Населення. Темпи зростання населення Південно-Західної Азії - одні з найвищих у світі. Найбільшими за кількістю жителів є Туреччина та Іран - майже по 60 млн чоловік у кожній. Рівень урбанізації в Південно-Західній Азії, як правило, ще невисокий, а в Афганістані та Ємені - один з найнижчих у світі. Господарство. Сільське господарство - головне заняття населення. Південно-Західна Азія довозить зерно, олію, цукор, чай, продукти тваринництва. Для потреб землеробства використовується 5-7 % земельного фонду. З-поміж зернових культур головне місце посідає пшениця. За виробництвом і експортом ізюму, сухофруктів, горіхів та фініків, бавовни і тютюну Південно-Західна Азія посідає провідне місце в світі. місце легального і нелегального вирощування опіумного маку.
Останнім часом за рахунок доходів від експорту нафти тут створені кілька сучасних іригаційних систем, що дало змогу збільшити посіви зернових та інших культур. Промислові підприємства зайняті головним чином переробкою сільськогосподарської сировини. Виготовляють тканини, одяг, взуття, продукти харчування, будівельні матеріали. Обладнання, транспортні засоби, хімічні товари імпортуються. За рівнем промислового розвитку виділяються Ізраїль і Туреччина.
Світове значення має нафтова промисловість країн Перської затоки. Головним в її структурі є видобуток і експорт нафти. Нафтопереробних, нафтохімічних, енергомістких виробництв мало. Ті ж, що діють, відповідають сучасним вимогам. Серед них величезні портові і нафтопромислові комплекси Янбу і Джубейль у Саудівській Аравії, а також заводи з виробництва алюмінію на довізних бокситах у країнах Аравійського півострова. Не дістав розвитку видобуток природного газу. Причина - відсутність місцевих споживачів і труднощі транспортування газу суходолом чи морем у розвинуті країни, де на нього є попит. Нафтова промисловість країн Перської затоки - експортна галузь. Місцевий ринок вузький, він споживає близько 1/10 видобутку. Нафта експортується у сирому вигляді і тільки 10 % - у вигляді нафтопродуктів.
15. Загальна характеристика національних економік нових індустріальних країн
Помітним явищем у світовій економіці став динамічний розвиток деяких країн, що розвиваються, які дістали назву "нові індустріальні країни" (НІК). За відносно короткий час ці країни створили промисловий потенціал, розвинули окремі сучасні галузі індустрії, різко збільшили промисловий експорт і посіли важливе місце у МПП.
Склад групи НІК не є незмінним. У 80-ті роки у неї включали країни й території Східної Азії (Південна Корея, о. Тайвань, Гонконг, Сінгапур), деякі найбільш розвинуті країни Латинської Америки (Бразилія, Мексика, Аргентина), іноді й Індію, Єгипет. Однак із зазначених країн лише азіатська четвірка "драконів" стабільно підтвердила свою репутацію. Намітилася тенденція розширення цієї групи країн за рахунок другої (Малайзія, Індонезія, Таїланд) і третьої (Туреччина, Філіппіни, Шрі-Ланка) хвиль НІК.
Критерії зарахування країн до НІК досить умовні: ВНП на душу населення не менше 1100 дол., частка переробної промисловості у ВНП більше 20%. Привертають увагу й такі характеристики НІК, як високі темпи зростання, динамічні макроекономічні та внутрішньогалузеві структурні зрушення, зростання професійного рівня робочої сили, інтенсивна участь у МПП, широке використання іноземного капіталу з метою розвитку та ін. РЕГІОНАЛЬНІ ОСОБЛИВОСТІ НІК: вражаючий "ривок" азіатської четвірки НІК першого покоління зумовлені об'єктивними процесами у світовій економіці.
Під впливом певних факторів (НТР, екологічна проблема, демографічна ситуація) у 60- 70-ті роки у розвинутих країнах деякі галузі легкої промисловості, металургії, хімії, машинобудування та електроніки почали втрачати порівняльні переваги. Зростання витрат виробництва (заробітна плата, охорона навколишнього середовища тощо) робило іноді просто невигідним виробництво продукції згаданих галузей і викликало їх перенесення у країни, що розвиваються. Тому НІК першої хвилі (Південна Корея, о. Тайвань, Гонконг, Сінгапур) стали районом активних операцій ТНК, які організували тут експортне виробництво промислової продукції. У зв'язку із зростанням вартості робочої сили, підвищенням курсів національних валют (відносно долара) НІК першого покоління почали, у свою чергу, втрачати власні порівняльні переваги у виробництві трудомісткої продукції. Активно переорієнтувавшись у бік технологічно складної, наукомісткої продукції, азіатська четвірка НІК почала масово переміщувати трудомісткі виробництва у країни з дешевою робочою силою - Малайзію, Індонезію, Таїланд та ін., чим і сприяла появі НІК другого покоління. У цьому процесі беруть участь і ТНК, продовжуючи переміщувати у друге покоління НІК виробництва. Очевидно, збереження даної тенденції приведе до розширення кола НІК і наступної передачі вже у країни третього покоління (Філіппіни, Шрі-Ланка, В'єтнам та ін.) "нижніх поверхів" промисловості.
Незважаючи на труднощі адаптації НІК до "інформаційної революції", вони енергійно й наполегливо (зокрема НІК першого ешелону) здійснюють трансформацію економічних структур, орієнтуючись на капіталомісткий тип розвитку виробництва. Так, Тайвань, Південна Корея, Сінгапур створюють наукові і промислові парки, розширюють власні наукові дослідження. У 70-80-ті рр. про НІК говорили лише як про перспективний ринок збуту чи сферу вкладання капіталу, а тепер ці країни перетворились на відчутний центр впливу на структуру світових продуктивних сил, міжнародні потоки товарів і фінансових ресурсів. НІК демонструють одну з моделей успішного подолання економічної та соціальної відсталості. За роки індустріалізації у НІК сталися радикальні зрушення у структурі промислового виробництва. У переважній більшості з них обробна промисловість і сектор послуг є головними. В обробній промисловості провідне місце зайняли сучасні галузі електроніки, машинобудування, хімії. Наприклад, Південна Корея згодом помітним експортером легкових автомобілів. Сінгапур перетворився на великий центр виробництва нафтодобувного обладнання. У деяких НІК, у яких є відповідна сировинна база, швидко розвиваються металургія, нафтохімія, целюлозно-паперова промисловість. НІК мають чимало регіональних і національних особливостей розвитку. Навіть азіатські НІК першої хвилі істотно відрізняються між собою багатьма рисами. Наприклад, ступінь зовнішньої відкритості Сінгапуру і Гонконгу значно більший, ніж у Південної Кореї і Тайваню, які серйозну увагу приділяють і внутрішнім джерелам росту. У Південній Кореї й на Тайвані держава безпосередньо бере участь у розвитку народного господарства, існує значний держсектор, здійснюється планування економіки, а у Сінгапурі й Гонконзі державне втручання має в основному непряме (хоча значне в соціальній і виробничій інфраструктурі) спрямування.
22. Розширення ЄС, його роль та місце в світовій економіці
Розширення ЄС: 1950 - початок європейської інтеграції. 18.04.1951 – ств. Європ співтовариство вугілля та сталі – 6 країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція. На початку 50-х років країнам «європ.шістки» не вдалося започаткувати інтеграцію в оборонній та політ.сферах. 23.03.1957 – Договір про створення ЄЕС і Євратома. 8.04.1965 – Договір про злиття викон.органів ЄСВС, Євратому та ЄЕС – єдина система інститутів і спільний бюджет.1.01.1973 – вступ Великобританія, Данія, Ірландія. 1.01.1981 – Греція. 1.01.1986 – Іспанія, Португалія. 7.02.1992 – Підписаний договір про ЄС. 1.01.1995 – Фінляндія, Австрія, Швеція. 1.05.2004 – Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Кіпр, Мальта, Естонія, Литва, Латвія. З 2007 – Румунія і Болгарія.
Населення ЄС становить 450 млн. чоловік - це більше, ніж населення США і Росії разом узятих. На частку ЄС припадає найбільший торговий оборот і четверта частина світових матеріальних цінностей. Допомога, що надається ЄС бідним країнам, перевершує за своїм обсягом допомогу з боку будь-якого іншого донора. А валюта ЄС, євро, на міжнародних фінансових ринках поступається лише долару США.
Першочергове завдання ЄС, створеного невдовзі після закінчення другої світової війни, полягала в згуртуванні націй та народів Європи. Однак, по мірі вступу до ЄС нових членів та розширення сфери його відповідальності, виникла необхідність у визначенні відносин ЄС з іншою частиною світу. ЄС працює в межах власних кордонів для усунення торгових бар'єрів, розвитку бідних регіонів і сприяння мирній кооперації. У той самий час, ЄС відстоює свої законні економічні та торгові інтереси на міжнародній арені.
ЄС допомагає фінансувати роботу цивільної адміністрації ООН у Косово, надає постійну фінансовою підтримку Палестинській Автономії, а зараз виділяє 1 млрд. євро на відновлення економіки Афганістану. І, нарешті, Європейський Союз демонструє, яким чином країни можуть успішно об'єднати свої економічні і політичні ресурси в спільних інтересах. ЄС служить моделлю інтеграції для країн, розташованих в інших регіонах земної кулі.
З часу свого заснування у 1950-х роках Європейський Союз будує відносини з іншою частиною світу на основі спільної політики в області торгівлі, сприяння розвитку, а також офіційних угод про торгівлю та співробітництво з окремими країнами або регіональними групами.
У 1970-х роках ЄС розпочав надання гуманітарної допомоги тим, хто її потребує, у найрізноманітніших куточках світу. Починаючи з 1993 р. ЄС здійснює розробку спільної зовнішньої політики і політики безпеки (СЗППБ), що дозволяє йому вживати спільні дії у тих випадках, коли на карту поставлені інтереси Європейського Союзу в цілому.
Програми сприяння розвитку та співробітництва з метою розвитку, які спочатку були спрямовані на країни Африки, з середині 1970-х років охоплюють Азію, Латинську Америку, а також держави південного і східного Середземномор'я. При цьому основною метою незмінно залишається надання підтримки, спрямованої на забезпечення сталого зростання та розвитку країн-партнерів, таким чином, щоб вони мали в своєму розпорядженні ресурси для розв'язання проблем бідності та викорінення бідності як такої. Європейський Союз безпосередньо зацікавлений у підтримці своїх партнерів та надання їм сприяння у досягненні успіхів та процвітання.
26. Вступ країн центрально-східної Європи до ЄС. Критерії вступу до ЄС
У червні 1993 р. Європейська Рада на своєму засіданні в Копенгаґені визнала право країн Центральної та Східної Європи вступати до Європейського Союзу після виконання ними низки вимог за трьома критеріями:
1. політичного: стабільність установ, які гарантують демократію, верховенство права, дотримання прав людини та захист прав меншин;
2. економічного: дійова ринкова економіка;
3. “членського”: зобов’язання, що випливають із факту вступу до ЄС, зокрема визнання його політичних, економічних та монетарних цілей.
Так звані “копенгаґенські критерії” або критерії вступу були підтверджені в грудні 1995 р. на Мадридському засіданні Європейської Ради, яка підкреслила, крім того, значення перебудови адміністративних структур країни-заявника і створення умов поступової гармонійної інтеграції в ЄС.
Втім ЄС лишає за собою право визначати момент, коли він буде готовий прийняти нових членів.
Унаслідок мирних переговорів та врівноважених консультацій відбулися перші у ХХІ столітті зміни політичної мапи Європи: Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Словенія, Угорщина, Чехія, Кіпр і Мальта з 2004 року стали рівноправними членами ЄС. Це рішення було прийнято на самміті 1999 р. у Ніцці.
Поповнення зі Сходу Європи для економіки Євросоюзу обернулося спочатку чималими фінансовими витратами: аби «підтягти» нових альянтів до свого рівня, Західна Європа мала вкласти в цей регіон чималі інвестиції.
«Франція висловлювала побоювання щодо можливостей ЄС так швидко прийняти велику кількість нових членів. У французькому баченні ЄС завжди поставав як примножувач потужності своєї країни, а з іншого боку, як міцний політичний блок, який може врівноважувати США на світовій арені. Розширення за рахунок країн Центрально-Східної Європи не відповідало жодному з цих двох уявлень Франції, оскільки воно посилює передусім економічні та політичні позиції Німеччини (німецький капітал має дуже міцні позиції у ЦСЄ — насамперед через географічну близькість). Вступ до ЄС країн ЦСЄ потребував реформування спільної сільськогосподарської політики. Тому Франція мусила відмовитися від суттєвих європейських субсидій, які отримували до цього часу французькі фермери.
Однак Західна Європа йшла на приєднання «десятки» охоче. Для бізнесу це була гарантія повернення вже вкладених у центральноєвропейський регіон інвестицій та можливість повною мірою використовувати дешеву робочу силу з Центрально-Східної Європи.
Для таких країн, як Польща, Словаччина, Словенія, Чехія та Угорщина членство у Євросоюзі було спільною політичною надметою, якої вони наполегливо прагнули і нарешті досягли.
56. КАРІКОМ – спільний карибський ринок
Найбільш стійким інтеграційним угрупуванням Пд. Америки є КАРІКОМ створений в 1973р, на основі договору, підписаного в Трінідад і Тобаго. Включає 16 країн Карибського басейну і на відміну від всіх інтеграц. угрупувань об'єднує не тільки незалежні держави, але і залежні території. Заснований на раніше створеній ЗВТ. У ньому існують різні субрегіональні відділення; найбільш посуненими з точки зору регіональної інтеграції є:
1.Карібський загальний ринок в рамках КАРІКОМ, де повністю ліквідовані торгові обмеження між Барбадосом, Трінідадом і Тобаго, Гайаною, Ямайкою і Антигуа. Ці країни схвалили єдиний митний тариф по відношенню до товарів третіх країн, тобто це фактично митний союз, в основі якого лежать промислово-сировинні товари. Третина взаємної торгівлі - нафтопродукти.
2. Східно-карибський загальний ринок, що включає в себе найменше розвинені країни; тенденція до створення загальної валюти і спільного ЦБ.
1995 рік - вільне переміщення громадян, скасування паспортного режиму.
До Карибського загального ринку (КАРІКОМ) входять такі країни, як Гайана, Барбадос, Ямайка, Тринідад і Тобаго, Антигуа і Барбуда, Монтсеррат, Сент-Кітс і Невіс, Домініка, Гренада, Сент-Лусія, Сент-Вінсент і Гренадини, Беліз.
На сьогоднішній день членом КАРІКОМ є також Багамські острови, але вони не беруть участі у домовленостях про створення єдиного ринку.
Його головними цілями є:
- створення загального ринку;
- координація зовнішньоекономічної політики;
- функціональне економічне співробітництво в деяких галузях.
У межах Карибського спільного ринку були усунуті основні обмеження торгівлі між його членами. Товари країн-членів не обкладаються митом при ввезенні.
У 1989 році в рамках КАРІКОМ було прийнято рішення використовувати єдину Гармонізовану систему опису і кодування товарів для цілей тарифної класифікації. Поки що не всі держави виконали це завдання.
1 січня 1991 р. країни КАРІКОМ (за винятком держав Монтсеррат, Сент-Кітс і Невіс, Антигуа і Барбуда, Сент-Люсія) встановили єдині ставки ввізного мита на товари, що ввозяться з країн, які не є членами КАРІКОМ. Такі єдині ставки встановлені стосовно промислової продукції. Щодо інших товарів окремі держави встановлюють ставки мита самостійно. Ставки ввізного мита на різні товари відрізняються (від 5 до 40 %). Найбільш високими ставками митами обкладаються товари, аналогічні тим, які виробляються на території КАРІКОМ у достатніх кількостях. Готова і "проміжна" продукція обкладаються ввізним митом за нижчими ставками. Окремі держави можуть встановлювати ще нижчі тарифи на деякі товари з країн, що не є членами КАРІКОМ, проте це заборонено щодо цілого ряду товарів.
40. Інтеграційні об’єднання в північній Америці
Інтеграційний процес в Північній Америці розвивався в умовах поступового зближення нац. економік США, Канади, Мексиканських Сполучених Штатів. Особливість цього процесу полягала в тому, що його передумови створювалися приватним капіталом, ТНК переважно США, які досить активно проникали як в канадську, так і в мексиканську економіку.
Кроком до об'єднання континентальних масштабів була американсько-канадська угода про вільну торгівлю між двома державами, укладена в 1988р. Пізніше починається переговорний процес між США і Мексикою з приводу подібної ж угоди, до якого згодом підключається і Канада. В результаті тривалого переговорного процесу у грудні 1992р. була підписана тристороння угода про Північноамериканську зону вільної торгівлі, НАФТА, згідно з якою із січня 1994р. розпочато формування найбільшого у світі ринку на територі в понад 21млн.кв.км. Створення такого ринку передбачено завершити в 2009р.
Специфічність північноамериканської зони вільної торгівлі характеризують такі риси: - континентальні масштаби об'єднання: йдеться про угрупування лише трьох, але великих за територією і економічним потенціалом країн; - центром зони вільної торгівлі є США; - зовнішня торгівля Канади і Мексики зорієнтована на США, - НАФТА майже рівновіддалена від Західної Європи і АТР, що дає можливість рівномірно розвивати ек. зв'язки з обома світовими ек центрами; - існує реальна можливість переростання НАФТА в міжконтинентальну, з поширенням і на Центральну та Південну Америку, тобто в Єдину зону вільної торгівлі в Західній півкулі.
Мета: створення не спільного ринку західноєвропейського зразка, а зони вільної торгівлі, що дала б можливість кожному з її учасників без перешкод і обмежень розвивати ек. стосунки з іншими державами і регіонами.
Згідно з угодою передбачено: -поетапне, протягом 15р, скасування мита, а також нетарифних обмежень у взаємній торгівлі; - лібералізація інвестиційного режиму, включаючи надання фін. послуг; - забезпечення високого рівня захисту інтелектуальної власності, розробка спільної програми боротьби із забрудненням довкілля.
Для розв'язання спірних питань узгоджено механізм дії інститутів трьох рівнів: міжурядові консультації, комісія з вільної торгівлі, арбітраж.
Цілі країн: США: -посилити могутність північноамериканського ек. «центру» і його вплив на світове господарство; -розширити безмитний ринок реалізації продукції власних товаровиробників; -закріпити позиції національного капіталу, ТНК в економіці Мексики і Канади, - збільшити доступ до мексиканських і канадських ек ресурсів; - через Мексику посилити вплив на всю Латинську Америку. Канада: -позбавитися протекціоністських обмежень з боку законодавства США і підвищити конкурентоспроможність товарів своїх виробників на ринках США, -суттєво збільшити товарооборот з Мексикою; - через США і Мексику вийти на ринки країн латиноамериканського регіону, -через активізацію зв'язків в межах інтеграційного об'єднання пожвавити ек. в країні. Мексика: -одержати доступ до досягнень науково-техн. прогресу для модернізації нац. ек-ки; -вигідні умови експорту продукції нац. виробників до США і Канади; -залученням додаткових інвестицій і новітніх технологій в нац. в-во, що має забезпечити значне збільшення кількості робочих місць, підвищення к.с. товарів нац. в-ва.
Особливість НАФТА полягає в тому, що це торговельне інтеграційне угрупування об'єднує 3 країни з різними ек. і наук.-техн. потенціалами. Перспективи розвитку пов'язують з його поширенням на всю Західну півкулю.
61. Східно-африканське співтовариство, торгово-економічний союз країн Пд. Африки, осн.цілі та характеристики
Східно-африканське співтовариство (The East African Community (EAC)) – митний союз Східної Африки. Співтовариство було організовано у 1967р, але у 1977р було розформоване. 30 листопада 1999 р. в Аруше (Танзанія) було підписано Договір про вільну торгівлю між країнами Східно-африканського співтовариства. З січня 2001р. Східно-африканське співтовариство офіційно поновило свою діяльність. 30 листопада 2006р. на 8 самміті країн САС було прийнято рішення про вступ до складу САС Бурунді та Руанди (з листопада 2007).
САС є однією з основ Африканського Економічного Співтовариства.
Держави-члени: Кенія, Уганда, Танзанія, Бурунді, Руанда.
