З огляду на те що Директорія взяла владу в Україні у свої руки, слід навести короткі характеристики особистих рис і політичних орієнтацій її членів. У початковий період існування Директорії у виробленні її політичної лінії активу роль відігравав В.Винниченко, який належав до лівого крила УСДРП. За спогадами сучасників, зокрема генерала М.Капустянського, "голова Директорії В.Винниченко в силу своєї непослідовності схилявся все більше до комуністичних ідей і пізніше під тиском Антанти відколовся від Директорії". Інший член Директорії С.Петлюра, за спогадами М.Шаповала, "був людиною досвідченою і амбітною, любив молодих людей, що захоплювались його промовами, і радо слухав їх похвалу, але не міг зносити критику, і це було причиною, що він відсував від себе здібніших людей, які думали самостійно". Характеристику інших членів Директорії подано в мемуарах М.Капустянського:"Ф.Швець - висока постать, чесна людина, професор і тільки професор далекий від життя"; "П.Андрієвський - найбільш поміркованої течії самостійник, коли сформувався чисто соціалістичний уряд УНР, вийшов зі складу Директорії. Одначе він продовжував вести окрему політику, ворожу урядові і навіть головному отаманові"; "А.Макаренко - людина зовсім іншого гатунку. Має здоровий розум і багато енергії. На жаль, йому бракувало належної освіти і певної системи. Любив втручатися у всякі справи, цікавитися дрібничками і розкидав свою увагу". З аналізу партійної належності, політичних поглядів і професійних якостей членів Директорії можна зробити висновок, що від самого початку цей вищий орган державної влади був неспроможним об'єднати всі українські сили навколо головної державницької ідеї. Спроби її членів досягти внутрішнього порозуміння, зрозуміти соціально-політичну ситуацію та спрямувати розвиток подій шляхом зміцнення УНР не дали бажаних результатів. Проблематичність нормального функціонування Директорії була зумовлена не лише наявністю в ній малознаних політиків, а й тим, що в її складі були два вельми відомі популярні та амбітні лідери. В.Винниченко і С.Петлюра, маючи великий вплив і авторитет серед українства, намагалися проводити самостійну політику. Обидва українські соціал-демократи та прихильники незалежної України, вони мали різні погляди щодо шляхів досягнення кінцевої мети. В.Винниченко був поборником союзу з більшовицькою Росією, а С.Петлюра покладав надії порозумітися з Антантою. Навколо цих постатей створювалися коаліції всередині Директорії та уряді. На першому етапі діяльності при ухваленні рішень на бік поміркованого соціал-демократа С.Петлюри, майже завжди ставав соціал-самостійник П.Андрієвський, а до "лівого" В.Винниченка більше тяжів есер Ф.Швець. А.Макаренко, який не належав до якоїсь політичної партії, чіткої позиції не дотримувався. Зрозуміло, що за цих умов існування Директорії в такому складі було можливим лише до перших серйозних випробувань. Через згадані розбіжності та відсутність на цей момент домінуючої сили серед провідників УНР, Директорія й уряд не виробили чіткої програми подальшої діяльності. 26 грудня 1918р. Директорія опублікувала свій програмний політичний документ - Декларацію, в якій проголошувала ліквідацію режиму П.Скоропадського, скасування законів, запроваджених його урядом, відновлення незалежної Української Народної Республіки, дії всіх законів Центральної Ради, проведення виборів до Тимчасового Конгресу України, якому належатиме вища законодавча влада в країні. Декларація скасовувала приватну власність на землю, однак не уточнювала, коли селянство її отримає. Того ж 26 грудня було створено перший уряд Директорії УНР, який очолив лівий соціал-демократ Володимир Чехівський. Уряд та його місцеві органи - трудові ради - взяли на себе зобовязання представляти інтереси робітників, селян і трудової інтелігенції. Була прийнята постанова про негайне звільнення всіх призначених при Скоропадському чиновників. Частину з них притягнули до судової відповідальності. 5 січня 1919р. видано закон про вибори до Трудового Конгресу України, який мало обрати населення без "поміщиків і капіталістів". Причому до них зарахували навіть вищу інтелігенцію і адвокатів, лікарів, професуру. Директорія і її уряд мали намір таким чином установити в Україні національний варіант радянської влади, тим самим вибивши з рук більшовиків один з їх найважливіших пропагандистських козирів. Згідно з інструкцією про вибори до Трудового Конгресу можна було обирати громадян віком від 21 року незалежно від статі, віросповідання та національної приналежності. 593 мандати майбутнього українського передпарламенту розподілялися між губерніями та по куріях: 377 осіб - від селян, 118 - від робітників, 33 - від трудової інтелігенції, 65 місць було надано представникам Західної України. 23 січня почалося засідання Трудового конгресу. На цей форум прибули 400 депутатів, з них 36 від західноукраїнських земель. Напередодні відкриття Конгресу сталася визначна подія на шляху відновлення Соборності українських земель. 22 січня 1919р. на Софійському майдані в Києві відбувся урочистий Акт злуки - об'єднання УНР і ЗУНР в єдину соборну державу. Наступного дня Конгрес ратифікував "Універсал Соборності", ЗУНР перетворилася на Західну область УНР (ЗО УНР). УНР зобовязувалася подавати ЗО УНР військову допомогу в боротьбі з польською агресією. Голова національної ради ЗУНР Є.Петрушевич увійшов до складу Директорії. Трудовий конгрес ухвалив Закон"Про форму влади в Україні", за яким вся влада належала Директорії. Вона отримала право приймати закони, проте вони мали бути завтерджені або відхилені наступною сесією. Конгрес відкинув ідею диктатури пролетаріату й висловився за демократичний устрій України, за цілісність території соборної УНР. Однак дуже скоро виявилося, що через свій непродуманий радикалізм Директорія практично залишалася без підтримки переважної більшості спеціалістів, промисловців, чиновників державного апарату - всіх, без кого нормальне існування держави неможливе. Здійснюючи революційну перебудову всіх структур гетьманської держави, діячі Директорії не мали чіткого уявлення, чим їх замінити. Революційна стихія селянства, яка протягом кількох тижнів змела гетьманський режим, виявилася неспроможною протистояти наступові регулярних радянських військ. Ця стихія стала швидко перероджуватися в руйнівну анархію. Численні місцеві отамани і підпорядковані їм озброєні загони, які ще вчора під антигетьманськими гаслами підносили Директорію до вершин влади, через кілька тижнів цю владу, а разом з нею і незалежну Українську державу почали безжально нищити. Зупинити цей руйнівний процес Директорія могла лише шляхом насильства, використовуючи жорсткі методи наведення порядку. Однак стати на цей шлях вона не наважилася. Внутрішні суперечності паралізували республіканський режим. У результаті жодне соціально-економічне питання, про необхідність розвязання яких заявляла Директорія, не було втілено у життя. Так, Директорія декларувала відданість інтересам робітничого класу і заявляла про необхідність застосування робітничого контролю в промисловості. Фактично ж її отамани - часто без узгодження з вищою владою, але без будь-яких дисциплінарних наслідків придушували страйки, забороняли робітничі організації політичного характеру, навіть розганяли профспілки. Непослідовність курсу Директорії проявилася і в розробці аграрної політики. 8 січня 1919р. Директорія затвердила "Закон про землю в УНР", який скасовував приватну власність на землю і оголошував її "добром народу". Закон передбачав вилучення землі у поміщиків, церкви, монастирів без викупу і розподіл її серед малоземельних і безземельних селян. Норми наділення повинні були встановлювати земельні органи відповідно до місцевих умов. Мінімальна кількість не могла бути причиною від 5 десятин землі, а максимум становив 15 десятин. При цьому дозволялося спадкове землекористування. Не підлягали розподілу землі підданих чужоземних держав. Цей пункт викликав значне невдоволення українського селянства, оскільки польські поміщики, які на Правобережжі мали велике землеволодіння, оголошували себе підданими інших країн. Також виключалися з розподілу землі цукроварень, гуралень та "культурних господарств". Останні (маєтки, в яких були племінні розсадники, розплідники, насінневі, селекційні господарства) переходили в користування трудових хліборобських спілок. Економічно таке рішення було обгрунтованим, однак воно не враховувало бажання селян вести одноосібне господарство і викликало в окремих регіонах вороже ставлення до залежного закону взагалі. Документи 1919р. показують жахливу картину анархії та руїни на селі. Попри заклики Директорії зберегти лад і порядок, селами масово здійснювали самовільні захоплення земель, випасали худобу на посівах зернових, нищили ліси-молодняки, обкрадали та руйнували економії, не визнаючи ніяких розпоряджень земельних управ. Представники місцевої адміністрації не мали сили боротися з такими явищами. Чому ж земельна реформа, яка повинна була консолідувати селянство і зробити його опорою влади, викликала лише опозицію як з права, так і зліва? Причини доречно шукати як в самому законі, невідповідності окремих його положень селянським очікуванням, так і в загальній внутрішньо - і зовнішньополітичній ситуації. Перш за все, населення не вірило в можливість влади УНР утриматись і відповідно - в реальність здійснення аграрних перетворень. Незалежною перешкодою для внутрішніх перетворень стало те, що Україна знаходилась в стані війни на декілька фронтів. Через швидкі втрати території праця щодо земельної реформи не проводилась, а результати вже виконаної роботи зводились нанівець. Весь час свого перебування при владі Директорія, балансуючи між економічною доцільністю, бажаннями селянства та соціалістичними доктринами, так і не спромоглася розвязати однієї з найважливіших проблем тогочасного українського суспільства. Це, врешті, стало причиною втрати нею популярності і однією з причин поразки національної революції в цілому. Із самого початку військовополітичне становище Директорії було критичним. На заході стояли польські війська, на сході та півночі - радянські, на південному сході - російські білогвардійці А.Денікіна, на півдні - в районі Одеси, Миколаєва, Херсона - французькі. В уряді Директорії не було єдності. В.Винниченко, В.Чехівський, М.Шаповал виступали за союз з Радянською Росією в боротьбі проти Антанти. С.Петлюра та група, яка його підтримувала, шукали порозуміння з Антантою у протистоянні більшовикам. Не було спільної політичної лінії і в боротьбі за українську державність. Помірковані соціалісти уявляли нову владу у формі парламентської демократії, а ліві радикали домагалися українського різновиду системи рад. Подібною була ситуація і в питаннях соціальної політики. Директорія втрачала контроль над ситуацією в Україні. Швидко звужувалася її соціальна база.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Внутрішня політика Директорії» з дисципліни «Новітня історія України»
