У процесі розвитку ефузивного магматизму магма прориває зем ну кору і виливається на поверхню, звільняючись від розчинених в ній газоподібних продуктів та перетворюючись на лаву. Вивержен ня магматичної речовини відбувається або по тріщинах у земній корі (такі вулкани називають тріщинними), або по підводних тру боподібних каналах, пророблених магмою у земній корі (вулкани центрального типу). Найчастіше вулкани представляють собою конуси, утворені продуктами виверження, з кратером на вершині. Характер вулканічних вивержень і форми, створювані ними, різно манітні. В одних випадках із кратера вулкана або із відкритої тріщи ни відбувається відносно спокійне витікання лави без або майже без газових вибухів. Інші вулкани проявляють свою діяльність ви ключно через потужні газові вибухи. У багатьох вулканів потужні газові вибухи поєднуються з виверженням лави. Зазначені від мінності в значній мірі обумовлені ступенем в’язкості лави, що за лежить, у свою чергу, від її хімічного складу. При виверженні магми через тріщини лава затоїшює величезні території, знищуючи все на своєму шляху. Такі виливи лави призво дять до утворення великих лавових плато, які формують специфіч ний рельєф. Особливо значної шкоди такі вулкани завдають рос линному і тваринному світові, наносячи величезних економічних збитків галузям народного господарства. Під час виверження по тріщині Лакі (Ісландія) у 1783 р. витікання лави почалося одночас но із 22 отворів, лава переливалася через хребти, затоплювала річкові долини, охопивши територію площею 565 км2. Інколи тріщинні виливи базальтової лави супроводжуються ви бухами — тоді утворюються т. зв. експлозивнірови, або експлозивні тріщини. Вулканізм подібного типу ще називають ісландським, він приурочений до океанічних рифтових зон. Під час виверження вулканів центрального типу (рис. 12.2) вул канічні продукти надходять до поверхні не по тріщинах, а жерлом 2, тобто трубоподібним каналом, який відходить від магматичного осередку 1. Кратер розташований на вершині конусоподібної гори, сформованої затверділими продуктами попередніх вивержень; кратерів може бути кілька, за підвідні канали до них правлять відгалуження від основного жерла. Такі кратери 6 інколи називають паразитичними, або побічними. У деяких вулканів, виверження яких супроводжується вибухами, на місці кратера утворюється котлоподібна западина кальдера, яка в поперечнику може досягати 10 км і більше. Всере дині кальдери внаслідок повторних вивержень може сформуватися
новий вулканічний конус із кратером на вершині. Таку будову має, зокрема, відомий вулкан Везувій поблизу Неаполя.
Рис. 12.2. Будова вулкана центрального типу
У разі, коли виверження лави чергується із вибухами, вулканіч ний конус складений перешаруванням лавових потоків і твердого матеріалу, що викидається під час вибухів. Такі вулканічні утво рення називаються стратовулканами. Відомі також і насипні вул канічні конуси, складені виключно твердими продуктами вивер жень. Загалом за характером виверження розрізняють вулкани 5 типів. 1. Ісландський або гавайський. Характеризується об’ємним, але відносно спокійним виверженням, тому що лава дуже гаряча і рідка. 2. Везувіанський. Це найбільш поширений тип виверження. Лава середньокисла, розігріта до 1000 °С, швидко твердіє, часто закупо рює жерло, що спричиняє сильні вибухи з викиданням уламків пірокластів (від грец. руг - вогонь, кІаБІЇв - подрібнення). 3. Кракатауський. Лава кисла й ультракисла, вона на денну по верхню не виливається, а викидається внаслідок гігантського ви буху (експлозії) у вигляді великої кількості пірокластів на значні відстані. Вибухом, як правило, розноситься і сам конус вулкана з утворенням широкої кальдери. До цього типу відносяться вулкани Тамбора (1815 р.) на Зондських островах, Кракатау (1883 р.), Кат-
май (1912 р.) на Алясці. Продукти суперексплозії вулкану Безім’яннй (1956 р.) були викинуті на висоту 43 км. На відстані 24 км від кратера вибухова хвиля виривала дерева з корінням, а за ЗО км ви никали пожежі. На відстані 40 км від вулкана шар вулканічного попелу (тефри- від грец. Іе'рЬга - попіл, зола) перевищував 0,5 м. 4. Пелейський. Цей тип вивержень отримав назву від вулкану Монтань-Пеле, гаряча хмара якого у 1902 р. за лічені хвилини спа лила м. Сен-П’єр (о. Мартиніка) із 30 тис. його мешканців. Лава ультракисла, відносно холодна (до 900 °С), в’язка і дуже повільно видавлюється газами з утворенням своєрідних куполів-обелісків. Із кратера вулкану Монтань-Пеле після трагедії 1902 р. почав видав люватись андезито-дацитовий обеліск, який через рік при діаметрі 600 м досяг майже кілометрової висоти, а ще через рік - розвалився. 5. Маарський. Сюди належать вулкани одноразового вибуху виверження. Вважають, що причиною таких вибухів є підняття з мантії під великим тиском магми, яку, зазвичай, випереджують ви сокотемпературні гази, що на виході утворюють т. зв. “трубки ви буху”. У своїй нижній частині вони заповнені базальтовою лавою, тоді як у верхній - магматичною брекчією як із привнесених, так і місцевих переплавлених порід. Таку породу називають кімберлі том. За розміщенням на поверхні Землі вулкани ділять на наземні і підводні. Перші з них розміщені вздовж глибинних розломів пере важно на океанських узбережжях материків, на острівних дугах і океанічних островах. Підводні вулкани знаходяться на океанічно му дні і серединно-океанічних хребтах. Для цих вулканів, що різняться типом виверження, завжди характерне утворення вели ких хвиль в океані. Іноді має місце таке нарощування конусів вул канів, що вони стають наземними вулканами або утворюють вул канічні острови (Азорські, Гавайські, Курильські та ін.). Вулкани діють періодично з перервами між виверженнями від місяців до сотень років. Всього відомо понад 3 тис. вулканів, які діяли в останні 25 млн років. У залежності від активності всі вулка ни поділяють на діючі, сплячі та згаслі. До діючих відносяться вул кани, виверження яких відбувались раніше, періодично спостеріга ються в наш час і можливі в майбутньому. Кількість їх, за різними даними, коливається в межах 500...540, з яких 20...30 щорічно пере буває у стані активного виверження. Сплячі вулкани - це ті, діяльність яких проходила в дуже давні історичні часи, але такі “дрімаючі” вулкани можуть відновити своє виверження. Так, вулкан Везувій до 63 р. н. е. впродовж багатьох століть вважався згаслим, а вже у 79 р. н. е. сталося відоме катаст
рофічне виверження його і загибель Помпеї. Діяльність згаслих вулканів відбувалась у доісторичному періоді й можливість її відновлення виключена. їх у наш час на планеті дуже багато (понад 2,5 тис.). До них належать вулкани Кавказу - Казбек, Ельб рус, Арарат, ряд вулканів у Закарпатті.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Ефузивний магматизм» з дисципліни «Геофізична екологія»
