З другої половини 60-х рр. відбулися зміни державної економічної політики. У вересні 1965 р. пленум ЦК КПРС прийняв постанову “Про поліпшення управління промисловістю, удосконалення планування та посилення економічного стимулювання промислового виробництва”. В основу господарської реформи було покладено принцип розширення самостійності підприємств, переведення їх на госпрозрахунок, застосування економічних важелів стимулювання праці. Головним критерієм оцінки господарської діяльності підприємств мали стати не валові показники виробництва, а обсяги реалізації виробленої продукції. Передбачалося створення спеціальних фондів для матеріального заохочення працівників. На практиці програма економічних перетворень була сповнена протиріч: передбачала розширення окремих повноважень на місцях і водночас характеризувалася посиленням загальної централізації. У промисловості економічна реформа передбачала ліквідацію створених у 1957 р. рад народного господарства (раднаргоспів), що в свій час реформували централізоване галузеве управління промисловістю та здійснювали територіальне планування і керування цією галуззю у визначених адміністративно-економічних районах. Ліквідація раднаргоспів послужила відновленню центральних союзних і союзно-республіканських міністерств, що різко обмежило економічні права республік і посилило адміністративно-командні важелі управління. Всесоюзні відомчі комітети у Москві наділялися усією повнотою управлінських і розподільчих функцій. Позитивні нововведення реформи зводилися до розширення господарської самостійності підприємств; посилення економічних стимулів праці; акцентуванні уваги на оцінці якісних показників діяльності підприємств за рівнем рентабельності, виконанням планів поставок, реалізацією продукції. Реформа дозволяла певні прояви ініціативи на місцях, що в окремих випадках включало навіть незначне коригування планів виробництва здебільшого у бік їх зниження. Введення реформи дещо стабілізувало економічний розвиток республіки на межі 60–70-х рр. Розвивалися енергетична, металургійна, машинобудівна, вугільна промисловості. Однак підпорядкування республіканських підприємств всесоюзним відомствам призвело до наростання економічної кризи: переривались усталені народногосподарські зв’язки, не враховувалися економічні можливості республік, знижувалася якість і водночас зростала собівартість продукції. Поступове згортання реформи в 70-х рр. зумовило посилення командно-адміністративних методів у господарюванні – унеможливились будь-які підприємницькі ініціативи і відновилося директивне управління економічними процесами. Зростання обсягів виробництва досягалося здебільшого екстенсивними методами: будівництвом нових і реформуванням діючих підприємств, залученням нової робочої сили, нарощенням капіталовкладень, збільшенням земельних площ для обробітку. Створювалися нові масштабні промислові комплекси у містах, будівництво яких тривало роками і потребувало значних фізичних зусиль та коштів. Саме у цей час були створені штучні “моря” на Дніпрі, що затопили тисячі гектарів родючих чорноземів; збудовані великі теплові й атомні електростанції, хімічні комбінати, екологічно небезпечні для довкілля. Екстенсивний економічний розвиток і декларативність нововведень вели до щораз більшого наростання кризових явищ. Плани виробництва встановлювались як непорушні й виконувались за будь-яких умов. Часто це робилось всупереч логіці й без урахування перспектив. Навіть незначне перевиконання і здача плану кілька днів раніше встановлених строків вважалось значним успіхом і всіляко заохочувалась. Люди працювали у скрутних умовах неритмічної роботи підприємств. Зазвичай в перших декадах місяця виробництво становило кілька відсотків або зовсім призупинялось. В останню ж декаду оголошувався “аврал”, за всяку ціну виконували план, доводили його до понад 100 % і знову відпочивали. Незадовільними були умови праці на підприємствах: неякісне опалення, пилюка, дим, протяги, шум від вентиляторів, малі приміщення. Відсутність витяжних вентиляцій зумовлювала отруєння повітря у цехах. Високими на підприємствах України були показники травматизму. Економіка України відчувала гостру потребу впровадження нових технологій, переорієнтації структури виробництва на високотехнологічні цикли, інтенсифікації використання трудових ресурсів. Нераціональне використання сировинних матеріалів, палива вело до значних фінансових затрат. Знижувалася якість виробленої продукції. В умовах байдужості до якісних показників виробництва і зниження собівартості виготовленої продукції затратним та малоефективним був сам процес виробництва. У 1970–1985 рр. вдвічі зменшилася рентабельність підприємств. Реалізовувалися планові показники виготовлення здебільшого непотрібних населенню товарів і цілком ігнорувалися споживчі потреби. Це зумовило виникнення у 70–80-х рр. дефіцитів на окремі продовольчі й промислові товари: масло, майонез, згущене молоко, будівельні матеріали, транспортні засоби, паливо, обладнання, меблі й ін. Нововведення економічної реформи 1965 р. в сільському господарстві – запровадження сталого плану продажу продукції, підвищення заготівельних цін, введення доплат за надплановий продаж, стимулювання матеріального зацікавлення селян-колгоспників – мали загалом позитивні, хоча й недовготривалі наслідки для розвитку галузі. Малоефективним було суттєве (майже втричі) збільшення впродовж 70-х рр. капіталовкладень у сільське господарство. Вводилися масштабні програми, спрямовані на зростання механізації сільськогосподарського виробництва. До 1970 р. була механізована оранка, сівба і збирання зернових. На практиці заходи щодо зміцнення матеріально-технічної бази зводилися здебільшого до постачання колгоспів і радгоспів неякісною технікою й застарілим обладнанням, що вело до порушення технологічних циклів вирощування сільськогосподарських культур і значних їх втрат при зборі врожаю. Щорічно гинуло близько 1/3 вирощених овочів і фруктів, понад 10 % зерна. Через відомчі перепони і байдужість керівників на місцях вчасно не впроваджувалися аграрні нововведення. Всеохоплююча програма меліорації в сільському господарстві призвела до розорення родючих земель і порушення природного екологічного балансу. Значне забруднення ґрунтів та сільськогосподарської продукції було наслідком інтенсивного використання хімікатів і міндобрив. Темпи зростання сільськогосподарського виробництва невпинно зменшувалися: у 60–70-х рр. вони складали щорічно в середньому 4,5 %, а на початку 80-х рр. досягли вже близько 3,9 %. Низькоякісні умови для зберігання сільськогосподарської продукції доповнені й так невисокими показниками врожайності та загальним скороченням посівних площ в кінцевому результаті значно знижували продуктивність сільського господарства. Понад 40 % колгоспів і радгоспів України на початку 1980-х рр. були нерентабельними і збитковими. Зерно та інші продукти продовжували закуповувати за кордоном. Уповільненню розвитку сільського господарства сприяло посилення централізації управління галуззю. Керівники на місцях отримували готові, розроблені центральним управлінням сільськогосподарські плани і директиви, що не враховували місцевої специфіки, природнокліматичних умов регіону, ресурсів і економічних можливостей конкретних господарств. Із збільшенням інвестицій у розвиток сільського господарства значно зросла чисельність працівників в управлінських структурах цієї галузі. Збільшення адміністративного апарату вело до залучення в управління сільським господарством кадрів низької кваліфікації, що в свою чергу призвело до послаблення контролю, необізнаності у нагальних проблемах розвитку сільського господарства, безвідповідальності та безгосподарності на місцях. Будь-яка ініціатива колгоспно-радгоспного керівництва в більшості випадків зводилася нанівець, а якщо і вводилася, то лише в окремих випадках. В умовах систематичного зростання вартості техніки, транспорту, хімікатів ціни на продукти сільськогосподарського виробництва залишалися незмінними. Радянський селянин формувався у середовищі практично узаконеної системи розкрадання державного майна, неправомірному розподілі доходів, байдужості до кінцевих результатів своєї праці й загалом безперспективності життя у селах в умовах неефективної колгоспно-радгоспної системи на тлі привабливих міських стандартів. Люди були незацікавлені в результатах своєї праці, перестали цінувати землю й шукали інших заробітків. В одних це зумовлювало соціальну пасивність, в інших, навпаки, – прагнення залишити село і переїхати в місто. Економічна реформа 1965 р. здійснювалася протягом нетривалого часу, загалом не була реалізована і засвідчила, що економічні перетворення в державі не можливі без демократизації політичного курсу. Невиконаною залишилася Продовольча програма, ухвалена у травні 1982 р. Уповільнення економічного розвитку в 70-х рр., неефективні заходи управління господарством, декларативний характер нововведень призвели на початку 80-х рр. до значного спаду виробничих показників і входження України у економічну кризу.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Економічний розвиток» з дисципліни «Новітня історія України»
