Недедуктивне (правдоподібне) міркування - це міркування, в якому зв'язок між засновками та висновком не спирається на логічний закон і в якому істинність засновків не гарантує істинності висновку. Це означає, що за допомогою правдоподібних міркувань можна обгрунтувати лише певний ступінь ймовірності тези. Довести істинність тези, спираючись на схеми правдоподібних міркувань, неможливо. Розрізняють два основні види правдоподібних міркувань: індуктивні міркування і міркування за аналогією. Індуктивне міркування - це міркування, в якому здійснюється перехід від окремого знання про предмети даного класу до загального знання про всі предмети цього класу. Розрізняють декілька видів індуктивних міркувань, зокрема повну і неповну індукцію. Повна індукція - це міркування, в якому на підставі наявності певної ознаки у кожного предмета даного класу робиться висновок про її наявність у всього класу предметів. Індуктивні міркування такого типу застосовуються тільки в тих випадках, коли мають справу із закритими класами предметів: число предметів, що до них входять, є скінченним і повинне легко підлягати перерахуванню. Наприклад, перед аудиторською комісією поставлене завдання перевірити стан фінансової дисципліни в філіалах конкретного банківського об'єднання. Відомо, що це об'єднання складається з п'яти банківських філій. Звичайний спосіб перевірки у цьому випадку - проаналізувати діяльність кожного з п'яти банків. Якщо не буде знайдено жодного фінансового порушення, тоді аудиторська комісія зможе обгрунтувати тезу, що всі філії банківського об'єднання дотримують фінансову дисципліну. Слід зазначити, що повна індукція не є суто індуктивним міркуванням, оскільки за її допомогою на підставі істинних засновків можна отримати істинний висновок. Це означає, що, застосовуючи схему міркування «повна індукція», людина може обгрунтувати достовірне знання. Неповна індукція - це міркування, в якому на підставі наявності певної ознаки у частини предметів даного класу робиться висновок про її наявність у всього класу предметів. Розрізняють два основних види неповної індукції: індукцію шляхом переліку (популярна індукція) та індукцію шляхом відбору (наукова індукція). Популярна індукція - це міркування, в якому шляхом перелічування встановлюється наявність певної ознаки у деяких предметів даного класу і на цій підставі робиться висновок про її наявність у всіх предметів даного класу. Прикладом популярної індукції може бути таке міркування: «Студенти першої групи першого курсу юридичного факультету успішно склали іспит з логіки. Отже, можна припустити, що студенти інших груп також добре підготувалися й успішно складуть цей іспит». Наукова індукція - це міркування, в якому висновок робиться на піде ґаві відбору необхідних та виключення випадкових обставин. Наприклад, щодо кримінальної справи про розкрадання товарів зі складу обвинувачений визнав факт розкрадання і розповів, що він один виніс зі складу викрадену річ. Проведена перевірка встановила, що винести таку річ одній людині неможливо. У зв'язку з цим слідчий дійшов висновку, що в розкраданні товарів брали участь також інші люди. Це послужило підставою для зміни кваліфікації діяння. Індуктивні узагальнення широко застосовуються в емпіричній аргументації. їх переконливість залежить від числа випадків, що розглядаються. Чим ширше база індукції, тим більш правдоподібною буде здаватися теза, яка обґрунтовується за її допомогою. Важливе значення також має різноманіття і різнотиповість таких випадків. Окрім того, суттєвим є також аналіз характеру зв'язків предметів та їх ознак, доведення невипадковості регулярності, що спостерігається. Виявлення причин, що породжують цю регулярність, дозволяє доповнити чисту індукцію фрагментами дедуктивних міркувань і тим самим посилити її. Найрозповсюдженішими помилками, яких припускаються в недедуктивих (правдоподібних) міркуваннях, є «поспішне узагальнення» і «після цього, отже, з цієї причини». «Поспішне узагальнення» - це помилка, яка виникає при узагальненні без достатніх на те підстав. Класичним прикладом такої помилки є приклад з індуктивним узагальненням «Усі лебеді білі». У Європі аж до XVII ст. зустрічалися лише білі лебеді. На підставі цих спостережень було сформульовано узагальнення: «Усі лебеді білі», тобто ознака «бути білим» була перенесена з обмеженої множини лебедів, яких спостерігали в Європі, на всю множину цих птахів. Однак, коли у 1606 р. було відкрито Австралію (тогочасна Нова Голландія), там знайшли чорних лебедів. Таким чином, узагальнення «Усі лебеді білі» виявилося хибним. «після цього, отже, з цієї причини» - це помилка, яка виникає тоді, коли проста послідовність подій сприймається як їх причинний зв'язок. Як приклад наведемо таку гумористичну аргументацію. Вживати в їжу огірки небезпечно - з ними пов'язані усі хвороби і людські негаразди. Практично всі люди, у яких є хронічні захворювання, їли огірки. 99,9% усіх людей, що вмерли від раку, за життя їли огірки. 99,7% усіх осіб, які стали жертвами авто- і авіакатастроф, вживали в їжу огірки протягом двох тижнів, що передували фатальному випадку. 93,1% злочинців вийшли з родин, де огірки їли постійно. Ще одним видом правдоподібних міркувань є міркування за аналогією. Міркування за аналогією - це міркування, у яких робиться висновок про наявність певної ознаки в одиничного предмета (ситуації, події), що досліджується, на підставі його подібності в суттєвих рисах до іншого одиничного предмета (ситуації, події). Міркування за аналогією - один із найдавніших способів побудови аргументації. Людина користувалася ними ще з прадавніх часів. Не випадково цей тип міркування дуже часто використовують у фольклорі, зокрема у казках та легендах. Звернемося для прикладу до кхмерської легенди «Історія двох куріпок». Героїня легенди загадує герою загадки. Ось одна з них. Четверо молодих людей навчались у чаклуна. Першого він навчив передбачати майбутнє, другого - стріляти так влучно, що міг не цілитися, третього - жити під водою, а четвертого - оживляти мертвих. Якось під час прогулянки четверо хлопців вийшли на берег моря. Перший сказав, що опівдні над ними пролетить орел, який триматиме в пазурах тіло мертвої принцеси. Стрілець сказав, що він поцілить стрілою орла. Третій товариш виголосив, що він зможе винести на берег тіло принцеси, якщо вона впаде у воду. Четвертий засвідчив, що в такому разі він оживить принцесу. Усе відбулося саме так. Однак виникає питання, хто саме серед чотирьох товаришів буде майбутнім чоловіком принцеси (бо вона, як свідчить легенда, була дуже привабливою і кожен бажав одружитися з нею). Герой легенди дає правильну відповідь. Він стверджує, що чоловіком для принцеси повинен стати той, хто дістав принцесу з дна моря, бо він перший доторкнувся й обійняв її. Той, хто оживив її, - відіграв материнську роль, а той, хто врятував від орлиних пазурів, - роль батька. Зрештою, віщун міг би бути старшим братом, оскільки, хоча він і знав, що вона з'явиться, але сам не мав відношення до її нового народження. У цьому міркуванні четверо товаришів уподібнюються (за аналогією) до матері, батька, чоловіка, брата принцеси. Таку аргументацію фольклорна традиція визнає бездоганною. Розрізняють два основних види аналогії: аналогію предметів та аналогію відношень. Аналогія предметів - це міркування, в якому об'єктом уподібнювання виступають два схожих одиничних предмета, а ознакою, що переноситься, - властивості цих предметів. Прикладом такої аналогії може бути обґрунтування політичними діячами Росії ідеї встановлення Брестського миру у 1918 р. Вони посилалися на східну історичну ситуацію на початку XIX ст., коли німці самі були змушені у 1807 р. підписати кабальний договір з Наполеоном (Тільзитський мир), а потім через 6-7 років, зібравшись із силами, прийшли до свого визволення. Аналогічний вихід був запропонований і для Росії 1918 року. Аналогія відношень - це міркування, в якому об'єктом уподібнювання виступають схожі відношення між двома парами предметів, а ознакою, що переноситься, - властивості цих відношень. Наприклад, суб'єкти А, Б, С, Д перебувають між собою у таких відношеннях: 1. А є батьком неповнолітнього сина Б. 2. С є дідусем і єдиним родичем неповнолітнього онука Д. 3. Відомо, що у випадку батьківських відношень батько повинен утримувати свого сина. Враховуючи деяку подібність відношень «батько - неповнолітній син» і «дідусь - онук», можна дійти висновку, що дідусь також повинен утримувати неповнолітнього онука. Загальною рисою міркувань за аналогією, так само, як й індуктивних міркувань, є те, що їх висновок завжди має ймовірний характер і потребує подальшої перевірки. Істинність засновків таких міркувань ще не гарантує істинності висновку, при детальнішому аналізі він може виявитися хибним. Якщо ваш співрозмовник для обґрунтування певної тези обрав схему правдоподібного міркування, не забувайте, що він обґрунтовує лише її правдоподібність, переконати вас в її істинності він ніколи не зможе.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Недедуктивна (правдоподібна) аргументація» з дисципліни «Еристетика: мистецтво полеміки»
