексоутворювальними галузями цього комплексу; 3) забезпечують нормальну діяльність перших двох груп галузей.
Знання структури і типів міжгалузевих комплексів дає змогу скласти модель районного виробничого комплексу. За допомогою моделі можна врахувати й оцінити ефект територіальної концентрації, комбінування та кооперування виробництв різних міжгалузевих комплексів, ефект внутрішньовузлових і внутрішньорайонних зв'язків з огляду на зони сировинних ресурсів і збуту готової продукції, визначити обмеження, зумовлені локаль-ними ресурсами, врахувати суміжні капіталовкладення, визначити економічний ефект від взаємодії суміжних виробництв.
Використання міжгалузевих комплексів регіону як об'єктів територіального управління сприяє більш ефективному поєднанню загальногосподарських та регіональних інтересів у розвитку суспільного виробництва, більш глибокому науковому обґрунтуванню прогнозів і розробці на цій основі довгострокової концепції розвитку суспільного господарства регіону (див. рис.).
Визначальним е формулювання головної мети, яке має відображати відтворюваний взаємозв'язок кінцевих, вихідних функціонування виробничих підрозділів міжгалузевого комплексу і несуть відповідальність за кінцеві результати діяльності комплексу.
На основі цільових установок розробляють виробничі програми міжгалузевих регіональних комплексів. У програмах зазначають завдання, строки їх виконання та виконавців. Таким чином, цільові установки та виробничі програми розвитку міжгалузевих регіональних комплексів набирають форми документа, що використовується з метою регулювання соціально-економічного розвитку регіону.
У структурі цілей міжгалузевого комплексу розрізняють такі їх види.
Науково-технічні цілі. Виражають конкретну спрямованість науково-технічного прогресу в цій групі галузей, функціональну специфіку, відтворювальне значення міжгалузевих комплексів регіону та засоби прискорення його соціально-економічного розвитку. Першочерговими є цілі, пов'язані із створенням нових машин і устаткування, впровадженням інновацій та автоматизованих виробничих процесів, проведенням заходів щодо підвищення якості, надійності та довговічності виробів.
Виробничо-економічні цілі. Передбачають підвищення рівня спеціалізації та організації виробництва у головних галузях комплексу, випуск кінцевої продукції високої якості, яка відповідає світовим параметрам, прискорення реконструкції та поновлення виробничих фондів.
Соціальні цілі спрямовані на виявлення резервів соціально-економічного розвитку трудових колективів у межах міжгалузевих регіональних комплексів та регіону в цілому. Постановка соціальних цілей потребує всебічного врахування потреб людини, пов'язаних з умовами праці, професійною підготовкою, забезпеченістю житлом, медичним устаткуванням, розвитком підсобного господарства та ін. Реалізація соціальних цілей у повному обсязі можлива на загальногосподарському та регіональних рівнях, а на рівні міжгалузевого комплексу регіону та його первинних виробничих підрозділів головна увага приділяється забезпеченню належних соціально-виробничих умов праці, привабливості робочого місця, професійно-кваліфікаційній підготовці кадрів, задоволенню соціально-побутових потреб тощо.
Природно-екологічні цілі. Це розв'язання соціально-економічних проблем природокористування та відтворення природних ресурсів. У досягненні цієї мети основною є реалізація ресурсозберігаючої стратегії інтенсивного розвитку в умовах раціонального суспільного відтворення (здійснення заходів щодо раціонального використання ресурсів, їх охорони та відтворення, очищення повітряного і водного басейнів, запобігання порушенням ґрунтового і рослинного покривів, раціонального використання земель тощо).
Організаційно-управлінські цілі. Включають систему заходів для розробки високоефективної організаційно-економічної структури міжгалузевих регіональних комплексів та перебудови існуючих організаційних форм і методів управління розвитком регіональних підсистем. Це пов'язано з формуванням конкретних господарських органів, які забезпечують ефективне функціонування виробничих підрозділів міжгалузевого комплексу і несуть відповідальність за кінцеві результати діяльності комплексу.

2. РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ ВИРОБНИЧОЇ ІНФРАСТРУКТУРИ В РЕГІОНІ
Під виробничою інфраструктурою слід розуміти сукупність галузей, тобто організаційно відокремлених об'єктів, які забезпечують нормальний хід суспільного виробництва через надання послуг з обміну результатами діяльності між підприємствами матеріального виробництва. Зокрема, до інфраструктури належать підприємства і організації електро-, тепло- і газопостачання, транспортні різних видів, матеріально-технічного постачання і збуту продукції, інформаційного та ділового обслуговування тощо.
Ефективний розвиток міжгалузевого комплексу регіону можливий тоді, коли високому рівню концентрації і спеціалізації основного виробництва відповідає такий самий рівень концентрації і спеціалізації підрозділів, які забезпечують загальні умови господарської діяльності. Однак, як свідчить досвід, собівартість експлуатації об'єктів виробничої інфраструктури при відомчому її управлінні в 1,5-2 рази вища, ніж при територіально-міжгалузевому.
Особливе місце у складі виробничої інфраструктури займає енергетична інфраструктура. Вона є невід'ємною частиною господарського комплексу територій усіх таксономічних рангів і включає в себе комплекс об'єктів і споруд електро-, тепло- і газопостачання, а також підприємства і організації, що виконують сукупність робіт енергоінфраструктурного профілю: проектні, будівельні, монтажні, пусконалагоджувальні, ізоляційні, ремонтні, збутові.
Відомче регулювання енергетичної інфраструктури не повною мірою враховує функціональне призначення інфраструктурної діяльності. Кожне відомство має свої інтереси і часто не узгоджує їх з інтересами інших відомств, що управляють суміжними підрозділами. Тому висока ефективність будь-якого з підрозділів енергоінфраструктури не завжди означає, що потреби споживачів у продукції і послугах належно задовольняються.
Підвищити ефективність енергетичної інфраструктури можна передусім при регіональному підході до її регулювання та організації управління. Найбільш ефективним способом реалізації цього підходу є розробка цільової комплексної програми розвитку енергоінфраструктури в країні.
Регулювання комплексного розвитку транспортної системи регіону дає змогу краще використати наявні ресурси, повніше задовольняти потреби господарського комплексу в перевезеннях. До транспортної системи належать: транспортні засоби; шляхи і споруди, що входять до галузевих видів транспорту; засоби технічного забезпечення функціональної готовності транспортної техніки; будівництво і забезпечення експлуатаційної готовності транспортної техніки; будівництво і забезпечення експлуатаційної готовності транспортних шляхів і споруд; система управління транспортними процесами і галузями транспортного комплексу.
Питання функціонування транспортних систем окремих регіонів України, погодження галузевого і територіального управління транспортом, госпрозрахункових взаємовідносин транспортних підприємств з територіальними органами поки що досліджені недостатньо. Дедалі гострішими стають транспортні проблеми на регіональному рівні, розв'язання яких вимагає посилення територіального підходу до управління транспортною системою. Зокрема, необхідно формувати організаційні структури, які відповідають принципу оптимального поєднання галузевого і територіального управління; впроваджувати госпрозрахункові відносини між транспортними підприємствами і територіальними органами управління.
Прогнозування регіонального розвитку транспорту має враховувати пропозиції всіх транспортних підприємств на території цього регіону, а також місцевих органів, що дасть змогу ув'язати показники галузевих і регіональних прогнозів.
Прогнози діяльності підприємств і об'єднань по всіх видах транспорту повинні ґрунтуватись на транспортних балансах регіонів і галузей за видами і напрямами перевезень вантажів. Це дає змогу оптимізувати транспортні зв'язки, створити сітьову модель потреб господарства в перевезеннях. Розробка територіальних балансів створює умови для прогнозування вантажних перевезень всіма видами транспорту за єдиною методологією.
Основними показниками роботи транспортної системи регіону є вантажо- і пасажирообіг, кількість відправлень вантажів і пасажирів. На основі цих даних вивчають інші показники роботи транспорту на перспективу (потреба в рухомому складі, розвитку транспортної мережі, паливі, матеріалах та електроенергії).
Відносну забезпеченість території і населення шляхами можна визначити за коефіцієнтом Енгеля:

К= L /PS

де L – приведена довжина транспортних шляхів; Р – чисельність населення; S – господарськи освоєна територія.
У науковій літературі запропоновано замість традиційної одиниці роботи транспорту – тонно-кілометра застосовувати нову одиницю – тран, яка враховує три одиниці: тонни, кілометри і квадрат швидкості доставки. При оцінці роботи транспорту у транах стає невигідним штучне «накручування» кілометрів, а отже, є змога виробити більш точну і об'єктивну систему оплати транспортних послуг.
Розвиток виробничих зв'язків у регіоні визначається темпами зростання продуктивних сил та характером їх розміщення, рівнем спеціалізації і кооперування виробництва. Основними показниками виробничих зв'язків є: обсяги валової продукції наданих послуг у натуральному вираженні; обсяги капітальних вкладень і введених у дію основних фондів; показники розвитку матеріально-технічної бази зв'язку (кількість відділень зв'язку, довжина ліній зв'язку, потужність міських і сільських АТС, кількість установлених телефонних апаратів та ін.). Обсяг послуг зв'язку на перспективу визначають з урахуванням динаміки чисельності населення та зміни норм послуг зв'язку цього виду на душу населення.
Проблеми, пов'язані з функціонуванням регіональної інфраструктури, слід розв'язувати, виходячи з міжвідомчих інтересів. Успіх їх розв'язання залежить і від координуючої ролі місцевих органів управління.