ГРЕКОВ Борис Дмитрович (21 (09).04.1882—09.09.1953) — історик. Акад. АН СРСР (1935). Н. в м. Миргород у сім’ї дрібного чиновника. Пізніше разом із сім’єю переїхав до м. Холм (нині Хелм), а потім до м. Грубешов (нині Грубешув, обидва Польща). Закінчив класичну г-зію в м. Радом (Польща). Навч. у Варшавському ун-ті (1901—05), закінчив Моск. ун-т (1907), де слухав лекції рос. історика-медієвіста Д.Петрушевського (учнем і послідовником ідей якого Г. себе вважав), М.Любавського, О.Кизеветтера, О.Лаппо-Данилевського. До Жовтневого перевороту в Петрограді 1917 викладав в Імператорському комерційному уч-щі, на Вищих жін. (Бестужевських) курсах, у Петерб. ун-ті, з 1916 — у його філії в м. Перм (нині місто в РФ). За часів СРСР викладав у вищих навч. закладах Пермі, Сімферополя, Ташкента (Узбекистан). Проф. Ленінгр. та Моск. університетів. У 1920-ті рр. був ученим секретарем Археогр. комісії, співробітником та зав. від. раннього феодалізму в Росії Держ. акад. історії матеріальної к-ри (з весни 1935), дир. Ленінгр. від-ня Ін-ту історії СРСР АН СРСР (1936—38), Ін-ту історії матеріальної к-ри АН СРСР (1944—46), Ін-ту слов’янознавства АН СРСР (1946—51),
190 ГРЕКОВ
О.П. Греков.
Ін-ту історії СРСР АН СРСР (1938—52). Акад.-секретар Від-ня історії та філософії АН СРСР (1946—52). Гол. увагу приділяв екон. історії слов’янства, вже перша його монографія «Новгородский дом святой Софии» (ч. 1. СПб., 1914) була присвячена історії значного монастирського вотчинного комплексу. Злет наук. кар’єри Г. припав на часи сталінських репресій. Г. зазнав переслідувань: факт його участі у Білому русі в Криму був широковідомий. 1930 заарештований у «справі академіка Платонова», його старший син відбув строк на Соловках. Це змусило Г. вдаватися до наук. компромісів, писати роботи «на замовлення». Зокрема це позначилося на його працях, присвячених соціальноекон. розвитку сх. слов’ян у добу середньовіччя, виникненню та розвитку феод. відносин у Київській Русі. Якщо спочатку, під впливом теорії Й.Сталіна про перехід до феодалізму в результаті революції рабів, Г. у своїй творчості був змушений допускати домінування на певному етапі історії Давньої Русі рабовласницьких відносин («Рабство и феодализм в Древней Руси» в ж. «Известия Государственной академии истории материальной культуры», 1934, вып. 86), то пізніше він відстоював теорію виникнення феод. відносин у сх. слов’ян у результаті безпосереднього розкладу родоплемінних відносин («Была ли древняя Русь рабовладельческим обществом?» в ж. «Борьба классов», 1935, № 3), що на тривалий час зробило його об’єктом критики більш послідовних прибічників сталінської вульгарної схематизації формаційної теорії. Як компроміс Г. запропонував виокремити т. зв. дофеод. період в історії Русі, який поєднував певні риси родоплемінного та рабовласницького ладу. Для цього він розробив концепцію двох періодів в історії Київ. Русі: 1) визрівання феод. відносин та створення «імперії», 2) феод. роздробленості («Феодальные отношения в Киевском государстве» Л., 1936), яка й досі є найпоширенішою серед вітчизн. та зарубіжних дослідників. Найбільш повно погляди Г. на соціально-екон. та політ. історію
Давньої Русі були викладені в його монографії «Киевская Русь» (М.—Л., 1939), яка зазнала багатьох перевидань у радянський час. До класичних можна зарахувати й узагальнюючі монографії Г. «Культура Киевской Руси» (М.—Л., 1944) та «Крестьяне на Руси с древнейших времен до XII века» (М.—Л., 1946). Особливу увагу Г. приділяв виданню істор. джерел. Зокрема, під його патронатом у СРСР відродилося вид. Полного собрания русских летописей, а його учень В.Пашуто втілив задум про видання «Свода зарубежных источников по истории Восточной Европы». При АН СРСР Г. створив комісію з історії землеробства, яка з кін. 1950-х рр. організовує регулярні симпозіуми з вивчення аграрної історії. Г. вдалося створити школу істориків, яка визначала напрямки розвитку рад. медієвістики 2-ї пол. 20 ст. Лауреат Держ. премії СРСР (1943, 1948, 1952). Нагороджений 2-ма орденами Леніна, ін. орденами. П. у м. Москва. 1982 у Миргороді з нагоди 100-річчя від дня народження Г. встановлено пам’ятник. Літ.: Исследования по истории и историографии феодализма. К 100летию со дня рождения академика Б.Д.Грекова. Сборник статей, воспоминаний и документов. М., 1982; Свердлов М.Б. Общественный строй Древней Руси в русской исторической науке XVIII—XX вв. СПб., 1996; Горская Н.А. Борис Дмитриевич Греков. М., 1999; Її ж. Борис Дмитриевич Греков (1882—1953). В кн.: Портреты историков: Время и судьбы, т. 1. М.— Иерусалим, 2000. А.Г. Плахонін.
ністра військ. справ УНР. Чл. Української партії соціалістів-самостійників (1918), голова укр. офіцерської спілки «Батьківщина», військ. секції Українського національного союзу. Від груд. 1918 — військ. міністр УНР, команд. Пд. фронтом, вів переговори з франц. командуванням в Одесі про визнання України Антантою. Чл. Трудового конгресу України. Команд. Українською Галицькою армією (трав.—лип. 1919), провів успішну Чортківську операцію УГА 1919 проти польс. військ. У лип. 1919 через непорозуміння з С.Петлюрою залишив ЗУНР, виїхав з військ. місією до Румунії, пізніше — до Австрії. Від 1920 жив у Відні, був засн. «Всеукраїнського національного державного союзу». 1922 відійшов від політ. діяльності. 1948 затриманий рад. контррозвідкою у Відні. Засуджений до 25 років ув’язнення. 20 серп. 1956 звільнений, повернувся до Австрії. П. у м. Відень. Реабілітований 27 лип. 1989.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Греков Борис Дмитрович» з дисципліни «Енциклопедія історії України»
