КОНСТИТУЦІЇ РУМУНІЇ — осн. закони Румунії та д-в, що існували на румун. землях (князівства Молдова, князівства Валахія, Румун. князівства, Румун. королівства). 1856—78 поширювалися на Пд. Бессарабію (див. Бессарабія), 1919—40 — на Бессарабію та Буковину Північну. Ідеї конституціоналізму почали проникати на румунські терени на поч. 19 ст. У верес. 1822 в князівстві Молдова (див. Молдавське князівство), що перебувало у васальній залежності від Османської імперії, група ліберально налаштованих бояр, купців та інтелектуалів на чолі з І.Теуту (т. зв. кервунарів, за прикладом італ. карбонаріїв) підготувала проект конституції, згідно з яким князівство мало стати парламентською д-вою з представницьким органом Сфатул церій, до якого повинні були увійти насамперед дрібні бояри та міщани. Передбачалися рівність усіх перед законом, особиста свобода, свобода праці тощо. Проект був поданий турецькому султанові Магмуду II, але не отримав його схвалення. Згодом, згідно з Акерманською конвенцією 1826 («Російськотурецьким окремим актом про Молдову і Валахію») і Адріанопольським мирним договором 1829, дунайські князівства Молдова і Валахія (див. Волощина) здобули адм. і законодавчу автономію в рамках османського сюзеренітету та рос. протекторату. Дивани (держ. ради) князівств отримали право обирати господарів із місц.
52 КОНСТИТУЦІЇ
бояр пожиттєво. Туреччина зобов’язалася додержуватися принципів внутр. реорганізації князівств. Ці принципи з часом знайшли втілення у двох майже ідентичних «органічних регламентах», що були напрацьовані представниками боярства разом з рос. військ. адміністрацією ген. П.Кисельова, схвалені диванами обох князівств і стали чинними для Молдови з лип. 1831, а для Валахії — із січ. 1832. Органічний регламент (іноді його називають першою румун. конституцією) встановлював, що нар. збори мають обрати пожиттєвого господаря д-ви, а також створити законодорадчий орган із представників великого і повітового боярства, уповноважений подавати господарю свою думку з приводу законопроектів виконавчої влади. Господар здійснюватиме виконавчу владу за допомогою Адм. ради, що фактично виконуватиме роль уряду. Йому надавалися права: законодавчої ініціативи, затвердження законів, призначення всіх міністрів тощо. Суд. органи відділялися від адміністрації і мали власну організацію. Водночас зберігалися напівфеод. екон. відносини, привілейоване становище боярства. Було підтверджено рос. протекторат над дунайськими князівствами, що робило осман. сюзеренітет суто формальним. Після поразки Російської імперії у Кримській війні 1853—1856, згідно з рішеннями Паризького конгресу 1856 (див. Паризький мирний договір 1856), Росія змушена була віддати Молдові 3 повіти на пд. Бессарабії (у т. ч. нинішні укр. землі навколо Ізмаїла, це позбавляло Рос. імперію виходу до гирла Дунаю). Була підтверджена васальна залежність Молдови і Валахії від Осман. імперії, замість рос. протекторату їм надавалися колективні гарантії 7 європ. д-в. Окрім того, ініціювалося скликання в обох князівствах представницьких зборів (диванів) разового характеру («ad hoc»), які мали вирішити питання про можливе об’єднання князівств. Такі дивани відбулися у верес.—жовт. 1857 і висловилися за утворення єдиної автономної д-ви з назвою Румунія у формі спадкової монархії на чолі з представником однієї з європ.
королів. династій, чий наступник уже буде вихований відповідно до звичаїв і релігії своєї батьківщини (Румунії). Обрання монарха іноз. походження мало запобігти боярським міжусобицям, що могли стати приводом для втручання великих д-в у внутр. справи країни. Законодавча влада мала належати Громад. зборам, які представлятимуть усі інтереси нації. 1858 ці вимоги стали предметом обговорення на Паризькому конгресі. 19 (7) серп. цього ж року було ухвалено «Конвенцію щодо устрою Дунайських князівств», вона проголошувала, що Молдова і Валахія будуть називатися Об’єднаними Князівствами, матимуть єдину законодавчу комісію у Фокшанах (нині місто в Румунії), єдиний касаційний суд і можливість формувати єдине військо. Водночас кожне князівство матиме свого господаря, обраного з місц. нас., який буде управляти ним разом з міністрами. Князівства залишаються під сюзеренітетом Осман. імперії і матимуть колективну гарантію щодо своєї безпеки з боку великих д-в. Органічний регламент замінюється цією конвенцією, яка стає конституцією князівств. Паризька конвенція 1858 не справдила надій «юніоністів» на створення єдиної Румунії, однак невдовзі в рамках її вимог їм удалося втілити в життя проект обрання господарем в обох князівствах однієї й тієї ж особи. Таким єдиним господарем став у січ. 1859 полк. А.-І.Куза, спочатку його обрали господарем Молдови в Бухаресті (нині столиця Румунії), а згодом — господарем Валахії в Яссах (нині місто в Румунії). Великі д-ви і Туреччина (у верес. 1859) визнали це обрання. Гол. зміст своєї діяльності новообраний господар вбачав у завершенні політ. й адм. інтеграції обох князівств. У листоп. 1861 після напружених переговорів, які відбувалися в Стамбулі, Туреччина за погодженням з державами-гарантами визнала повне об’єднання князівств, але лише на період правління А.-І.Кузи. 23 (11) груд. 1861 господар у відозві до нас. країни оголосив про існування єдиної румун. д-ви. Було створено єдиний уряд з резиденцією в м. Бухарест, а 5 лют. (24
січ.) 1862 почали роботу об’єднані Нац. збори, які завершили процес створення єдиної держави — Румун. князівства. Проте ідея монарха іноз. походження виявилася настільки привабливою, що 23 (11) лют. 1866 А.-І.Куза змушений був зректися престолу. 22 (10) трав. 1866 зі згоди прусського канцлера О.Бісмарка і франц. імп. Наполеона III новим румун. господарем з титулом князя під ім’ям Кароль I став Карл-Ейтель-Фрідріх фон Гогенцоллерн-Зігмаринген. Незабаром, 11 лип. (29 червня) 1866, Установчі збори прийняли нову конституцію, її санкціонував монарх і вона була оприлюднена 13 (1) лип. 1866. Конституція мала договірний характер і закріплювала компроміс між молодою буржуазією і великими землевласниками. Встановлювалася спадковість трону за нащадками монарха чоловічої статі (за відсутністю дітей спадкоємцем Кароля I було визначено його племінника, принца Фердинанда). Законодавчу владу поділяло з монархом Нар. представництво, яке складалося з палати депутатів (183 члени віком від 25 років, обрані на 4 роки) і сенату (120 осіб віком від 40 років, обраних на 8 років). Вибори в палату (збори) депутатів проходили за станово-майновим принципом за куріями землевласників, міськ. обивателів та ін. платників податків. До сенату входили «члени по праву» (спадкоємець трону, який досяг повноліття, та вищі церк. ієрархи), 2 представники від ун-тів і виборні сенатори (по 2 від округу). Встановлювався досить високий майновий ценз для кандидатів у сенатори, але він не поширювався на високопосадовців, полковників і генералів, лікарів і вчених та колиш. депутатів. Селяни й ремісники своїх представників у сенаті не мали. Уряд вважався відповідальним перед Нар. представництвом. Конституція проголосила народ джерелом влади, декларувала рівність перед законом, непорушність держ. ладу і всіх форм власності, закріпила низку громадян. і політ. прав, характерних для свого часу. 1877 Румунія стала на бік Росії в російсько-турецькій війні 1877—1878 і 21 (9) трав. 1877
проголосила свою повну незалежність від Осман. імперії. СанСтефанський мирний договір 1878, а згодом Берлінський трактат 1878 (див. Берлінський конгрес 1878) підтвердили її міжнар. статус як незалежної д-ви. Румунія також здобула нові території, але змушена була передати Росії Пд. Бессарабію. 26 (14) берез. 1881 Кароль I прийняв титул короля, і д-ва стала називатися Румун. королівством. Територіальні поступки на користь Росії викликали охолодження стосунків з Росією, і 1883 Румунія вступила в Троїстий союз (військово-політ. блок Німеччини, Австро-Угорщини та Італії). Усе це спричинило частковий перегляд Конституції у 1878 і 1884, але в осн. рисах вона залишилася незмінною. За наслідками Першої світової війни, в яку Румунія вступила в серп. 1916 на боці Антанти, в умовах розпаду Рос. імперії та Австро-Угорщини тер. і нас. Румунії збільшилися більш ніж удвічі. На підставі Сен-Жерменського мирного договору 1919, Нейїського мирного договору 1919 та Тріанонського мирного договору 1920, а також Паризького протоколу 1920 (див. Паризька мирна конференція 1919—1920) під її владу потрапили Трансильванія (істор. область на пн. Румунії), Бессарабія та Буковина. Румунія стала багатонац. д-вою з нас. 18 млн жителів (із них 1,2 млн становили українці). 29 берез. 1923 уряд націонал-лібералів провів через румун. парламент нову редакцію Конституції 1866, що закріпила нове співвідношення сусп.-політ. сил, компроміс між буржуазією та ін. верствами сусп-ва. Було декларовано політ. права й свободи, у т. ч. вперше — свободи слова, зборів, друку тощо, скасовано станові та церк. привілеї, закріплено заг. виборче право (якого, однак, не було надано жінкам і військовим), запроваджено обов’язкову початкову освіту, а також кримінально-процесуальні гарантії і суд присяжних. Конституційні положення про захист усіх форм власності оберігали інтереси як буржуазії, так і поміщиків-землевласників. Конституцію доповнювали окремі закони щодо нац. меншин, згідно з якими мешкан-
цям нових провінцій належало одержати підданство королівства, а деяким категоріям осіб — службовцям, працівникам освіти і охорони здоров’я — скласти іспит з румун. мови, історії, географії та конституційного права. Структура органів влади залишилася майже без змін. Формально визнаючи принцип нар. суверенітету, Румунія залишалася «конституційно-монархічною державою», в якій законодавча влада здійснювалася королем і нар. представництвом в особі палати депутатів і сенату. Збереглися високі виборчі цензи та вибори за колегіями (від «палати торгівців, промисловців, ручної праці, сільського господарства») — у нижню палату й за округами — у сенат. Залишилися і сенатори «по праву», число яких було дещо розширене за рахунок колиш. прем’єр-міністрів, голів палат, вищих суд. органів тощо. Король одноосібно призначав і звільняв міністрів, затверджував та оприлюднював закони, мав право видавати укази на виконання законів, був головнокомандувачем ЗС тощо. Виконавча влада здійснювалася від імені короля, всі офіц. акти монарха підписувалися королем і відп. міністром. Загалом конституційні зміни мали відносно ліберальний характер, однак майже увесь їхній лібералізм перекреслювався репресивним законом про захист д-ви 1923, антидемократ. виборчим законом 1926, систематичним запровадженням у країні надзвичайного стану. 10 лют. 1938 король Кароль II розпустив парламент, установив особисту диктатуру, а 20 лют. того ж року запровадив нову конституцію, яка значно звужувала права і свободи громадян. Влада ще більше зосереджувалася в руках монарха, він перебрав на себе право оголошувати війну й укладати мир та військ. і політ. союзи, затверджувати екон. угоди без їх ратифікації парламентом. Король і уряд уповноважувалися видавати декрети з силою закону, а парламент набув рис дорадчого органу. Нижня палата парламенту обиралася за колегіями, що тепер складалися з рівної кількості депутатів, які представляли с. госп-во і ручну працю, пром-сть і торгівлю, інтелекту-
альні заняття. Сенатори обиралися за посадою і призначалися королем. Вибори ставали багатоступеневими й ще більш цензовими. Конституційним принципом визнавалась «єдність нації», що мало наслідком закріплення лише за «істинними румунами» права обіймати держ. посади й володіти приватним майном. Конституція проголошувала непорушність власності, відсутність класових та соціальних відмінностей, заборону пропаганди, спрямованої на зміну держ. ладу, перерозподіл або привласнення власності ін. осіб тощо. Через рік після початку Другої світової війни Кароль II у верес. 1940 зрікся престолу, а всі владні повноваження в країні перебрав на себе прем’єр-міністр ген. Й.Антонеску, який, незважаючи на існування нового короля Михая I, почав іменуватися «вождем держави». Конституція була офіц. призупинена, а фактично — скасована. 14 вересня 1940 Румунія була проголошена «націонал-легіонерською державою». Скасовувалися навіть формальні представницькі установи та конституційні права і свободи. Після краху військ. диктатури у серп.—верес. 1944 в країні було відновлено дію низки демократ. положень Конституції 1866 у редакції 1923 і скасовано антидемократ. законодавство 1940. У процесі подальшої демократизації сусп-ва 30 груд. 1947 король Михай I був змушений зректися престолу та емігрувати, визнаючи в акті зречення, що монархія не відповідає сучасним умовам держ. правління і заважає подальшому розвиткові Румунії. У цей же день Збори депутатів Законом № 363 прийняли зречення монарха, проголосили створення Румун. Нар. Республіки (РНР) і встановили, що Конституція 1866 з усіма наступними змінами скасовується. У лют.— берез. 1948 було розпущено Збори депутатів і проведено вибори до нового представницького органу, який було названо Великими нац. зборами. 13 квіт. 1948 новообраний парламент прийняв Конституцію РНР, вона декларувала завоювання політ. влади трудовим народом на чолі з робітн. класом, держ. суверенітет, демократ. права й свободи трудя-
53 КОНСТИТУЦІЇ
54 КОНСТИТУЦІЇ
щих, закріпила законодавчі основи організації держ. влади, існуючі форми власності та юрид. заходи щодо створення соціаліст. економіки (див. також Соціалізм). Конституція проголосила, що РНР є нар., єдиною, незалежною і суверенною д-вою. Вона містила спільні для всіх східноєвроп. д-в т. зв. нар. демократії положення та інститути, була досить подібною до Конституції СРСР 1936. Друга Конституція РНР була прийнята Великими нац. зборами 24 верес. 1952. Вона зберегла наступність з попереднім Осн. законом, але посилила закріплення заг. засад, характерних для соціаліст. політ. системи, зокрема положення про керівну роль партії робітн. класу, повновладдя трудового народу, соціаліст. власність тощо. Вищими органами держ. влади визнавалися Великі нац. збори та їхня Президія. У подальшому конституція змінювалася лише в частині регламентації організації і здійснення держ. влади. Так, 1961 замість Президії Великих нац. зборів було засновано Держ. раду як постійно діючий орган влади. 21 серп. 1965 було прийнято нову конституцію, в якій зафіксовано завершення буд-ва соціалізму і «створення умов для поступового переходу до комунізму». Це позначилося не лише на новій назві країни — Соціаліст. Республіка Румунія, а й на визначенні нац. економіки як соціалістичної. Декларувалася належність усієї влади народові, який складався тільки з трудящих, закріплювалася роль Румун. комуніст. партії як «керівної сили суспільства». Фактично ця конституція попередила положення про «розвинений соціалізм» і «загальнонародну державу», що згодом знайшло найповніше відображення в Конституції СРСР 1977. У наступні роки конституція зазнала певних змін у зв’язку з реформою адм.-тер. поділу і судоустрою (1968), структури й повноважень Великих нац. зборів і нар. рад (1971—72), запровадженням поста президента д-ви (1974) та інституту референдуму (1986). Після повалення 1989 режиму Н.Чаушеску Конституція 1965 формально не була скасована,
але фактично її роль значною мірою виконував Декрет-закон від 14 берез. 1990 про вибори парламенту і президента Румунії. Нова конституція Румунії була прийнята 21 листоп. 1991 Установчими зборами і набула чинності з дня її схвалення на референдумі 7 груд. 1991. Згідно з цією конституцією, Румунія — нац., суверенна і незалежна, єдина й неподільна д-ва, форма правління якої — республіка. В офіц. назві д-ви немає слова «республіка», а відображено лише її істор.-геогр. та нац. характеристики. Конституція 1991 є типовим для постсоціаліст. д-в осн. законом, що втілює сучасну зх., передусім франц., конституційну доктрину, ліберально-демократ. модель конституції, принципи й інститути, визнані осн. цінностями євроатлантичної цивілізації. Вона закріплює відмову від тоталітаризму, авторитаризму й етатизму і перехід на демократ. шлях розвитку, враховує істор. досвід румун. д-ви і сусп-ва. Конституція обмежує держ. владу в рамках громадянського суспільства, посилює народовладдя, поділ держ. влади, визначає основи сусп. і політ. ладу, права та свободи громадян та обов’язки д-ви, організацію, діяльність і відповідальність публічної влади на загальнодерж. та місц. рівнях. Літ.: Конституция и основные законодательные акты Румынской Народной Республики. М., 1950; Конституция и основные законодательные акты Румынской Народной Республики. М., 1954; Гросул В.Я. Два неизвестных проекта молдаво-валашской конституции (1828—1829 гг.). «Известия АН Молдавской ССР. Серия общественных наук», 1964, № 8; Конституции государств Центральной и Восточной Европы. М., 1977; История Румынии. М., 2005. І.Б. Усенко.
їхньою публікацією). Для схвалення й видання К.с. потрібна була заг. згода учасників сейму. Від кін. 16 ст. всі сеймові ухвали приймалися як одне ціле (одна К.с.). К.с. оголошувалися від імені короля, який мав право надавати їм остаточну редакцію перед публікацією. К.с. увійшли згодом до законодавчого зб. Volumina legum. Літ.: Plaza S. Prоby reform ustrojowych w czasie pierwszego bezkrоlewia (1572—1574). Krakоw, 1969; Bardach J. та ін. Historia ustoju i prawa polskiego. Warszawa, 1996. П.М. Сас.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «КОНСТИТУЦІЇ РУМУНІЇ» з дисципліни «Нарис історії України»
