термічні опіки, хоча їх вияви майже однакові — ураження тканин людини на різну глибину і площу. Тяжкі опіки може викликати також пряма сонячна радіація, особливо у місцях із жарким кліматом. При опіках І ступеня шкіра лише припухає і червоніє. Достатньо легенько протерти уражене місце спиртом і накласти асептичну пов’язку з протиопіковою рідиною або синтоміциновою емульсією, і симптоми опіку зникнуть дуже швидко. При опіках ІІ ступеня на шкірі з’являються пухирі, заповнені рідиною. Можна обмежитися тими самими заходами, що й при опіках І ступеня. Найтяжчі опіки ІІІ і ІV ступенів, коли пошкоджується не лише верхній шар шкіри, а й тканини під нею на різну глибину (підшкірна клітковина, м’язи, судини, нерви, кістки). Крім невідкладної допомоги у вигляді легких стерильних пов’язок при таких опіках потерпілому дають багато пити і вводять болезаспокійливі препарати (наприклад, промедол). Таким потерпілим необхідна термінова кваліфікована медична допомога. Шок. Наслідком тяжких травматичних уражень, опіків тощо у людини є шок — особливий стан, який загрожує летальним результатом. Сприяють шоку перевтома, переохолодження, значна втрата крові, нервове перенапруження тощо. Тіло людини у стані шоку холодне, бліде, пульс ниткоподібний з частими перервами, дихання майже не чутно, свідомість затьмарена. Основними засобами боротьби з шоком в умовах автономного існування є спокій і тепло. Постраждалого необхідно покласти, давати багато гарячого чаю чи води, забезпечити обігрівання тіла. За наявності аптечки можна зробити ін’єкцію кофеїну, кордіаміну, морфіну, дати анальгетики. Запаморочення характеризується раптовим зблідненням, появою холодного поту на обличчі та долонях. Людину в такому стані потрібно покласти, розстібнути комірець і дати понюхати нашатирний спирт, потім після повернення свідомості, треба напоїти гарячим чаєм або водою. Ураження блискавкою. У легких випадках ураження блискавкою постраждалі скаржаться на головний біль, порушення рівноваги, світлобоязнь, відчуття печії в очах. У тяжких випадках одразу після травми настає втрата свідомості, порушуються слух і зір, на шкірі можуть виникнути так звані фігури блискавки у формі деревоподібних смуг червоно-бурого кольору — опіки.
Невідкладна допомога — штучне дихання і непрямий масаж серця. Штучне дихання застосовують також при раптовій зупинці дихання. Найефективніший метод — “рот у рот”. Потерпілого кладуть на спину і, очистивши рот, ніс і горло від крові, слини, блювотних мас тощо, негайно розпочинають штучне дихання. При застосуванні штучного дихання до людини, яка втопилася, необхідно попередньо звільнити її легені від води, для чого людину кладуть животом на зігнуту в коліні ногу рятівника так, щоб тулуб і ноги потерпілого звішувалися вниз, і натискають на спину лівою рукою, а правою притримують ноги потерпілого. Для полегшення доступу повітря в легені голову постраждалого максимально відхиляють назад. Відкривши правою рукою йому рот і затиснувши лівою рукою ніс, рятувальник щільно притискається своїми губами до губ потерпілого і робить швидкий глибокий видих. Як тільки грудна клітка потерпілого піднялася (вдих), рятувальник дає їй можливість опуститися (пасивний видих) під власною вагою. Частота цього прийому — 12–14 рухів грудної клітини потерпілого за хвилину. У разі відсутності у потерпілого пульсу паралельно зі штучним диханням застосовують непрямий (закритий) масаж серця. Рятувальник кладе свою праву долоню на груди потерпілого в ділянці рукоятки груднини, а ліву долоню — зверху на праву і починає ритмічно натискати на груднину з частотою 50–60 натискань на хвилину. Одночасно другий рятувальник здійснює штучне дихання “рот у рот”. Після 4–6 ритмічних натискань на груднину потерпілого необхідно робити перерву на 15–20 с для одного активного вдиху і одного пасивного видиху. Масаж серця потрібно виконувати так, щоб рятувальник використовував для цього всю вагу свого тіла, але не зламав при цьому ребра потерпілому. Непрямий масаж серця і штучне дихання виконують доти, поки у потерпілого не з’являться пульс і дихання або явні ознаки смерті (трупне заклякання, синюшні плями тощо).
Питання і завдання для самоконтролю
1. Дайте визначення поняття “надзвичайні ситуації”. Назвіть основні ознаки надзвичайних ситуацій, їх класифікація. 2. Схарактеризуйте основні джерела і причини надзвичайних ситуацій техногенного походження.
3. Які ви знаєте сильнодіючі отруйні речовини? Принципи і методи захисту від них. 4. Схарактеризуйте основні принципи захисту населення у надзвичайних ситуаціях. 5. Назвіть законодавчі акти щодо захисту населення у надзвичайних ситуаціях. 6. Схарактеризуйте сутність системи цивільної оборони країни. 7. Назвіть основні способи виживання людини в екстремальних умовах. 8. Які ви знаєте колективні засоби захисту населення? 9. Схарактеризуйте основні завдання і методи забезпечення дозиметричного та хімічного контролю в умовах надзвичайних ситуацій. 10. Назвіть основні етапи ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій. 11. Які ви знаєте види рятувальних робіт, їх зміст і сутність. 12. Схарактеризуйте види невідкладних робіт, їх зміст і сутність. 13. Що таке остаточна ліквідація наслідків надзвичайних ситуацій? Яка загальна структура рятувальних і невідкладних робіт?
Розділ 6
ПРОБЛЕМА ВІДХОДІВ
Проблема відходів нерозривно пов’язана з розвитком цивілізації, її технологічної складової і є наслідком техногенної діяльності людини. Катастрофічне зростання кількості відходів припадає на індустріальну епоху, початок якої характеризується насамперед розробленням корисних копалин, розвитком металургійної промисловості, видобутком та використанням органічного палива. У видобувній і переробній промисловості світу за рік утворюється більше 100 Гт твердих і рідких відходів, з яких приблизно 15 Гт зі стоками потрапляє у водойми, а решта — 85 Гт — додається до відвалів “пустої” породи, шлако- і золовідвалів інших сховищ і захоронень промислових відходів, звалищ. Нині до категорії відходів належить будь-який побічний продукт від основної галузевої діяльності, а загалом усе, що не користується попитом у суспільстві, тобто втратило (назавжди, чи на якийсь термін) свої товарні властивості. У Законі України “Про відходи” введені поняття розкриваються наступним чином: відходи — будь-які речовини, матеріали і предмети, що утворюються в процесі людської діяльності і не мають подальшого використання за місцем утворення чи виявлення та яких їх власник позбувається, має намір або повинен позбутися шляхом утилізації чи видалення; небезпечні відходи — відходи, фізичні, хімічні чи біологічні, властивості яких створюють чи можуть створити значну небезпеку для навколишнього природного середовища та здоров’я людини і які потребують спеціальних методів і засобів поводження з ними. Як засвідчує міжнародна практика, те, що сьогодні не потрібно “мені” може бути навіть конче потрібне комусь іншому. І такий вимір має місце на всіх рівнях організації виробництва і споживання. Йдеться насамперед про створення раціональної технології “виробництво — споживання”. Відходи видобувної промисловості можуть бути сировиною (товаром) для будівельної галузі, а відходи заможної родини — товаром для бідної. Наприклад, американці серйозно стурбовані проблемою зростаючої кількості застарілих комп’ютерів, що не здатні працювати із сучасним програмним забезпеченням. Однак для багатьох країн Південної Азії та Африки ці морально застарілі технологічні вироби є чудом сучасного прогресу.
Інформація
У Камбоджі за допомогою п’яти комп’ютерів, подарованих американською некомерційною організацією “Марин Комп’ютер Ресорс Сенте”, вдалося організувати інформаційну підтримку служби суспільної безпеки. В Гамбію безкоштовно було відправлено тією самою організацією 400 комп’ютерів, що дало можливість об’єднати усі західно-африканські коледжі й медичні установи в одну мережу. Для американських компаній такі подарунки є оптимальним вирішенням їхніх проблем.
Врешті-решт життєвий цикл будь-якого товару закінчується або його повною утилізацією (якщо це можливо), або видаленням у навколишнє середовище.
6.1. Вплив відходів на довкілля
Розглядаючи проблему впливу відходів на довкілля, потрібно аналізувати діяльність, в результаті якої вони утворюються, оскільки остання може бути значно шкідливішою для природи, ніж продуковані нею “відходи”. Наприклад, відвали “порожньої” породи (тобто — відходи) можуть бути менш небезпечними для довкілля порівняно з тим негативним впливом, який завдає екосистемі сам процес видобутку (зміна ландшафту та порушення геологічного середовища, гідрологічного режиму території тощо). Першоджерелом і першопричиною бурхливого розвитку глобальної екологічної кризи є демографічний вибух, який неодмінно супроводжується збільшенням темпів і обсягів знищення природних ресурсів, нагромадженням величезної кількості відходів виробництва й побуту, які людство поки що не в змозі переробити, знищити чи захоронити, забрудненням довкілля, глобальними кліматичними змінами, хворобами, голодом, вимиранням. Головними джерелами техногенного забруднення середовища є виробники енергії (ТЕС, АЕС, ДРЕС, котельні), усі види промислових об’єктів (металургійні, хімічні, нафтопереробні, цементні, целюлозно-паперові), екстенсивне, перехімізоване сільськогосподарське виробництво, військова промисловість і військові об’єкти, усі види транспорту, гірниче виробництво.
Лише за рахунок спалювання паливних ресурсів в атмосферу планети щорічно викидається понад 22 млрд т СО2 та понад 150 млн т сірчаного газу. Щорічно світова промисловість скидає в річки понад 160 млрд км3 шкідливих стоків; у ґрунти потрапляє 500 млн т мінеральних добрив і близько 4 млн т пестицидів, більша частина яких осідає, а потім виноситься поверхневими водами в річки, озера, моря та океани, у великих кількостях вони накопичуються в штучних водоймах, які живлять водою промислові центри. За кількістю промислового бруду на душу населення Україна посідає одне з перших місць у Європі.
6.2. Зародження та еволюція проблеми відходів
Як уже зазначалося, відходи є складовою/наслідком господарської діяльності людини і найбільша кількість їх утворюється під час розробок і використання копалин. Становлення технологій розробки та використання/перероблення копалин походить із глибини віків. Так, перші енергетично-металургійні технології, які орієнтувалися на виплавку міді чи заліза були недосконалими. У навколишнє середовище потрапляли викиди газоподібних, аерозольних, пилових забруднювальних речовин та утворювалися тверді відходи. У середньовічний період відбувався подальший розвиток первинної металургії. Під час розробок срібно-свинцевих руд почали з’являтися відходи з домішками радіоактивних речовин. Наприкінці середньовіччя завдяки військовим потребам металургія починає інтенсивно розвиватися. Для холодної та вогнепальної зброї потрібні були залізо, бронза і чавун.
Інформація
Перші артилерійські гармати виготовлялися з бронзи. Доки із чавуну не почали виготовляти артилерійські ядра, він був відходом виробництва гармат. Отже, практичне використання чавуну слід вважати як одну з перших, дуже вдалих, спроб утилізувати відходи виробництва.
Із появою домен (середина XVIII ст.) у металургії почали використовувати кокс. Його виготовлення спричинило до потужного й комплексного забруднення навколишнього природного середовища газоподібними, рідкими і твердими відходами. Парова машина, яка з часом прийшла в металургійне виробництво, значно підвищила продуктивність праці та енергонасиченість виробництва, а відтак і значно збільшила загальну кількість його відходів. Тільки із середини ХІХ ст. у металургії почалася цілеспрямована утилізація окремих видів відходів. Так, металургійні шлаки почали використовувати для будівництва доріг, виробництва шлакової цегли та портландцементу. З цього часу утилізація відходів виробництва стає економічно вигідною справою. На другому місці за шкідливістю для навколишнього природного середовища стоїть хімічне виробництво. Започатковано його було (виготовлення скла і мила), як і металургію, у Стародавньому Єгипті та на Близькому Сході. У 1787 р. Леблан винайшов промислову технологію виготовлення соди — основної складової в технології виготовлення скла і мила — з хлористого натрію. Технологія Леблана “започаткувала” інтенсивне забруднення навколишнього середовища відходами хімічних виробництв. У 50-х роках ХІХ ст. хіміки винайшли технологію утилізації відходів содового виробництва, а в 80-ті — технологію отримання сірки. Ця технологія започаткувала виробництво сірчаної кислоти. Наприкінці ХІХ ст. промислова технологія Леблана почала поступово витіснятися значно дешевшою технологією Сольве. Крім того, за технологією Сольве тверді відходи хлористого кальцію менш шкідливі. Однак його постійне накопичення біля хімічних заводів призвело до утворення так званих “білих морів”. Паралельно з цим, наприкінці ХІХ ст., у виробництво почав упроваджуватися контактний метод виготовлення сірчаної кислоти, попит на яку значно зріс у часи Першої світової війни (сірчана кислота застосовувалася у виробництві вибухових речовин), що призвело до значного зростання кількості відходів виробництва. Саме тоді Німеччина налагодила технології виробництва аміаку і на їх основі вибухових речовин. Хімічна промисловість створила передумови для виготовлення аміаку з азоту і водню та виробництва азотної кислоти і азотних добрив. З 1840 р. почалося виробництво мінеральних добрив, які виготовляли на основі перероблення сировини фосфорвміщуючих копалин. Наслідком цього виробництва стала велика кількість відходів фосфогіпсу. Аналіз технологічного розвитку металургійного і хімічного виробництва вказує на те, що людство весь час віддавало пріоритет військовим потребам. При цьому одна технологія породжувала інші, які іноді виникали на основі перероблення відходів виробництва. Так, при виробництві коксу для металургії відходами є рідка вугільна смола та газоподібні відходи, які з часом стали сировиною для виробництва фенолу, нафталіну, бензолу, толуолу тощо. Фенол (один з основних забруднювачів навколишнього природного середовища) став основним продуктом для вдосконалення технологій виробництва вибухових речовин. Йдеться насамперед про виробництва тринітрофенолу, толуолу і тротилу. В свою чергу, виробництво пороху на основі нітрату целюлози стимулювало виробництво целюлози, яке стало джерелом потужного забруднення навколишнього природного середовища целюлозно-паперовою промисловістю. Слідом за розвитком технологій з випуску неорганічних речовин інтенсивно почав розвиватися і органічний синтез. Так, на початку ХІХ ст. були синтезовані сечовина і оцтова кислота. Ці близькі за властивостями до природних речовин продукти мали спочатку незначні за впливом на навколишнє середовище відходи виробництва. Однак, з часом, виробництво інших синтетичних речовин, що не зустрічалися в природному середовищі, спричинили до виникнення дуже шкідливих відходів. Історично так склалося, що майже всі основні підприємства-виробники отруйних речовин згодом стали виготовляти отрутохімікати для сільського господарства. На початку ХХ ст. на основі досліджень з виготовлення бойових отруйних речовин були розроблені різні види пестицидів. Першим було виготовлено фосген — хлорвміщуючу органічну сполуку. Він використовувався як отруйна речовина упродовж всієї Першої світової війни. Нині цю сполуку використовують у виробництві пластмас, синтезованих хімічних волокон і барвників. Ще у 1874 р. було синтезовано хімічну сполуку 4–4-дихлордифенилтрихлорметилметан, добре відомий як ДДТ. Сумні наслідки його використання в аграрному виробництві також добре відомі. Слід зауважити, що людство ніколи не шкодувало коштів на засоби ведення війни і вважало за доцільне з часом зазначені засоби використовувати і в мирному житті. Однак сьогодні ключовим має стати розуміння того, що впровадження і широке освоєння технічних і технологічних рішень (насамперед військового призначення) має ґрунтуватися виключно на чіткому співставленні користі, що може бути отримана від інновацій, зі шкодою, яку ці інновації можуть завдати людині та навколишньому природному середовищу. На сучасному етапі такого підходу потребує довгостроковий аналіз “користі — шкоди” від розвитку ядерної енергетики, що народжувалася на воєнному корінні, використовуючи інтенсивні технологічні процеси багатьох галузей промисловості. Тому негативний вплив слід враховувати у всіх ланцюгах, пов’язаних (прямо чи опосередковано) з ядерною енергетикою. Йдеться не лише про те, що при видобуванні й переробці уранових руд утворюється велика кількість відходів як радіоактивних, так і тих, що вміщують кислоти, солі, суспензії та породу, а й небезпечні відходи заводів, які здійснюють газодиффузійне розділення ізотопів урану. Крім того, на ядерну енергетику працює велика кількість заводів, що виробляють матеріали зі спеціальними властивостями, а саме: важку та легку воду, графіт, берилій та його оксид, органічні рідини, бор, кадмій, цирконій, титан, нікель, хром, гафній, індій, срібло, гадоліній тощо. Подальший розвиток ядерної енергетики і трансформування її у термоядерну потребуватиме значно більше матеріалів зі спеціальними властивостями, що призведе до ще більшого забруднення навколишнього природного середовища шкідливими відходами виробництва. Прогнозування роботи термоядерної енергетики на рівні тільки 1 млн кВт встановленої потужності (типовий реактор АЕС) має враховувати забезпеченість лише у спеціальних матеріалах: літію — 103 т, ніобію — 8,102 т, берилію — 106 т, ванадію — 5,105 т. Щоб отримати таку кількість металів спеціального призначення, потрібно переробити за складними технологіями мільйони тонн сировини з використанням великої кількості додаткових хімічних речовин. Переробка сировини призведе до надмірних витрат енергії, великої кількості відходів, а тому термоядерну енергетику не можна вважати “чистою” та безпечною для майбутнього життя. Серед найголовніших завдань сьогодення — забезпечення сталого підвищення коефіцієнта корисної дії господарського механізму людини на планеті Земля. Насамперед має йтися про раціональне використання як енергоносіїв, так і інших копалин, а згідно з цим й істотного зменшення кількості відходів. Цей шлях повинен будуватися на основі передових науково-технічних досягнень (у галузі біотехнології, нанохімії і наноелектроніки, інформатизації, телекомунікації, біології та медицини, матеріалознавства тощо). Зазначений господарський механізм має націлюватися на біологічну реконверсію (заміну непоновлюваних ресурсів поновлюваними) з мінімізацією питомих витрат усіх видів ресурсів, а відтак й істотного зменшення усіх видів відходів та зниження їх негативного впливу на здоров’я людини і навколишнє природне середовище.
6.3. Класифікації забруднювальних речовин та їх вплив на навколишнє середовище
Забруднювальних речовин дуже багато і всі вони різнопланові. За певними ознаками їх умовно класифікували і поділили на дві групи. До першої групи належать забруднювачі: • за типом походження: механічні, хімічні, фізичні та біологічні; матеріальні, енергетичні; • за часом взаємодії з довкіллям: стійкі, середньотривалі й нестійкі; • за способом впливу: прямого та непрямого впливу; навмисні, супутні, аварійно-випадкові. До механічних належать різні тверді частки та предмети на поверхні землі, в ґрунті, воді, повітрі, космосі. Хімічні забруднювачі — тверді, газоподібні й рідкі речовини, хімічні елементи й сполуки штучного походження, які надходять у біосферу, порушуючи встановлені природні процеси кругообігу речовин та енергії. Біологічні забруднювачі — різні організми, які з’явилися завдяки життєдіяльності людства — бактеріологічна зброя, нові віруси, а також катастрофічне розмноження іноземних видів рослин, тварин, грибів, мікроорганізмів. Матеріальні забруднювачі поділяються на атмосферні, стічні води та тверді відходи. Енергетичні забруднювачі — теплові викиди, шуми, вібрації, ультразвук й інфразвук, електромагнітні поля, ядерне, видиме, інфрачервоне та ультрафіолетове випромінювання. Під стійкими антропогенними забруднювачами розуміють такі, що довго не зникають і не знищуються самостійно природою (різні пластмаси, поліетилени, деякі метали, радіоактивні речовини з тривалим періодом напіврозкладу). Нестійкі забруднювачі — ті, які негативно діють короткий час і розкладаються, розчиняються чи знищуються в екосистемах завдяки природним фізико-хімічним або біохімічним процесам. До другої групи належать забруднювачі за природою впливу та за фазово-дисперсними характеристиками інгредієнтів: • газоподібні, що впливають на атмосферне повітря і є причиною парникового ефекту; • рідкі та тверді розчинні, що призводять до забруднення поверхневих підземних вод, ґрунтів і Світового океану;
• тверді малорозчинні, що забруднюють ґрунт і призводять до відчуження територій. Класифікація забруднювачів природного середовища за їх фазово-дисперсними характеристиками наведена в табл. 28 (за Л. Браун та ін.).
Таблиця 28
Забруднювачі Води Фазовий стан Гетерогенні системи Дисперсність, Мкм більш як 1,0 Речовини Завислі речовини, в тому числі нерозчинні пестициди, суспензії, емульсії і піни, частки ґрунту, піску та ін. Нерозчинні складові ґрунту, гумусові речовини та ін. Продукти відмирання грибів, бактерій, водоростей; радіоколоїди, феноли, альдегіди, спирти, розчинені пестициди та ін. Солі, луги, кислоти, розчинені добрива, радіонукліди та ін. Антропогенного походження (відходи, подрібнена порода, хімічні речовини) Пил антропогенного та природного походження Шлами, пульпи Розчиненні в ґрунтовій воді хімічні речовини, сорбовані ґрунтами солі, луги, кислоти, радіонукліди та ін. Антропогенний пил, тверді частки Антропогенний дим, аерозолі Газоподібні антропогенні продукти
1,0–0,1 Гомогенні 0,1–0,01
