ПРИВАТИЗАЦІЯ — процес передачі об’єктів державної та ін. форм публічної власності у приватну власність фізичних або юрид. осіб. П. є одним із гол. напрямів переходу від командної економіки до ринкової економіки в посткомуніст. країнах. В Україні П. була започаткована після затвердження Верховною Радою України Концепції роздержавлення і приватизації підпр-в, землі та житлового фонду в жовтні 1991. Для відчуження об’єктів загальнодерж. власності був створений центр. орган виконавчої влади — Фонд держ. майна України. Згідно з положенням, затвердженим ВР України у липні 1992, Фонд держ. майна України мав розробляти політ. курс на П. держ. майна, виступати його орендодавцем і виконувати ін. функції управління держ.
власністю. Обов’язком Фонду держ. майна України ставали: розробка проектів держ. програм П., подання їх на затвердження Кабінету Міністрів України, здійснення контролю за виконанням затверджених програм, залучення іноз. інвесторів до процесу П., участь в укладенні міждерж. угод з питань власності та використання держ. майна тощо. Відповідно до Указу Президента України «Про регіональні відділення Фонду державного майна України» від 13 грудня 1993 була створена мережа регіональних відділень та представництв, покликана разом із центр. апаратом організовувати і проводити П. держ. власності, стежити за використанням орендодавцями майна держ. підпр-в та орг-цій, сприяти процесові демонополізації економіки і створенню умов для конкуренції виробників. П. майна, що перебувало в комунальній власності, здійснювали органи, утворювані місц. радами. Закон України «Про приватизацію державного житлового фонду» (1992) почав регулювати порядок передачі держ. житлового фонду в приватну власність громадян. Земельний кодекс України в редакції від 13 березня 1992 задекларував можливість переходу земель із публічної власності (д-ви і органів місц. самоврядування) у приватну власність фізичних та юрид. осіб. Відчуження орендованого майна було започатковане декретом КМ України «Про приватизацію цілісних майнових комплексів державних підприємств та їхніх структурних підрозділів, зданих в оренду» від 20 травня 1993. Зазначені акти створювали первинну законодавчу основу для П. 4 березня 1992 Президент України Л.Кравчук підписав підготовлений ВР України базовий закон «Про приватизацію державного майна», який діє й дотепер зі змінами, внесеними наступними законами (50 змін за станом на квітень 2010). Втім, у законодавстві залишаються шпарини, які уможливлюють, користуючись підтримуваними в судах корупційними схемами, здійснювати рейдерські атаки на чуже майно. Перші підпр-ва були приватизовані ще 1991, але по-
чатком процесу П. слід вважати 1992, коли парламент затвердив річну програму в обсязі 22 тис. підпр-в. Однак ліві партії спромоглися накласти мораторій на П. держ. підпр-в аж до запровадження нац. грошової одиниці. В результаті 1992 були приватизовані гол. чин. орендні підпр-ва, які перейшли у власність трудових колективів на підставі укладених раніше договорів оренди з викупом. Усього за 1992—93 були приватизовані 3599 підпр-в (1976 комунальних, 1623 держ. власності). 1994 П. прискорилася, але незначною мірою і гол. чин. за рахунок дрібних комунальних підпр-в. Усього було приватизовано 8348 підпр-в. Однак на цей час більше половини держ. підпр-в уже перебували в оренді трудових колективів із правом подальшого викупу. Т. зв. колективна власність використовувалася як прикриття для дій керівників підпр-в, які формально не були власниками, але контролювали фінансові потоки. Такі керівники нерідко проходили в парламент або знаходили лобістів у депутатському корпусі, щоб за рахунок держ. бюджету добиватися дотацій, субсидій і дешевих кредитів для своїх підпр-в. Право подальшого викупу фактично перетворювалося на ефективну перепону для П. на конкурентних засадах із виплатою в держ. бюджет сум, які відповідали б реальній вартості підпр-ва. Коли з’являлася можливість для П. орендних підпрв, фактичні господарі нерідко доводили їх до банкрутства, скуповували самі або через посередників знецінені акції і ставали реальними власниками. Такі або подібні їм схеми тіньової П. використовувалися надзвичайно широко. 1997 П. через оренду з викупом була припинена, однак на той час практично все, що можна приватизувати таким способом, було вже привласнене. У жовтні 1994 новообраний Президент України Л.Кучма звернувся до парламенту з посланням «Про основні засади економічної та соціальної політики», в якому приділялася пильна увага П. держ. і комунального майна. У послан-
tp ht :// st hi or o y. rg a .u
/
tp ht ://
ні вперше була сформульована стратегія широкої П., яка мусила покласти край стихійному розбазарюванню нац. надбання. Зокрема, проголошувалося, що радикальні зміни у відносинах власності здійснюватимуться на основі посилення, а не послаблення регулюючої ролі д-ви. Президент зобов’язувався конституційно закріпити свободу підприємництва, встановити межі його правового регулювання, не допускати прийняття органами держ. влади та управління актів, які б встановлювали привілейоване становище держ. органів та підпр-в відносно приватного підпр-ва, а також організувати боротьбу з корупцією, організованою злочинністю, рекетом. У посланні президента парламентові обґрунтовувалася доцільність утворення фінансово-пром. груп. Вони мали складатися з підпр-в, пов’язаних між собою єдиним технологічним циклом, а також працюючих із ними банків. Фінансово-пром. групи розглядалися як важіль структурної перебудови економіки і залучення інвестицій із внутр. та зовн. фінансових ринків. Однак ВР України провалила законопроект і тим самим перекрила шляхи для реалізації прозорої схеми П. великої пром-сті. Замість фінансово-пром. груп стали створюватися нерегульовані законом монополістичні об’єднання. Використовуючи зв’язки із представниками виконавчої і законодавчої влади, новоявлені олігархи забезпечували собі надприбутки, а державі завдавали величезних збитків. Як правило, лівим партіям вдавалося паралізувати законодавчу роботу парламенту, спрямовану на створення правової бази приватного підприємництва. Прибічникам ринкових реформ довелось подолати найбільший опір з їх боку під час прийняття Конституції України 1996. Пропозиції комуністів і прогресивних соціалістів зводилися до вилучення з проекту Осн. Закону ст. 41, яка гласила: «Право приватної власності є недоторканним». У кінцевому підсумку стаття набула такого вигляду: «Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право
приватної власності є непорушним». Остаточна редакція виявилася менш визначеною за формою порівняно з тією, що містилася в президентському проекті Конституції. Але суть цієї норми Осн. Закону лівим фракціям парламенту не вдалося спотворити. Стратегія широкої П. передбачала включення в цей процес всіх громадян країни. 1995 Фонд держ. майна України виготовив до 50 млн майнових приватизаційних сертифікатів і створив мережу з-понад 1 тис. приватизаційних аукціонів із метою безкоштовного розподілу сертифікатів між громадянами. У пресі розгорнулася масштабна просвітницька кампанія, у ході якої громадянам роз’яснювалися суть і механізми сертифікатної (ваучерної) П. Однак сусп-во, яке ще не вийшло з лабет рад. дійсності, не зрозуміло такої ініціативи уряду. За даними моніторингу, який проводився Інститутом соціології НАН України, 38,4 % респондентів у 1994 поставилися до П. негативно, а 34,2 % не знали, що відповісти. Розподіл сертифікатів мав завершитися в червні 1996, але кампанію довелось подовжити на півроку. На поч. 1997 було видано бл. 80 % приватизаційних сертифікатів. 5,3 млн громадян так і не звернулися по них, а 2,5 млн їх не використали. Керівники підпр-в, які підлягали сертифікатній П., почали скуповувати ваучери за безцінь, щоб перетворитися на легальних власників. Формально в Україні з’явилося 19 млн акціонерів, але реально майже ніхто з них не здобув доступу до власності, приватизованої за допомогою їхніх сертифікатів. Право власності на акції здебільшого не оформлялося документально внаслідок правової неосвіченості акціонерів. Статутні документи і навіть імена власників акціонованих у такий спосіб підпр-в не розголошувалися. Дрібні акціонери (міноритарії) при всьому бажанні вплинути на процес П. не могли нічого зробити, тому що їхні права не забезпечувалися законодавчим шляхом. Ті, хто контролював процес, позбавляли їх дивідендів, знецінювали їхні акції шляхом додаткового випуску фіктивного
акціонерного капіталу, організовували фіктивні банкрутства і, врешті решт, домагалися реального права власності на підпр-ва. За 10 років (1992—2002) держ. бюджет одержав від П. 5410 млн гривень, тобто 1,1 млрд дол. США. 1-й віце-прем’єр-міністр в уряді В.Януковича М.Азаров озвучив у березні 2003 цю цифру, супроводжуючи її таким коментарем: «Виявляється, половину економіки країни оцінили в один мільярд доларів США. Це вже говорить про те, що приватизація здійснювалася за схемами, далекими від тих, за якими мала здійснюватися за законом. Ми не змогли зробити її інструментом розвитку економіки». Після припинення П. через оренду з викупом Фонд держ. майна України почав виставляти на конкурсну П. великі з-ди і фки, обласні енергетичні компанії, транспортні підпр-ва. В Україні вже з’явилися покупці, здатні придбати їх, перераховуючи в бюджет мільярдні суми. Відрахування від П. в бюджет справді збільшилися, але не в очікуваних розмірах. Тісно пов’язані із владними структурами олігархи старалися не допускати вільної конкуренції, і П. великих підпр-в здійснювалася на некомерційних конкурсах із великими втратами для бюджету. Всесвітнього розголосу набули П. Нікопольського з-ду феросплавів навесні 2003 і Криворіжсталі в червні 2004. Контрольний пакет акцій Нікопольського з-ду придбав зять Президента України за 405,5 млн грн, хоч дніпроп. фінансова група «Приват» пропонувала більше 1 млрд грн (реальна вартість цього унікального підпр-ва багатократно перевищувала й цю суму). 93 % акцій Криворіжсталі придбали підконтрольні Р.Ахметову і В.Пінчуку структури за 802 млн дол. США. Коли змінилася влада, з-д повернули в держ. власність, а потім продали на відкритому конкурсі за 4792 млн дол. США. Усього за період 1992—2004 було приватизовано 96,5 тис. об’єктів, у т. ч. держ. власності — 71,4 тис. За галузями приватизовані об’єкти розподілялися таким чином: пром-сть — 8564, буд-во — 3750, оптова та роздрібна тор-
497
ПРИВАТИЗАЦІЯ
st hi
or o y. rg a .u
/
tp ht :// мічні реформи в Україні. К., 2004; Паніна Н. Українське суспільство 1994—2005: Соціологічний моніторинг. К., 2005; Воронов І.О. Демократичний транзит: Політико-владні трансформації, кн. 1—2. К., 2006; Дубровський В. та ін. Умови завершення приватизації в Україні: Аналітичний звіт та рекомендації для Державної програми приватизації. К., 2007; Касьянов Г. Україна 1991—2007: Нариси новітньої історії. К., 2007; Змагання за інвестора: Так Олександр Рябченко розуміє сенс процесу приватизації. «День», 2010, 9 квітня. С.В. Кульчицький.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ПРИВАТИЗАЦІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
