ІТАЛІЙСЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я — складова частина процесу розпаду Візант. імперії (див. Візантія) та екон. експансії містдержав середньовічної Італії. З 2-ї пол. 12 ст., після опанування торг. зв’язками Європи з Левантом (заг. назва країн сх. ч. Середземного м.), купецтво італ. міст, переважно Венеції та Генуї, спрямувало зусилля на завоювання ринків більш віддаленого Причорномор’я. З 1169 уряд Візантії, який контролював чорномор. протоки, відкрив доступ у цей регіон для генуезьких купців. Лише після падіння Константинополя в ході 4-го хрестового походу (див. Хрестові походи) венеціанські купці за угодою з Лат. імперією (1204—61) отримали виняткове право торгівлі у Чорному морі. В Пн. Причорномор’ї їх гол. факторією стала Солдайя (Судак) (1260—1365). Після від-
новлення 1261 Візант. імперії союзники греків генуезці повернули собі домінування в Причорномор’ї, де закріпилися, зокрема, в Криму, в Монкастро (Маврокастро; нині м. Білгород-Дністровський), на Тамані (Матраха), пізніше в Тані (нині м. Азов), в гирлі Дунаю — у Вічині (Ісакчі) та Лікостомо (Кілії). Переділ володінь у Пн. Причорномор’ї між Генуезькою та Венеціанською торг. республіками завершився після війни 1349—55. За угодами 1350 з Візантією, 1355 з Венецією, 1365, 1380, 1381, 1387 з Золотою Ордою генуезці закріпили за собою все узбережжя Криму від Херсона (див. Херсонес Таврійський) до Керчі. Головні з цих володінь — Кафа (з 1266), Солдайя (з 1365), Чембало (Балаклава), Мангуп, Джаліта (Ялта), Лупіко (Алупка), Горзувіум (Гурзуф), Партеніт, Лушта (Алушта), Воспоро та ін., генуезька колонія в м. Солхат (Старий Крим), які з часом стали основою Капітанства Готія, до якого входили також і території, заселені місц. нас. Владу над генуезькими колоніями у Причорномор’ї здійснював консул Кафи, який обирався в Генуї, але присягав Статуту Кафи та Генуї вже в Криму. Венеціанці утримали за собою ринки Малої Азії, пізніше закріпилися на зх. узбережжі Чорного м. з факторією в гирлі Дунаю. В 14 ст. їхню увагу було прикуто до Азовського м., де вони закріпилися в гирлі Дону, заснувавши факторію в Тані поблизу ординської фортеці Азак, де закінчувався Великий шовко-
641 ІТАЛІЙСЬКА
642 ІТАЛІЙСЬКИЙ
вий шлях. Це стало можливим завдяки активним дипломатичним зносинам з ханами Золотої Орди Узбеком і Джанібеком. 1355 венеціанці заснували факторію Провато неподалік Кафи. Поблизу сучасного м. Таганрог (Ростовської області, РФ), неподалік від Тани виникла пізанська колонія Порто Пізано. В Пн. Причорномор’ї було засновано декілька нових єпархій катол. церкви: в Кафі, Херсоні та Воспоро. З кін. 14 ст. поступово переміщуються трансконтинентальні торг. шляхи — великого значення набув маршрут з Європи до Причорномор’я не через Константинополь, а через Львів та Монкастро. З розширенням військ. експансії Османської імперії венеціанці та генуезці до кін. 15 ст. втрачають свої факторії в Причорномор’ї. Дипломатичні місії Й.Барбаро та А.Контаріні до Персії (нині Іран) у пошуку союзників проти османів не змогли зупинити проникнення турків до Європи та Криму, після чого припинилося існування італ. колоній у Пн. Причорномор’ї (1475). Літ.: Мурзакевич Н.Н. История генуэзских поселений в Крыму. Одесса, 1837; Брун Ф.К. Черноморье: сборник исследований по исторической географии Южной России, ч. 1—2. Одесса, 1879—80; Соколов Н.П. Образование Венецианской колониальной империи. Саратов, 1963; Барбаро и Контарини о России. К истории итало-русских связей в XV в. Л., 1971; Якобсон А.Л. Крым в средние века. М., 1973; Феодальная Таврика. К.,
1974; Balard M. La Romanie Gеnoise (XIII — dеbut XVe siеcle), vol. 1—2. Roma—Genova, 1978; Pistarino G. Genovesi d’Oriente. Genova, 1990; Карпов С.П. Путями средневековых мореходов. Черноморская навигация Венецианской республики в XIII— XV вв. М., 1994; Еманов А.Г. Север и Юг в истории коммерции. На материалах Кафы XIII—XV вв. Тюмень, 1995; Карпов С.П. Латинская Романия. СПб., 2000. А.Г. Плахонін.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ІТАЛІЙСЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
