РОСІЯ (від грец. СщуЯб — Русь; із 1991 офіційно — Російська Федерація або Росія, на практиці використовується також скорочення РФ; із кінця 15 ст. до 1547 — Велике князівство Московське, 1547—1721 — Російське царство, 1721—1917 — Російська імперія, 1917—18 — Російська Республіка, 1918—36 — Російська Соціалістична Федеративна Радянська Республіка, 1936—91 — Російська Радянська Федеративна Соціалістична Республіка) — країна, розташов. в Сх. Європі та Пн. Азії. Є найбільшою за площею д-вою світу (17 млн км2). Населення становить 143 млн осіб (2012). Держ. мова на всій території країни — російська. У 23-х суб’єктах федерації поряд із російською
використовуються ін. держ. мови. Столиця — м. Москва. Росія межує з 16 країнами, зокрема з Україною. Після розпаду СРСР наприкінці 1991 Рос. Федерація була визнана міжнар. співтовариством як держава-спадкоємець СРСР і зайняла його місце в Раді Безпеки Організації Об’єднаних Націй. Росія входить до низки міжнар. орг-цій — Організації Об’єднаних Націй, Співдружності Незалежних Держав, Євразійського економічного співтовариства, Центрально-Азіат. співробітництва, Орг-ції договору про колективну безпеку, Шанхайської орг-ції співробітництва, Азіатсько-Тихоокеанського екон. співробітництва та ін. Істор. ядро сучасної рос. д-ви — Волго-Окське міжріччя, де розпочалися процеси держ. консолідації території, заселеної предками етнічних росіян. Після монголо-татарської навали 1237—38 правителі пн.-сх. рус. князівств сперечалися за отримання в Золотій Орді ярлика на велике княжіння владимирське (див. Влади-
Монети удільних князівств Північно-Східної Русі. Кінець 14 — початок 15 ст.
310 РОСІЯ
миро-Суздальське князівство). Із серед. 14 ст. його отримували переважно моск. князі, які виступали посередниками між удільними князями та ханом («царем») і збирачами данини. У 2-й пол. 15 ст. вони підкорили і скасували удільні князівства (окрім земель Зх. Русі, що вже ввійшли до складу Великого князівства Литовського), а скориставшись дестабілізацією і розпадом Золотої Орди, 1480 утвердили свою незалежність. Цей час традиційно вважається в рос. історіографії початком рос. державності, коли на основі Великого князівства Московського сформувалася «Російська держава» (паралельно вживаються прикметники «российский» і «русский», терміни «Російська централізована держава», «Російська національна
держава», «Російська багатонаціональна держава», «Росія»), хоча саме еллінізоване слово «Росія» (Русь) набуло вжитку щодо саме рос. земель лише в 2-й пол. 17 ст. В укр. історіографії щодо періоду до 1721 (проголошення Рос. імперії Петром I) рос. д-ву традиційно називають «Московською». Велике князівство Московське. Моск. князівство було утворене 1263 вел. кн. київ. і владимирським Олександром Невським для свого сина Данила. Статус «великого» здобуло 1317. Найбільше територіальне зростання Моск. князівства відбулося за Івана III Васильовича (1462— 1505). Саме після приєднання Новгородської боярської республіки (1477) та «стояння на річці Угра» (1480), коли хан «Великої Орди» Ахмат не наважився на битву з
моск. військом, моск. д-ва ототожнюється з російською. Активне «збирання земель» великими князями привело до формування з колиш. удільних князів та місц. боярства служилої знаті, що склала еліту рос. д-ви. Сформувалися помісна система умовного землеволодіння та «прикази» (органи управління). Політ. традиції наслідували принципи управління, усталені за часів ординського панування з абсолютною владою князя; аристократичні республіки в Новгороді Великому та Пскові (нині місто в РФ) були скасовані. Уніфікації правової системи рос. земель сприяв «Судебник» 1497. Після об’єднання рос. земель Моск. д-ва розпочала боротьбу з ВКЛ за білорус. та укр. землі, претендуючи на спадщину Київської Русі. 1485 Іван III почав використовувати титул «великий князь усієї Русі». До смерті великого князя союзником Москви проти Литви виступав Кримський ханат. 1503 Моск. д-ва здобула Чернігово-Сіверщину. В ході конфліктів з Лівонським орденом Москва переслідувала мету оволодіти портами на Балтиці, але не досягла успіху. У цей же час почала зароджуватися ідеологія Моск. д-ви, що виявлялося в епізодичному використанні князем титулів «цар» та «самодержець» (автократор), появі герба із двоглавим орлом, аналогічним візантійському, поширенні в церк. колах ідей спадковості Москви і Візантії як християн. правосл. імперій (див. Третій Рим). Впровадженню грец. політ. традицій сприяв шлюб Івана III із племінницею останнього візант. імператора Софією Палеолог. За Василія III Івановича (1505 —33) розвивалися тенденції політ. розвитку, що набули поширення за Івана III. Привілеї боярства обмежувалися, князівська влада зміцнювалася і все більше починала спиратися на помісне дворянство. Василій III використовував титулатуру «Великий Государь Василий Божией милостью царь и господин всея Руси». Князь зміцнив контроль над Псковом та Рязанню (нині місто в РФ), продовжив протистояння з Литвою за Смоленськ (нині місто в РФ), розгорнув боротьбу з
Кримом за впливи в Казанському ханаті. За правління Івана III та Василія III Велике князівство Московське перетворилося на одну із провідних потуг Сх. Європи. Культ. розвиток Моск. д-ви цього часу характеризується поступовим виходом із занепаду і стагнації 14—15 ст., відновленням контактів із західноруським та західноєвропейським світом. Проте ці зв’язки позначилися передовсім в ідеологічній та монументальній сферах, пов’язаних із новим держ. статусом: розробкою ідеї спадковості Візантії та Москви — «Третього Риму», створенням урочистого ансамблю моск. Кремля (1470—1505) за допомогою іноз. майстрів. В ін. царинах домінували консервативні традиційні жанри церк. к-ри (житійна література, літописні своди, іконопис, система-
тизація соціально-реліг. уявлень («Великі Четьї-Мінеї», «Домострой» та ін.)). Осн. світоглядні суперечності втілювалися переважно в конфліктах різних угруповань Рос. правосл. церкви (йосифляни та нестяжателі). Російське царство (у джерелах «руское царьство», «царство Руское», еллінізований варіант «Российское царство») — назва Рос. д-ви між 1547 і 1721. Зміна назви пов’язана зі зміною статусу моск. володаря: 1547 вел. кн. моск. Іван IV Грозний був помазаний на царство і прийняв титул «великий государь, Божиею милостию царь и великий князь всеа Русии, Владимирский, Московский, Новгородцкий, Псковский, Резанский, Тверский, Югорский, Пермский, Вятцкий, Болгарский и иных», наступними роками розширений: «царь Казанский, царь Астраханский, царь Сибир-
ский», «и всеа Северныя страны повелитель». У подальшому зберігалися назви-синоніми «Московское царство», «Московское государство». У Зх. Європі паралельно вживалися дві назви: «Moscovia» та «Russia», у Центр. Європі — переважно перша. Ідеологічно та інституціонально титул «царя» спирався в Росії на дві традиції: ханату-«царства» Золотої Орди та візант. правосл. царства (імперії). Візант. традицію обґрунтовували рос. церк. діячі — митрополит Зосима, Йосиф Волоцький та старець Філофей. Новий титул позначав зростання зовнішньополіт. амбіцій правителів Рос. д-ви, які таким чином декларували свою рівнозначність візант. імператорам та «царям»-ханам, спадкоємцям золотоординських володарів — кримському, казанському, астраханському, сибір-
311 РОСІЯ
312 РОСІЯ
«Завоювання Сибіру Єрмаком. Битва на Чувашьїй горі 1582». Хромолітографія М. Різнікова за малюнком О. Ківшенка. 1881.
ському (друге було актуальнішим у реаліях 1-ї пол. 16 ст.). Це давало можливість більш активно втрутитися в боротьбу за давньоруську та золотоординську спадщину. Міжнародне визнання царського титулу московських великих князів не було стрімким: якщо Англія визнала його 1554, то імператор «Священної Римської імперії германської нації» Максиміліан II Габсбург — у 1574. А формулювання «всієї Русі» пере-
Карта Московії Дженкінсона. 1562.
довсім викликало заперечення з боку ВКЛ, а згодом — Речі Посполитої, до складу яких входили білоруські та українські землі. У ранній період правління Іван IV за участі боярства з «Обраної ради» провів низку реформ: зокрема був виданий новий Судебник, що регулював адм. та військ. справи. 1549 вперше було скликано представницький орган — Земський собор. Проте надалі (востаннє збирався 1684), за окремими винятками,
він виконував лише службово-дорадчі функції для царя і скликався для вагомішої сусп. легітимації його рішень. У міру зростання царської абсолютної влади станове представництво в рос. царстві зникало. За Івана IV Рос. д-ва істотно розширила свої володіння. У результаті успішного походу на Казань (нині столиця Татарстану, РФ) 1552 вона здобула Середнє Поволжя, а 1556 зі здобуттям Астрахані (нині місто в РФ) — Нижнє Поволжя і вихід до Каспійського моря, що відкривало нові торг. контакти з Персією, Кавказом і Середньою Азією. У той же час різко погіршилися відносини з Османською імперією та її васалом Крим. ханатом, з якими виникли конфлікти в Дикому полі та Передкавказзі. Тривали набіги кримських татар на рос. землі. На добу Івана IV Грозного припав також початок завоювання Сибіру. Нечисленний загін козаків Єрмака Тимофійовича, найнятий уральськими промисловцями Строгановими для захисту від набігів сибірських татар, розбив військо сибірського хана Кучума і здобув його столицю Кашлик (давнє місто на території сучасної Тюменської обл., РФ). Сибірський ханат розпався. Почалося поступове освоєння росіянами Сибіру, яке здійснювали козаки і мисливці за хутром. Протягом наступних десятиліть почали виникати остроги і торг. поселення: Тобольськ (нині місто Тюменської обл.), Верхотур’є (нині місто Свердловської обл.), Мангазея (давнє місто на території сучасного Ямало-Ненецького автономного округу), Єнісейськ (нині місто Красноярського краю), Братськ (нині місто Іркутської обл.; усі в РФ) та інші. Унаслідок збільшення території д-ви до складу Росії увійшло чимало народів (волзькі та сибірські татари, башкири та ін.), остаточно перетворивши Рос. царство на поліетнічну державу. В інтеграції новонабутих земель почала формуватися модель «етнонаціональної політики» Рос. д-ви, властива подальшому періоду (до серед. 19 ст.). Там, де со-
ціальне становище нерос. верхівки було подібним до рос. дворянства, її визнавали як рівну і кооптували до рос. знаті; реліг. чинник не відігравав суттєвого значення. У випадку несхожості (напр. панування родоплемінних відносин або кочування) з місцевою елітою співпрацювали, але не включали до російського дворянства. Після успіхів на сх. та пд., прагнучи відновити експансію в Прибалтиці, Іван IV розпочав Лівонську війну 1558—1583. Її початок протікав для Москви успішно: Лівонський орден перестав існувати, ВКЛ зазнало суттєвих втрат; однак унаслідок Люблінської унії 1569 і утворення Речі Посполитої баланс сил змінився. Також із півдня почали завдавати ударів кримці та турки; зокрема, 1571 крим. хан Девлет-Гірей I спалив Москву. Кримсько-осман. наступ був зупинений 1572 в битві при Молодях (нині село Моск. обл., РФ). На зх. напрямку рос. війська зазнали поразок від польс. короля Стефана Баторія. Пізній період правління Івана IV позначений суперечливими та часом неадекватними заходами у внутр. політиці, пов’язаними із впровадженням «опричнини» (1565—72) — жорстокого терору проти реальних або уявних ворогів царя, особливо в середовищі боярської еліти. «Опричнину» скасували через неефектив-
Російські війська в Лівонії. Гравюра Г. Бреслейна. «Летючий листок», Нюрнберг, 1561.
ність дій «опричників» проти кримсько-осман. загрози. Після смерті Івана IV Грозного царював його син Федір, зі смертю якого (1598) в Росії обірвалася династія Рюриковичів. Ще за життя Федора за нього дефакто правив боярин Борис Годунов. Він і був обраний наступним царем, але чутки про «чудовий порятунок» царевича Дмитрія, загиблого сина Івана IV Грозного, супроводжували правління Бориса Годунова і дестабілізували обстановку в країні. Важкі неврожаї поч. 1600-х рр. спричинили екон. і сусп. кризу з переходом у громадян. війну, т. зв. Смутний час.
1604 в межі Рос. д-ви ввійшли війська підтриманого окремими річпосполитськими магнатами Лжедмитрія I, який видавав себе за врятованого царевича Дмитрія. Після смерті Бориса Годунова 1605 Лжедмитрій I увійшов до Москви та був визнаний царем, але воєнно-політ. криза, спричинена сумнівною легітимністю нового володаря, лише посилилася. Незабаром Лжедмитрій I був убитий під час повстання городян, ініційованого ворожим боярським угрупованням. Однак новий цар Василій Шуйський також не зміг довго протриматися при владі. Річ Посполита продовжувала втру-
чання в рос. справи — спочатку, щоб посадити на престол Лжедмитрія II, а згодом — і королевича Владислава Ваза — сина польс. короля Сигізмунда III Ваза. 1610 польс. війська зайняли Москву, однак земське ополчення під проводом К.Мініна і кн. Д.Пожарського облягло їх у моск. Кремлі та примусило до капітуляції. Врешті на трон зійшов молодий боярин Михайло Федорович Романов (1613—45), поклавши початок новій династії Романових, які правили Росією до 1917. Незважаючи на те, що російськопольс. війна тривала до 1618 (зокрема й за участі укр. козаків
313 РОСІЯ
314 РОСІЯ
Вінець, держава і скіпетр «Великого вбрання» 1627— 1628 Михайла Романова. Зберігається в Оружейній палаті Московського Кремля (Москва, РФ).
П.Конашевича-Сагайдачного), обрання Михайла Романова на царство часто розглядається вже як кінець Смутного часу. В цілому за час Смути Росія зазнала значних людських та екон. втрат, часом д-ва як така просто переставала існувати. Це обумовило її зовнішньополіт. слабкість до серед. 17 ст. Наступні роки ознаменувалися відновленням економіки та держ. управління. Утім Смоленська війна, в якій цар Михайло Федорович зробив спробу повернути захоплений Річчю Посполитою в Смутні часи Смоленськ, закінчилася безрезультатно (1634; див. Російсько- польська війна 1632—1634). З ін. боку, тривала успішна експансія на схід, де росіяни заглибилися в Сх. Сибір та досягли узбережжя Тихого океану. Про зміцнення Рос. царства засвідчила нова війна з Річчю Посполитою, пов’язана із прийняттям Війська Запорозького під рос. протекторат (1654), що було санкціоновано новим царем Олексієм Михайловичем (1645—76) і Земським собором. Тривалий конфлікт на заході за укр. та білорус. землі завершився стабілізацією російсько-польс. кордону переважно по Дніпру за Андрусівським договором (перемир’ям) 1667 та «Вічним миром» 1686. Участь Осман. імперії в суперечці за Наддніпрянську Україну (події, пов’язані з діяльністю П.Дорошенка та Чигиринськими походами) припинилася підписанням Бахчисарайського миру 1681. 1686 вдалося підпорядкувати Київ. митрополію Московському патріархату, що суттєво посилило вплив моск. православ’я на
землях Зх. Русі. Важливою подією царювання Олексія Михайловича стали також церк. реформи патріарха Никона, що викликали опір серед великої частини населення. Згодом т. зв. старовіри не прийняли реформи Никона, відкололися від Церкви і ще багато десятиліть стикалися з переслідуванням з боку д-ви (див. Старообрядство). Осн. адм. одиницею Рос. царства був повіт (уїзд), який ділився на волості і стани. Повіти утворювалися поступово на основі колиш. князівств, через що розміри повітів були різні. До серед. 17 ст. склалося більше 250 повітів. У серед. 16 ст. на прикордонних територіях почали створюватися великі військовоадм. райони — розряди. У першу чергу це пояснювалося необхідністю кращого управління військами на кордонах. Першим таким військово-адм. районом став Українний розряд, який пізніше отримав назву Тульського. Поступово число розрядів збільшувалося. До найзначнішого соціального процесу 17 ст. можна зарахувати завершення закріпачення селян, закріплене Соборним уложенням 1649. Бунти та втечі селян на окраїни д-ви, зокрема в приволзькі та придонські козац. краї, призводили до таких значних соціальних конфліктів, як повстання С.Разіна (1670—71). Численні подібні конфлікти сприяли тому, що в рос. істор. свідомості 17 ст. стало вважатися «бунташним». Після смерті сина Олексія Михайловича Федора Олексійовича (1682) правили його брати Петро та Іван за регентства їхньої сестри Софії Олексіївни, а з 1689 почалося одноосібне царювання Петра I, який із 1698 запровадив масштабні реформи рос. д-ви. Після тривалої мандрівки країнами Зх. Європи він розпочав процес вестернізації Росії, властивий і подальшим періодам існування Рос. д-ви. Цей процес проявлявся як у зовн. формах зміни звичаїв та моди, так і в модернізації війська, держ. управління та економіки, активізації зовн. експансії у бік Європи. Полярні оцінки діяльності неординарної особистості Пет-
ра I в сусп. думці та історіографії Росії пов’язані з тим, що зовн. форми модернізації здійснювалися традиційними для Моск. д-ви архаїчними та деспотичними методами, зовн. та військ. потуга досягалася за рахунок виснаження внутр. ресурсів сусп-ва. Розвиток пром-сті та торгівлі, ініційований Петром I, не супроводжувався тими соціальними змінами, що відбувалися в Зх. Європі. Модернізація спиралася на кріпосницьку аграрну економіку, котра гальмувала соціальну мобільність населення і технологічні інновації. У політ. сенсі реформи Петра I лише зміцнили абсолютну владу царя та прибрали останні рудименти станового представництва, знищили осн. осередки політ. та ідеологічного впливу, які могли протистояти владі царя (боярська дума і патріаршество); осн. опорою монархії стали дворяни, ієрархічно організовані відповідно до Табеля про ранги 1722, а Церква була поставлена під контроль д-ви (див. Синод). Впроваджувалася уніфікована система адміністрації (колегії та губернії), що заступила попередні строкаті владні органи й територіальні утворення. 1708 країна була розділена на 8 губерній: Моск., Інгерманландську, Архангелогородську, Київ., Смоленську, Казанську, Азовську і Сибірську. У зовн. політиці спочатку Петро I здійснив вдалу спробу завоювати вихід до Азовського моря (Азовсько-Дніпровські походи 1695—1696), але потім його осн. увага була сконцентрована на здобутті виходу до Балтики у боротьбі зі Швецією. Північна війна 1700—1721 стала тим зовнішньополіт. кроком, який врешті вивів Росію в число провідних європейських великих д-в. Невдачі початкового етапу війни мали наслідком створення регулярної армії і флоту, переорієнтацію всієї економіки країни на досягнення воєнних цілей та розвиток нової столиці — Санкт-Петербурга, заснованого 1703. 1708 воєнні дії перемістилися на укр. землі, де гетьман І.Мазепа перейшов на бік швед. короля Карла ХII. Полтавська битва 1709 принесла перемогу рос. військам, але спричинила вступ у конфлікт Осман.
315 РОСІЯ
316 РОСІЯ
імперії. Прутський похід 1711 Петра I виявився невдалим, приазовські завоювання були втрачені; але на півночі ініціатива вже належала росіянам, і 1721 Ніштадський мир закріпив набуття Рос. д-вою Інгрії (Іжори), Карелії, Естляндії, Ліфляндії, півдня Фінляндії. Культ. процес Р. 16—17 ст. характеризується низкою поступових модернізаційних зрушень, які врешті привели до багатопланових реформ Петра I. Драматичні події часів Івана IV Грозного сприяли активізації сусп. думки, щоправда, на «політичному рівні» єдиним критиком царя виступив князь-емігрант А.Курбський. Попри перешкоди церк. кіл із 1550-х рр. поступово почало розвиватися рос. друкарство (див. І.Федоров), яке, однак, до кінця 17 ст. публікувало лише богослужбову літературу. 16 ст. стало часом розквіту книжкової мініатюри, появи гравюр, а в 17 ст. виник жанр світського портрета-парсуни. Арх-ра наслідувала традиційні місц. форми попередніх часів; вершиною «шатрового стилю» став Собор Покрови Пресвятої Богородиці, що на Рову (Собор Василя Блаженного; 1555—61). Із серед. 17 ст. почала формуватися європеїзована світська придворна к-ра, яка демонструвала цілком нові жанри (виник рос. театр), привела до появи синтетичних стилів (т. зв. московське, або наришкінське бароко). Події Смути та церк. розколу послабили авторитет правосл. церкви, а поява в Росії значного числа західнорус. (зокрема укр.) та грец. ченців, священиків, ієрархів, проникнення публікацій із київсько-могилянського культ. кола (див. Києво-Могилянська академія) сприяли активізації західних та світських впливів у церк. житті. Одним із проявів цієї тенденції стало створення навч. закладів, найвизначнішим з яких стала Московська слов’яно-греко-латинська академія (1687). Метою реформ Петра I в культ. сфері стали модернізація і вестернізація Росії («приведение нашего Отечества в сравнение с прочими»), що проявилося в низці кроків від зміни звичаїв
двору, створення світських освіт. та наук. установ до регламентації зовн. вигляду росіян. Було змінено навіть літочислення й рахування годин доби, кириличний шрифт та позначення цифр. Запроваджувалися тех. навч. заклади (переважно військ. спрямування), здійснювалися дослідницькі геогр. проекти, було створено перший музей (Кунсткамеру) та Академію наук (див. Петербурзька академія наук; 1724). Зміни підтримувалися на рівні такими авторами, як Феофан Прокопович та Стефан Яворський. Російська імперія — рос. д-ва, що існувала в період з 1721 до Лютневої революції 1917 і проголошення республіки. Рос. імперію проголосив рос. цар Петро I за підсумками переможної Пн. війни 1700—21, в результаті якої Р. здобула територіальний вихід до Балт. моря. Перейменування «Русского царства» на «Российскую империю» можна вважати вагомою декларативною формальністю, оскільки цей акт фіксував не якісь фундаментальні зміни держ. устрою Моск. д-ви, а радше суттєве зростання зовнішньополіт. амбіцій рос. монархії. Ця зміна статусу мусила сприяти сприйняттю Р. в Зх. Європі не як периферійної, «варварської» чи «азійської» країни (згідно з попередніми поширеними стереотипами), а як однієї із провідних д-в континенту. Статус «імперії» надавався в європ. політ. традиції державампретендентам на універсальну владу, оперту на римсько-візант. спадок. Назва держави «Росія» спирається на грецький еквівалент етноніма «Русь» («СщуЯб»), поширений у правосл. традиції. Попри те, що Пруссія і Голландія негайно визнали новий титул рос. царя, процес зовн. визнання імперського статусу Росії був тривалим: Швеція — 1723, Осман. імперія — 1739, Велика Британія і Австрія — 1742, Франція та Іспанія — 1745; останньою його визнала Річ Посполита (1764). Столицею Рос. імперії був спочатку С.-Петербург — 1721— 28, потім — Москва 1728—30, згодом — знову С.-Петербург 1730—1917 (1914 місто було перейменоване на Петроград).
Рос. імперія була третьою за площею з усіх д-в, що коли-небудь існували (після Брит. імперії і Монгольської імперії). Д-ва простягалася від Пн. Льодовитого океану на півночі до Чорного моря на півдні, від Балт. моря на заході до Тихого океану на сході, володіючи певний час і частиною Північно-Амер. континенту. Очолював імперію рос. монарх, імператор Всеросійський, який користувався нічим не обмеженою абсолютною владою до 1905. Основи адм. і політико-правового функціонування Рос. імперії заклав Петро I. У ході його реформ (1698—1725) політ. режим Моск. д-ви, в якому ще були присутні певні рудименти станово-представницької монархії, був трансформований в абсолютну, або самодержавну монархію (див. Абсолютизм, Самодержавство). Рос. абсолютизм 18 ст. становив собою мінливий, залежний від внутрішньо- та зовнішньополіт. кон’юнктури, симбіоз деяких західноєвроп. адм. інститутів, ідеологічної риторики, раціональних принципів організації держ. управління, армії та територіального устрою (елементи зовн. вестернізації), адаптованих до властивих Моск. д-ві архаїчних (у європ. контексті) і цивілізаційно своєрідних норм політико-правової к-ри, соціальної структури та характеру економіки. З огляду на цю особливість до сьогодні дискусійними в історіографії залишаються питання сутності та особливостей рос. абсолютизму (або абсолютизму як стадії рос. феодалізму), його відповідності західноєвроп. проявам цього явища. Обговорюється пи-
317 РОСІЯ
«Солдати Петра Великого». Картина роботи художника Д. Кардовського. 1908.
тання, чи рос. абсолютизм мав системний та об’єктивний характер, або ж він був результатом низки випадковостей та наслідком дій Петра I та Катерини II, і чи доречно взагалі вживати термін «абсолютизм» до Росії. Після смерті Петра I 1725 в Росії почалася доба палацових переворотів, коли всевладдя імператора поєднувалося зі збройним втручанням у «високу політику» елітних дворянських полків гвардії та жорсткою конкуренцією палацових угруповань. Залежно від особистісних якостей чергового монарха та політ. і соціальних компромісів, на яких трималася його влада, внутр. контроль д-ви та її зовн. експансія періодично то скорочувалися, то активізувалися. Низка зовн. чинників забезпечила стабільність Рос. імперії. Убезпеченню зх. напрямку зовн. політики сприяли припинення експансії Швеції, помітне послаблення Речі Посполитої, яка з початку, а особливо із серед. 18 ст., перетворилася на суб’єкт політ. маніпуляцій та зазіхань з боку Росії, Австрії та Пруссії. Крим. ханат та Осман. імперія становили імовірну загрозу лише прикордонним регіонам. Відсутність небезпечних противників у найближчому геополіт. оточенні зміцнила впливовий міжнар. статус та самодостатній характер внутрішньополіт. розвитку рос. д-ви. Коливання поточної рос. політики та зміна зовн. обставин (у т. ч. регулярні російсько-турец. війни) позначалися, зокрема, і на статусі укр. автономних утворень у Рос. імперії — Гетьманщини та Вольностей Війська Запорозького низового, спричиняючи то відновлення інституту гетьманства (за Д.Апостола та К.Розумовського), то його скасування і заміну на більш контрольовані Петербургом колегіальні органи — Правління гетьманського уряду та другу Малорос. колегію. Запорозька Січ за одних обставин отримувала «вольності», за інших втрачала (див. Нова Січ). Втім політика щодо укр. земель, за окремими винятками (див. Єлизавета Петрівна та Розумовські), відповідала заг. тенденціям політики імперського центру щодо адміні-
стративно-правової уніфікації зх. периферії д-ви, складові якої (Смоленщина, прибалт. провінції, Гетьманщина та Запорожжя, згодом — отримані території Речі Посполитої) входили до складу Моск. д-ви та Рос. імперії за різних істор. обставин і на підставі різних правових угод та компромісів. Уніфікація ставала успішною завдяки інкорпорації елітних верств приєднаних територій до рос. дворянства з його значним обсягом привілеїв і можливостями загальноімперської кар’єри. Тому, попри очевидне спирання на ідеологічну традицію майже моноетнічного Великого князівства Московського, внутрішньополіт. стабільність Рос. імперії ґрунтувалася на лояльності статусної еліти всіх рос. володінь до правлячої династії Романових. Завдяки цьому адміністраторами і «розбудовниками» Рос. імперії у 18 і 19 ст. можуть вважатися, окрім етнічних росіян, татар, ін. нащадків вже й так доволі поліетнічної еліти Рос. царства 16— 17 ст., ще й українці, остзейські (прибалт.) німці, поляки, кавказ. знать та численні шляхетні емігранти із Зх. Європи (німці, французи, італійці та ін.), котрі несли цивільну та військ. службу д-ві від столиці та вищих урядових посад до віддалених гарнізонів. 1762 внаслідок чергового перевороту до влади прийшла Катерина II, на правління якої припав наступний вагомий етап зміцнення і розширення Рос. імперії. З її царюванням пов’язаний новий етап зовн. експансії: у ході російсько-турец. війн Росія заволоділа Кримом та Пн. Причорномор’ям до Дністра (див. Російсько-турецька війна 1768— 1774, Російсько-турецька війна 1787—1791), взяла участь у поділах Речі Посполитої, отримавши Литву, Білорусь, Правобережну Україну (див. Поділи Польщі 1772, 1793, 1795). У результаті цих поділів Рос. імперія включила до свого складу частину поляків, нові регіони, населені українцями та білорусами, значну кількість євреїв; пересування останніх обмежувалося «смугою осілості». Були закладені основи рос.
експансії в Закавказзі, де рос. інтереси зіткнулися з інтересами Персії та Осман. імперії. 1783 підписано Георгіївський трактат, який почав процес приєднання грузин. д-в, що продовжився при наступних імператорах. Найбільшою соціальною кризою доби Катерини II стало масштабне козацьке повстання в Поволжі під проводом О.Пугачова (1773—75), яке було приводом для посилення адміністративнорепресивних заходів та пошуків сталих методів стабілізації соціального устрою рос. абсолютизму. Ці тенденції призвели до збільшення привілеїв дворянства (Жалувана грамота дворянству 1785), уніфікації категорій міськ. населення (Жалувана грамота містам 1785) зі збереженням кріпацтва. Ці заходи обмежували соціальну мобільність представників різних станів та, передовсім, селянства. Щодо стабільності політ. режиму це було достатньо дієвим до серед. 19 ст., але водночас стало одним із чинників екон. відставання від країн Зх. Європи і відповідного зменшення військово-технологічного потенціалу імперії. Режим влади Катерини II характеризується як «освічений абсолютизм», який своєрідно поєднував заг. гасла і риторику європ. Просвітництва щодо адм. раціоналізму, але без їхньої соціальнореформістської складової. Через це політика Катерини II за своєю сутністю помітно відрізняється, напр., від «однойменної» австрійс. імп. Йосифа II Габсбурга. Протягом 18 ст. «європейські політичні ідеї» в офіц. сфері Росії служили переважно зміцненню ефективності держ. апарату, натомість популяризація їхніх ін. складових (соціальної критики та впровадження представницьких органів) у сусп. думці чи публікаціях зазнавала переслідуваннь, особливо після Французької революції кінця 18 століття та подальшої дестабілізації політ. системи Європи доби революц. та наполеонівських війн. Після нетривалого правління і вбивства змовниками 1801 Павла I, який був схильним до авантюрних зовнішньополіт. планів (напр. похід рос. військ в Індію) та намагався скасувати наявні
319 РОСІЯ
320 РОСІЯ
Державний герб Російської імперії. Середина 18 ст.
компроміси з дворянством, укладені його матір’ю Катериною II, імператором став Олександр I (1801—25). Царювання Олександра I позначилося важливими успіхами в зовн. політиці та суперечливими заходами у внутрішній. Більше ніж десять років європ. політики Рос. імперії пішли на участь в анти- та профранцузьких коаліціях і завершилися нападом військ франц. імп. Наполеона I Бонапарта на Росію 1812. У ході Війни 1812 франц. армія, хоча й зайняла Москву, зазнала нищівної поразки. 1813—14 рос. війська дійшли до Парижа (Франція). Віденський конгрес 1814—1815 встановив новий порядок в Європі, скасувавши попередню систему, засновану на домінуванні Франції. Роль Рос. імперії у вирішенні європ. справ суттєво зросла, вона стала одним із гарантів дотримання на континенті принципів легітимізму та опору революц. рухам. Територіальним надбанням Р. стала більша частина етнічної Польщі («Царство Польське»). У результаті російсько-швед. війни 1808— 09 до складу Рос. імперії включено Фінляндію («Велике князівство Фінляндське»), де було збережено станове представництво. Комплекс політ. прав жителів зх. приєднаних територій був помітно більшим, аніж у решти населення Рос. імперії, а самі вони мали автономний статус. На півдні Рос. імперія набула максимального розширення в Пн. Причорномор’ї із набуттям
Бессарабії (1812). Надалі зх. кордони д-ви суттєво не змінювалися до Першої світової війни. Здобуті території в Закавказзі були відрізаними від Росії народами Пн. Кавказу. Це спричинило тривалу Кавказ. війну (1817—64). У внутр. політиці Олександр I поєднував інтерес до ліберальних реформ і адм. реорганізацій, конституційних експериментів (у Польщі та Фінляндії) із половинчатістю втілення таких проектів у самій Росії, часом відверто консервативними кроками. 1802 система колегій була замінена мін-вами. 1803—11 цар розглядав проекти істотної лібералізації держ. управління (реформи М.Сперанського), 1801 скасував практику роздачі казенних селян у приватне володіння. 1803 прийнято «Указ про вільних хліборобів», 1818 розглядалися, але не були реалізовані проекти скасування кріпосного права. Натомість 1810 —17 почалася організація військових поселень під кер-вом О.Аракчеєва (скасовані лише 1857). 1819—20 відбулися масові бунти у військ. поселеннях, із 1820 почалися «бродіння» в армії, активізувалася діяльність таємних т-в у середовищі офіцерства. Драматичні події Війни 1812 та закордонного походу рос. армії 1813— 14 сприяли політ. активізації елітних прошарків рос. гвардії, які сподівалися на конституційні реформи просвітницького характеру. 1816 був створений таємний «Союз порятунку», 1818 — «Союз благоденства», які переросли в Південне (1821) та Північ-
«Селянський обід під час жнив». Картина роботи художника К. Маковського. 1871.
не (1822) т-ва (див. Декабристів рух). За Олександра I їхня діяльність була відомою владі, але цілеспрямовано не переслідувалась. Раптова смерть імператора у грудні 1825 штовхнула декабристів на непідготовлені збройні виступи у Санкт-Петербурзі та на Київщині, які були придушені, а провідники руху згодом страчені. На царюванні Миколи I позначився його драматичний початок, і надалі цей самодержець украй стримано ставився до можливих сусп. перетворень. Проте, всупереч поширеним стереотипам, Миколу I не можна вважати суцільною антитезою «ліберальному» Олександрові I. Практичні політ. кроки обох монархів були обережними, вкрай поступовими, не налаштованими на діалог із сусп-вом і спрямованими передовсім на стабілізацію режиму самодержавної монархії. Подолання наслідків виступу декабристів спричинило утворення 1826 Третього відділу Його Імператорської Величності канцелярії — таємної поліції, що мала на меті контроль сусп. настроїв (див. Третій відділ). Заг. ідеологією царювання Миколи I вважається «теорія офіційної народності» міністра нар. освіти С.Уварова («православ’я, самодержавство, народність»). У ній наголошувалося на одвічній вірності рос. народу правосл. вірі та монархії, а «народність» була евфемізмом, який позначав самодостатність рос. народу всупереч іноз. впливам. Наступною помітною кризою стало польське повстання 1830— 1831, яке було придушене; після цього було скасовано конституцію Царства Польського. Були також закриті Віленський ун-т та Кременецький ліцей, замість яких було засновано київ. Ун-т Святого Володимира. Опір революц. та нац. рухам не обмежувався кордонами Рос. д-ви: 1849 рос. війська відіграли провідну роль у придушенні угор. повстання проти Габсбургів. З ін. боку, низка адм. рішень щодо зміни становища державних селян, унормування відносин поміщиків і кріпаків, припинення процесу роздачі держ. селян привела до помітного ско-
рочення частки кріпаків у структурі населення Росії. У зовн. політиці чергові здобутки Росії в пд. і сх. напрямках (російсько-турецька війна 1828— 1829, зростання впливу на Балканах) виявили очевидне послаблення Осман. імперії. «Східне питання» загострило суперечності між Росією та провідними д-вами Зх. Європи — Великою Британією та Францією. Наслідком конфлікту стала невдала Східна, або Кримська війна (див. Кримська війна 1853—1856), яка засвідчила військ. та технологічне відставання Рос. імперії. Поразка стала приводом для здійснення масштабних внутр. реформ сина Миколи I — «царя-визволителя» Олександра II. Необхідність перетворень диктувалася потребою модернізації рос. сусп-ва та економіки за умов повільної індустріалізації та інфраструктурних змін, необхідності відновлення зовнішньополіт. престижу. «Велика реформа» 1861 запускала в дію механізм поступового відходу від кріпацтва як соціально-екон. інституту завдяки низці правових та адм. процедур (див. Селянська реформа 1861). Строкатість правових категорій селянства та регіональних особливостей правовідносин перетворили процес сел. реформи в Росії на тривале і суперечливе явище, в якому не останню роль відігравали політ. та нац. чинники. Реформа мала свої відмінності в Центр. Росії, Поволжі, на Закавказзі, у чорноземних регіонах, Литві, Білорусі та Правобереж. Україні. На ситуацію в останніх трьох регіонах вплинуло польське повстання 1863—1864, яке викликало репресії проти польс. шляхти і зміни в характері поміщицького землеволодіння. Рівність усіх соціальних верств перед законом зафіксувала судова реформа 1864. Відбувалися реформи освіти: початкової, середньої та університетської. Наступними кроками стали реформи місц. самоуправління — земська реформа 1864 та міська реформа 1870. Вони несли в собі ідею часткової децентралізації управління на локальному рівні через створення виборних органів. Місц. самоврядування опікувалося питаннями оподаткуван-
ня, інфраструктури, просвіти; ієрархія виборних органів не піднімалася вище губернії. За відсутності форм легальної політ. діяльності земства в Рос. імперії до 1905 залишалися публічними осередками громад. активності. Активізація сусп. полеміки за заг. лібералізації часів Олександра II привела до формування інституту громад. думки, активізації публіцистики, формування в Росії суспільно-політ. течій, проникнення із Зх. Європи модерних, зокрема радикальних, політичних ідеологій. Невід’ємною складовою модернізації стали військові реформи 1860—1870-х років, які торкалися комплектування, організації та озброєння рос. армії. Одночасно, за умов тимчасової ізоляції на Заході, Росія спрямувала свою експансію в ін. напрямках: 1864 було придушено тривалий опір північнокавказ. народів, унаслідок тривалих воєнних експедицій 1865—81 була завойована більша частина Туркестану. Територія Рос. імперії суттєво зросла, але екон. та політ. доцільність цих приєднань (особливо Середньої Азії) досі лишається дискусійною. Традиційно також викликає суперечливі оцінки продаж Олександром II 1867 Рос. Америки (Аляски) Сполученим Штатам Америки, який становить єдиний приклад свідомого скорочення території Рос. д-ви. Втім очевидною була нездатність Росії контролювати і захищати цю надто віддалену територію. Зміна політ. ситуації в Європі після утворення Нім. імперії 1871 дала змогу Росії відновити воєнно-політ. активність в європ. напрямку, зокрема на Балканах. Успішна російсько-турецька війна 1877—1878, попри обмеження ін. великими д-вами її здобутків, відновила впливову роль Рос. імперії в міжнар. відносинах. У 1860-ті рр. в Росії почали поширюватися протестні та революц. групи (див. Народники, Анархізм, Марксизм як ідеологічна течія), які прагнули радикальної зміни сусп. устрою. Вони сформували рос. революц. традицію, займалися агітацією і зазнавали репресій з боку влади. Із серед. 1860-х рр. у цьому середовищі поширилася терористична діяль-
ність, спрямована переважно проти вищих урядовців та чиновників, монарха. 1881 внаслідок теракту орг-ції «Народна воля» загинув Олександр II. Питання щодо того, наскільки успішно «лібералізувалася» Рос. імперія за доби «великих реформ», ставить проблему щодо самих меж лібералізації, які б імперія витримала, не втративши підстав своєї легітимності та стабільності. Проблема успішності (або необхідності) ліберальних реформ у Росії лишається традиційно дискусійною в історіографії, особливо з урахуванням істор. досвіду 20 ст. Парадокс соціально-політ. розвитку Рос. імперії полягав у тому, що підтримання стабільності та статусу великої д-ви вимагало навздогінної модернізації, тобто інституціональних екон. змін, які наслідували модель розвитку провідних зх. д-в. Проте екон. та технологічні трансформації вимагали від д-ви ініціювати такі соціальні зміни, які об’єктивно змінювали своєрідну соціальну структуру рос. сусп-ва та його систему цінностей. Розширення мережі освіти, формування різночинної інтелігенції, «вільних професій» та тех. фахівців, урбанізація, зростання бурж. прошарків, активізація міграцій та соціальна мобільність населення піддавали випробуванню інститути традиційного сусп-ва — самодержавну монархію, Церкву, імперську д-ву. З ін. боку, повільні темпи цієї модернізації робили опозиційними усталеним структурам лише незначні відсотки населення з новопосталих верств «європейської культури». Росія залишалася
Ви переглядаєте статтю (реферат): «РОСІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
