Технополіс – самодостатнє міське утворення з науково-дослідними установами, навчальними закладами, високотехнологічними і наукомісткими підприємствами, житловими масивами, об'єктами обслуговування та рекреації, комунікаціями.
Створення технополісу дозволяє кардинально вирішити такі проблеми, як реконструкція матеріально-технічної бази науки та виробництва, забезпечення комфортабельним житлом, оздоровлення середовища, змістовне дозвілля.
Дуже компактні за територією технополіси Німеччини. Більшість із них займають площу в межах 2500 м2. У Франції найменший за площею технополіс — у Кані. Він займає 7,5 га.
Найприйнятнішою формою організації інноваційної діяльності в межах міста є технопарки. В містобудівному відношенні вони становлять планово виражену частину міської території, яка має необхідну інфраструктуру, де сконцентровані наукові установи, впроваджувальні організації, підприємства наукомістких і високотехнологічних виробництв, установи, пов'язані з підготовкою та перепідготовкою кадрів. При цьому територіальні параметри технопарків, що створюються, співвідношення між дослідницькою і виробничою функціями, об'ємом і сферою кооперації можуть розрізнятися залежно від конкретної економічної ситуації в регіоні (місті).
У нашій країні найсприятливіші умови для створення технопарків і технополісів мають значні міські агломерації, і передусім Київська, Харківська, Дніпропетровська, Одеська, Донецька, Львівська. Так, у Києві доцільним є створення технополісу, який буде орієнтуватися на базові галузі мікроелектроніки, зокрема виробництво найновіших засобів цифрового зв'язку; в Дніпропетровську – виробництво сучасних інформаційних систем на основі супутникового зв'язку; у Львові – виробництво робототехніки; у Харкові – двигунів тощо.
Бізнес-інкубатори вважають одним із потенційно найефективніших економічних засобів прискореного впровадження інновацій та економічного розвитку.
Інкубатори високих технологій вперше з'явилися в Ізраїлі згідно зі спеціальною програмою Бюро головного вченого Міністерства промисловості і торгівлі. Метою концепції інкубаторів було створення сприятливих умов для розвитку нестандартних ідей і технічних рішень, що потребували додаткової перевірки, організації команди фахівців, унікального обладнання, формування бізнес-плану на віддалену перспективу. Ідея, що пройшла інкубатор, повинна була дійти до стадії, коли вона може отримати державну підтримку.
Головне призначення бізнес-інкубатора – першочергова підтримка малого (переважно інноваційного) підприємництва. Вченим, інженерам, винахідникам, що виявили бажання організувати власний бізнес, надається в інкубаторі пільговий доступ до всього необхідного для здійснення своїх ідей.
Фірми, що створюються, проходять через бізнес-інкубатор ряд етапів:
- відбір нового клієнта з числа претендентів;
- перший рік роботи (надання юридичної, фінансової, технічної допомоги на пільгових умовах);
- другий і третій роки — становлення і зростання фірми, збільшення числа її працівників (скорочується допомога, умови діяльності наближаються до тих, які існують у «зовнішньому середовищі»);
- вихід фірми з бізнес-інкубатора (бізнес-інкубатор надає допомогу при розміщенні підприємства на новому місці).
Практика свідчить, що значно більше інноваційних малих підприємств виживають у конкурентному середовищі в межах інкубаторів, ніж поза ними. В 1998 р. у США налічувалось понад 350 фірм-інкубаторів, що виникли з метою організації нових підприємств, у тому числі інноваційних, а до 1980 р. їх було лише 10. Серед відомих американських компаній, що володіють бізнес-інкубаторами, є «Дженерал електрик» та «ІВМ».
Інкубатори, як правило, забезпечують себе на засадах самофінансування. Відомо, що вони бувають трьох типів: безприбуткові – ті, що працюють із залученням коштів місцевих органів влади, які зацікавлені у створенні робочих місць та економічному розвитку регіону; прибуткові – ті, що не надають пільги при здаванні в оренду свого майна (орендарям пропонується широке коло різноманітних послуг, однак сплачують вони тільки ті із них, якими реально скористалися); бізнес-інкубатори при вищих навчальних закладах надають ефективну підтримку підприємствам: необхідні консультації науковців, дослідну та лабораторну базу, обчислювальну техніку, можливість підвищити рівень своїх знань через спілкування з викладачами та користування бібліотекою.
В Україні вже створені бізнес-інкубатори при окремих вищих навчальних закладах, а також за ініціативою деяких місцевих органів влади (або при підтримці урядових програм іноземних країн). Так, за ініціативою міської держадміністрації для підтримки інноваційної діяльності в столиці створено Київський інноваційний інкубатор (КІБІН) У Івано-Франківську в 1996 р. створено Українсько-канадський бізнес-центр, який здійснює головні функції бізнес-інкубатора. Інноваційні бізнес-інкубатори діють при державному університеті «Львівська політехніка», Харківському державному політехнічному університеті.
5. ЗОВНІШНЬОЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ В РЕГІОНІ
На нинішньому етапі посилюється роль регіональних одиниць в активізації зовнішньоекономічних зв'язків країн. Особливо яскраво цей процес виявляється в країнах Західної Європи. Вже тепер при вирішенні багатьох господарських питань більшість регіонів країн—членів Європейського Союзу прямо контактують між собою, без залучення національних урядів.
В Україні лише з проголошенням державного суверенітету управління зовнішньоекономічними відносинами стало прерогативою країни. Були розділені функції державного регулювання і безпосереднє здійснення зовнішньоекономічної діяльності.
Законом України «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16 квітня 1991 р. головними суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в країні визначені підприємства і об'єднання всіх видів, а також організації, які діють на підставі своїх статутних документів, та фізичні особи. Як юридична особа з широкими повноваженнями організації та регулювання світогосподарських зв'язків країни цим Законом визначена і дер-жава в особі її органів (Верховна Рада, Кабінет Міністрів, Національний банк, Держмитком). Що стосується регіонів, то їх владні структури, відповідно до ст. 10 цього ж Закону, діють як суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності лише через комерційні організації, які мають статус юридичної особи України. Надані ж місцевим органам Законом України «Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування» від 26 березня 1992 р. повноваження в сфері зовнішньоекономічних зв'язків зводяться переважно до координації органів управління зовнішньоекономічною діяльністю та видачі експортно-імпортних ліцензій на деякі групи товарів.
Отже, чинне законодавство України, всупереч логіці об'єктивного розвитку і світового досвіду, фактично вкрай обмежує функції регіонів у сфері світогосподарських зв'язків. Удосконалення механізму функціонування регіональних зовнішньоекономічних зв'язків передбачає:
- повне скасування існуючої системи централізованого встановлення регіонам експортних квот і обмежень у регулюванні експортно-імпортних операцій. Регіональна державна адміністрація спроможна самостійно визначити перелік товарів, які на території регіону підлягають квотуванню, і встановити граничні розміри їх вивезення і ввезення з урахуванням зовнішньоекономічних інтересів держави;
- розширення повноважень регіональних структур у застосуванні заохочувальних заходів, а також відповідних санкцій до тих, хто ігнорує інтереси держави, регіону;
- надання регіонам повноважень в укладенні зовнішньоекономічних договорів і угод з регіонами інших країн, особливо сусідніх держав.
Отже, стабілізація і подальше пожвавлення зовнішньоекономічних зв'язків регіону неможливі без докорінних змін ролі держави, оздоровлення економіки. На регіональному ж рівні ситуація, що склалася, спонукає до енергійних пошуків дійових господарських форм, спроможних радикально і швидко змінити становище на краще.
Україна завдяки вигідному геополітичному положенню має великі потенційні можливості щодо його розвитку, оскільки 19 з 25 регіонів держави є прикордонними, а зовнішній кордон є найдовшим серед європейських країн (див. табл. 4.2.).
Слід зауважити, що на відміну від країн Центрально-Східної Європи (за винятком Румунії) та Росії, Україна до травня цього року не мала спільного кордону з жодною країною Європейського Союзу. Державний кордон України умовно можна поділити на дві частини: та, що пролягає країнами ЦСЄ, і друга, що утворилася після дезінтеграції СРСР і пролягає між Україною та країнами СНД.
Світова практика переконливо показує, що в сучасних геополітичних умовах пряма міжнародна співпраця на рівні регіонів різних країн є найбільш ефективною і набуває все більшого поширення. Для України це один з головних механізмів щодо виходу на світовий ринок. Тим паче, що прикордонні регіони України – Карпатський, Бузький, Причорноморський – активно входять до нових міжнародних формувань, таких, як Карпатський єврорегіон, єврорегіон «Буг», єврорегіон «Нижній Дунай», Асамблея європейських регіонів, економічна інтеграція ЧЕС – Чорноморське економічне співробітництво. Ці ж регіони та Україна в цілому беруть участь у розробці проектів міжнародних транспортних коридорів ЄС та транспортної системи країн ЧЕС (див. мал. 4.3.).
Регіон перетинають такі важливі міжнародні транспортні коридори, як МТК № 7 - "Дунайський водний шлях"; МТК № 9 - "Хельсінкі - Санкт-Петербург - (Мінськ) - Москва - Київ - (Кишинів) - Одеса - Олександрополіс", Транскавказький (через Одесу - Поті - Тбілісі - Баку), "Балтика - Чорне море" (через Гданськ - Одесу).
Дунайський водний шлях (МТК № 7) після спорудження каналу Рейн - Майн - Дунай (1992 р.) дає найбільш зручний і дешевий вихід масовим вантажам з Центральної і Північної Європи, включаючи Великобританію, у Причорноморські країни і Закавказзя. У Європі усе більш популярною стає функціональна (цільова і маршрутна) організація роботи транспорту з використанням змішаних (комбінованих) перевезень. У цих умовах інтерес до Дунайського водяного шляху помітно зростає, і для його максимального використання необхідно погасити регіональні конфлікти в Югославії, а також розробити адекватну програму розвитку зазначеного регіону.
Малюнок 4.1. Основні складові політики соціально-економічного розвитку регіону
Таблиця 4.2.
Ідентифікація регіонів України, які межують з регіонами інших держав
№
п/п Назва регіону України Назва країни, уздовж державного кордону з якою він розташований
1 Вінницька область Республіка Молдова
2 Волинська область Польща, Республіка Білорусь
3 Донецька область Російська Федерація
4 Житомирська область Республіка Білорусь
5 Закарпатська область Румунія, Угорщина, Словаччина
6 Київська область Республіка Білорусь
7 Львівська область Польща
8 Луганська область Російська Федерація
9 Одеська область Румунія, Республіка Молдова
10 Рівненська область Республіка Білорусь
11 Сумська область Російська Федерація
12 Харківська область Російська Федерація
13 Чернігівська область Республіка Білорусь, Російська Федерація
14 Чернівецька область Румунія, Республіка Молдова
15 Автономна Республіка Крим Російська Федерація
(Регіональна політика в країнах Європи. Уроки для України: (Проект Київського центру Ін-ту Схід-Захід). С.Максименко, Є.Кіш, М. Лендєл, І. Студенніков; за ред. С.Максименка. – К.: Логос, 2000. – 72 с.)
Таблиця 4.1.
Прямі іноземні інвестиції в Україну в регіональному розрізі
Область, регіон Прямі іноземні інвестиції,
млн.дол. Питома вага області, % Темпи прирос-ту, % Місце
1.1.99 1.1.00 1.1.01 1.1.02 1.1.99 1.1.00 1.1.01 1.1.02 1.1.02
Центр і північ 1433.3 1758.6 2139.0 2326.3 59.0 54.5 55.7 53.0 8.8 -
Вінницька 12.5 13.3 22.6 28.1 0.15 0.4 0.6 0.6 24.3 23
Житомирська 31.9 27.9 27.9 38.1 1.2 0.9 0.7 1.0 36.6 21
м. Київ 831.7 1031.3 1309.1 1522.0 30.1 32.0 34.1 34.6 16.3 1
Київська (без Києва) 259.8 266.2 340.8 351.1 9.4 8.2 8.9 8.0 3.0 2
Кіровоградська 15.4 16.7 19.6 34.4 0.6 0.5 0.5 0.8 75.5 22
Полтавська 85.7 207.4 214.2 146.1 3.1 6.4 5.6 3.3 -32 10
Сумська 20.0 31.2 35.9 49.2 0.7 1.0 0.9 1.1 37.0 15
Хмельницька 12.4 13.9 15.6 18.0 0.4 0.4 0.4 0.4 15.4 25
Черкаська 120.9 103.9 101.8 85.3 4.4 3.2 2.7 2.0 -2 12
Чернігівська 43.0 46.8 51.5 54.0 1.6 1.5 1.3 1.2 5 14
Південь 371.9 386.0 451.4 512.9 13.5 11.9 11.8 11.7 14 -
Республіка Крим 128.7 132.7 147.2 162.9 4.7 4.1 3.9 3.7 11 9
м. Севастополь 13.8 16.7 15.2 15.5 0.5 0.5 0.4 0.4 2 26
Миколаївська 30.6 36.2 46.2 57.7 1.1 1.1 1.2 1.3 25 13
Одеська 182.7 174.4 207.6 236.0 6.6 5.4 5.4 5.4 14 6
Херсонська 16.1 26.0 35.2 40.8 0.6 0.8 0.9 0.9 16 19
Захід 303,1 342,1 407,2 452,1 10.9 10.6 10.6 10.2 11 -
Волинська 42.3 43.3 49.0 48.9 1.5 1.3 1.3 1.1 -0.2 16
Закарпатська 64.9 73.8 92.2 107.5 2.4 2.3 2.4 2.4 17 11
Івано-Франківська 34.5 36.8 40.1 46.3 1.2 1.1 1.0 1.1 15.5 18
Львівська 82.7 113.2 150.0 168.5 3.0 3.5 3.9 3.8 12.3 7
Рівненська 51.0 46.2 45.6 47.9 1.8 1.4 1.2 1.1 5 17
Тернопільська 17.2 18.7 21.4 23.0 0.6 0.6 0.6 0.5 7.5 24
Чернівецька 10.5 10.4 8.9 10.0 0.4 0.3 0.2 0.2 12 27
Схід 652,1 739,9 842,5 1102,1 23.6 23.0 21.9 25.1 31 -
Дніпропетровська 177.2 178.3 186.0 311.9 6.4 5.6 4.8 7.1 68 4
Донецька 166.1 259.4 305.3 334.8 6.0 8.0 8.0 7.6 9.7 3
Запорізька 229.2 215.1 221.0 249.6 8.3 6.7 5.8 5.7 13 5
Луганська 28.2 27.6 31.4 39.3 1.0 0.9 0.8 0.9 25 20
Харківська 51.4 59.5 98.8 166.5 1.9 1.8 2.5 3.8 68.5 8
Всього 2760.4 3226.9 3840.1 4393.4 100.0 100.0 100.0 100.0 14.4 -
Рис. 4.3. Схема міжнародних транспортних коридорів, що пролягли Одещиною
