ЕВОЛЮЦІОНІЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ (від лат. evolutio — розгортання, від evolоо — розгортаю) — теор. напрям, що інтерпретує історію як різновид еволюційного розвитку, продовження космічної, геологічної та біологічної еволюції. Почав формуватися в серед. 19 ст. під впливом теорії Ч.-Р.Дарвіна про походження видів шляхом природного добору. Концепція еволюційного розвитку сусп-ва близька до концепції істор. прогресу (див. Прогресу історичного теорія). В основі еволюціонізму лежить припущення, що розвиток — ускладнення існуючих форм — проходить через послідовні фази, жодна з яких не може бути пропущена. Еволюційний розвиток — це процес поступовий і причинно-наслідковий (див. Історичний детермінізм). Відгалуженнями еволюціонізму в сусп. науках є соціал-дарвінізм, органіцизм, органічна школа. Заг. установкою еволюційного підходу до розгляду соціального життя є інтерпретування останнього як арени безперервних конфліктів, зіткнень між індивідами, групами, сусп-вами, рухами, інститутами, звичаями. Ця установка випливає з ідеї, що гол. механізмом, рушійною силою істор. поступу є боротьба за існування різних проявів волі до життя. Починаючи з 2-ї пол. 19 ст., майже всі зх. теорії істор. та сусп. розвитку, зокрема теорії військ. і пром. сусп-ва (Г.Спенсер), громади й сусп-ва (нім. соціолог
Ф.Тьонніс), статусного і контрактного сусп-ва (Г.Мен), механічної та органічної солідарності (Е.Дюркгейм), нар. і міськ. суспва (амер. етнограф Р.Редфілд), утворення первісної к-ри (англ. етнограф Е.-Б.Тайлор), розвивалися під впливом ідей еволюціонізму. Духові еволюціонізму були близькі: расова теорія, елітаризму підхід в історичній науці, аграризм, соціалізм, фашизм. Як наук. метод істор. пізнання еволюціонізм критикувався, зокрема, марксизмом, неокантіанством, позитивізмом (див. Марксизм в історичній науці, Неокантіанство в історичній науці, Позитивізм в історичній науці). Наприкінці 19 ст. в Німеччині та АвстроУгорщині поширився напрям, який визнавав еволюційну боротьбу, але заперечував існування прогресу (Ф.Тьонніс, Л.Гумплович, Г.Ратценгофер). На поч. 20 ст. класичний еволюціонізм вичерпав свій евристичний потенціал. Неоеволюціонізм. Поновлення інтересу до Е. в і.н. відбулося в 1950-х рр. під впливом нових відкриттів у природничих науках, зокрема в біології та космології, а дещо пізніше — у нелінійній термодинаміці. Поширились уявлення про те, що сусп-во і кра — це складові ноосфери, яка, у свою чергу, є етапом — локалізованим у просторі й часі — заг. світ. еволюції. Проте, враховуючи минулий досвід, еволюціонізм в істор. пізнанні зосередився на дослідженнях розвитку окремих цивілізацій і к-р, а не людства в цілому, і не акцентував увагу на проблемах, пов’язаних з ідеєю заг. прогресу. Найвідоміші представники неоеволюціонізму — Т.Парсонс, Л.Вайт, Г. і Дж. Ленські. Від 1980-х рр. Е. в і.н. найбільш успішно розвивається в антропології історичній. Літ.: Гумплович Л. Социология и политика. М., 1895; Спенсер Г. Сочинения, т. 1—7. К.—СПб.—Х., 1898— 1900; Дарвин Ч. Сочинения, т. 5. М., 1953; Осипов Г. Современный эволюционизм и проблема социального прогресса. М., 1970; Тайлор Э. Первобытная культура. М., 1989; Штомпка П. Социология социальных изменений. М., 1996. К.Ю. Галушко.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «ЕВОЛЮЦІОНІЗМ В ІСТОРИЧНІЙ НАУЦІ» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
