Інституційні оснoви центральних банків світу закладались протягом століть. Попередниками центральних банків можна вважати емісійні банки, які виникли порівняно нещодавно — у ХІХ ст. Тривалий час у світовій банківській практиці не існувало розподілу банків на емісійні та комерційні. Існуючі банки при-ймали вклади, надавали позички, враховували векселі, випускали в обіг банкноти тощо. Випущені банкноти були частково забез-печені золотом, тобто банки мали запас золота, достатній для оплати тільки частини випущених банкнот. Інша частина випуску банкнот була фідуціарною. Проте усі банкноти являли собою безстрокові зобов’язання банків обміняти їх на золото за пред’явленням. У цих умовах стабільність банків і банкнотного обігу значною мірою залежала від того, наскільки обачливою була по-літика банків стосовно допустимого рівня співвідношення суми випущених банкнот і запасу золота. Друга половина ХVIII ст. і перша половина ХІХ ст. — це епоха промислової революції, яка супроводжувалась швидким розвитком машинної індустрії, появою нових галузей в економіці, зростанням товарообігу, активізацією діяльності банків. Усе це в кінцевому під-сумку привело до значного розширення грошової маси і до підви-щення значення банкнотного обігу. У цих умовах децентралізована емісія банкнот, коли практично усі банки мали можливість випуска-ти банкноти, вступила у суперечність із потребами економіки. Ринок, який швидко розвивався, вимагав універсального, надійного купівельного і платіжного засобу, який би обертався на території всієї країни і користувався загальною довірою населення. Банкноти окремих, часто маловідомих банків таким вимогам не відповідали. Крім того, децентралізована емісія банкнот слабо піддавалась контролю і регулюванню з боку держави. Це сприяло зловживанню банками правом банкнотної емісії. Банки наража-лися на значний ризик, випускаючи банкноти вище допустимого рівня, іноді настільки вище, що вони були не в змозі задовольни-ти навіть нормальний (не кажучи вже про підвищений) попит на обмін банкнот на золото, і в результаті багато які банки розоря-лися. Однак у цілому банківська система продовжувала зростати, випуск банкнот збільшувався і став невід’ємною рисою економі-ки. Банкноти витісняли повноцінні монети з обігу. У ХІХ ст. стало очевидним, що держава повинна певним чи-ном регулювати грошовий оборот і захищати вкладників банків і держателів банкнот від банківських крахів, кількість яких зро-стала. Частиною цього регулятивного процесу стала поступова централізація, а потім і концентрація емісії банкнот у межах од-ного банку. Цей процес затягнувся на тривалий час. Спочатку було обмежено коло банків, які мали право емісії банкнот, — це були, як правило, найбільші та надійні банки. З часом право емітувати банкноти держава закріпила за одним банком, надав-ши йому статус емісійного банку. Завдяки концентрації та мо-нополізації банкнотної емісії держава дістала можливість впли-вати на пропозицію грошей і використовувати емісію для фінансування державних витрат. Таким чином в історичному плані саме об’єктивна потреба в централізації банкнотної емісії спричинила виникнення емісій-них банків. Класичним прикладом виникнення емісійного банку є станов-лення і розвиток Банку Англії, одного з найстаріших і найбільш авторитетних банків світу. Він був заснований у 1694 р. як пер-ший англійський акціонерний банк. Створення банку, як виняток, на акціонерній основі стало можливим завдяки позикам, які уряд отримав від банку для фінансування війни із Францією. Спочатку Банк функціонував як звичайний комерційний. Проте акціонерна форма власності, яка давала можливість швидко нарощувати ка-пітал, а також особлива наближеність до уряду дозволила йому з часом зайняти провідне місце в банківській системі країни. Поступово Банк Англії монополізував право випуску банкнот. Згідно з законами про банківські привілеї 1833 р. і 1844 р. права існую-чих приватних банків, а також права новостворених банків на ви-пуск банкнот були обмежені, в той час як Банк Англії дістав пов-новаження на необмежений випуск банкнот. Для нього були встановлені межі тільки фідуціарної емісії. Загальна сума фідуці-арної емісії не повинна була перевищувати 14 млн ф. ст., проте вона могла збільшуватись, якщо інші банки з тих чи інших при-чин втрачали право емісії банкнот. Наприкінці ХІХ ст. емісія банкнот була майже повністю зосереджена в Банку Англії. Оста-точно емісійний статус Банку Англії був закріплений тільки у 1928 р. згідно з Законом про валюту і банкноти. Схожий еволюційний шлях пройшов і Банк Франції, заснований у 1800 р. як акціонерна компанія. У 1803 р. Банк дістав монопольне право емісії банкнот у Парижі, а у 1848 р. — в усій Франції. У Росії Державний банк, заснований у 1860 р., набув статусу емісійного в результаті проведення грошової реформи у 1895—1897 рр., за якою Росія перейшла до золотомонетного стандарту. На початок ХХ ст. централізація банкнотної емісії була заве-ршена головним чином в Європейських країнах. У більшості ін-ших країн цей процес завершився у ХХ ст. і був уже пов’язаний із заснуванням центральних банків. Для ХХ ст. характерним є процес демонетизації золота і пере-хід від грошової системи золотомонетного стандарту до системи обігу грошей, нерозмінних на золото. Система золотомонетного стандарту — це саморегульована грошова система. Вона передбачала безпосередній обіг золотих монет, вільне їх карбування і необмежений обмін банкнот на зо-лото в монетній формі, завдяки чому кількість грошей в обігу стихійно пристосовувалась до величини потреби товарного обігу в грошах і таким чином забезпечувалась відносна стабільність грошової системи. Система золотомонетного стандарту вимагала мінімального втручання держави в грошовий оборот, головним чином, це — встановлення золотого вмісту грошової одиниці та забезпечення функціонування системи вільного карбування мо-нет. З часом, як уже зазначалося, у ХІХ ст. визріла ще й потреба у централізації банкнотної емісії. Система обігу грошей, нерозмінних на золото і позбавлених власної вартості, не має механізму, який би виконував роль сти-хійного регулятора кількості грошей в обігу, і тому вона потре-бує створення відповідного органу, забезпеченого організаційно оформленим регулятивним механізмом. Таким органом стає центральний банк, якому держава надає особливий статус і деле-гує специфічні функції, спрямовані на забезпечення стабільності як вартості грошей, так і банківської системи. Створення центральних банків відбувалося двома шляхами. Перший шлях, його можна назвати еволюційним, — це посту-пове перетворення банку, який мав статус емісійного, у центра-льний банк. Положення емісійного банку в ролі центрального ба-нку зміцнювалося в міру того, як він брав на себе або йому делегувались певні повноваження. Так, найбільший банк Великої Британії Банк Англії спочатку використо-вувався невеликими приватними банками для безпечного зберігання їх грошових резервів на відкритих у ньому рахунках. Як уже зазначалось, у ХІХ ст. емісія банкнот почала концентруватися у Банку Англії, що спри-чинило централізацію касового обслуговування банків у Банку Англії. Це також вимагало відкриття банками їх рахунків у Банку Англії і збе-реження на них вільних грошових резервів. Пізніше це сприяло розвитку системи міжбанківських розрахунків через Банк Англії. Якщо банківсь-ких резервів виявлялось недостатньо для задоволення вимог вкладників і кредиторів, банки звертались за позичками до Банку Англії і таким чи-ном підкріплювали свою ліквідність. У результаті Банк Англії поступово перетворювався на банк банків. Ураховуючи особливу емісійну функцію Банку Англії і значущість установлення належного контролю за емісією банкнот, згідно з Законом про банківські привілеї 1844 р. Банк Англії було реорганізовано у два самостійні департаменти: емісійний департа-мент, який здійснює емісію банкнот, і банківський департамент, який відповідає за всі інші аспекти діяльності банку. Від Банку почали вима-гати щотижня публікувати банківський звіт, який містить баланси обох департаментів, що він робить і досі. БАЛАНС БАНКУ АНГЛІЇ на 28 лютого 1997 р. Активи млн ф. ст. Пасиви млн ф. ст. Емісійний департамент Державні цінні папери 10 374,0 Банкноти в обігу 22 010,8 Інші цінні папери 11 646,0 Банкноти в банківсько-му департаменті 9,2 Всього активів 22 020,0 Всього пасивів 22 020,0 Банківський департамент Банкноти і монети 9,4 Депозити центральних банків 1082,2 Кредити 4173,3 Депозити банків 1935,7 Боргові цінні папери 1275,1 Рахунки клієнтів 1883,5 Матеріальні фіксовані активи 367,4 Інші зобов’язання 263,9 Капітал 14,6 Інші активи 482,0 Резерви та інші рахунки 1127,3 Всього активів 6307,2 Всього пасивів 6307,2 Остаточним завершенням процесу становлення центрального банку можна вважати визначення на законодавчому рівні особ-ливого статусу емісійного банку як банку банків, як органу регу-лювання грошового ринку. Еволюційний шлях характерний для країн, в яких на початок ХХ ст. вже існували емісійні банки (Ве-лика Британія, Франція). Другий шлях — це створення центрального банку на основі спеціального закону, який передбачає особливий статус новоство-реного банку з моменту його заснування. Цей шлях є характерним: • для розвинутих країн, в яких з тих чи інших причин не існу-вало єдиного емісійного банку; Наприклад, у США до 1913 р. не було єдиного емісійного банку. На початок 1913 р. правом емісії банкнот користувались усі національні комерційні бан-ки, які були засновані згідно з національним банківським актом 1863 р. (їх було 7475). За цим актом банки мали право здійснювати емісію банкнот у межах суми власного капіталу, вкладеного в облігації державних позик. Американська громадськість вороже ставилась до централізації влади взага-лі і до централізації фінансової влади, уособленням якої був центральний емісійний банк, зокрема. Таке ставлення простежується з невдач перших двох спроб утворити емісійний банк США. Перший банк було розформова-но у 1811 р., а другий — ліквідовано у 1836 р. У ХІХ ст. і на початку ХХ ст. банкрутства банків і банківські паніки в межах всієї країни стали в США ре-гулярним явищем. Паніка 1907 р. закінчилась такими значними втратами для вкладників банків, що американська громадськість, зрештою, перекона-лася у необхідності створення особливого банку, діяльність якого була б спрямована на забезпечення стабільності грошового обороту і банківської системи. Згідно з федеральним резервним актом 1913 р. у США було ство-рено 12 федеральних резервних банків, які виконують роль центрального банку на чолі з Федеральною резервною радою (яка пізніше стала Радою ке-руючих). Федеральні банки дістали право: емісії банкнот; надання комерційним банкам позичок для підтримки їх ліквідності; накопичення частки резервів комерційних банків у межах установленої норми обов’язкових резервів з метою гарантування депозитів. • для колишніх колоній, які після завоювання політичної неза-лежності створювали власну національну банківську систему, вра-ховуючи світовий досвід. Вони використали принцип дворівневої побудови, за яким одному з банків надається статус центрального; • для постсоціалістичних країн, які в умовах трансформації економіки на ринкових засадах проводили реформування банків-ської системи за принципом дворівневої побудови. У сучасних умовах головною ланкою банківської системи кра-їни, як правило, є центральний банк. У різних країнах цей банк на-зивається по-різному: національний, центральний, резервний, на-родний, державний банк (Австрійський національний банк, Резервний банк Австралії, Народний банк Китаю, Шведський державний банк, Центральний банк Російської Федерації) або зо-всім скорочено – Банк Японії, Банк Італії, враховуючи його клю-чову роль у банківській системі країни. У другій половині ХХ ст., яка характеризується глобалізацією грошових ринків, тобто поступовим перетворенням національних грошових ринків у єдиний загальносвітовий простір, діяльність центральних банків розвивається у трьох напрямах: • співробітництво центральних банків на міждержавному рівні; • співпраця центральних банків з міжнародними валютно-кредитними і фінансовими організаціями; • створення наднаціональних центральних банків. Першим кроком на шляху міждержавної діяльності централь-них банків можна вважати створення у 1930 р. Банку міждержав-них розрахунків — БМР в місті Базель, Швейцарія. Основні завдання банку: • сприяти співробітництву між центральними банками; • забезпечувати сприятливі умови для проведення централь-ними банками міжнародних фінансових операцій; • виступати у ролі довіреної особи або агента центральних банків — членів БМР у проведенні міжнародних розрахунків. Акціонерами банку є майже всі європейські центральні банки, а також центральні банки Австралії, Японії, Канади, Південно-Африканської республіки. США представлені у БМР не ФРС, а групою комерційних банків, проте ФРС має тісні зв’язки з БМР. Центральні банки є акціонерами БМР і одночасно його клієнтами, тому БМР часто називають банком центральних банків. Більш де-тально діяльність БМР буде розглянуто у підрозділі 13.4. У середині 70-х років під егідою БМР було створено Комітет з банківського регулювання та нагляду. Ініціаторами створення Комітету виступили центральні банки Бельгії, Великобританії, Італії, Канади, Люксембургу, Нідерландів, США, Фран-ції, ФРГ, Швейцарії, Швеції та Японії. Неофіційно його ще називають Базельським комітетом (за місцезнаходженням) або Комітетом Кука (за ім’ям одного з директорів Банку Англії, який очолював цей комітет). Країни у Комітеті представлені центральними банками або іншими органами, які відповідно до національного законодавст-ва несуть відповідальність за регулювання банківської діяльнос-ті та нагляд. Юридично Комітет не володіє наднаціональними повноваженнями стосовно регулювання діяльності банків та здійснення нагляду. На основі дослідження світового банківсь-кого досвіду він розробляє принципи ефективного банківського нагляду і директиви (рекомендації), в яких викладені процедури аналізу банківських ризиків і критерії їх оцінки, визначені ме-тоди управління ризиками і шляхи забезпечення прозорості ба-нківської діяльності. Комітет надає можливість усім країнам скористатися його ре-комендаціями з урахуванням особливостей національної еконо-міки і, зокрема, банківської системи. Зважаючи на високий авто-ритет комітету, підготовлені ним директиви враховуються центральними банками, регулятивно-наглядовими органами та бан-ківськими установами у багатьох країнах світу і стають, як пра-вило, невід’ємною частиною банківського законодавства. Комітет традиційно підтримує тісні зв’язки з регіональними профе-сійними організаціями банківського нагляду. У 1990 р. була створена регіональна група банківського нагляду країн Центральної та Східної Європи. Комітет надає групі спеціальні експертні рекомендації щодо створення і функціонування банків, організації банківського нагляду, підготовки законодавчої бази в умовах ринкової трансформації еко-номіки. НБУ активно контактує з членами групи, бере участь у роботі органів групи. Центральні банки активно співпрацюють з міжнародними ва-лютно-кредитними і фінансовими організаціями, насамперед з МВФ, який виконує роль головного органу міждержавного валю-тного регулювання. Тісні контакти центральних банків з МВФ зумовлені насамперед тим, що вони мають схожі цілі діяльності, а саме: забезпечення стабільності валют і підтримка упорядкова-них відносин у валютній сфері. Згідно зі Статутом МВФ виконує регулятивну, емісійну, консультативну, кредитну і дослідницьку функції. При цьому слід відзначити тенденцію до посилення кре-дитної функції фонду, яка певною мірою змінила саму його при-роду. Оскільки МВФ надає свої кредити переважно центральним банкам країн, забезпечуючи надійне виконання ними своїх стабі-лізаційних і регулятивних функцій, у перспективі можливе пере-творення його у своєрідний Банк центральних банків. Більш де-тально діяльність МВФ буде розглянута в підрозділі 13.1. Характерною рисою сучасності є розвиток регіональної еко-номічної інтеграції в Західній Європі, який спричинив зміну мі-сця і ролі центральних банків у її економіці. Процес зближення і взаємопереплетіння національних економік розпочався ще у 50-ті роки, коли почало функціонувати найбільш розвинуте ре-гіональне угруповання країн Західної Європи — Європейське економічне співтовариство (ЄЕС). Невід’ємним компонентом економічної інтеграції є валютна інтеграція — процес коорди-нації валютної політики, формування наднаціонального механі-зму валютного регулювання, створення міждержавних валютно-кредитних організацій. Елементи валютної інтеграції в Західній Європі формувались поступово. У 1979 р. була створена Європейська валютна систе-ма, в якій брали участь країни ЄЕС (більш пізня назва — Євро-пейський союз — ЄС). Система мала на меті створення зони єв-ропейської стабільності із власною валютою ЕКЮ і передбачала режим сумісного коливання валютних курсів країн—членів ЄС (так звана суперзмія). Функції емісії ЕКЮ і міжнародного валют-ного регулювання були покладені на Європейський фонд валют-ного співтовариства. Фонд надавав кредити центральним банкам країн—членів ЄС для проведення валютних інтервенцій з метою підтримки коливань курсу валют у межах визначеного коридору. Успішне функціонування Європейської валютної системи ство-рило необхідні умови для формування економічного валютного со-юзу ЄС (ЕВС) . Важливим етапом формування ЕВС стало засну-вання у 1994 р. Європейського валютного інституту для розроблення правил і процедур створення Європейської системи центральних банків (ЄСЦБ) і введення в обіг єдиної європейської валюти євро. ЄСЦБ — це дворівнева банківська система, що складається із Європейського центрального банку — ЄЦБ (European Central Bank — ECB) і національних центральних банків країн Європей-ського союзу. Створення ЄСЦБ було логічною передумовою за-провадження єдиної європейської валюти — євро. З 1 січня 1999 р. у дванадцяти країнах ЕВС (Австрія, Бельгія, Греція, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеч-чина, Португалія, Фінляндія, Франція) установлено незмінний обмінний курс національних валют відносно євро і запроваджено євро в безготівковий оборот, а з 1 січня 2002 р. — у готівковий грошовий оборот. Відповідно до Статуту головне завдання ЄСЦБ — це підтримка цінової стабільності в ЕВС. Основні напрями діяльності ЄСЦБ: • визначення та реалізація єдиної монетарної політики в зоні євро (ЕВС); • проведення міжнародних валютних операцій; • зберігання офіційних золотовалютних резервів, що передані ЄЦБ країнами — учасницями системи, а також управління цими резервами; • сприяння чіткому функціонуванню платіжних систем країн — учасниць ЕВС. Крім того, ЄСЦБ повинна сприяти стабільності фінансової си-стеми і проведенню уповноваженими національними органами ефективного пруденційного нагляду за банками. Виконання завдань, що покладені на ЄСЦБ, забезпечує Євро-пейський центральний банк (ЄЦБ) — самостійно або через наці-ональні центральні банки. При цьому ні ЄЦБ, ні національні центральні банки не можуть отримувати вказівки від органів вла-ди ЄС та урядів країн-учасниць. Згідно зі Статутом ЄЦБ і націо-нальним центральним банкам забороняється надавати кредити органам влади ЄС і урядам країн-учасниць, а також купувати у них безпосередньо боргові зобов’язання. ЄЦБ розпочав своє існування з 1 липня 1998 р. Штаб-квартира банку розташована у Франкфурті-на-Майні (Німеччина). Статут-ний капітал ЄЦБ становить 5 млрд євро. Частка кожного націона-льного центрального банку у формуванні капіталу визначається двома чинниками: обсягом внутрішнього валового продукту і кількістю населення в країні. Причому ці два чинники однаково впли-вають на обсяги внеску до статутного капіталу. Таблиця 11.3 ЧАСТКИ НАЦІОНАЛЬНИХ ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ У КАПІТАЛІ ЄЦБ Національний банк Бельгії 2,8885% Національний банк Данії 1,6573% Німецький Бундесбанк 24,4096% Банк Греції 2,0585% Банк Іспанії 8,8300% Банк Франції 16,8703% Центральний банк Ірландії 0,8384% Банк Італії 14,9616% Центральний банк Люксембургу 0,1469% Банк Нідерландів 4,2796% Національний банк Австрії 2,3663% Банк Португалії 1,9250% Банк Фінляндії 1,3991% Банк Швеції 2,6580% Банк Англії 14,7109% Чистий прибуток ЄЦБ за рішенням Ради керуючих частково (не більше 20%) спрямовується для формування резервного фон-ду. Загальна сума цього фонду не повинна перевищувати капітал банку. Залишок прибутку розподіляється між національними центральними банками (акціонерами ЄЦБ) пропорційно частці спла-ченого ними капіталу. Керівні органи ЄЦБ: Рада керуючих і Виконавче правління. Рада керуючих складається з членів Виконавчого правління і голів національних центральних банків країн зони євро ЕВС. Рада визначає основні орієнтири монетарної політики й ін-струменти її реалізації. Рішення стосовно монетарної політики приймаються простою більшістю голосів членів Ради. Для прийняття рішень стосовно формування капіталу банку, офіційних золотовалютних резервів і деяких інших питань голоси голів національних центральних банків зважуються згідно з участю цих банків у формуванні статутного капіталу ЄЦБ. Рада керу-ючих є підзвітною Європейському парламенту і Раді міністрів країн—членів ЄС. Виконавче правління складається з президента банку, віце-президента і чотирьох інших членів, які обираються за загальною згодою урядів країн-членів на рівні глав держав або урядів. Тер-мін повноваження членів Правління становить 8 років і не підля-гає подовженню. Виконавче правління здійснює реалізацію мо-нетарної політики відповідно до рішень, прийнятих Радою керуючих, і розробляє директиви для національних центральних банків згідно з покладеними на нього повноваженнями.
Рис. 11.1. Організаційна структура ЄСЦБ Для координації монетарної політики між країнами зони євро та іншими країнами ЄС (Велика Британія, Швеція, Данія) ство-рена Загальна Рада. Вона складається з Президента ЄЦБ, віце-президента та голів національних центральних банків країн—учасниць ЄС. Щорічно ЄЦБ направляє звіт про діяльність ЄСЦБ Європей-ському Парламенту, Комісії і Раді Міністрів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПОХОДЖЕННЯ ТА РОЗВИТОК ЦЕНТРАЛЬНИХ БАНКІВ» з дисципліни «Гроші та кредит»
