Отже, екологічне законодавство України, незважаючи на незначний період існування держави, активно формується і воно є вже реальною складовою компонентою розбудови України як демократичної правової держава Водночас у сфері екологічного законодавства існує чимало проблем, пов'язаних як з відсутністю деяких законодавчих актів взагалі, так із недосконалістю діючих правових норм зокрема. А це означає, що попереду тривалий і напружений шлях до створення системи екологічного права, яка б відповідала найновішим досягненням світової правничої практики і досягненням науки та створювала б необхідні юридичні підвалини для охорони навколишнього природного середовища і самої людини в Україні. Для оцінки спроможності національного законодавства захистити навколишнє природне середовище слід звертати увагу на обставини, пов'язані, з одного боку, з безпосереднім практичним, соціокультурним ефектом реалізації чинного екологічного права, а з іншого — відповідністю найновішим теоретико-методологічним напрацюванням у галузі національної та зарубіжної науки. Серед безперечних позитивних наслідків реалізації національного екологічного права є невпинне, хоча й повільне, розширення мережі заповідних територій. Якщо на початку 90-х років загальна площа природно-заповідних об'єктів будь-якої категорії становила майже 2% території держави, то нині вона зросла майже до 2,8%. Щоправда, цього зовсім не досить, як з погляду реєстру природних об'єктів України, які необхідно перевести в категорію заповідних, так і з погляду науково обгрунтованих міжнародних норм співвідношення використовуваної та заповідної території в державі. Нагадуємо, що згідно з останніми нормами, біосферні заповідники повинні займати близько 2% території країни, заповідники і національні парки — 10-12%, природні екосистеми — 30-50%. За всіма цими показниками Україна навіть наближено не відповідає міжнародним нормам. Як успіх, хоча й відносний, можна сприймати і систему "чорнобильського" законодавства. Попри недосконалість прийнятих законів, тим не менш існує реальна можливість підтримки як людей, що зазнали втрат (матеріальних та життєвих) внаслідок катастрофи, так і цілих регіонів. Але тут існує і величезна проблема, пов'язана з статусом полишених територій та об'єктів. Після аварії та евакуації населення вони втратили свою чинність як об'єкти власності чи земельний фонд, а тому навіть немає змоги притягти до будь-якої відповідальності грабіжників та мародерів, які чинять безчинства в полишених Прип'яті, Чорнобилі, інших містечках та селах "зони", її мисливських та рибальських угіддях. Тим часом, це безцінне культурне надбання нації, праукраїнські терени — Деревлянщина. Певні обнадійливі перспективи простежуються у сфері землекористування, особливо у зв'язку з прийняттям 13 березня 1992 р. Земельного кодексу України. Його статті 20, 21 та деякі інші вимагають диференційованого підходу до проблеми відчуження земель під несільсько-господарські потреби, особливо промислове та хімічне будівництво. Як відомо, такі питання (відведення земель) тепер знаходяться у компетенції Верховної Ради України, хоча недоліки законодавства (наділення певними правами місцевих рад та виконавчих органів) постійно дають змогу обходити вимоги Земельного кодексу. Дещо із запізненням, але все ж введено з 1 квітня 1994 р. постанову “Про транспортування через територію України та розміщення в ній продуктів-відходів” основних виробництв. Щоправда, від застосування цього акта ще лише належить очікувати позитивного ефекту, а поки що Україна залишається об'єктом екологічної агресії, тобто звалищем відходів європейської хімічної, паливно-енергетичної та іншої промисловості. А через її кордони і територію держави невпинно прямують потяги з токсичними та радіоактивними матеріалами. Верховна Рада України прийняла постанову щодо мораторію на будівництво об'єктів атомної енергетики на своїй території, а також ухвалила рішення про виведення з експлуатації до 1995 р. трьох блоків Чорнобильської АЕС, що залишилися. Проте, під тиском обставин, Верховна Рада України "забрала" своє слово назад, і тепер загроза радіоактивного забруднення знову посилилась. Так, нація нині характеризується негативним природним приростом. Смертність у державі невпинно зростає: 1988 — 600044 чоловік, 1989 — 600590, 1990 — 629602, 1991 — 669960, 1992 — 697110 чоловік. А народжуваність, навпаки падає: 1988 — 744364 народжених, 1989 — 692076, 1990 — 657202, 1991 — 636151, 1992 — 596785. Інакше кажучи, останніми роками помирає більш як на сто тисяч чоловік більше, ніж народжується. Які б причини цього не були, це — найтривожніший симптом для народу, який тільки може бути. Поряд з тим, різко зросла захворюваність серед населення України, в тому числі раком та серцевими розладнаннями, а також зафіксовано чимало класів захворювань, які в державі вже практично не зустрічались. Якщо сюди додати майже 5 млн чоловік, що різною мірою постраждали від Чорнобильської катастрофи, то стан здоров'я населення України справедливо викликає серйозне занепокоєння. Істотні негаразди простежуються і в сфері промислової екології. Фахівці відзначають негативні тенденції пов'язані з різними показниками: так, зменшився скид нормативно очищених вод на одиницю введених у дію споруд для очищення стічних вод; знизилася віддача капітальних вкладень на спорудження об'єктів оборотного водопостачання та очищення стічних вод: знизилася капіталоємність та ефективність установок для очищення та вловлювання шкідливих викидів в атмосферу; фонди природоохоронного призначення не зростають, а навіть скорочуються. На жаль, практично не діє економічний механізм забезпечення охорони навколишнього природного середовища. Ставки за природні ресурси нерідко є фікцією, а плата за забруднення — символічною. Найважливіший принцип визначення екологічних платежів з винних підприємств — принцип повної відплати та платності усіх видів ресурсів замінено, по суті, актом символічної ка-ри-штрафу окремої особи (директора, диспетчера) тощо. Підприємства різко знизили відрахування в центральний та місцевий б'юджети, особливо ж ті кошти, що мали б бути використані на природоохоронну діяльність. Практично бездіє як гарант дотримання екологічного права арбітражний суд України. А скрутна фінансова ситуація в державі не дає змоги компенсувати недоліки правового регулювання діяльності підприємства у галузі природокористування.
Загалом, значні недоліки існують і в самій системі правового регулювання охорони навколишнього природного середовища. Причини цього такі: - існує великий масив підзаконних актів, покликаних регулювати природокористування, і він нарощується. Це зумовлює чималі труднощі в інформаційному обміні та узгодженні нормативів; - застосування законів залежить від актів відомчої природи, це може відтягнути чи загальмувати реалізацію законодавчих вимог; - має місце "законотворення" на відомчому рівні, що тягне за собою безконтрольність та волюнтаризм в екологічному правовому полі.
До цього слід додати фактичне закріплення в Законі про охорону природи права впливати на екологічне нормотворення не лише відомств, але й місцевих рад, їх виконавчих органів та структур. Так само множинним та аморфним є механізм розгляду відповідальності за екологічними проступками та злочинами як за видами відповідальності, так і за інстанцією їх розгляду. Все це, безумовно, негативно впливає на реальний стан правового регулювання ставлення людини до навколишнього природного середовища, стану суспільства і природи України в цілому.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Соціокультурні засади екологічного права» з дисципліни «Екологічна культура»
