СЕРБІЯ, Республіка Сербія — д-ва в Пд.-Сх. Європі. Територія 88 361 км2. Населення 9 млн 856 тис. осіб (2011, без урахування населення Косово). Столиця — м. Белград. Держ. мова — сербська. До складу входять 2 автономні краї — Косово, де переважно проживають албанці, та Воєводина, де переважають угорці та проживають українці (русини). 17 лютого 2008 Косово ого-
538 СЕРБІЯ
лосило про незалежність, яка не була визнана Сербією, хоча цього вимагали Європейський Союз та США. Проникнення слов’ян на Балкани розпочалося в серед. 1 тис. і досягло апогею в 2-й пол. 6 — 1-й пол. 7 ст. Серед цих племен були й серби. Осн. маса населення осіла в міжріччі Дріни (прит. Сави, бас. Дунаю) та Морави (прит. Дунаю). У 8—10 ст. у процесі безперервної боротьби із франками, Візантією та Болгарією в сербів виникли перші племінні об’єднання: Рашка, Зета, Захум’я, Травунія. У серед. 9 ст. інтенсивно відбувалася християнізація сербів. У цей час жупан Рашки Властимир тимчасово об’єднав сербські землі. У серед. 10 ст. землі першої Сербської д-ви потрапили в залежність від Болг. царства. Візантія використовувала сербів як військово-політ. противагу болгарам та хорватам. У 12 ст. сербська середньовічна д-ва зміцнилася за правління Стефана Немані. 1217 Стефан Першовінчаний отримав корону від Папи Римського Гонорія III. Сербське коро-
лівство на півтора століття об’єднало сербські, македонські та частину грец. земель. На поч. 13 ст. була утворена Сербська автокефальна правосл. церква. Найбільшого розквіту Сербське королівство досягло за часів Стефана Душана (1331—55). Після його смерті посилилися княжі міжусобиці. Становище ускладнювалося внаслідок посилення експансії турків-османів. 28 червня 1389 військо осман. султана Мурада I розбило сербів та боснійців на чолі з воєводою Владко Вуковичем на Косовому полі поблизу Приштіни (нині столиця Республіки Косово). У 15 ст. Сербія стала володінням Османської імперії. 1521 турки створили Белградський пашалик. Встановлення осман. правління на території колиш. сербської д-ви стимулювало переселення населення. Майже за півтора століття від 1389 до 1521 бл. 1 млн сербів було продано в осман. рабство. Наприкінці 16 ст. посилився сербський антиосман. рух. У ході війн коаліції європ. християн. народів т. зв. Священної ліги з Осман. імперією (1683—99) серби переселялися в пд. райони Угор. королівства. За умовами Карловицького миру 1699 Баранья, Бачка, Славонія, частина Банату відійшли до складу австрійс. володінь. Наприкінці 18 ст. ці «австрійські» серби отримали реліг. автономію. Безпосередньо Відню була підпорядкована сербська автономія Воєводина, яка стала центром сербського нац. культ. життя. Водночас під тиском турків та Габсбургів серби переселялися до Рос. імперії. У серед. 18 ст. на кращих землях Херсонщини створено «Нову Сербію». Всього у 18 ст. до Рос. імперії переселилися 25 тис. пд. слов’ян, більшість з яких оселилися на території України. Підтримка сербських переселенців також сприяла посиленню впливу Росії на Балканах. Російсько-турецька війна 1806— 1812 й одночасне сербське нац. повстання загострили проблему створення сербської автономії. За підсумками чергової російськотурецької війни 1828—1829 Стамбул був вимушений погодитись на створення на території Бел-
градського вілайєту обмеженої сербської автономії. 1835 кн. Мілош Обренович скликав першу Скупщину, яка прийняла Конституцію — Устав. Один із лідерів «уставобранителів» І.Гарашанін став ідеологом створення «Великої Сербії». Вважалося, що серби мали очолити процес звільнення південнослов’ян. народів від іноз. панування і створити Югославію на чолі з правлячою сербською династією. Перший крок до цього — створення 1866 сербсько-чорногорського воєнного союзу. За Сан-Стефанським мирним договором 1878 Сербія стала незалежною д-вою. 1903 до влади прийшов король Петро Карагеоргієвич — прихильник великосербської ідеї. Однак Балканські війни 1912—1913 завдали перший удар по плану створення Югославії. 28 червня 1914 боснійський серб Г.Принцип убив австрійс. ерцгерцога Франца-Фердінанда Габсбурга, що стало приводом до Першої світової війни. Сербія як союзниця Росії опинилася на боці Антанти. Зимою 1915 розбиті австрійцями сербські війська були евакуйовані на о-в Корфу. 1918 після прориву Салонікського фронту відкрилися сприятливі перспективи для об’єднання пд. слов’ян. 1 грудня 1918 було проголошено Королівство сербів, хорватів і словенців, до складу якого увійшли Сербія (із приєднаною до неї Вардарською Македонією), Чорногорія, Хорватія, Словенія, Далмація, Боснія, Герцеговина та Воєводина. Конституція 1921 перетворила сербів на панівну націю. 1929 країна була перейменована на Королівство Югославія (див. Югославія). Нова назва мала символізувати нац. єдність населення. У відповідь 1934 хорватські націоналісти вбили сербського короля Александра Карагеоргієвича. Влітку 1939 Хорватія здобула автономію, а потім — і незалежність. 25 березня 1941 Югославія приєдналася до Троїстого пакту. Однак військові здійснили переворот, який став приводом для втручання Німеччини та її союзників. 17 квітня 1941 Югославія капітулювала та була поділена на 4 зони окупації: нім.,
італ., угор., болгарську. 1941—45 на території країни успішно діяли комуніст. партизани на чолі з Й.Броз Тіто та монархісти «четники». 29 листопада 1945 було проголошено Федеративну Нар. Республіку Югославія у складі Сербії, Хорватії, Словенії, Македонії, Чорногорії, Боснії та Герцеговини. За часів Й.Броз Тіто розвивалася модель самоврядного соціалізму. За Конституцією 1963 країна отримала назву Соціаліст. Федеративна Республіка Югославія (СФРЮ). 1968 краї Косово та Воєводина отримали статус автономії. Водночас посилення нац. еліт у республіках розривало єдність федерації. 1989 під час відзначання 600-річчя битви на Косовому полі міжнац. відносини в Югославії вкрай загострилися. Колиш. комуніст. лідер Сербії С.Мілошевич, намагаючись вибудувати «Велику Сербію», запровадив у країні авторитарний режим. 1991 під зовн. тиском та під тягарем внутр. протиріч СФРЮ припинила своє існування. Унаслідок цього на Балканах настав час війн і нестабільності. 27 квітня 1992 Сербія та Чорногорія створили Союзну Республіку Югославія (СРЮ). Втручання останньої в балканські конфлікти спричинило дію міжнар. санкцій проти СРЮ. 1991—92 точилася сербськохорватська війна. Створена Сербська Країна 1995 була завойована Хорватією. Водночас розгорталася масштабна війна між православними сербами, католиками-хорватами та боснійськими мусульманами на території Боснії та Герцеговини (1992—95). Становище ускладнювалося втручанням великих д-в, які боролися за перерозподіл сфер впливу на Балканах. Після підписання Дейтонських мирних угод (листопад 1995; див. Дейтонська угода 1995) стабілізувалося становище в Боснії. Натомість у 2-й пол. 1990-х рр. активізувався албанський нац. рух у Косово. У березні—червні 1999 сили НАТО (див. Північноатлантичний альянс) допомогли албанцям здобути політ. перемогу над сербами. У квітні 2001 демократ. влада Сербії передала
С.Мілошевича до Гаазького міжнар. трибуналу для воєнних злочинців. Навесні 2002 Сербія та Чорногорія за посередництва ЄС досягли угоди про тимчасову конфедерацію та цивілізоване розлучення протягом трьох наступних років. 4 лютого 2003 Скупщина Союзної Республіки Югославія ратифікувала Договір про ліквідацію СРЮ та створення конфедеративної д-ви під назвою «Сербія та Чорногорія». 5 червня 2006 Чорногорія проголосила незалежність від Сербії. Історичні витоки українськосербських відносин сягають середньовіччя. Стосунки з давньоруським духовенством підтримував засновник Сербської автокефальної правосл. церкви архієпископ Савва. Мандруючи Палестиною, 1229 він зупинявся в рус. монастирі. Від поч. 17 ст. ширшими стали українсько-сербські військ. зв’язки. Належність до правосл. церкви була важливим засобом ідентифікації та братських реліг. почуттів. Серби брали участь у Національній революції 1648—1676. Наприкінці 1649 Б.Хмельницький повідомив моск. посла Г.Неронова про адресовані Війську Запорозькому заклики сербів до війни проти Османської імперії. 1654 гетьман. резиденцію Чигирин відвідав сербський патріарх Гавриїл. Серби належали до найвідданіших козаків гетьмана І.Виговського, який 1658 призначив брацлавським полковником їхнього ватажка І.Сербина (див. Сербини). У почті Ю.Хмельницького були особи сербського походження. Одним з основоположників нац. школи, драматургії і театрального миства Сербії став випускник Київ. академії М.Козачинський. В академії здобули освіту відомий сербський історик, поет, драматург Й.Раїч, будимський єпископ Діонісій Новакович, громадськокульт. діяч А.Стойков, художники Г.Зелич, Й.Сербин, В.Остоїч, Й.Четир Грабован. Україна та Союзна Республіка Югославія 15 квітня 1994 встановили дипломатичні відносини. Нормальний розвиток українсько-сербських відносин ускладнювався дією міжнар. санкцій. 1992—99 укр. миротворці брали участь в операції Органі-
зації Об’єднаних Націй та НАТО на території Боснії і Герцеговини та в Сербській Країні, а з липня 1999 — у Косово. За часів сучасних балканських конфліктів суттєво постраждала укр. громада в Сербії, вільний національнокульт. розвиток якої залежить від
539 СЕРБІЯ
подальшого розвитку демократ. системи в цій країні. За даними перепису населення 2002, на території Республіки Сербія проживає бл. 16 тис. громадян, які визнають себе русинами, та бл. 5 тис. — етнічними українцями. Регіоном компактного проживання українсько-русинської меншини є Автономний край Воєводина, зокрема столиця краю Новий Сад та міста: Врбас, Кула, Сремська Митровиця, Інджія, Руський Керестур, Куцура, Джурджево, Шид. Станом на 2011 Україна і Сербія підписали 63 документи, у т. ч. 4 міждержавні, 17 міжурядових, 20 міжвідомчих, 8 міжрегіональних угод, 8 меморандумів та 6 протоколів. Сербія залишається найближчим балканським партнером України.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «СЕРБІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
