Писемні джерела, на підставі яких можна досліджувати економі-чну думку стародавнього Сходу, — це, як правило, зведення законів, юридичні акти, документи господарської звітності та твори про управління державою й державним господарством. Тому багато з них мають нормативний характер і відображують позицію насампе-ред правлячих верств — фараонів, царів, вельможних придворних та чиновників. Економічному знанню притаманні догматизм, апріор-ність і значною мірою символізм. Незважаючи на це, давньогрецькі мислителі згодом намагалися осягнути та використати ці знання. Найважливіші економічні ідеї народів стародавніх цивілізацій неод-норазово коментували й розвивали наступні покоління, саме їх було покладено в основу економічних поглядів учених середньовічного Сходу. Тоді ж (починаючи з IV тисячоліття до н.е.) були започатко-вані конкретні економічні науки (статистика, облік та аналіз госпо-дарської діяльності, управління і т. ін.), які набули дальшого розвит-ку в античному періоді (I тисячоліття до н.е. — IV століття н.е.). Одні з перших вiдомих нам пам’яток економічної думки нале-жать до епохи Стародавнього Єгипту. У них знайшли відображен-ня численні питання організації та управління державним господар-ством, а також уявлення стародавніх єгиптян про власність, рабство, товарно-грошові відносини. Про економічну думку Стародавнього Єгипту можна довідатися насамперед з творів державних чиновни-ків (писарів). До нашої доби дійшли «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара», «Проречення Іпусера», «Пророцтво Неферті», «Повчання Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі», різні адміністративно-господарські та юридичні документи. У Стародавньому Єгипті здійснювався ретельний облік трудових та матеріальних ресурсів. Тому періодично проводилися переписи населення з урахуванням вікових і професійних особливостей, скла-далися земельні кадастри, обліковувалась худоба та інші матеріальні ресурси. Адміністративно-господарські документи характеризують організацію та управління державним (царсько-храмовим) госпо-дарством, організацію праці царських ремісників (майстрів) та зем-леробів — безпосередніх виробників матеріальних благ у староєги-петському суспільстві. Важливе місце у давньоєгипетській літературі належить повчан-ням — творам дидактичного характеру, в яких розглядаються пи-тання управління державним господарством на найрізноманітніших його рівнях. Так, наприклад, «Повчання гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (ХХII ст. до н.е.) дає уявлення про полі-тичні та економічні функції фараона — глави держави, про класовий характер староєгипетської влади. Автор говорить про необхідність ворожого ставлення до незаможних та придушення натовпу, з одно-го боку, і возвеличування, нагородження царем своїх вельмож, жер-ців — з іншого. Тоді вони працюватимуть задля царя як один загін і не буде серед них бунтарів1. У «Повчанні Ахтоя, сина Дуауфа, своєму синові Піопі» (XXI — XVIII ст. до н.е.) не тільки узагальню-ється життєвий досвід, а й описується соціальна структура Старода-внього Єгипту. При цьому оспівується та прославляється професія писаря (чиновника), яка давала змогу посісти високе місце в ієрар-хічній державній системі. Ідеться про привілеї, незалежність, зага-льне пошанування посади писаря, яку можна було отримати лише після підготовки в спеціальній школі писання. Заслуговують на увагу такі пам’ятки економічної думки Старо-давнього Єгипту, як «Проречення Іпусера» (відома копія початку XVIII ст. до н.е.) та «Пророцтво Неферті». Вони розповідають про соціальний переворот, що стався у XXIII—XXI ст. до н.е., описують розпад централізованої системи управління, розкрадання податко-вих декларацій, знищення сувоїв законів судової палати та ін. Лихо для держави — порушення суворої регламентації господарства, брак контролю за діяльністю виробників та бездіяльність чиновників. У цих творах всіляко обстоюється ідея централізму, єдності давньо-єгипетської держави — надійної запоруки порядку в країні та стабі-льних доходів чиновників державного апарату. Одним із найдавніших центрів людської цивілізації була Месо-потамія (Дворіччя). На відміну від Стародавнього Єгипту, у дер-жавах цього регіону порівняно швидко розвивалися приватна влас-ність та товарно-грошові відносини, посилювалося соціальне розшарування суспільства. Держава намагалася за допомогою зако-нодавства регулювати економічну діяльність населення та регламе-нтувати приватноправові відносини. Відомою пам’яткою економічної думки XVIII ст. до н.е. є закони вавилонського царя Хаммурапі. Текст законів складається зі вступу, 282 статей та підсумку. Основна мета законів — усебічне зміцнення економічної влади держави. Найбільш цікаві (з економічного погля-ду) статті, присвячені питанням охорони власності вавилонських громадян, питанням оренди, найму, лихварства. Розвиток товарно-грошових відносин допускається у тій мірі, яка не спричинятиме ма-сового зубожіння вільних громадян. Закони Хаммурапі захищають приватну власність, особливо власність царя, храму, державних слу-жбовців та воїнів. Зазіхання на неї карається смертю або, у ліпшому випадку, продажем винуватця у довічне рабство. У цілому закони ца-ря Хаммурапі є системою правових норм, спрямованих на регулю-вання соціально-економічних відносин у Вавилоні XVIII ст. до н.е. Економічна думка Стародавньої Індії, як правило, була оповита релігійною оболонкою. Економічні проблеми окремо не досліджу-валися, а розглядалися в давньоіндійській літературі лише у зв’язку зі спробами вирішення соціальних та політичних завдань. В основі староіндійських уявлень про суспільство лежала концепція станової (варнової) ієрархії та кастової визначеності професійних занять. Пи-семними джерелами середини I тисячоліття до н.е. є переважно ре-лігійні трактати буддійські та брахманістські (індуїстські). Вони да-ють уявлення про соціальну структуру суспільства і містять цікавий матеріал, що характеризує специфіку сприйняття окремих економічних категорій, зокрема власності, майна. Буддійське вчення проповідує відмову від власності як необхідну умову досягнення кінцевого спасіння — нірвани. І хоча воно не за-перечує господарської діяльності мирян, подаянням яких мають жи-ти буддійські монахи, але спеціальної уваги їй не приділяє. Рабство розглядається як перешкода до досягнення нірвани, а боргова кабала визнається за страшне лихо. Тому сповідується необхідність всіляко уникати заборгованості та своєчасно сплачувати борги. Велика кількість брахманістських творів грунтується на концепції трьох цілей життя людини — релігійного обов’язку, матеріальної ви-годи та чуттєвої любові. Кожній із цих цілей присвячено відповідну літературу. Найвідомішими книжками про обов’язок (дхарму) є «За-кони Ману», про вигоду (артху) — «Артхашастра», про кохання (ка-му) — «Камасутра». «Закони Ману» (близько II ст. до н.е. — I ст. н. е.) — це збірка релігійних, моральних, політичних та правових вка-зівок, що приписувалися міфічному родоначальникові людей Ману. У «Законах Ману» економіка розглядалася як сфера діяльності варни вайшя. Вона об’єднувала тваринництво, землеробство, торгів-лю та лихварство. Багатство давало право на особливу пошану тіль-ки в середовищі самих вайшя. Ремесло як різновид обслуговуючої праці було долею варни шудра. Такою самою вважалася й праця орендарів-половинщиків, найманих працівників у сільському госпо-дарстві. Суспільним ідеалом був економічно незалежний господар. Можна сказати, що господарська самостійність розглядалася як одна з головних умов свободи та повноправності людини. Хоч «Закони Ману» ставлять на перше місце релігійний обов’язок (дхарму), але істинним щастям уважають досягнення всіх трьох цілей життя лю-дини. Отож, користь, матеріальна вигода та добробут санкціонують-ся брахманізмом. «Артхашастру» (між IV та III ст. до н.е.) присвячено користі, ма-теріальній вигоді — артхі. Це трактат про мистецтво політики та управління державою. «Артхашастра» — це зведення правил, адре-сованих царям та правителям, якими вони мають керуватися у своїй державницькій діяльності. За повнотою та різноманітністю змісту цей твір належить до найбільш глибоких староіндійських джерел. У ньому подано грунтовні відомості про економіку, адміністрацію, со-ціальні та юридичні інститути, зовнішню та внутрішню політику ін-дійської держави. «Артхашастра» показує величезну роль держави в господарсько-му життi країни. У трактаті мовиться, в основному, про державні справи та царське господарство. Головною метою економічної полі-тики держави є поповнення скарбниці. Відповідно до цього у «Арт-хашастрі» викладається вчення про управління та державні доходи. Основними джерелами доходів староіндійської держави були прибутки від державних (царевих) підприємств, а також різноманіт-ні податки, мито та штрафи, що стягувалися з населення. В «Артха-шастрі» податки розглядаються як утримання, належне цареві у ви-нагороду за те, що він охороняє країну від зовнішньої небезпеки та внутрішніх заколотів. «Артхашастра» торкається також питань торгівлі як одного зі способів збагачення державної скарбниці. Важливою складовою ре-гламентації торгівлі був нагляд за цінами та отримуваним прибут-ком. Ринкові наглядачі могли встановлювати «справедливі ціни» на товар, а на аукціонах стягати різницю між ринковою та оголошеною ціною у скарбницю. Прибуток включався в ціну товарів як частина витрат, i його норма заздалегідь фіксувалася — для місцевих товарів у розмірі 5% встановленої ціни, а для іноземних товарів — 10%. Отже, у давньоіндійській літературі вже наявні відомості про економічний лад держави, а також відображено практичні знання в галузі ведення господарства, подано рекомендації щодо управління ним, зокрема щодо організації оподаткування та з інших питань економічної політики. Економічна думка Стародавнього Китаю виникла та розвивалася у рамках тогочасних філософських та політичних учень. Основними напрямами старокитайської суспільної думки були конфуціанство, легізм, даосизм та моїзм, які сформувалися у IV — III ст. до н. е. Про-тягом століть між цими напрямами велася гостра полеміка щодо еко-номічного ладу суспільства, общини, її історичної долі, міри втручан-ня держави в економічне життя країни та методів управління ним. Провідним напрямом було конфуціанство, яке, перетворившися на державну ідеологію, справляло великий вплив на соціально-економічний та політичний розвиток Китаю протягом майже двох тисячоліть. Назва цього напряму походить від імені його засновника — Конфу-ція (Кун-цзи) (бл. 551 — 479 до н.е.). Основні постулати вчення Конфуція викладено у збірці «Лунь юй» («Бесіди й міркування»), за-писаній його учнями. Його вчення захищало архаїчні стосунки, віч-ний та незмінний порядок, установлений іще легендарними правите-лями глибокої давнини, сувору соціальну ієрархію, управління на засаді неухильного дотримання ритуалів, обрядів, певних норм етики та моралі; розглядало регламентацію патріархально-родинних відно-син як запоруку стабільності державного ладу. Конфуцієм було запропоновано своєрідну соціально-економічну програму для правителів. На його думку, правитель мав дотримува-тися економії у витратах та дбати про людей. Пропонувалося багат-ство розподілити «справедливіше», щоб не було надто великої бід-ності, зменшити податки й залучати народ до громадських робіт, не порушуючи сезонності сільськогосподарського виробництва. Тоді, як уважав Конфуцій, буде забезпечено гармонію у державі, мир у відносинах між верхами та низами, що усуне небезпеку повалення правителя. Видатним представником конфуціанства у Стародавньому Китаї був Мен-цзи (372 — 289 до н.е.). Він висунув концепцію поділу ки-тайського суспільства на керуючих та керованих, уважаючи, що та-кий поділ є «загальним законом у Піднебесній». Тим самим визнава-лися природними відносини панування й підпорядкування. Керовані мали утримувати тих, хто ними керує. Щоб це виконувалося якнайус-пішніше, Мен-цзи пропонував відродити колишні общинні форми виробництва та ввести систему «криничних полів» (названа так за по-рядком розміщення полів, що нагадує ієрогліф «криниця»). Згідно з нею громадська земля розмежовувалася на дев’ять однакових діля-нок. Вісім із них оброблялися окремими родинами, а дев’ята («суспі-льне поле») — усіма цими родинами спільно. Урожай з цієї ділянки було призначено для держави. Мен-цзи, як і Конфуцій, обстоював помірні податки та виступав за надання селянинові часу, необхідного для обробітку власного поля, за розвиток товарного обміну між зем-леробами та ремісниками. Розглядаючи питання торгівлі, Мен-цзи за-уважував, що ті самі товари, але різного розміру (наприклад череви-ки) повинні мати різну ціну і що однакові товари можуть відрізнятися затратами праці на їх виробництво. Виразником економічних ідей стародавнього конфуціанства був також Сюнь-цзи (313 — 238 до н.е.). У своєму вченні він, на відмі-ну від Конфуція і Мен-цзи, виходив з «лихої природи» людини. На його думку, тільки практична діяльність породжує доброчесність. Не засуджуючи прагнення людей до збагачення, Сюнь-цзи вважав ознакою чесноти, якщо бідний збагатів, діючи у рамках закону. Він висловив ідею про необхідність поділу праці. Сюнь-цзи зазначив, що речі, котрими користується одна людина, є результатом праці багатьох людей, оскільки кожна людина не може одночасно володі-ти мистецтвом усіх [ремесел]1. Тому, уважав Сюнь-цзи, мудреці і розподілили обов’язки між людьми, щоб вони не робили тільки те, що їм вигідно. Головним керуючим розподілення обов’язків у дер-жаві має бути її правитель. Після того, як усі посади та справи нале-жно розподілено між людьми, шлях до багатства буде відкрито. Згідно з поглядами Сюнь-цзи основними принципами економіч-ної політики держави мають бути: економія у витратах, забезпечен-ня достатку народові, необхідність збереження надлишків. Економія (а водночас і достаток) забезпечувалася задоволенням тільки того рівня потреб, який відповідав соціальному рангові людини. Ощад-ливість забезпечить державі надлишки суспільного продукту. Їх треба нагромаджувати і зберігати. Як бачимо, учення Конфуція, розвинене його численними послі-довниками, еволюціонувало та модернізувалося, усе більше присто-совуючись до умов централізованої держави, до завдань забезпечен-ня її стабільності, надійності функціонування чиновницько-бюрократичного апарату. На перший план висувалися ідеї соціального порядку, заснованого на беззаперечному підкоренні владі, що асо-ціювалася зі старшинством та мудрістю. Конфуціанство прагнуло міцного, незмінного соціального порядку. Щоб уникнути соціальних конфліктів, конфуціанці закликали правителів не відривати селян від сільськогосподарських робіт під час жнив, дбати про поліпшен-ня народного добробуту, зменшувати податки та ін. Конфуціанство зазнало також впливу такої течії старокитайської суспільної думки, як легізм. На відміну від конфуціанців, котрі роз-глядали здебільшого морально-етичні питання, легісти велику увагу приділяли питанням організації державного управління, яке, на їхню думку, мало грунтуватися не на традиціях і ритуалах, а на доскона-лому законодавстві. Школа легістів виникла в VI — V ст. до н.е. Одним з її засновни-ків був Лі Куй — перший міністр правителя царства Вей (424 — 386 до н.е.). Він склав «Зведення» усіх наявних до нього законів, ко-тре стало основою законодавства у період III ст. до н.е. — III ст. н.е. Є відомості, що Лі Куй створив учення про найповніше використан-ня сил землі, утіливши в ньому ідеї державного регулювання хліб-ного ринку. Держава, як уважав Лі Куй, мусить регулювати ціни на зерно, закуповуючи його у врожайні роки і продаючи за твердими цінами з державних комор у роки стихійних лих та голоду. Визначним представником школи легістів був Гунсунь Ян (390 — 338 до н.е.), відомий іще як Шан Ян. Його економічні погляди ви-кладено у «Книзі правителя області Шан», складеній його учнями у кінці IV — першій половині III ст. до н.е. Шан Ян уважав, що дер-жава досягає процвітання за допомогою двох засобів: землеробства й війни. Правителю необхідно нагромаджувати великі запаси про-довольства для ведення воєн і утримування чиновників. А оскільки, на думку Шан Яна, сільське господарство тогочасного Китаю пере-бувало у занедбаному стані, держава мусила активно проводити по-літику «повернення до землі». Шан Ян пропонував здійснити зага-льний подвірний перепис селян і законодавчо запровадити єдиний податок із кількості зібраного зерна, насильно залучати до земле-робства ледарів, гультяїв, бродяг, значно підвищити мито на заста-вах та ринках, щоб запобігти скуповуванню зерна за дешевими ці-нами та спекуляції ним у неврожайні роки. Шан Ян виступав за збереження сільської общини. Він був проти перетворення вільного населення на орендарів та рабів і пропонував заборонити вихід з общини незаможним і малоземельним селянам. Інший представник школи легістів Хань Фей (280 — 233 до н.е.) був прихильником жорсткої централізації влади в державі, зміцнен-ня її економічної та військової могутності завдяки беззаперечному виконанню законів. Накопичення багатств схвалювалося лише в державній скарбниці. Економічною основою країни Хань Фей також уважав сільське господарство. Він вимагав заохочення землеробів і солдатів, оскільки вони охороняють населення. Головну причину бідності він убачав у лінощах та марнотратстві, радив правителям опо-датковувати багатих. У трактаті «Янь те лунь» («Розмірковування про сіль та залізо») знайшла відображення дискусія між легістами і конфуціанцями (81 р. до н.е.) з питань монополії держави на видобуток солі й виро-бництво заліза. Зміст трактату свідчить про високий рівень староки-тайської економічної думки і показує, як практика ставала критерієм життєздатності ідей. У цій дискусії конфуціанці виступили з крити-кою державної монополії на видобуток солі і виробництво заліза, яку було запроваджено в 120 р. до н.е., що призвело, на думку кон-фуціанців, до погіршання якості залізних знарядь і збагачення чино-вників. Конфуціанці вважали, що землеробство є основним заняттям населення і тому шкідливою є державна політика, спрямована на підтримування ремесла й торгівлі. На думку ж легістів, причиною браку продовольства в країні був не занепад землеробства, а, навпа-ки, погане постачання селян знаряддями праці через нерозвиненість ремесла й торгівлі. Легісти обстоювали прогресивну ідею суспіль-ного поділу праці. Конфуціанці, у свою чергу, справедливо вказува-ли на низьку якість металевих виробів, вимагаючи виробництва до-сконаліших знарядь праці для сільського господарства. До критиків конфуціанства належить Мо Ді (Мо-цзи) (479 — 400 до н.е.) — засновник школи моїстів. Учення Мо Ді та його по-слідовників викладено в книжці «Мо-цзи», написаній у III — II ст. до н.е. Моїсти виходили з принципу природної рівності всіх людей, виступали проти станового поділу суспільства, засуджували рабст-во, розкіш і паразитизм панівних станів, гноблення ними землеробів і ремісників. Вони вважали фізичну працю джерелом багатства й за-кликали всіх старанно працювати, щоб досягти щастя та добробуту. Шлях до вдосконалення громадського життя Мо Ді та його прихи-льники вбачали в утвердженні у відносинах між людьми принципів «загальної любові» і «взаємної вигоди»1. При цьому було поставле-но питання про співвідношення загальних та особистих інтересів. «Загальна любов» передбачає, що люди мають любити інших так само, як і себе. Моїсти розглядали «загальну любов» як рівноправні стосунки між людьми, а «загальну користь» — як суму окремих (ін-дивідуальних) інтересів. У IV — III ст. до н.е. з’явилася книжка «Дао де цзин», що в ній викладалося вчення даосизму. Автором її вважають Лао-цзи (VI — V ст. до н.е.) — основоположника даосизму й сучасника Конфуція. Поняття «дао» (буквально шлях, закон) тлумачиться як природний, закономірний рух і мінливість усього сутнього. Цей рух не допускає будь-якого зовнішнього втручання. Усе соціальне зло, на думку Лао-цзи, є наслідком порушення цього закону, заміни його «людсь-ким дао» через несправедливість правителів. Даосизм виступав про-ти соціальної нерівності людей, гноблення народу, накопичення ве-льможами багатств, розбою та чванства багатіїв. У ньому міститься ідея пасивного протесту — «недіяння», бо люди здатні лише збагну-ти навколишній світ, але не можуть нічого змінити в ньому. Лао-цзи та його послідовники ідеалізували минуле та закликали повернутися до колишніх «добрих» часів. Економічну думку Стародавнього Китаю яскраво відображено також у трактаті невідомих авторів «Гуань-цзи» (IV ст. до н.е.). Тра-ктат визнає закономірність змін у природі й суспільстві. Зміни в громадському житті пояснюються чергуванням урожайних і невро-жайних років. Автори трактату, щоб «держава була багатою, а народ задоволеним», приділяють значну увагу економічній політиці дер-жави, висловлюються за регулярний її вплив на господарське життя. Через це в трактаті досить глибоко, як на той час, розроблено систе-му державного регулювання економіки. Автори «Гуань-цзи» виходять з того, що могутність держави зро-стає завдяки наполегливій праці. Тому вони пропонують провести регламентацію праці землеробів, ремісників, торговців та служилих людей, аби ці соціальні групи населення не міняли своїх занять, ма-ючи в такий спосіб можливість постійно передавати свої знання та навички молодшим. Зміцнення землеробства вважалося найважли-вішою умовою забезпечення стійкості економіки. Для досягнення цього автори трактату радили здійснити ряд заходів: визначити ро-дючість ділянок ріллі, розподілити їх більш рівномірно, установити рівень оподаткування відповідно до якості землі, не залучати селян до інших робіт протягом сільськогосподарського року, давати їм дешеві кредити й організувати для зубожілих у неврожайні роки громадські роботи. Великого значення автори «Гуань-цзи» надавали товарно-грошовим відносинам з погляду їх використання державою для ре-гулювання економіки. «Ринок — те, з чого впізнають порядок і без-ладдя [в господарстві]», — зазначається в трактаті. Якщо правитель «сам тримає в руках можливості для регулювання хліба, грошей і металів, тоді вся країна може бути у стійкому стані»1. Виходячи з цього автори «Гуань-цзи» запропонували «принцип урівноважуван-ня господарства». Згідно з ним рекомендувалося створити державні фонди, що в них правитель мусить накопичувати до половини всьо-го врожаю зерна для вирівнювання і стабілізації цін на хліб. Треба продавати продовольство з державних фондів, коли його бракує в країні, та поповнювати фонди, коли харчів є вдосталь. При цьому вимагалося регулювати ціни однаково в усій країні, що даватиме змогу «запобігти [можливості переходу контролю над цінами в руки торговців, спекулянтів та ін.]»2. У трактаті також розглядалися питання податків і грошового обі-гу. Пропонувалося замінити прямі податки на залізо та сіль непря-мими, застосовувати для стабілізації господарства нормовану емісію грошових знаків та ін. Багато ідей «Гуань-цзи» було використано в господарській практиці Стародавнього Китаю.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Економічна думка стародавнього Сходу» з дисципліни «Історія економічних вчень»
