Отже, у ПА необхідно враховувати не фактичну вартість товару, який ми розглядаємо, а вартість товару чи послуги, від котрої ми відмовляємося. Оскільки АВ виражається за допомогою якого-небудь мірила, вона іноді має назви “тіньова ціна”, “ціна втраченого шансу”, “ціна економ ефективності”.
18. Явні вигоди від проекту виникають або від збільшення обсягів випуску, що сприяє зниженню собівартості виробництва продукції, або від можливості підвищення ціни на продукцію, що виробляється. Це матеріально відчутні вигоди, тому їх кількісна оцінка майже не викликає складнощів. Збільшення фізичного обсягу виробництва — найбільш типовий вид матеріальних вигід, визначення яких базується на додаткових грошових надходженнях, що виникають завдяки проекту. В окремих випадках вигоди від проектів можуть виглядати як підвищення якості вироблюваної продукції, що дозволяє значною мірою задовольнити зростаючі потреби покупців даного товару, і таким чином збільшити обсяги збуту продукції.
До вигід, що отримуються в результаті реалізації проекту, можна віднести також зміни:
• кваліфікації працівників, що дає змогу підвищити якість
продукції, уникнути ризик браку, досягти довгострокової рівноваги;
• у часі реалізації. Це відбувається, наприклад, завдяки будівництву спеціалізованих сховищ, що дає змогу продажу сільськогосподарської продукції у період найвигідніших цін на неї (продаж зерна не під час жнив, а наприкінці року, коли ціна на нього
підвищується);
• місця реалізації. Цей вид вигід найбільш пов'язаний з проектами у галузі збуту, коли передбачається доставка товару безпосередньо до споживача;
• виду продукту, наприклад його сортування та переробка. Ви
годи у цьому проекті зумовлені тим, що у сільськогосподарських
проектах сортування дозволяє кращі овочі та фрукти продавати у
свіжому вигляді за більш високими цінами, а менш якісний товар направляти на переробку, що в цілому підвищує вартість усього врожаю.
19. У сучасній економічній літературі затрати іноді замінюють термінами «витрати» або «видатки». У фінансовому менеджменті, управлінському та фінансовому обліку це недопустимо, оскільки кожне з названих понять має окремий зміст. Проте у проектному аналізі для аналітика заміна поняття «затрати» терміном «витрати» не є принципово важливим. Тому надалі вказані терміни ми вживатимемо як синоніми.
При здійсненні проектного аналізу досить часто окремі затрати мають більш важливе значення, ніж усі інші. Певні з них вже за своїм походженням вимагають більш пильного ставлення аналітиків. З цією метою розглянемо деякі витрати та їх класифікаційні ознаки, що допоможуть під час оцінки проектів прийняти єдино вірне рішення.
Найбільш поширеними класифікаційними ознаками витрат є такі:
• можливість відображення у бухгалтерській звітності (бухгалтерські та економічні);
• ступінь динамічності витрат залежно від збільшення чи зменшення обсягів виробництва (постійні, змінні);
• період здійснення затрат (довгострокові, короткострокові);
спосіб віднесення затрат на одиницю продукції (середні,
граничні);
• походження витрат (експлуатаційні, фінансові);
• ступінь покриття реальної вартості;
• можливість розподілу.
Сучасні методи обліку дозволяють відображати у бухгалтерських документах лише вартість використаних ресурсів, що не є власністю фірми. Ці витрати включаються до собівартості випущеної продукції, і, як правило, регламентуються відповідною законодавчою базою. Однак досить часто компанія, що має власні ресурси та застосовує їх, не має змоги відобразити ці ресурси у своїх бухгалтерських витратах. Практикою підтверджено необхідність розрахунку для підприємця не лише бухгалтерських витрат (явних), які утворюються під час сплати за ресурси зовнішньому постачальнику, але й неявних витрат, які виникають у разі використання фірмою власних ресурсів. Аналітик, що приймає рішення про доцільність реалізації проекту, має керуватися величиною економічних витрат, які містять як бухгалтерські, так і неявні витрати, що відображає вартість ресурсів, які використовуються у процесі виробництва і належать власнику бізнесу.
Поділ витрат на постійні та змінні пов'язаний з причинним механізмом їх змін. Витрати, що мають власні розміри у прямому співвідношенні зі змінами в обсягах виробництва (реалізації), називають змінними. Водночас із збільшенням виробництва підвищуються і витрати. Якщо обсяги виробництва знижуються, витрати відповідно змінюються. Прикладом такого роду витрат може виступати вартість сировини — її придбання безпосередньо пов'язано з обсягом продажів: чим більше продають, тим більше потрібно виробляти, і тим більше сировини купують. Якщо нічого не продається, то теоретично не потрібно нічого виробляти і вартість сировини для виробника дорівнюватиме нулю. Змінні витрати містять такі статті, як вартість сировини, пряма оплата праці, окремі витрати на реалізацію, оплата електроенергії, спожитої для експлуатації устаткування протягом виробничого процесу, та ін.
Усі витрати, зміни яких безпосередньо не пов'язані з обсягом продажів, називаються постійними. Ці витрати оплачуються незалежно від того, чи вдається будь-що продати (навіть якщо нічого не виробляється). їх розмір приблизно однаковий, незалежно від обсягу реалізації. До постійних витрат належать амортизація, адміністративні накладні витрати, страховка, орендна плата та аналогічні обов'язкові платежі.
Граничними називають ті додаткові витрати, які вимагатимуть від виробника випуску однієї додаткової одиниці продукції.
До операційних витрат належать величина всіх платежів за матеріальні ресурси, оплата праці, накладні витрати, пов'язані з виробництвом продукції та функціонуванням підприємства.
Окремі витрати, такі як процентні платежі та орендна плата, за походженням мають фінансовий характер. Фінансові витрати мають таке саме важливе значення для прийняття рішень, як і операційні, однак вони мають іншу мету — оцінити ефективність діяльності компанії і вплив на неї відповідного способу фінансування (співвідношення позичкових коштів і власного капіталу).
20. Розглянемо приклад визначення витрат для компанії А. Припустимо, що компанія має площі на заводі X, які не використовує цех, що виготовляє системи промислового управління. У найближчі 10 років передбачено встановити у цеху нове устаткування таким чином, що з розширенням виробництва «зайві» площі наприкінці десятого року будуть повністю зайняті. У цеху виробництва побутової електроніки запропоновано новий, досить вигідний інвестиційний проект. Виходячи з потреб нової виробничої лінії для виготовлення пластикових пресованих комплектуючих та інтегральних мікросхем, а також через нестачу площ на заводі У, передбачено розмістити лінію на заводі X. У цей самий час на заводі X достатньо площі для монтажу лінії, проте керуючий цехом систем промислового управління вказує на те, що площі, які не зайняті зараз, через десять років буде повністю залучено до виробництва. Запитання звучить так: скільки цех побутової електроніки має сплатити (тобто включити як «затрати» до аналізу проекту) за використання незайнятих потужностей?
Іноді пропонується вести розрахунки таким чином: перевести загальну вартість будинку у вартість квадратного метру площі (звичайно, з корективами на інфляцію). Потім з площі, що використовується у проекті, можна «вимагати» цю додаткову суму на підставі метражу. Перевагою такого підходу розподільних витрат є простота та розуміння розрахунків. Недоліки полягають у тому, що такий підхід базується на початковій інформації (вартість будинку за часів його спорудження), а не на прогнозах на майбутнє; він не наводить реальних економічних витрат, які несе компанія. Будинок вже куплено, за нього сплачено гроші, тому у цьому випадку вигідніше буде використовувати вже придбані та оплачені площі для отримання доходу, ніж залишати їх порожніми кілька років. Таке рішення потребує визначення реальних економічних витрат, обумовлених проектом та використанням площі зараз, а не в майбутньому.
Якщо проект відхилено, цех систем промислового управління не потребуватиме нового будівництва ще десять років. Дозвіл цеху побутової електроніки застосовувати частину наявної* площі змусить пізніше будувати нове приміщення для «поглинання» очікуваного розширення цеху систем промислового управління. В економіці такий підхід називають принципом перенесення на більш ранній період — витрати на спорудження нового будинку переносяться з десятого (наприклад) року на шостий. Таким чином можна визначити правильну величину «витрат» використання незадіяних потужностей за допомогою розрахунку відповідно до величини теперішньої вартості будівництва нового будинку, яке планується через шість років, та виведення різниці між ними. Зміни у сьогоднішній відповідній вартості перенесення будівництва з десятого на шостий рік зумовлені прийняттям проекту. Таким чином, вони задовольняють вимогам обумовленості, мають прирісну природу, і, крім того, є реально економічними витратами. Ці витрати, безумовно, мають бути включені до аналізу проекту.
Принцип перенесення на більш ранній період передбачає майбутнє зростання потужностей. Якщо прогнозується, що у поточній діяльності ніколи не буде задіяно всіх наявних потужностей, то перенесення на більш ранній строк не відбувається. Коли для поточної діяльності ніколи не знадобляться нові площі, але нові інвестиції остаточно мають застосувати «надлишки» потужностей та вимагають розширення для обслуговування передбачуваного ринку, загальні витрати такого розширення належить включати до аналізу проектів. Якщо розширення непотрібне, то додаткові витрати не мають місця. Якщо новий проект завершено перед тим роком, в якому виникла потреба у розширенні, а потужності повертаються до початкового користувача (у нашому прикладі до цеху систем промислового управління), то перенесення на більш ранній строк відсутнє і додаткових витрат також немає.
Наступною проблемою визначення витрат у проектному аналізі є проблема використання активів, які ще належать компанії, але воює не потрібні їй для виробництва. Які витрати припадають на частку активів, що простоюють, якщо їх передбачено залучити до нового проекту? Очевидною відповіддю була б «ніякі», але це не завжди вірно. Необхідно також враховувати й альтернативні варіанти використання таких активів.
21. Життєвий цикл проектів досить тривалий, тому виникає проблема зіставлення вигід і затрат, що виникають у певному періоді. Концепція оцінки грошей у часі ґрунтується на тому, що вартість грошей з плином часу змінюється з урахуванням норм прибутку на ринку грошей. Нормою прибутку часто виступає позичковий процент, тобто сума доходу від використання грошей на ринку капіталів. У процесі порівняння вартості коштів застосовують два поняття: майбутня вартість коштів (future value — FV) та теперішня вартість коштів (present value — PV).
Майбутня вартість (FV) являє собою суму інвестованих у теперішній момент коштів, в яку вони мають перетворитися через певний проміжок часу з урахуванням певної ставки процента. Під ставкою процента розуміють вимір часової вартості грошей, суму процента на інвестиції, яка може бути отримана за даний період часу. Якщо інвестування здійснюється у короткому проміжку часу, то користуються простіш процентом — сумою, яку нараховано на первинну вартість вкладу в кінці одного періоду. Він обчислюється за формулою:
І=P*І*n,
де / — грошовий вираз процента, сума процентних грошей, які нараховано за період інвестування; р — первинна вартість вкладу; і — процентна ставка; п — кількість періодів платежів. Майбутня вартість розраховується таким чином:
FV = PV+І,
де PV— теперішня вартість грошей.
Якщо інвестування здійснюється у тривалому проміжку часу, то користуються складним процентом. Це сума доходу, яка утворюється в результаті інвестування за умови, що сума нарахованого процента не виплачується після кожного періоду, а приєднується до суми основного вкладу і у подальшому платіжному періоді сама приносить дохід.
Процес переходу від теперішньої вартості (PV) до майбутньої (FV) називається компаундуванням.
Компаундування (нарахування) — операція, що дозволяє визначити величину остаточної майбутньої вартості за допомогою складних процентів.
Рівняння для розрахунку майбутньої вартості шляхом компаундування має такий вигляд:
FV=PV(l + і)ⁿ
де FV— майбутня вартість; PV— теперішня вартість; і — ставка процента у поточному або реальному виразах; п — кількість років або строк служби проекту; (1 + ї)п — коефіцієнт (фактор) майбутньої вартості для і та п.
Процес дисконтування являє собою операцію, протилежну компаундуванню (нарощуванню складних процентів) при обумовленому кінцевому розмірі коштів.
Дисконтування — процес визначення теперішньої вартості потоку готівки шляхом коригування майбутніх грошових надходжень за допомогою коефіцієнта дисконтування.
Теперішня вартість (PV) являє собою суму майбутніх грошових надходжень, що наведені з урахуванням певної ставки процента до теперішнього періоду.
Аналогічно у дисконтуванні може застосовуватися простий і складний проценти, але на практиці використовують тільки складний процент. Розрахунок має такий вигляд:
PV = FV/(І +і)ⁿ = FV• І /(1 + і)п,
де 1 / (1 + 0" — фактор процента теперішньої вартості або коефіцієнт дисконтування.
22. При оцінці величини грошових потоків з урахуванням фактора часу найбільш поширеними проблемами є:
1) складність вибору відповідної процентної ставки;
2) непослідовність у користуванні показниками процентних
ставок.
Величина процентної ставки відображає вартість капіталу для інвестора, наприклад рівень дохідності за облігаціями державної позики. Оскільки цінність грошей у реальному виразі може знижуватися протягом часу через інфляцію, у проектному аналізі використовують такі дві ставки:
• реальна процентна ставка (r) — ставка доходу на капітал
без урахування інфляції. У разі використання реальної ставки
процента необхідно проводити розрахунок грошових потоків у
постійних цінах, тобто нейтралізувати вплив інфляції;
• номінальна (теперішня) процентна ставка (і) — ставка
доходу з позицій інвестора на приватному ринку, яка включає
інфляцію (і) і тому визначається підсумовуванням реальної ставки процента та величини темпу інфляції:
• і = r + t,
де r — реальна процентна ставка (дохідність інвестицій); t - темп інфляції.
Якщо інфляція має значні темпи, то розрахунок номінальної процентної ставки здійснюється за формулою складних процентів:
і = r+t + r*t,
де r * t— інфляційна премія.
Інфляційна премія — це премія за інфляційне очікування, яку інвестори додають до реального, вільного від ризиків рівня доходу (норми прибутку).
Величина реальної ставки визначається за рівнянням:
Якщо в аналізі проекту використовують лише реальні (постійні) ціни, то для визначення вартості капіталу не слід збільшувати на інфляцію річні виробничі експлуатаційні витрати і вигоди.
23. На величину процентної ставки впливають такі чинники:
• дохідність інвестицій — можливість одержання прибутку
на інвестиції, вкладені у виробничі засоби;
• величина і темп інфляції — тенденції до зростання цін протягом певного часу;
• ризик, пов'язаний з інвестиціями, — можливість того, що вкладені гроші не будуть повернені, незважаючи на обіцянки це зробити.
Розмір премії за ризик встановлюється експертним шляхом. Для визначення орієнтованої величини премії для ризикових операцій з процентами можна скористатися рекомендаціями зарубіжних експертів.
При визначенні ставки дисконту орієнтуються на процентну ставку кредитних організацій І ставку дохідності. Дисконтну ставку визначають як рівень дохідності, що можна отримати виходячи з різних інвестиційних можливостей. У фінансовому аналізі ставку дисконту, як правило, визначають на базі того процента, під який дана фірма може позичити кошти.
Розмір процентної ставки інвестицій базується, в основному, на рівні віддачі, яку ці вкладення можуть принести інвесторам, а сама ставка визначається цілями та напрямами інвестицій.
24. Під грошовим потоком розуміють різницю між кількістю отриманих і витрачених грошей, фактичні чисті готівкові кошти, які надходять у фірму (чи витрачаються нею) протягом деякого визначеного періоду.
З точки зору проектного аналізу, грошовий потік обчислюється як різниця між надходженнями грошових коштів та їх витратами, що виникають у результаті реалізації проекту.
Розрахунок грошових потоків не можна отримати зі стандартної фінансової звітності, оскільки інформація подається не у тій формі, що нам потрібна. Тому нижче на прикладі підприємства ЛОД буде продемонстровано, яким чином підрахувати грошовий потік. Стандартна фінансова бухгалтерська звітність, що має назву звітність по грошових потоках, стосується дещо іншого поняття, і її не треба плутати з тим, про що піде мова в цьому розділі.
З балансу підприємства ми знаємо, що вартість активів фірми дорівнює вартості її заборгованості плюс вартість її власного капіталу. Так само грошовий потік з активів фірми має дорівнювати сумі грошового потоку кредиторам плюс грошовий потік акціонерам (чи власникам):
Грошовий потік активів = Грошовий потік кредиторам + Грошовий потік акціонерам
Це означає, що грошовий потік з активів фірми дорівнює грошовому потоку, виплаченому постачальникам капіталу до фірми, що відображає генерацію грошей завдяки різноманітній діяльності фірми та використання грошей, або на виплату кредиторам, або власникам фірми. Розглянемо складові грошових потоків: грошовий потік з активів і грошовий потік кредиторам та акціонерам.
Грошовий потік з активів містить три компоненти: операційний потік грошей, капітальні витрати і приріст чистого робочого капіталу.
Операційний потік грошей — це потік грошей, що є результатом щоденної роботи фірми з виробництва і продажу. Витрати, пов'язані з фінансуванням фірмою своїх активів, не включаються до операційного потоку, оскільки вони не є операційними витратами.
Внаслідок того, що певна частина грошового потоку фірми, як правило, ре інвестується в фірму, у фірми виникають капітальні витрати. Капітальні витрати — це чисті витрати на придбання активів без продажу активів.
Різниця між проектованим збільшенням оборотних активів і поточних зобов'язань визначається як зміна в чистому робочому капіталі. Приріст чистого робочого капіталу — це різниця між збільшенням поточних активів внаслідок реалізації нового проекту та автоматичним збільшенням кредиторських рахунків і нарахувань. Він вимірюється як зміна чистого робочого капіталу за період, що досліджується, і репрезентує чистий ріст теперішніх активів порівняно з теперішньою заборгованістю.
25. ГП – різниця між кількістю отриманих і витрачених грошей, фактичні чисті готівкові кошти, які надходять у фірму (чи витрачаються нею) протягом визначеного періоду.
Обумовлені (доречні) ГП – потоки фірми, які є прямим наслідком рішення про впровадження П. Додаткові ГП – всі зміни у майбутніх ГП фірми, що є прямим наслідком впровадження П.
Розрахунок ГП:
ОГП = прибуток до виплати %% та податків + амортизація – податки
ЧКВ = кінцеві чисті основні активи – початкові чисті основні активи + амортизація
ЧРК = кінцевий чистий робочий капітал – початковий чистий робочий капітал
ГПК = сплачені %% - чисті нові позички
ГПА = сплачені дивіденди – чисті нові придбані акції
ГПа = ОГП – ЧКВ - ЧРК
ГПа = ГПК + ГПА
ОГП – операційний ГП
ЧКВ – чисті капітальні витрати
ЧРК – приріст чистого робочого капіталу
ГПК – ГП кредиторам (власникам облігацій)
ГПА – ГП акціонерам (власникам)
ГПа – ГП з активів
26. Розглянемо гіпотетичний проект на основі такої інформації: спрощена звітність про прибуток проекту, що був отриманий протягом певного року (табл. 17), початкові і кінцеві цифри для статей, на підставі значень яких розраховується приріст чистого робочого капіталу (табл. 18).
Вважаємо, що значення амортизаційних відрахувань і податків дорівнює нулю. Протягом року за проектом не було придбано основних активів, а єдиними компонентами чистого робочого капіталу є дебіторська та кредиторська заборгованості.
