14. Товар та його властивості.
Товар - це продукт праці, який має дві властивості: по-перше, задовольняє певну потребу людини; по-друге, здатний обмінюватись на інші блага в певних пропорціях. Отже, йому властиві споживна вартість і вартість. Товаром може бути як матеріальне, так і нематеріальне благо, в тому числі й послуга.
Споживна вартість товару - це його здатність задовольняти потреби людини. Наприклад, хліб, м'ясо, молоко та інші продукти споживання задовольняють потребу в їжі; костюм, плаття - потребу в одязі; верстат, нафто-, газопровід, виробничі споруди тощо - потребу в засобах виробництва. Отже, матеріальні блага і послуги задовольняють ті чи інші потреби як предмети особистого споживання або як засоби виробництва.
Кінцевою метою будь-якого виробництва є створення споживаних вартостей. Якщо не брати до уваги ті конкретні економічні форми, в яких за певних умов виступають продукти праці, то багатство суспільства завжди складається із споживних вартостей. Споживна вартість продукту праці безпосередньо не виражає суспільних відносин, але має історичний характер, оскільки її роль та значення змінюються залежно від змін у суспільстві. Якщо благо створюється виробником для особистого споживання, то воно має споживну вартість для самого виробника. Якщо ж внаслідок суспільного поділу праці продукт (послуга) призначається для когось іншого, то він є суспільною споживною вартістю. В умовах товарного виробництва споживна вартість - це здатність товару задовольняти потреби не самого виробника, а покупців.
Вартість, на відміну від споживної вартості, не лежить на поверхні явищ, тому з'ясування її природи як другої властивості товару є більш складним. Формою її прояву є мінова вартість, тобто кількісне співвідношення (пропорція), в якому одні споживні вартості обмінюються на інші. Це співвідношення постійно змінюється залежно від місця й часу, що створює враження випадковості, відсутності внутрішньої стійкої основи мінової вартості. Насправді ж, як би не відрізнялись мінові вартості одного й того самого товару, вони завжди мають щось загальне. В найрізнорідніших товарах спільною є одна властивість: вони - продукти праці. Прирівнювання різнорідних товарів один до одного передбачає, очевидно, їх об'єктивну рівність ще до обміну. Внутрішнім змістом товару є вартість як вкладена в товар праця - те спільне, що знаходить вираження у міновому співвідношенні товарів. Саме вартість робить їх порівнянними. Як споживні вартості товари якісно розрізняються, як вартості - мають спільну міру.
Вартість виражає відносини між товаровиробниками з приводу порівняння витрат їх праці на виробництво благ і послуг, якими вони обмінюються.
У цілому величина вартості товару значною мірою визначається суспільне необхідними витратами праці, а також його корисністю.
Як бачимо з викладеного, обидві властивості товару - споживана вартість і вартість - тісно взаємопов'язані й впливають одна на іншу. Ця взаємопов'язаність знаходить свій вияв в такій ознаці товару, як цінність. Вона визначається, з одного боку, суспільне необхідними витратами на виробництво товару, а з іншого - індивідуальним сприйняттям кожним покупцем споживної його вартості. Звідси категорія цінності поєднує в собі як об'єктивне, так і суб’єктивне сприйняття товару покупцем. Через цю категорію відбувається поєднання різноманітних теоретичних підходів до визначення ціни товару як грошового вираження, насамперед його вартості, а також, споживної вартості.
15. Теорії вартості.
1.Теорія факторів виробництва, що визначає вартість товарів за витратами на їхнє виробництво.
Р. Торренс, Н. Сеніор, Дж. Мілль, Дж. Мак-Куллох та ін. розглядають витрати (фактори) виробництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й минулою, уречевленою працею. Вони виходять з того, що оскільки величина витрат виробництва залежить від цін на окремі їх елементи (предмети і засоби праці, робочу силу), то використання витрат як основи ціноутворення означає, по суті, пояснення цін на товари цінами на елементи витрат. Родоначальники теорії трьох факторів виробництва французькі економісти першої половини XIX ст. Ж. Б. Сей і Ф. Бастіа трактували формування вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних факторів: праці, капіталу і землі. Всі вони беруть рівноправну участь (яка визначається для кожного з них ринком) у створенні вартості. Кожний з цих факторів "створює" відповідну частину вартості: праця - заробітну плату, капітал - відсоток, а земля - ренту. Виведення доходів з продуктивності факторів означало, що власники капіталу і землі привласнюють відсоток і ренту. При наявності усуспільненої власності на ці фактори виробництва такі доходи належать широким верствам суспільства.
2.Теорія попиту і пропозиції, що визначає вартість товарів за співвідношенням попиту і пропозиції на них у процесі обміну
Значний вплив на сучасні теорії вартості і ціни справляє неокласична теорія англійського економіста кінця XIX - початку XX ст. А. Маршалла. Відкинувши принцип монізму у з'ясуванні джерела вартості, він поєднав теорію класиків політекономії про визначальну роль витрат виробництва з теоріями граничної корисності, попиту і пропозиції у формуванні і русі цін. А. Маршалл виходив з того, що формування ринкових цін відбувається в результаті взаємодії попиту і пропозиції та пов'язував зміну попиту з категорією граничної корисності, а пропозиції - з вирішальним впливом витрат виробництва. Він вважав, що витрати виробництва, інтенсивність попиту, межа виробництва і ціна продукту взаємно регулюють одна одну, і тут не виникає ніякого порочного кола при твердженні, що кожна з них частково регулюється іншими.
3.Теорія трудової вартості, що оцінює вартість товарів залежно від затрат суспільно необхідної праці на їхнє виробництво
Започаткована представниками англійської класичної пол економії (В.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо), а згодом була доповнена і завершена К.Марксом. За цією концепцією єдиним джерелом вартості є праця, яка становить субстанцію або внутрішній її зміст. Поділивши працю на конкретну і абстрактну, Маркс показав, що конкретна створює в товарі споживчу вартість, а абстрактна – вартість. При цьому за Марксом джерелом вартості не можуть бути витрати праці, втілена в засобах вир-ва, чим хотів обґрунтувати сутність та причини експлуатації найманих працівників.
4.Теорія граничної корисності, що визначає вартість ступенем корисності останньої одиниці товару для споживача
Теорія виникла в останній третині XIX ст. Її прихильники (У. С. Джевонс, К. Менгер, Ф. Візер, Е. Бем-Баверк, Л. Вальрас, Дж. Б. Кларк та ін.) вважали неприйнятним зведення вартості до витрат праці або трьох факторів виробництва. На їх думку, вартість (цінність) визначається мірою корисності результату. Вони розмежували сукупну корисність блага (тобто корисність усього запасу або всієї доступної даному індивіду кількості благ) і граничну корисність блага (тобто корисність останньої одиниці цього запасу або доступної кількості благ). Цінність розглядалась ними як суб'єктивна за своєю природою категорія, як судження так званої економічної людини про важливість благ, наявних в її розпорядженні, для підтримання життя і добробуту.
У XX ст. відбулась еволюція теорії вартості.
По-перше, в країнах ринкової економіки розробці теорій вартості перестали надавати тієї вирішальної ролі, яку вона мала в XVIII-XIX ст. Це пов'язано з утвердженням підприємницької ринкової системи і поворотом представників економічної думки країн; розвинутої ринкової економіки до розробки переважно теорії ціни як категорії, яка знаходиться на поверхні економічного життя і найтісніше пов'язана з господарським механізмом. В результаті такого повороту розробка теорії вартості відійшла на другий план, а на перший вийшла розробка саме теорії ціни. Спочатку таке дослідження велось на макрорівні, а з 30-х років XX ст. під впливом економічної теорії Дж. М. Кейнса та у відповідь на об'єктивні реалії економічних потрясінь в ринковій економіці поширилось і на макрорівень.
По-друге, на мікрорівні економіки отримали розвиток теорії не лише досконалої (вільної) конкуренції, а й теорії недосконалої (обмеженої) конкуренції (Е. Чемберлін, Дж. Робінсон), які досліджували ціноутворення в умовах обмеженої конкуренції.
По-третє, на відміну від класичної і марксистської теорії вартості функціональна теорія висунула на перше місце внесок кожного елемента відтворювального процесу (живої і втіленої в засобах виробництва праці, природних ресурсів) у виробництво і добробут людини.
Нині на противагу традиційним уявленням про альтернативність і взаємовиключність теорій трудової вартості і граничної корисності висунута гіпотеза про здійснення саме автентичним марксизмом органічного синтезу теорії витрат виробництва і суспільної корисності і виявлення ним головного змісту вартості з загальноісторичної точки зору
16. Сутність та функції грошей.
Існує 3 концепції виникнення Гр.:
1)Гр виникли в результаті згоди між людьми;
2) Гр-продукт, створений державою,
3)Гр-це результат тривалого еволюційного розвитку тов. вир-ва та обміну, тобто ринку.
Гроші - це особливий, специфічний товар, який виконує роль загального еквівалента або інш. словами, це товар, який може вільно, прямо обмінювати на любий інший товар.
Три основних властивості грошей, що розкривають їхню сутність:
1)Гр. забезпечують загальну безпосередню обмінювальність. На них купується будь-який товар;
2)Гр. виражають мінову вартість товару. Через них визначається ціна товару, що дозволяє кількісно порівнювати різні по споживчої вартості товари;
3) Гр. виступають заміняються на неповноцінні, т.к. Гр – посередники. В обігу завжди є певна маса Гр., які протистоять товарн. масі для реалізації. Залежність маси Гр в обігу і сумою товарн цін є економ. законом Гр. обігу. До Гр. у функції обігу з боку ринку висуваються певні вимоги: портативність, однорідність в масі, швидке відтворення та ін. Продаж товарів частіше здійснюється в кредит і схема набуває вигляд Т-К-Т. З’являється вексель, який виконує купівельні та платіжні функції грошей. Виникають кредитні Гр. Поступово знижується функція засобу обігу завдяки кредитним відносинам.
Існує 5 функцій Гр: міри вартості, засоби обігу, засобу платежу, засобу нагромадження вартості і світових Гр.
Засіб платежу – це функція, в якій Гр обслуговують погашення різноманітних боргових зобов’язань між суб’єктами ек. відносин, що виникають у процесі розширеного відтворення. Історично ця ф-ція походить з товарообороту. Поява була зумовлена продажем товарів в кредит. Виникав борг, погашення якого здійснювалась Гр. Тому варт платежу не завжди дорівнювала варт товарів, реалізованих у борг або варт Гр, які були віддані в борг. Гр як засіб платежу обслуговує більшу частину екон. обороту. Сфера охоплює: платежі організацій за боргов. зобов’язаннями; платежі по оплаті праці; платежі до фондів; платежі банку, отримання від нього позичок, погашення їх; платежі по виплатам, судові та ін. З цього зростають можливості під-ва, знімають обмеження, прискорюють обіг капіталу та ін. Основна вимога до Гр у функції засобу платежу – фактор часу, уникнення знецінення Гр під час користування кредитом. % ставка коригує знецінення Гр.
Засіб нагромадження – це функція, в як. Гр обслуговують нагромадження вартості в її загальній абстрактній формі в процесі розширеного відтворення. Нагромадження з’явилось тоді, коли товаровиробник міг відкласти Гр на майбутнє від виручки. Спочатку нагромадження Гр мало лише одну мету – збереження вартості в драг. металі. Така форма називалась скарбом. Але людина не хотіла приховувати свої доходи, а навпаки показувати їх, виникла естетична форма скарбу (предмети розкоші). Це було, як компенсація за те, що скарб не може стати капіталом і приносити прибуток. Згодом з’явилась ще одна ціль нагромадження скарбу – резерв платіжних засобів, як збереження і зростання прибутку. Так скарб став активно забезпечувати потреби суспільного відтворення, як регулятор Гр обігу. Розширюється вир-во й товаровиробники одержують додатковий прибуток у вигляді %%, дивідендів. Гр знаки (паперові, депозитні, електронні) успішно виконували роль багатства взагалі.
Позитивний вплив нагромадження Гр:
• обсяги нагромадження вийшли за межі видобутку благородн. металів;
• нагромадження швидше капіталізовували через знецінення Гр знаків розвиток банків, ринку ЦП, зріст позичкового капіталу;
• оборот індивід. капіталу.
17. Розвиток форм власності.
Існує два підходи до класифікації форм власності:
1. вертикально-історичний визначає історичні форми власності, які зароджуються в процесі тривалої еволюції сус-ва і зміни однієї форми власності іншою. На перших етапах розвитку людство протягом тисячоліть використовувало колективні форми власності, спочатку у формі племінної, а потім – общинної власності. Тому що люди могли тільки колективно добувати засоби до існування і спільно їх споживати. Згодом формується приватна власність.
Історичні форми власності:
- первіснообщинна (однакові права всіх членів общини на панівний об’єкт власності – землю, а також на засоби праці і результати вир-ва).
- Рабовласницька (абсолютна концентрація прав власності рабовласника на засоби вир-ва, результати праці та працівника-раба).
- Феодальна (абсолютні права власності феодала на землю і обмежені права на працівника-кріпака).
- Капіталістична (зосередження прав власності підприємця на засоби та результати праці і відсутністю власності на найманого робітника, який має особисту свободу.
2. горизонтально-структурний підхід визначає класифікацію ек форм власності за рівнем розвитку продуктивних сил, характером поєднання працівника і засобами вир-ва, ступенем право чинності суб’єкта на ресурси, результати і управління вир-вом, механізмом розподілу доходу.
Існує два основних типи власності, що підрозділяються на підформи:
А) приватна власність (виключне право на володіння, користування і розпорядження об’єктом власності та отримання доходу належить приватній, фізичній чи юридичній, особі:
- індивідуально-трудова, що характеризується тим, що фізична особа в підприємницькій діяльності і одночасно використовує власні засоби вир-ва і свою робочу силу (одноосібна та сімейна власність).
- з найманою працею (партнерська власність, що являє собою об’єднання капіталів або майна кількох фізичних чи юридичних осіб; корпоративна або акціонерна власність, що є капіталом, утвореним завдяки випуску і продажу акцій; індивідуальне застосування найманої праці.
Б) суспільна власність (спільне привласнення засобів вир-ва і його результатів):
- державна, що є системою відносин, за якої абсолютні права на управління і розпорядження власністю здійснюють органи держ влади (загальнодержавна власність, що є спільною власністю всіх громадян країни, неподільна та не персоніфікована; муніципальна або комунальна власність, що є власністю, яка перебуває в розпорядженні регіональних державних органів).
- колективна (кооперативна власність, що є об’єднаною власністю членів окремого кооперативу, створена на добровільних засадах для здійснення спільної діяльності; власність трудового колективу, що використовується відповідно до чинного законодавства; власність громадських, релігійних і культових організацій, що створюється за рахунок власних коштів, пожертвувань громадян чи організацій).
В) змішана власність поєднує різні форми власності:
- комбінована (концерни, трести, холдинги, фінансово-промислові групи; створюється у розвинутих країнах заходу з метою забезпечення ефективного функціонування вир-ва, процес об’єднання підприємств різних форм власності, за умови збереження кожної із них своєї базової якості.
- державно-приватна
- державно-кооперативна
- державно-колективна
- приватно-колективна
- спільна із залученням іноземного капіталу
в Україні існує приватна, колективна та державна власність; допускається існування змішаних форм власності, власності інших держав, власності міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав.
18. Сутність ринку та умови його функціонування.
Ринок – система ек відносин, пов’язаних з обміном товарів та послуг на основі широкого використання різноманітних форм власності, товарно-грошових і фінансово-кредитних механізмів. Ринкові відносини суттєво відрізняються в різних країнах за ступенем розвитку, особливостями модифікації, рівнем зрілості, історичними, соціальними та іншими ознаками.
Ринок, по-перше, розуміється як місце, де відбувається процес купівлі-продажу результатів людської діяльності, а отже, як сфера підприємницької діяльності - бізнесу. Тобто, мова йде не лише про купівлю-продаж товарів, а й про інші результати діяльності людей, наприклад, діяльності інтелектуальної, фінансово-кредитної (позичкові капітали, цінні папери і т.д.). Предметом купівлі-продажу виступає також інформація. Тому поняття "товарний ринок" - це лише елемент загального поняття "ринок". По-друге, ринок - це сукупність економічних відносин між людьми у сфері обміну, посередництвом яких здійснюється реалізація результатів людської діяльності. В такому аспекті ринок виступає як економічна категорія. По-третє, ринок - це місце, де відбувається остаточне визнання суспільством втіленої в результати діяльності праці.
Таке розширене розуміння суті ринку дає можливість визначити його місце, роль і значення в процесі відтворення. Ринок виступає як момент, що опосередковує виробництво й споживання, і тому перебуває під їхнім впливом, а також сам впливає на них. На ринку можуть з'явитися лише ті результати людської діяльності, які задовольняють потреби суспільства в особі покупців. На ринку з'ясовуються реальні потреби суспільства. Ринок показує виробникам, що виробляти і в якій кількості. Нарешті, на ринку визначається вартість результатів людської діяльності, в тому числі й товарів. Трактуючи так широко поняття "ринок", не слід у той же час ототожнювати його з ринковою економікою. Ринок - це лише елемент ринкової економіки, куди поруч з ринком входять сфери виробництва, розподілу й споживання.
Ознаки сучасного ринку:
По-перше, сучасний ринок є ринком покупців. Це такий стан ринку, при якому пропозиція товарів перевищує попит на них при фіксованій ціні. Такий стан ринку визначає пріоритет покупців по відношенню до продавців. Можна сказати "диктат споживачів" на відміну від "диктату продавців", характерного для нашої сучасної економіки. В такій ситуації підприємець може досягти збільшення своїх доходів лише тоді, коли він поставить на ринок продукцію високої якості за доступними цінами. Тому ринок покупців виступає як стимул для постійного відтворення ділових, а не спекулятивних відносин. Тобто, він примушує підприємців шукати джерела своїх прибутків у першу чергу у сфері виробництва, а не у сфері купівлі-продажу.
Другою обов'язковою ознакою сучасного ринку є його конкурентний характер. Це означає, що в системі підприємства кожний суб'єкт виступає як конкуруюча сторона по відношенню до всіх інших суб'єктів. Можливість конкуренції між учасниками ділових відносин на ринку закладена в їх економічній самостійності (суверенітеті), базою якої є право розпоряджатися об'єктами ринкових відносин. Таке право в минулому базувалося на приватній власності підприємця. В сучасних умовах це може бути і приватна, і колективна, і державна власність. Неминучість конкуренції між підприємцями на сучасному ринку породжується пріоритетом покупців над продавцями. Намагаючись задовольнити запити споживачів, підприємці можуть реалізувати власний економічний суверенітет, лише вступаючи у взаємне суперництво за увагу споживачів. Зовсім інша картина складається на ринку продавців, ринку, характерному для нашої сучасної дефіцитної економіки. Тут конкурують між собою покупці за увагу продавців. Конкуренція охоплює також відносини між підприємцями й споживачами. Це конкуренція за ціни, якість товарів. Перемога тієї чи іншої сторони залежить від рівня розвитку економіки в цілому, а також від ступеня розвинутості ринкових відносин.
Третя ознака сучасного ринку - стабілізація відносин між суб'єктами ринку на основі інтеграції. Сучасний ринок - це арена суперництва підприємців та інших суверенних суб'єктів економіки (наприклад, покупців), кожному з яких повинен бути гарантований його суверенітет і збереження його конкурентної потенції. А це можливо лише при умові протидії монополізації економіки й широкої інтеграції конкуруючих суб'єктів ринкових відносин. Тобто, мова йде про те, що ринок розвивається й функціонує ефективно лише тоді, коли суб'єкти ділових відносин, зберігаючи взаємне суперництво, в той же час зберігають і взаємну зацікавленість у протидії монополізації. Це досить складні процеси, і, як показує історичний досвід, тенденція до монополізації економіки все ж таки перемагає. Тому функцію координації суб'єктів ринкових відносин у цьому напрямку мусить брати на себе держава, проводячи певну антимонопольну політику.
