Принципи марксистської теорії були сформульовані в праці К.Маркса та Ф.Енгельса «Маніфест Комуністичної партії» (1848), листі К.Маркса І.Вейдемейєру (1852), книзі К.Маркса «Капітал» (1867, 1-й т.) та його працях «Громадянська війна у Франції» (1871) і «Критика Готської програми» (1875), а також у працях Ф.Енгельса «Анти-Дюрінг» (1878), «Походження сім’ї, приватної власності та держави» (1884), «Людвіг Фейєрбах і кінець класичної німецької філософії» (1886) та ін. Самостійне значення мають ранні рукописи К.Маркса 1834—44, в яких він розробляв концепцію відчуження людини від своєї родової сутності. До джерел вчення К.Маркса відносять діалектичну філософію Г.-В.Геґеля, матеріалістичне вчення Л.Фейєрбаха, класичну політекономію та утопічний соціалізм К.-А. де Сен-Сімона, Ш.Фурьє та Р.Оуена. Серед соціалістів, що впливали на формування поглядів К.Маркса варто назвати П.-Ж.Прудона. Утім, через подальший конфлікт між цими двома теоретиками соціалізму К.Маркс не визнавав цього впливу. Суттєво вплинула на філософію марксизму наука середини й 2-ї пол. 19 ст., у першу чергу — еволюційне вчення Ч.Р.Дарвіна. Засновники марксизму намагалися вибудувати цілісну картину світу. Світ та сусп-во характеризується в марксизмі як діалектичний розвиток матерії (діалектичний та істор. матеріалізм). Прагнення очиститись від ідеалізму Г.-В.Геґеля призвело до ін. крайнощі — екон. детермінізму. Економіка, перш за все вир-во, вважалася первісним чинником, «базисом» сусп-ва, а соціальна психологія, політика, право, ідеологія — вторинним, «надбудовою». Увага до протиріч суспва, прагнення їх подолати, «зняти», привело К.Маркса та Ф.Енгельса до радикальної політ. програми, яка передбачала революц. перетворення капіталізму, його заміну сусп-вом без класових
протиріч, яке керується з центру за єдиним планом. Завдати поразки бурж. еліті могла, як казав К.Маркс, лише її протилежність — знедолені пролетарі. Згідно марксистського матеріалізму історичного рушійною силою історії була боротьба класів. Існування класів суспільних пов’язане з певними стадіями розвитку вир-ва. Розвиток продуктивних сил вступає в конфлікт із пануючими вироб. відносинами. У результаті наростають протиріччя між різними класами, у першу чергу — між пануючими експлуататорами та трудящими. Класова боротьба між ними приводить до революц. зміни етапів розвитку сусп-ва (суспільно-екон. формацій). У результаті зміни одних експлуататорських формацій іншими на етапі пром. вир-ва виникає капіталіст. сусп-во, яке характеризується антагоністичними протиріччями між класами буржуазії та пролетаріату. Аналізу капіталізму присвячена найбільша праця К.Маркса «Капітал». У ній він стверджував, що капіталісти недоплачують робітникові за працю, відчужуючи на свою користь додаткову вартість. Критикуючи капіталізм, засновники марксизму розробили концепцію комуніст. (соціаліст.) сусп-ва, що відкривало можливості для трактування конструктивної програми марксизму.
«Хай живе всеперемагаюче вчення марксизму-ленінізму!» Плакат художників Ю. Мохора, О. Терентьєва. 1957.
На думку марксистів, екон. розвиток капіталізму неминуче буде створювати передумови для першої фази комунізму (у 20 ст. більшість марксистів називали цю фазу соціалізмом). Але буржуазія, досягнувши панування після ліквідації феодалізму, опирається зміні устрою. Пролетаріат зростає, посилюється й набуває здатності скинути панування буржуазії в ході світ. пролетарської революції. Переможний пролетаріат встановлює диктатуру пролетаріату, що трактується К.Марксом та Ф.Енгельсом як демократія, оскільки диктаторські методи використовують робітники, які складають більшість населення. Диктатура пролетаріату має взяти під контроль нар. госп-во та ліквідувати приватну власність на засоби вир-ва. К.Маркс та Ф.Енгельс вважали, що коли диктатура виконає свої завдання завершення боротьби з буржуазією, вона сама по собі відімре. Виникне комуніст. суспво, в якому нема класів, експлуатації та пригнічення одних людей іншими, усі будуть добровільно працювати за єдиним планом. Протиріччя комуніст. суспва не заважатимуть розвитку вирва, «вільний розвиток кожного стане умовою вільного розвитку всіх». Для боротьби за комунізм та диктатуру пролетаріату необхідним є створення робітн. партії, яка б виражала інтереси пролетаріату — комуністичної чи соціал-демократичної. К.Маркс та його послідовники вважали, що їх уявлення про розвиток сусп-ва єдино вірні («науковий комунізм»), а своїх попередників звинувачували в утопізмі. Концентруючись на соціально-класовій боротьбі, марксисти недооцінювали важливість психологічних, культурно-нац. факторів. Сила марксизму була в його всеохоплюючій системній картині світу, співставній лише з релігією своєю здатністю відповідати на всі запитання. Марксизм був несумісний з релігією і до будь-якої її форми ставився негативно. Уже перші критики марксизму (П.-Ж.Прудон, О.Герцен, К.Фогт, М.Бакунін, М.Михайловський та ін.) вказували на протиріччя в цьому вченні. Екон. еволюція неминуче веде до кому-
нізму, але марксисти вимагають якнайшвидшої підготовки революц. перевороту. Марксисти сподіваються на те, що світ. революція здійсниться у світ. масштабі, у той час як у країнах світу за деякими виключеннями, більшість трудящих складали селяни. Пролетарі не мають культ. навичок для управління суспвом. Тому кер-во диктатурою пролетаріату здійснюватимуть колишні керівні працівники та інтелігенти-комуністи. Марксисти вважають, що колишні чиновники будуть діяти в інтересах усіх робітників, але ін. положення марксизму стверджують, що класова позиція людини визначається не її походженням, а соціальним становищем. Ставши керівником, робітник буде діяти як чиновник, а не як робітник. Нова бюрократія збереже експлуатацію та пригнічення. Істотним ускладненням для марксистів стала суперечність між соціально-екон. програмою та демократ. цінностями соціаліст. руху 19 ст. К.Маркс та Ф.Енгельс вважали, що «національна централізація засобів виробництва стане національною основою суспільства, яке складається із об’єднання вільних та рівних виробників, що займаються громадською працею по загальному й раціональному плану». Така система може існувати лише за однієї умови — працівник завжди буде обирати вільно і добровільно саме ту поведінку, яка запланована центром. Якщо ні — у жертву має бути принесено або виконання плану, або свобода працівника. 1848—70 К.Маркс та Ф.Енгельс не пояснювали, як конкретно має виглядати держава диктатури пролетаріату. Після Паризької комуни 1871 та під впливом критики анархістів (див. Анархізм) в Інтернаціоналі І К.Маркс та Ф.Енгельс скоригували свою політ. програму. 1875 Ф.Енгельс писав А.Бебелю: «Варто було б кинути всі ці балачки про державу, особливо після Комуни, яка і не була вже державою в повному розумінні цього слова… Ми запропонували б тому поставити всюди замість слова “держава” слово “община”, прекрасне старе німецьке
«Вірність марксизму-ленінізму — запорука великих перемог!» Плакат художника Б. Березовського. 1964.
слово, яке відповідає французькому слову “комуна”». Наприкінці 1870-х — на поч. 1880-х рр. засновники марксизму під впливом електоральних успіхів соціал-демократів прийшли до висновку, що у виключних випадках пролетарська революція може здійснитись і без насильницького перевороту. Наприкінці 19 ст. марксизм переміг у соціал-демократ. русі і оформився у солідарну ідейну течію з рисами наук. школи та міжнар. політ. орг-ції. Він був краще за ін. соціаліст. напрямки адаптований до тенденції індустріальної модернізації (див. також Індустріалізація) та формування державно-монополістичного індустріального сусп-ва та соціальної д-ви, яка стала фактом у 20 ст. Марксизм зайняв нішу на правому фланзі соціаліст. руху, поступово поглинаючи етатистські (перш за все лассальянство та бланкізм) й помірковані (соціаллібералізм та прудонізм) течії. Із виникненням Інтернаціоналу II 1889 в ньому поступово гору взяв марксизм. У той же час протиріччя марксистської теорії та вирішення практичних політ. завдань привело до поділу його на ряд течій. Помірковані марксисти, перш за все «ревізіоністи» на чолі з Е.Бернштейном, вважали, що соціаліст. відносини можуть виникати і зміцнюватися в ході еволюції капіталізму, а тому пролетарська революція не є конче необхідною. Е.Бернштейн та його прибічники розуміли під соціалізмом не принципово нове посткапіталіст. сусп-во, а захист соціальних прав, кооперацію, демократизацію тощо. Марксистицентристи (К.Каутський, Г.Плеханов), визнаючи необхідність
революц. переходу до соціалізму в принципі, вважали, що треба вести політ. боротьбу за демократію, полегшення становища робітн. класу, створення екон. та культ. передумов соціалізму, але не здійснювати пролетарську революцію, доки вони не будуть готові. Робітн. клас ще не достатньо культурний, аби зуміти взяти на себе управління країною та вир-вом. Госп-во ще недостатньо сконцентровано капіталізмом, аби ним можна було управляти з єдиного центру. Радикали (В.Ленін, Р.Люксембург) вважали, що передумови пролетарської революції можуть виникнути раніше, ніж передумови соціалізму, але все одно необхідно боротись за неї. Вивчаючи процеси монополізації капіталізму, радикальні марксисти перебільшували готовність світ. економіки розвиватися за єдиним планом, «по-соціалістичному». На думку В.Леніна, захопивши владу, згуртована орг-ція революціонерів зможе підготувати передумови створення соціаліст. сусп-ва, розвиваючи здібності робочого класу до управління сусп-вом та економікою. В.Ленін прийшов до висновку, що пролетарська революція та побудова соціалізму можуть початися і в тій країні, де більшість складає селянство, бо революц. масами буде керувати партія пролетаріату. Неприйняття цих ідей частиною рос. соціалдемократів привело до розколу рос. марксистів на більшовиків (ленінців) та меншовиків. Цей розкол у подальшому поширився на весь світ. У соціал-демократ. партіях виділилися комуніст. течії, які після I світ. війни утворили комуніст. партії (див. також Комунізм). Під впливом народницької критики (див. також Народництво) та фактору «пробудження Азії» марксистський революц. проект на поч. 20 ст. став складнішим. Окрім пролетаріату проти імперіалізму (пізнього капіталізму) комуністи прагнули мобілізувати у більшості своїй селянські народи «периферії» капіталізму (ще К.Маркс та Ф.Енгельс вважали, що «друге видання селянської війни на Сході може допомогти пролетаріату Заходу»). Комуніст. проект набув двох складових — світова боротьба за
527 МАРКСИЗМ
528 МАРКСИЗМ
знищення імперіалістичної системи та створення комуніст. соціальної структури. Але спершу — у розвинутих капіталіст. країнах. На перетині цих завдань опинилася Росія як одна із найбільш розвинутих країн «периферії». В умовах Першої світової війни більшість соціал-демократів стали на бік ворогуючих між собою урядів, відмовившись від колиш. солідарності між соціалістами різних країн. Це привело до фактичного розпаду II Інтернаціоналу. Висунення ленінської моделі комуніст. руху й успіх радикальних марксистів у Росії 1917 начебто знаменували собою вихід із стратегічного глухого кута, в якому опинилася соціал-демократія. Тепер соціал-демократія мала обирати між шляхами Е.Бернштейна та В.Леніна, знайти третій шлях ставало все складніше. 1918 соціал-демократи прийшли до влади в Німеччині, але відмовились почати перехід до соціалізму. Ставши при владі в Австрії, вони здійснили лише елементи «соціалізації», які виявилися нестійкими. До 1920-х рр. стало зрозуміло, що центристи не можуть протиставити власну конструктивну стратегію бернштейніанству. Права соціал-демократія знайшла союзника в соціал-лібералізмі та бурж. модернізмі (підтримка бурж. прогресу доти, доки він не вичерпає свій потенціал), а ліва — у селянстві, яке повставало проти капіталіст. експансії, а також у національновизвол. русі народів на «периферії». Перший шлях взяв гору у Соціалістичному інтернаціоналі. Він провадив до згасання соціаліст. посткапіталіст. проекту в соціал-лібералізмі, до зняття мети, заміни її тактичними успіхами. Другий шлях, прийнятий партіями Інтернаціоналу Комуністичного (1919—43) провадив до підміни мети соціалізму завданням, яке стоїть перед сусп-вами «периферії» — індустріальною модернізацією. Це робило пролетаріат не таким важливим елементом революції, як у класичному марксизмі. Функції пролетаріату можуть виконувати і носії «пролетарського» вчення, які спираються на більш широкий та розмитий соціальний фронт, зацікавлений у модернізації. Мо-
дернізація — завдання національне, що дозволило більшовикам по завершенні «революційного натиску» 1917—23 змінити пріоритети, зайнятися побудовою «соціалізму» (насправді — індустріальної етократії, соціальної д-ви) спершу в одній країні (СРСР), а після Другої світової війни — у групі середньоєвропейських та відсталих азіат. країн. Спроба пристосувати марксизм до умов цих країн призвела до посилення авторитарних рис марксизму, створення сусп-в, в яких встановилося панування бюрократії. Правлячі комуніст. партії проголосили «побудову соціалізму», хоча ніде сусп-во не стало безкласовим. Ніякого відмирання д-ви не відбувалося, бюрократичне планування економіки виявилося неефективним, «соціалістична» економіка відставала від госп-ва розвинутих країн Заходу, попри те, що комуністи сприяли індустріальній модернізації своїх країн. Поєднання марксистського проекту повного екон. централізму із завданнями індустріальної модернізації в ряді випадків давало можливість досягти швидких техніко-екон. результатів, але це могло потягти за собою такі соціальні катастрофи, як терор та голод, який забрав життя мільйонів людей у СРСР, Китаї та ін. країнах. Вирішення практичних завдань комуніст. та модернізаційного проектів породило складну структуру «реального соціалізму» та привело до розшарування ленінської гілки марксизму на ряд течій, кожна з яких звинувачувала ін. у відході від справжнього марксизму. Радикальне крило марксизму-ленінізму, прихильне його залишковим демократ. традиціям, зазнало поразки у боротьбі за владу в СРСР («ліва опозиція» чи «троцькізм»; див. Л.Троцький). Ним був створений міжнар. рух (IV Інтернаціонал), який у свою чергу розпався на кілька ворогуючих угруповань. У СРСР у 1920—30-ті рр. взяла гору політика максимального, тоталітарного централізму, яку проводив Й.Сталін. Праві течії, схильні до відносного еволюціонізму та врахування нац. особливостей, зазнали поразки в СРСР («правий ухил») та більшості країн Сх. Європи. Але в Югославії
противники Й.Сталіна на чолі з Й.Броз Тіто зуміли перемогти в боротьбі за владу й провели модернізацію країни на основі поєднання марксистсько-ленінських ідей з ринковими методами, елементами госп. самоуправління та федералізму. Югославський шлях розвитку дав змогу уникнути масових жертв. У серед. 1950х рр. в СРСР також почався відхід від сталінізму. Незважаючи на формальне дотримання марксизму-ленінізму, вже за Й.Сталіна і надалі за його наступників офіц. рад. ідеологія відійшла від ряду принципових ідей К.Маркса, Ф.Енгельса та В.Леніна, таких як заперечення загальнонар. д-ви, товарно-грошових відносин за соціалізму та ін. Комуністи в країнах Третього світу набули великої популярності, спираючись на невдоволення широких мас, які зазнавали маргіналізації в умовах периферійного капіталізму та розкладу традиційного суспільства (див. Аграрне суспільство). Зробивши ставку на протистояння імперіалізму Заходу та допомогу СРСР, такі лідери Третього світу як Мао Цзедун та Фідель Кастро Рус були готові відсунути вбік «пролетарський характер» своєї революції та формувати свої партії та апарати головно із селян та різночинної інтелігенції (ця тенденція проявилася вже в більшовиків). Укріпивши владу, ліві лідери Третього світу набували самостійності від Комуністичної партії Радянського Союзу, а в деяких випадках навіть вступали у відкритий ідейний конфлікт з нею. Напр., китайс. комуністи звинувачували рад. комуністів у ревізіонізмі, відході від ідеалів безкласового сусп-ва. Утім, почавши з егалітарної критики Мао Цзедуна та пройшовши через «культурну революцію», яка руйнувала бюрократичну та культ. еліту Китаю, Китайс. комуніст. партія прийшла в 1980-ті рр. до перемоги ідей Ден Сяопіна про розвиток «соціалізму» на основі ринкових відносин при збереженні політ. авторитаризму. У країнах розвинутого капіталізму, всупереч прогнозам К.Маркса, комуністи не змогли перемогти. У той же час і на Заході марксизм користувався і продовжує користуватися знач-
ним впливом, здійснюючи вплив як на сусп. думку так і на політ. рухи лівої орієнтації. У ході «бурхливих шістдесятих» велику популярність набули послідовники «Франкфуртської школи», «нових лівих» та ін. течій радикального марксизму, які намагалися відштовхнутися від ідей раннього марксизму про «відчуження», творчого розвитку марксизму європ. теоретиками 1920—30-х рр. (А.Грамши, Д.Лукач та ін.), досягнень анархізму і фрейдизму, та знайти відповіді на виклики пізнього індустріального суспільства (інтеграція робітн. класу в капіталіст. систему, бюрократизація капіталізму та «переродження» СРСР). Падіння більшості комуніст. режимів наприкінці 1980 — на поч. 1990-х рр. послабило позиції марксизму. Попри це, марксизм справив суттєвий вплив на розвиток соціаліст. думки у світі, сприяв наук. критиці капіталізму, системному соціально-класовому аналізу сусп-ва, розробці соціальних реформ, які полегшували становище робітників, підняв багато важливих проблем посткапіталіст. сусп-ва. Він досі зберігає сильні позиції в ідеології лівих рухів. Дж.: Каутский К. Диктатура пролетариата. От демократии к государственному рабству. Большевизм в тупике. Екатеринослав, 1919; Ленин В.И. Полное собрание сочинений, т. 1—55. М., 1958—65; Маркс К. и Энгельс Ф. Сочинения, т. 1—50. М., 1954—81; Плеханов Г.В. Собрание сочинений, т. 1—21. М., 1925; Сталин И.В. Сочинения, т. 1—13. М., 1946—52. Літ.: Бернштейн Э. Исторический материализм. СПб., 1901; Його ж. Проблемы социализма и задачи социал-демократии. М., 1901; Последние сочинения Н.К. Михайловского. СПб., 1905; Михайловский Н.К. Полное собрание сочинений, т. 1—10. СПб., 1911—14; Люксембург Р. Накопление капитала. М., 1934; Грамши А. Избранные произведения. М., 1957; Меринг Ф. Карл Маркс: История его жизни. М., 1959; Карл Маркс: Биография. М., 1989; Преображенский Е.А. Основной закон социалистического накопления. В кн.: Пути развития: дискуссии 20-х гг.: Е.А.Преображенский, Р.И.Бухарин. Л., 1990; Троцкий Л.Д. К истории русской революции. М., 1990; Андерсон П. Размышления о западном марксизме: На путях исторического материализма. М., 1991; Люксембург Р. О социализме и русской революции. М., 1991; Краус Т. Советский термидор: Духовные предпосылки сталинского переворота:
1917—1928. Будапешт, 1997; Чернов В.М. Конструктивный социализм. М., 1997; Шанин Т. Революция как момент истины: 1905—1907 гг. — 1917— 1922 гг. М., 1997; Твардовская В.А., Итенберг В.С. Русские и Карл Маркс: выбор или судьба. М., 1999; Бем-Баверк О. Критика теории Маркса. М., 2002; Шубин А.В. Вожди и заговорщики: Политическая борьба в СССР в 20—30-е гг. М., 2003; Фляйшер Г. Между Марксом и Лениным: Роза Люксембург и русская революция. В кн.: Германия и русская революция: 1917—1924. М., 2004; Мао Цзедун. Маленькая красная книжка. М., 2007; Шубин А.В. Социализм: «золотой век» теории. М., 2007. О.В. Шубін.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МАРКСИЗМ ЯК ІДЕОЛОГІЧНА ТЕЧІЯ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
