СТЕФАНІВ Гнат Петрович (10.02.1886—21.06.1949) — військ. діяч, генерал-хорунжий Армії УНР. Н. в с. Топорівка (нині с. Топорівці Городенківського р-ну Івано-Франк. обл.) в сім’ї педагогів (мати — сестра письменника Леся Мартовича). Закінчив г-зію в Коломиї (1902), австрійс. кадетську школу у Львові (1906). Активний учасник нац. молодіжного, сокільсько-січового руху. З 1907 — офіцер австрійс. армії. У роки Першої світової війни — командир роти на рос. фронті, 1915—17 перебував у полоні. Організатор збройного перевороту 1 листопада 1918 в Золочеві, командувач військового округу, з 9 листопада 1918 — Української Галицької армії, згодом — командир запасної бригади, нач. постачання Армії Української Народної Республіки (1919), командир кінного полку в Першому Зимовому поході Армії УНР 1919—1920. З травня 1920 — військ. аташе УНР у Чехословаччині (з осідком в Ужгороді), співпрацював з організаціями укр. військ. еміграції. Під час Другої світової війни виїхав до Німеччини, перебував у таборі переміщених осіб Регенсбург, де йому надано звання генерал-хорунжого. П. у м. Регенсбург (Німеччина). Літ.: Кузьма О. Листопадові дні 1918 р. Львів, 1931; Гей, там на горі «Січ» іде!: Збірник. Едмонтон, 1965; Гуцуляк М. Перший листопад 1918 року на західних землях України. НьюЙорк—Ванкувер, 1973; Колянчук О. та ін. Генералітет українських визвольних змагань. Львів, 1995; Литвин М. Українсько-польська війна 1918—1919 рр. Львів, 1998. К.Є. Науменко.
(1722). 1724 — перекладач іноз. мов при царській канцелярії. Викладав у школі Феофана Прокоповича, брав участь у публікації його творів. 1725 призначений професором філософії та риторики в духовній семінарії (СанктПетербург). 1729 на запрошення гетьмана Д.Апостола переїхав до України, де був залучений до комісії з укладання законодавчого кодексу «Права, по которым судится малороссийский народ». У ній працював 8 років, деякий час — головою. Особисто переклав кілька розділів Литовського статуту (1588; див. Статути Великого князівства Литовського) та книгу «Титули права магдебурзького» Б.Гроїцького. Безпосередньо упорядкував 3 розділи «Прав…» Одержав звання бунчукового товариша. Займав посаду лохвицького сотника, а потім — лубенського полкового судді (1750). Не раз брав участь у походах козац. війська проти Кримського ханату, а також на Хотин. Брав участь у підготовці наказу лубенської шляхти в Комісії по укладанню Нового Уложення (1767). Літ.: Владимирский-Буданов М.Ф. Материалы для биографии Стефановича Василия. В кн.: Чтения в Историческом обществе Нестора-летописца, т. 7. К., 1893; Модзалевский В.Л. Малороссийский родословник, т. 1. К., 1908; Права, за якими судиться малоросійський народ: 1743. К., 1997. О.І. Гуржій.
участь у революц. діяльності був висланий із Києва. 1908—11 викладав спів у навч. закладах. 1911 став священиком. 1917—20 проживав у Києві, де брав активну участь у створенні кобзарської школи, працював у Всеукр. муз. к-ті відділу мист-ва при Наркомосі УСРР, викладав у Музичнодрам. ін-ті ім. М.Лисенка. Музиці С. притаманні емоційність, мелодизм, нац. інтонації та ладогармонічний колорит. Твори: опери «Кармалюк» (незакінчена), «Полонянка» (незакінчена), «Іфігенія в Тавриді» (1922); дитячі опери «Лисичка, Котик і Півник» (1911), «Івасик-Телесик» (1911); кантати «Слава Лисенку», «Шевченкові», «Єднаймося», «У неділеньку, у святу», сатирична пісня-сцена «Цар Горох»; хори (бл. 90) — «Содом», «Прометей», «Сон», «Бурлака», «Знов весна», «Над нами ніч», «То була тихая ніч», «Свобода, рівність і любов» та ін.; солоспіви (бл. 50); ансамблі; мелодекламації. Музика до вистав «Сватання на Гончарівці» (1909), «Про що тирса шелестіла» (1916), «Гайдамаки» (1919), обробки колядок і щедрівок, реліг. музика. Автор музикознавчих досліджень та рецензій. П. у с. Веприк (нині село Фастівського р-ну Київ. обл.). Літ.: Горюхіна Н., Єфремова Л. К.Г. Стеценко. К., 1955; Пархоменко Л.О. Кирило Григорович Стеценко. К., 1969 (2-ге вид. — К., 1973); Лісецький С.Ю. Кирило Стеценко. К., 1974; Його ж. Риси стилю творчості Стеценка. К., 1977; Федотов Є.С. Кирило Григорович Стеценко — педагог. К., 1977; Стеценко К. Спогади. Листи. Матеріали. К., 1981; Тичина П. Подорож з капелою К.Г. Стеценка. К., 1982; Косовський В. Кирило Стеценко — протоієрей Української автокефальної церкви. В кн.: Наукові записки [Білоцерківського державного краєзнавчого музею], вип. 1. Біла Церква, 1995. П.М. Бондарчук.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СТЕФАНІВ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
