СТАРОСЛОВ’ЯНСЬКА МОВА — найдавніша писемно-літ. мова слов’ян, створена у 860-х рр. солунськими братами-проповідниками Кирилом та Мефодієм на основі південномакедонського (солунського) діалекту староболг. мови з помітним впливом моравсько-паннонського діалекту. Уперше була використана при перекладах із грец. мови богослужбових книг та ін. християн. літератури візант. обряду для великоморавських християн на прохання моравського кн. Растислава (див. Великоморавське князівство). Оскільки ця мова зберігала багато рис та архаїзмів спільнослов’ян. (праслов’ян.) мови, вона була зрозумілою всім слов’янам і обслуговувала переважно культові потреби. За класифікацією належить до південнослов’ян. групи слов’ян. мов. У писемних пам’ятках С.м. представлена двома системами письма: глаголицею (переважна більшість мовознавців вважає її первинною) та кирилицею. Найдавніші списки кирило-мефодіївських перекладів 10—11 ст., які збереглися до нашого часу, написані глаголицею («Київські листки» (10 ст.), Зографське, Маріїнське та Ассеманієве Євангелія, «Збірник Клоца», «Синайський псалтир», «Синайський требник»; усі 11 ст.; див. Глаголичні пам’ятки), а також кирилицею («Савина книга» (кінець 10 — поч. 11 ст.), Супрасльський рукопис, Остромирове Євангеліє, Єнинський Апостол, Слуцький Псалтир, Реймське Євангеліє, Хіландарські листки, Листки Ундольського (усі 11 ст.) та ін.). Характерні особливості С.м.: у фонетиці — голосні неповного творення «ъ» (середній між «о», «ы») та «ь» (середній між «е», «і»): «сънъ» — «сон», «дьнь» — «день»; носові голосні «v» («о» носове) та «u» («е» носове): «мvжь» — «муж», «чuдо» — «чадо»; початкові сполучення «ра-», «-ла-» відповідно до українських («-ро-»), «-рі-», («-ло-»), «-лі-»: «равьнъ» — «рів-
ний», «лакъть» — «лікоть»; неповноголосні форми: «брада» — «борода», «глава» — «голова», «врата» — «ворота», «гласъ» — «голос», «млўко» — «молоко»; наявність «i» («je») на початку слова або складу, де в сучасних східнослов’ян. мовах виступає [«o»]: «iзеро» — «озеро», «iлень» — «олень», та ін.; у граматиці — три числа у відмінюванні іменників, прикметників та займенників (однина, двоїна та множина), сім відмінків, зокрема й кличний для назв істот чол. та жін. роду; коротка («добръ», «старъ») та членна («добрыи», «старыи») форми прикметників, 4 форми дієслів минулого часу (аорист, імперфект, перфект, плюсквамперфект), іменна форма дієслова — супін — для вказівки на мету дії; у лексиці — наявність багатьох книжно-абстрактних слів, запозичених із грецької, меншою мірою — з лат. та нім. мов, тощо. Найбільшого розквіту й поширення в усіх сферах к-ри слов’ян. народів С.м. досягла в 9—11 ст. Проте інтенсивний розвиток державності у слов’ян вплинув на їхню мовну диференціацію, і вже з 9—10 ст. різні слов’ян. землі досить чітко відрізнялися нар. вимовою деяких звуків та вживанням певних словоформ. Нові регіональні мовні особливості потрапляли в старослов’ян. тексти завдяки мимовільним помилкам переписувачів книг, через що С.м. поступово зазнавала змін (поповнювалася деякими новими фонетичними, граматичними та лексичними елементами, втрачаючи чимало своїх архаїчних рис) і з 11— 12 ст. почала виступати в регіональних варіантах (редакціях, або ізводах), які дістали назву «церковнослов’янська мова». Найраніше сформувалися моравський, середньоболг., македонський, східнослов’янський (рус.), сербський, хорватський, чеський та румун. варіанти (ізводи) церковнослов’янської мови. В епоху утворення окремих східнослов’ян. мов (з кінця 12—13 ст.) на основі східнослов’ян. ізводу розвинулися регіональні — галицько-волинський, київський, північно- і південноросійський, білоруський варіанти (ізводи). Поліські (київські) та галицько-волинські діалектні
особливості спорадично відображені вже в найдавніших конфесійних і світських пам’ятках (Ізборник 1073, Ізборник 1076, Архангельське Євангеліє 1072 та ін.), а систематичніше й послідовніше — у пізніших текстах церковнослов’ян. мови. Літ.: Селищев А.М. Старославянский язык, ч. 1—2. М., 1951—52; Вайан А. Руководство по старославянскому языку. М., 1952; Ван-Вейк Н. История старославянского языка. М., 1957; Беседина-Невзорова В.П. Старославянский язык. Х., 1962; Хабургаев Г.А. Старославянский язык. М., 1974; Жуковская Л.П. Текстология и язык древнейших славянских памятников. М., 1976; Цейтлин Р.М. Лексика старославянского языка. М., 1977; Станівський М.Ф. Старослов’янська мова. К., 1983; Касаткин Л.Л. Церковнославянский язык. В кн.: Лингвистический энциклопедический словарь. М., 1990; Толстой Н.И. Старославянский язык. Там само; Леута О.І. Старослов’янська мова: Підручник. К., 2001. Г.П. Півторак.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СТАРОСЛОВ’ЯНСЬКА МОВА» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
