Звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх
КК передбачає два види звільнення неповнолітніх від кримі-нальної відповідальності: 1. Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуван-ням примусових заходів виховного характеру (ст. 97 КК). 2. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності (ст. 106 КК). Звільнення від кримінальної відповідальності із застосуванням примусових заходів виховного характеру передбачено ст. 97 КК. У відповідності з ч. 1 ст. 97 КК умовами такого звільнення є вчи-нення неповнолітнім уперше злочину невеликої тяжкості. Непов-нолітнього може бути звільнено від кримінальної відповідально-сті, якщо його виправлення можливе без застосування покарання. У цих випадках суд застосовує до неповнолітнього примусові за-ходи виховного характеру, передбачені ч. 2 ст. 105 КК. Частина 2 ст. 105 КК передбачає такі примусові заходи виховного характеру: 1) застереження; 2) обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до по-ведінки неповнолітнього; 3) передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, чи під нагляд педагогічного або трудового колективу за згодою цього колективу, а також окремих громадян на їхнє прохання; 4) покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшко-дування заподіяних майнових збитків; 5) направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Умови перебування в цих установах неповнолітніх та порядок їх залишення визначаються законом. Застереження полягає в осуді поведінки неповнолітнього від імені суду, попередженні про неприпустимість порушення закону в подальшому. При цьому роз’яснюються наслідки повторного вчинення злочину, а також ухилення від застосування до нього інших примусових заходів виховного характеру. Обмеження дозвілля і встановлення особливих вимог до по-ведінки неповнолітнього передбачає встановлення часу, протя-гом якого неповнолітній повинен перебувати вдома або не може знаходитися в громадських місцях; заборона виїжджати в іншу місцевість без дозволу тощо. Передача неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх замінюють, чи під нагляд педагогічного або трудового колекти-ву за згодою цього колективу, а також окремих громадян на їх прохання полягає у встановленні контролю і посиленні виховного впливу з боку тих осіб, які зобов’язані через сімейні, виробничі або інші відносини здійснювати на неповнолітнього вплив. У п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 травня 2002 р. «Про практику розгляду судами справ про застосування примусо-вих заходів виховного характеру» рекомендується передавати не-повнолітніх під нагляд батьків або осіб, що їх заміняють, лише за наявності даних про їх спроможність забезпечити виховання. Під особами, які заміняють батьків, слід розуміти усиновите-лів, опікунів і піклувальників. Передача неповнолітнього під нагляд педагогічного чи трудо-вого колективу можлива тільки за згодою цього колективу. Не-повнолітній може бути переданий і під нагляд окремих громадян на їх прохання. Як педагогічний чи трудовий колектив, так і окремий громадянин зобов’язані при цьому здійснювати вихов-ний вплив на нього та постійний контроль за його поведінкою. Вирішуючи питання про передачу неповнолітнього під нагляд батьків чи осіб, які їх заміняють, або окремих громадян, суд по-винен виходити з даних, що їх характеризують. Неприпустимо передавати неповнолітнього під нагляд батька або матері, які по-збавлені батьківських прав, а також батьків чи інших осіб, котрі через свою поведінку не здатні позитивно впливати на нього. Неповнолітній може бути переданий під нагляд педагогічного колективу навчального закладу тільки за місцем навчання, а трудо-вого колективу — за місцем роботи за наявності даних про те, що цей колектив спроможний здійснювати належний контроль за пове-дінкою неповнолітнього та позитивно впливати на його виховання. Покладення на неповнолітнього, який досяг п’ятнадцятирічного віку і має майно, кошти або заробіток, обов’язку відшкоду-вання заподіяних майнових збитків. Цей примусовий захід вихо-вного характеру може бути застосований лише за наявності певних умов, а саме: • злочином неповнолітнього заподіяна майнова шкода фізич-ній або юридичній особі; • неповнолітній має майно, котре належить йому на праві приватної власності, або отримує самостійний заробіток; • підсудний погоджується відшкодувати заподіяні майнові збитки у розмірі та в строки, визначені судом, розуміючи, що це є умовою його звільнення від покарання. Направлення неповнолітнього до спеціальної навчально-виховної установи для дітей і підлітків до його виправлення, але на строк, що не перевищує трьох років. Види і статус спеціаль-них навчально-виховних установ для неповнолітніх визначені в Законі України «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх» та відповідними поло-женнями про них. Такими установами є загальноосвітні школи соціальної реабілітації (для неповнолітніх у віці від 11 до 14 ро-ків) та професійні училища соціальної реабілітації (туди направ-ляються особи віком від 14 до 18 років). У разі звільнення від по-карання із застосуванням примусових заходів виховного характеру неповнолітній може бути направлений лише до професійного училища соціальної реабілітації. Учні тримаються в зазначених установах у межах установле-ного судом строку, але не більше трьох років: у загальноосвітніх школах соціальної реабілітації — до досягнення ними 14, у про-фесійних училищах соціальної реабілітації — 18 років,: а у виня-ткових випадках (якщо це необхідно для завершення навчального року або професійної підготовки) за рішенням суду — відповідно 15 і 19 років. Учні загальноосвітніх шкіл соціальної реабілітації, яким випов-нилося 15 років, але які не стали на шлях виправлення, за рішен-ням суду за місцем знаходження зазначеної установи за правила-ми, передбаченими статтями 409, 411 КПК, можуть бути переведені до професійного училища соціальної реабілітації. В таких випадках загальний строк перебування учня у спеціальних навча-льно-виховних установах теж не може перевищувати трьох років. Направлення до спеціальної навчально-виховної установи є найбільш суворим примусовим заходом виховного характеру. Він має застосовуватися тоді, коли неповнолітній не може бути виправлений шляхом застосування решти заходів. Відповідно до ч. 2 ст. 97 КК примусові заходи виховного ха-рактеру, передбачені ч. 2 ст. 105 цього Кодексу, суд застосовує і до особи, яка до досягнення віку, з якого може наставати кримі-нальна відповідальність, вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою части-ною КК. Застосування примусових заходів виховного характеру щодо особи, яка не досягла віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, здійснюється із дотриманням таких умов: 1) неповнолітньому виповнилося 11 років; 2) ця особа вчинила суспільно небезпечне діяння, що підпадає під ознаки діяння, передбаченого Особливою частиною КК. Закон дозволяє застосування примусових заходів виховного характеру до осіб, які не досягли віку, з якого може наставати кримінальна відповідальність, незалежно від тяжкості вчиненого посягання та вчинення його не вперше. Частина 3 ст. 105 КК закріплює, що до неповнолітнього може бути застосовано кілька примусових заходів виховного характе-ру, що передбачені у ч. 2 цієї статті. Тривалість заходів виховно-го характеру, передбачених у пунктах 2 та 3 ч. 2 цієї статті, вста-новлюється судом, який їх призначає. Суд може також визнати за необхідне призначити неповноліт-ньому вихователя в порядку, передбаченому законом. У разі ухилення неповнолітнього, що вчинив злочин, від за-стосування до нього примусових заходів виховного характеру, ці заходи скасовуються і він притягується до кримінальної відпові-дальності (ч. 3 ст. 97 КК). У разі вчинення неповнолітнім нового злочину в період відбу-вання примусових заходів виховного характеру йому признача-ється покарання за сукупністю вироків на основі ст. 71 та ч. 2 ст. 103 КК. Стаття 106 передбачає умови звільнення від кримінальної від-повідальності та відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності. Звільнення від кримінальної відповідальності та відбування покарання у зв’язку із закінченням строків давності до осіб, які вчинили злочин у віці до вісімнадцяти років, застосо-вується відповідно до статей 49 та 80 КК з урахуванням поло-жень, передбачених ст. 106 КК. Частина 2 ст. 106 КК встановлює такі строки давності: 1) два роки — у разі вчинення злочину невеликої тяжкості; 2) п’ять років — у разі вчинення злочину середньої тяжкості; 3) сім років — у разі вчинення тяжкого злочину; 4) десять років — у разі вчинення особливо тяжкого злочину. Частина 3 ст. 106 КК встановлює такі строки виконання обви-нувального вироку: 1) два роки — у разі засудження до покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, а також при засудженні до покарання у ви-гляді позбавлення волі за злочин невеликої тяжкості; 2) п’ять років — у разі засудження до покарання у вигляді по-збавлення волі за злочин середньої тяжкості, а також при засу-дженні до покарання у вигляді позбавлення волі на строк не бі-льше п’яти років за тяжкий злочин; 3) сім років — у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі на строк більше п’яти років за тяжкий злочин; 4) десять років — у разі засудження до покарання у вигляді позбавлення волі за особливо тяжкий злочин. Якщо протягом строків давності, встановлених ст. 106 КК, але вже після досягнення повноліття, особа вчинить новий зло-чин, то строки давності притягнення до кримінальної відповіда-льності за нього обчислюються за загальним правилом, встано-вленим ст. 49 КК. Оскільки особі, яка вчинила злочин у віці до вісімнадцяти ро-ків, не може бути призначене довічне позбавлення волі, то на неї не поширюється правило, встановлене ч. 4 ст. 49 КК. У будь-якому разі давність притягнення такої особи до кримінальної від-повідальності не може перевищувати десять років. Враховуючи, що кримінальна відповідальність за злочини проти миру й безпеки людства, передбачені статтями 437—439, ч. 1 ст. 442 КК настає з 16-річного віку, виключна норма про не-застосування давності у разі вчинення цих злочинів чи засуджен-ня за них (ч. 5 ст. 49, ч. 6 ст. 80 КК) поширюється і на осіб, які їх вчинили до досягнення вісімнадцятирічного віку.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Звільнення від кримінальної відповідальності неповнолітніх» з дисципліни «Кримінальне право України»
