Практично лише перша світова війна з усією гостротою викликала необхідність законодавчого гарантування права людини на сприятливе для його життя довкілля, в тому числі і природне. По суті, вимоги екологічної безпеки містяться вже в Женевському протоколі "Про заборону використання на війні задушливих, отруйних та їм подібних інших газів, а також бактеріологічних засобів" (1925 p.). Держави, учасниці Протоколу, взяли на себе зобов'язання не використовувати хімічні отруйні речовини на війні, а також ніколи не виробляти їх. Ця лінія була продовжена в Конвенції про заборону вишукування, виробництва та нагромадження покладів бактеріологічної (біологічної) зброї і токсинних засобів та їх знищення (1972 p.). Докорінної зміни у тлумаченні застосування сили в міжнародних відносинах було досягнуто у Паризькому пакті, або Пакті Британа-Келлога від 27 серпня 1928 р. Фактично війна була оголошена міжнародним злочином. Ця норма була потім зафіксована у статуті Організації Об'єднаних Націй, зокрема, за ст. 2 п. 4 держави — члени ООН зобов'язувалися уникати у зносинах між собою застосування сили чи її загрозу, тобто відмінялося саме право держави провадити війну. Тим самим поза законом були поставлені й екологічні війни, які мали місце ще, наприклад, з часів походу Дарія І на скіфів, чи під час воєнних дій США у В'єтнамі (знищення джунглів "оранжевим" гербіцидом).
Право людини на гідне для її проживання довкілля міститься у "Загальній декларації прав людини", прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН на своїй третій сесії, що відбулася в Парижі, 10 грудня 1948 р. Воно визначалося як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави. І хоча безпосередньо про екологічні права в Декларації мова не йшла, у ній є чимало статей, які окреслюють вимоги до оточення людини. Такою є, наприклад, ст. 25: "1. Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та її сім'ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини". Інституалізація права на природне середовище. Важливу роль у правовому забезпеченні охорони навколишнього природного середовища зіграли міжнародні угоди, спрямовані на заборону використання ядерної зброї. Одним із перших у цій галузі був Договір про Антарктиду (1959 р.), за яким льодовий континент фактично оголошувався не лише спільним надбанням людства, а й "безатомною територією". Договір про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі та під водою (Москва, 1963), а також Договір про космічну діяльність держав (1967) і Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів і в їх надрах ядерної зброї та інших видів зброї масового знищення (1971) створили правові основи захисту основних сфер планети, а також Місяця від ядерного забруднення. Якщо додати до цього ще деякі інші антиядерні угоди, наприклад, про заборону ядерної зброї в Латинській Америці (Договір Тлателолко) (1967). то стане зрозумілим важливість подібних дій для законодавчого забезпечення охорони довкілля. Логічним підсумком таких дій стала Конвенція про заборону військового чи будь-якого іншого ворожого використання засобів впливу на природне середовище (1977), за яким взагалі упереджувалася можливість використання природного середовища з військовою метою.
Після "Загальної декларації прав людини" чи не найважливішим став акт прийняття "Загальної декларації прав народів" (Алжир, 4 липня 1976 р). У цій Декларації праву народів на навколишнє середовище та спільні ресурси вже відведено окремий, п'ятий розділ, котрий містить декілька статей: "Стаття 16. Всі народи мають право на збереження, захист та поліпшення свого навколишнього середовища. Стаття 17. Всі народи мають право на використання спільного надбання людства, такого, як відкрите море, морське дно, космічний простір. Стаття 18. При використанні вищепозначених прав всі народи зобов'язані враховувати необхідність узгодження потреб свого економічного розвитку з вимогами солідарності між усіма народами світу".
А вже в Міжнародному пакті про права солідарності навколишнє середовище зазначене серед чотирьох (поряд з миром, розвитком та спільним надбанням людства) універсальних цінностей, що визнаються як такі всіма людьми, всіма народами і всіма націями. При цьому з чотирьох розділів Пакту розділ третій (5 статей з 20) присвячено праву на навколишнє середовище. Все це свідчить про те, як стрімко розвивалось екологічне право і як природне довкілля ставало однією з фундаментальних цінностей людства. Своєрідним підсумком та синтезом еколого-правничого руху стала "Декларація людських прав індивідів та народів" ("Азіатсько-Тихоокеанська декларація"), що була прийнята 15 лютого 1988 р. на Конференції з правових питань миру, розвитку та прав людини. У цьому документі зазначено всього два найфундаментальніших людських прав народів та індивідів, з яких друге фіксує право "на невід'ємний суверенітет над своїми природними багатствами та ресурсами". При цьому підкреслювалося (ст. 4), що кожен індивід і кожен народ має право на гідне середовище проживання: "Збереження належного стану навколишнього середовища на Землі — повинність і обов'язок кожного індивіда, народу та держави". Міжнародні угоди. Важливим набутком міжнародного екологічного права є дво- та багатосторонні угоди між різними державами щодо природоохоронного режиму та контролю над взаємними впливами забруднюючими речовинами, а також угоди між державами в галузі природоохоронної діяльності стосовно якогось об'єкта, що є предметом взаємних інтересів. Ще у 1868 p., коли Франція та Іспанія укладали договір про демілітаризацію кордону в горах, там з'явилася стаття про заборону забруднення прикордонних вод. Так само і в договорі 1909 р. між США та Канадою було записано, що "води, визначені даною угодою як прикордонні, і води, що перетинають кордон, не повинні забруднюватися таким чином, щоб спричиняти шкоду здоров'ю людей чи власності по той бік кордону". Аналогічні (за змістом) пункти містяться і в інших Договорах: між Фінляндією та Норвегією про сплав лісу (1925), між Німеччиною та Бельгією (1922), між Польщею та СРСР (1932), між НДР та ПНР (1952), між Аргентиною та Болівією (1971), між Мексикою та США (1973) та багатьох інших. Багатосторонні природоохоронні угоди з'являються, як правило, тоді, коли країни — учасники угод, мають спільний ресурс чи інший об'єкт, збереження якого важливе для частини міжнародного співтовариства або всього людства. Досить розвиненою у зв'язку з цим є правова база використання Світового океану та інших морських і значних прісноводних басейнів. Так, у 1954 р. була прийнята Міжнародна (Лондонська) конвенція щодо попередження забруднення моря нафтою. Згодом постійно діюча Міжнародна дипломатична конференція з означеної проблеми, що прийняла цю Конвенцію, виробила чимало інших правових норм щодо упередження забруднення Океану нафтою. Стосовно угод, якими регулюється правовий режим охорони морського середовища, то тут варто згадати насамперед Женевську конвенцію про відкрите море (1958), Брюсельські конвенції про втручання у відкритому морі у випадках забруднення нафтою, пов'язаного з морськими аваріями, і про цивільну відповідальність за збитки, спричинені забрудненням моря нафтою (1969), Брюсельську конвенцію про міжнародний фонд для відшкодування збитку від забруднення нафтою (1971), Міжнародну (Лондонську) конвенцію щодо упередження забруднення моря з суден, Конвенцію ООН з морського права (1982) та ін.
Згідно з міжнародними угодами, зокрема Лондонською конвенцією 1954 p., деякі регіони морського простору дістали статус "особливих районів", завдяки чому вони набули ще суворішого охоронного режиму. До таких регіонів належать, зокрема, акваторії Карібського, Північного, Балтійського, Середземного, Чорного та деяких інших морів. Так, у 1969 р. була підписана Угода про співробітництво з питань боротьби із забрудненням вод Північного моря нафтопродуктами, у 1974 р. — Конвенція про захист морського середовища району Балтійського моря У 1976 р. — Конвенція про захист від забруднення Середземного моря Існує низка регулятивних документів щодо правового режиму Чорного моря, починаючи від Конвенції про режим проток (прийнята 20 липня 1936 р. в Монтре, Швейцарія), хоча досі всеохоплюючої угоди стосовно цього басейну не існує. Відповідні дво- та багатосторонні угоди щодо захисту морського середовища стали основою для прийняття ООН в 1982 р. узагальнюючої Конвенції з морського права, в якій наголошується на необхідності використання єдиної системи норм щодо захисту та збереження морського середовища, причому без будь-якого обмеження географічними регіонами.
Згадана особливість фіксує загальну тенденцію формування міжнародного екологічного права щодо інших об'єктів та сфер поверхні і надр планети — від національного до регіонального і, нарешті — до міжнародного права. Після прийняття норм останнього розпочинається зворотний рух — вирівнювання правничих систем регіонів та окремих країн стосовно найоптимальніших вимог щодо охорони довкілля, прийнятних для всього міжнародного співтовариства.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Права людини на сприятливе довкілля» з дисципліни «Екологічна культура»
