Перші кроки на шляху до фізико-географічного синтезу
Помітний перелом у розвитку фізичної географії спо-стерігається у другій половині XVIII ст. Він збігся з початком утвердження капіталізму в передових країнах Європи. З цьо-го часу географічні дослідження використовуються в науко-вих цілях. Вони здійснювалися вченими-натуралістами, які мали професійну підготовку, на відміну від діячів Великих географічних відкриттів, які, як правило, не були вченими і не ставили перед собою наукових завдань. Накопичення нових даних про природу суші та Світо-вого океану, бажання вчених розібратись у багатьох процесах і явищах, які входили у загальну науку географію, привело до розвитку галузевої спеціалізації. Вже на початку XIX ст. від географії відділилася гео-логія, в надрах географії формуються кліматографія, океано-графія, фіто- і зоографія; відділилась економічна географія («статистика»). Цей процес диференціації наук захопив не тільки географію, але й інші природничі науки. Поділ наук у природознавстві призвів до того, що вчені обмежувалися до-слідженням у своїй галузі, і лише небагато з них займалися наукою у різних напрямках. Серед них видатний німецький натураліст і мандрів-ник Олександр Гумбольдт8. У його великій праці «Космос» розвинуті ідеї єдності і взаємозв’язку природних явищ на Зе-млі. Він підкреслював, що природа територій повинна вивча-тись як частина цілого, тобто Землі і навіть Всесвіту, і тим самим обґрунтував єдність загального і регіонального земле-знавства. Головним завданням пізнання географічних зв’язків Гумбольдт бачив у дослідженні залежності органічного жит-тя від неживої природи. Однак синтез Гумбольдта не міг бути повним, оскільки наука в цей час не володіла достатньою кількістю матеріалів щодо всіх природних компонентів, осо-бливо було мало знань про ґрунт – головний продукт взає-модії живої і неживої природи. Гумбольдт підходив до географічних явищ як до фізич-них за своєю природою і вважав за можливе поширити дію законів фізики на всі компоненти – аж до рослинного і тва-ринного світу, а також частково і на людину. Цей погляд був значно поширений серед географів першої половини XIX ст.; існувала навіть думка, що фізична географія є частиною фі-зики. Тісний зв’язок із фізикою мав позитивне значення в ро-звитку фізичної географії, оскільки фізика в той час була найбільш розвиненою частиною природознавства, але згодом залежність від фізики мала негативний характер, практично із фізичної географії випав органічний світ. Цінні спостереження, які свідчать про прагнення охо-пити природу територій як єдине ціле і знайти закономірності в географічних явищах, можна знайти і в працях періоду 60-70-х рр. XVIII ст. – П. С. Палласа9, І. А. Гільденштедта10, І. І. Лепехіна11 та ін. Більш глибокий аналіз природних взає-мозв’язків належить російським вченим-дослідникам першої половини XIX ст. Е. О. Еверсман12 у 1840 р. випустив «Ес-тественную историю Оренбургского края», яка базувалася на польових дослідженнях 1816-1826 рр. У цій праці розкрива-ються тісні зв’язки між органічним світом і природним сере-довищем. Автор розділив вивчену територію на 3 смуги, які відповідають гірсько-лісовому поясу Уралу і ландшафтним зонам степів і напівпустель («сухих степів»), причому в останніх виділив дрібніші природні одиниці – степи глинис-ті, солонцюваті і піщані, солончаки і соляні грязі. Таким чи-ном, тут, по суті, уже йде мова про природні територіальні комплекси різного рівня, хоча Еверсман цього терміна не вживав. О.Ф. Мідендорф13 досліджував східний Сибір у 1843-1844 рр. Він встановив різноманітні зв’язки між рослинністю і тваринним світом, з одного боку, і кліматом, а також рельє-фом – з іншого. Зробив порівняльну характеристику 3 при-родних зон – тундри, тайги і степу. М. О. Сєвєрцев14 у 1855 р. дав глибокий аналіз зале-жності між тваринним світом і фізико-географічними умова-ми Воронежської губернії. Цей аналіз базувався на виділенні характерних родів місцевості, які розміщені смугами від рус-ла Дону до степового вододілу. Сєвєрцев також встановив закономірності розподілу лісів і степів у залежності від рельєфу і ґрунтів. У 1857-1858 рр. М. О. Сєвєрцев і ботанік І. Г. Бор-щов15 вивчали Арало-Каспійський край. Борщов дав опис до-сліджуваної території, в якому розглядає степи і пустелі як своєрідні природні комплекси і показує взаємозв’язки між рельєфом, зволоженням, ґрунтами і рослинністю. У праці Ф. І. Рупрехта16 «Геоботанічні дослідження про чорнозем» (1866) вперше вирішується питання про взає-мозв’язок ґрунтів і рослинності. У книзі М. М. Богданова17 про тваринний світ Повол-жя (1871) описані типи місцевості чорноземної смуги Повол-жя. Дослідженнями П. П. Семенова-Тянь-Шанського18 (1856-1857) та М. О. Сєвєрцева (1864-1868) в Тянь-Шані було закладено початок вивчення географічної поясності гір. Таким чином, у 60-40-х роках XIX ст. багато природо-знавців не тільки вивчали різнобічні взаємовідношення між географічними компонентами, але й наблизилися до ідеї при-родного територіального комплексу, що знайшло своє вира-ження у таких поняттях, як типи або роди місцевості. До ландшафтно-географічного синтезу паралельно вів інший шлях – через розроблення природного поділу земної поверхні, тобто – районування. Необхідність районування розумів ще у 30-ті роки XVIII ст. В. М. Татищев19. У 1791 р. О. М. Радищев20 гово-рив, що важливо було б поділити Сибір на «округи, які б бу-ли природно обумовлені». У середині XVIII ст. з’являються перші поділи тери-торії. Незважаючи на схематичність і відсутність чітких нау-кових описів, ці поділи були близькими до висвітлення об’єктивних фізико-географічних закономірностей, мали ри-си загального ландшафтного районування. Недосконалість схем районування можна легко пояс-нити відсутністю певного фактичного матеріалу (на той час ще не існувало постійної сітки метеостанцій, було відсутнє наукове уявлення про ґрунт, не було повного уявлення про рельєф території і т.д.) і яких-небудь теоретичних основ. По-треби практики явно випереджали можливості науки, вона була ще не готовою вирішити проблему природного поділу території. В усіх схемах, які стосуються території Європей-ської Росії, явно простежується спільність – це стихійний загальний підхід, завдяки якому вже у той час природне ра-йонування чітко розмежувалось з економічним (початок еко-номічного районування заклав К. І. Арсеньєв21 у 1818 р.). Спроби природного районування всієї території Єв-ропейської Росії, що були присвячені Криму, виконували К.І. Габліц22 (1785) і П. С. Паллас (1795). У 80-х роках XVIII ст. інтерес до природного району-вання виникає у Франції. Ініціаторами були геологи, які ба-чили у геологічній будові і характері гірських порід важливі фактори диференціації природи земної поверхні. Новий етап в історії природного районування настає у середині XIX ст. Він ознаменувався переходом від загальних схем до спеціалізованих, або галузевих (районування за окремими природними компонентами). У 1851 р. Р. Е. Трау-тфеттер23 опублікував перше ботаніко-географічне району-вання європейської Росії. Схему зоогеографічного району-вання тієї самої території у 1871 р. намітив М. М. Богданов. Дещо пізніше (1877) М.О. Сєвєрцев запропонував зоогеогра-фічний поділ всієї Палеарктики, який у 1882 р. суттєво до-опрацював М.О. Мензбір24. У 1871 р. було опубліковано клі-матичне районування Кавказу О. І. Воєйкова25, у 1886 р. — перше геоморфологічне районування європейської Росії С. М. Нікітіна26. Таким чином, на 70-80-ті роки XIX століття припадає період інтенсивних аналітичних робіт у галузі природного районування. Воно було галузевим, але науково обґрунтова-ним і змістовним, більш точним у визначенні кордонів, як правило, сітка виділених регіонів відображалася на карті. У районування вводиться багатоступенева система територіа-льних одиниць. Ці аналітичні дослідження були необхідною передумовою для переходу до синтезу на більш високому на-уковому рівні, тобто комплексному природному районуванні. У дослідженнях того періоду широко розвинувся загальний принцип і були встановлені майже всі природні зони євро-пейської Росії і прилеглих територій.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Перші кроки на шляху до фізико-географічного синтезу» з дисципліни «Ландшафтна екологія»
