«Кон’юнктурний» варіант М. І. Туган-Барановського. На-прикінці ХІХ — на початку ХХ ст. з новою силою розгорілися дискусії навколо кількісної теорії грошей, що зумовлювалося ни-зкою об’єктивних обставин. По-перше, це високий рівень розвитку державно-монополістичного капіталізму і поглиблення загальної кризи капіталіз-му, які спричинили активне втручання держав в економічне жит-тя країн. Ця обставина вимагала від науковців пошуку найефективніших шляхів і методів такого втручання, і цілком природно, що ці пошуки були спрямовані на грошову сферу. По-друге, сама капіталістична економіка набула переважно гро-шово-кредитного характеру: гроші з простого посередника обміну перетворилися в ключову форму капіталу, банки та інші фінансові інституції стали могутніми регуляторами суспільного виробництва. У цих умовах усе очевиднішими ставали невідповідність ста-рого устрою грошового господарства, що базувався на золотій основі, новим потребам суспільного життя та вузькість старих уявлень про сутність та принципи функціонування грошового механізму, насамперед класичних постулатів кількісної теорії, та необхідність їх перегляду. Одним із перших, хто усвідомив цю необхідність і піддав сут-тєвій ревізії основні теорії грошей, у тому числі кількісної теорії, був український економіст М. І. Туган-Барановський. Найбільш повно й аргументовано свої погляди з основних монетарних про-блем він виклав у праці «Паперові гроші та метал», що була опу-блікована в 1916 р. Багато уваги М. І. Туган-Барановський приділив кількісній те-орії грошей. Спочатку він піддав критиці її класичний варіант, що був викладений у працях І. Фішера. Туган-Барановський ви-знав за правильну формулу «рівняння обміну», проте вважав, що Фішер нічого нового в кількісну теорію грошей взагалі не вніс, а лише «вдало завершив роботу і дав точний і стислий вираз кіль-кісної теорії в математичній формі» . Саму кількісну теорію в її класичному варіанті Туган-Барановський оцінював негативно з таких міркувань: • її прибічники, у тому числі І. Фішер, ставлять ціни (і вар-тість грошей) у залежність тільки від одного фактора — кількості грошей, а решту факторів, навіть тих, що визначені в «рівнянні обміну», ігнорують, — хоч вони такі ж об’єктивні і правомірні, як і кількість грошей; • ігнорування «некількісних» факторів впливу на ціни зумов-люють помилковий висновок про пропорційну залежність цін від кількості грошей, хоча насправді така пропорційність не підтвер-джується ні теоретично, ні практично. Подібна критика класичної кількісної теорії зовсім не означа-ла відкидання цієї теорії як такої. Навпаки, вона підштовхнула Туган-Барановського до її вдосконалення, і він зробив істотний внесок у її розвиток. По-перше, він доводить, всупереч І. Фішеру, що на рівень цін впливає не один, а всі фактори, зазначені в «рівнянні обміну»: кі-лькість товарів, що надійшли на ринок, кількість самих грошей, швидкість їх обороту, кількість знарядь кредиту і швидкість їх обороту. Оскільки всі ці чинники високоплинні і змінюються в різних напрямах, то зміни цін і кількості грошей не можуть бути пропорційними. Цей висновок мав не тільки теоретичну значу-щість, а й практичну цінність, бо розширював фронт пошуків при дослідженні таких явищ, як інфляція, монетарна політика, ін-струменти впливу на рівень цін тощо. По-друге, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни не є таким однозначним, прямолінійним, як це визнають прибічники класичної кількісної теорії. Цей вплив може здійснюва-тися не за одним, а за трьома різними за характером напрямами: 1) через зміну суспільного попиту на товари; 2) через зміну дисконтного процента; 3) через зміну суспільного уявлення про вартість грошей (піз-ніше цей фактор дістав назву інфляційних очікувань). У першому випадку значне збільшення кількості грошей пря-мо зумовлює зростання цін через зростання доходів і попиту на товари. У другому випадку збільшення кількості грошей приво-дить до збільшення вкладів у банках, що викликає зниження об-лікового процента, розширення кредитування економіки і збіль-шення попиту на ринках. Унаслідок цього ціни зростають, але одночасно стимулюється підприємництво і розширення вироб-ництва. У третьому випадку тривале і добре помітне зростання кількості грошей викликає зниження оцінки грошей їх власника-ми, і вони почнуть їх швидше витрачати, збільшиться попит на товари і ціни теж зростуть. Ці три фактори можуть діяти одночасно, проте потужність їх впливу на ціни неоднакова. Тому і зміни цін не будуть пропорційними змінам кількості грошей. Отже, Ту-ган-Барановський не задовольнився простою констатацією зале-жності цін від кількості грошей, а розкрив досить складний меха-нізм реалізації цієї залежності. По-третє, Туган-Барановський довів, що вплив кількості грошей на ціни здійснюється диференційовано залежно від три-валості та обсягів збільшення кількості грошей. Так, короткочас-ні чи незначні зростання їх кількості можуть взагалі не мати по-мітного впливу на ціни і вартість грошей. А значне збільшення кількості грошей реалізує свій вплив на ціни протягом тривалого часу, і тому здійснюється він нерівномірно і не пропорційно що-до окремих товарів. Цим він, по суті, спростував постулат пропо-рційності, довів, що гроші не є простим посередником обміну, і підготував базу для відмови від постулату нейтральності грошей. По-четверте, Туган-Барановський розкрив механізм взаємо-залежності між загальною кількістю грошей у країні, кількістю грошей, що перебувають поза обігом у заощадженнях, і швидкіс-тю обігу грошей, довів, що чинник швидкості може впливати на ціни у напрямі, зворотному відносно дії фактора кількості, нейт-ралізуючи його дію. Усі ці ідеї Туган-Барановського створили основу для дослі-дження шляхів впливу грошей на економіку і механізму свідомо-го регулювання цього впливу. Цим він заклав основи так званої теорії регульованих грошей, яка підготувала суспільну думку до відмови від повноцінних (золотих) грошей і заміни їх неповно-цінними грошима, вартість яких буде планомірно підтримуватися державою і з якої виросла сучасна монетаристська теорія, перед-усім її кейнсіанський напрям . Розірвавши вузьке коло прямолінійних, спрощених постулатів класичної кількісної теорії грошей, Туган-Барановський істотно розвинув її стосовно до нових економічних умов. Проте свої по-гляди він назвав не кількісною, а кон’юнктурною теорією гро-шей, мабуть, щоб відмежуватися від надто спрощеного її варіанта. Сутність кон’юнктурної теорії грошей Туган-Барановського поля-гає в тому, що загальний рівень цін, а отже і вартість грошей, він пов’язує не з кількістю грошей, а з загальними умовами товарно-грошового ринку, або загальною кон’юнктурою товарного ринку. У фазі економічного піднесення загальний рівень цін зростає і вартість грошей знижується. А в фазі економічного спаду ціни знижуються і вартість грошей зростає. Ці коливання цін і вартості грошей в еконо-мічному циклі здійснюються, на думку Туган-Барановського, неза-лежно від кількості грошей, тобто під впливом негрошових чинників. Свою «кон’юнктурну теорію» грошей М. І. Туган-Барановський вибудував на критиці класичної кількісної теорії як її альтер-нативу. І тут він повністю досяг поставленої цілі: після нього вже ніхто з економістів прямолінійно не захищав її класичного варіан-та, який згодом Кейнс назвав старомодним. Більше того, «кон’юнктурна теорія» започаткувала новий — неокласичний — етап у розвитку кількісної теорії. Адже кон’юнктурний фактор зміни цін і вартості грошей Туган-Барановського — не що інше, як сукуп-ність усіх чинників, що визначені ним на базі формули «рівняння обміну» в процесі критичного розбору позиції І. Фішера. Зміна кон’юнктури ринку провокується чинниками, що діють з боку по-питу і з боку пропозиції. З боку попиту — це кількість грошей і обсяг доходів та швидкість обігу грошей, а з боку пропозиції — це обсяг виробництва, рівень витрат на виробництво і рівень цін. Отже, кількісний фактор у кон’юнктурній теорії грошей Ту-ган-Барановського присутній, і не як звичайний, рівний бага-тьом іншим, а як ключовий, оскільки зміна кількості грошей впливає тією чи іншою мірою і на всі інші чинники: на швид-кість обігу грошей, процентну ставку, інвестиції, обсяги вироб-ництва тощо. Тому кон’юнктурна теорія грошей по суті своїй була кількісною, але вже на принципово іншому рівні, коли бу-ла усвідомлена непропорційна залежність цін і вартості грошей від зміни їх кількості . І цього не міг не розуміти М. І. Туган-Барановський, через що його ставлення до кількісної теорії вза-галі було досить терпимим: «Кількісна теорія абстрактно цілком справедлива», — пише він в одному місці. В іншому місці уточ-нює своє розуміння дії кількісного фактора: «Товарні ціни ви-значаються не кількістю грошей самих по собі, а співвідношен-ням між попитом на гроші і кількістю їх в обороті» . Це був істотний крок у бік поглиблення аналізу дії кількісного фактора, а не його заперечення. І зроблено це було в межах «кон’юнктурної теорії» грошей. Уведення у сферу наукового дослідження попиту на гроші означало докорінну зміну спрямування самої кількісної теорії. Замість суто макроекономічного аналізу зв’язку «гроші—ціни» вона повернулася обличчям до мікроекономічних аспектів фор-мування попиту на гроші, який поступово став її ключовим об’єктом . Передатний механізм впливу грошей на реальну економіку на підставі «кон’юнктурної теорії» Туган-Барановського можна по-дати у такому вигляді:
де М — кількість грошей, К — кон’юнктура ринку, Р — ціни, В — виробництво. «Кембриджська версія». Одними з перших дослідників по-питу на гроші з мікроекономічних позицій були професори Кем-бриджського університету А. Маршалл, А. Пігу, Д. Робертсон, Дж. М. Кейнс (у своїх ранніх працях). Їх пояснення механізму накопичення грошей та впливу на ціни дістали назву «теорії ка-сових залишків», або «кембриджської версії». Подібно Фішеру, представники кембриджської школи відстою-вали тезу про вплив зміни маси грошей на рівень цін. Проте, на від-міну від І. Фішера, їх підхід до проблеми був не макро-, а мікроеко-номічний і стосувався насамперед попиту на гроші. Кембриджські економісти основну увагу зосередили на мотивах нагромадження грошей в окремих економічних суб’єктів. Вони намагалися дати відповідь на такі питання: чому люди зберігають гроші, від яких чинників залежить розмір попиту їх на гроші, від яких чинників за-лежить попит господарюючих суб’єктів на касові залишки та ін. Важливою відмінністю «кембриджської версії» було те, що розміри нагромадження грошей не нав’язувалися господарюю-чим суб’єктам із «залізною необхідністю» згори, з боку тих стру-ктур і чинників, які «вливали» гроші в оборот, а визначалися мо-тивами їх поведінки, їх власними рішеннями. Такими мотивами накопичення грошей вони вважали: 1) потребу в запасі засобів обігу і платежу для здійснення по-точних платежів (трансакційний мотив); 2) потребу в резерві грошей для покриття непередбачуваних потреб (мотив обачності). У цьому полягав важливий внесок кемб-риджської школи в монетаристську теорію взагалі: • у сферу конкретно-прикладного аналізу були включені гро-ші не тільки як засоби обігу і платежу, а й як засіб нагромаджен-ня вартості; • у поняття кількості грошей стали включатися всі наявні гроші — як ті, що обслуговують потреби обігу, так і ті, що на-громаджуються; • для кожної частини наявної маси грошей запропонована об’єктивна основа формування — відповідні мотиви економічних суб’єктів щодо створення запасів грошей; • об’єктивна потреба в грошах була розширена за межі потреб обігу і стала включати потребу в грошах для цілей нагромадження; • було розширено також поняття швидкості обігу грошей за рахунок визнання такими, що обертаються, і грошових нагрома-джень, тільки з дуже малою швидкістю. Нові підходи до вирішення проблем грошової теорії дали мо-жливість сформулювати новий монетарний показник — коефіці-єнт, що характеризує частину сукупного доходу, яку економічні суб’єкти бажають тримати у грошовій (ліквідній) формі. За своїм змістом цей показник є протилежним показнику швидкості гро-шей і визначається як . Він відомий також як «коефіцієнт Маршалла», що характеризує рівень монетизації ВВП. Залежність накопичення грошей в економічних суб’єктів (по-питу на гроші) від обсягу виробленого продукту та рівня розвит-ку їх мотивів до формування касових залишків була виражена формулою, що дістала назву «кембриджського рівняння»: , де Md — попит на гроші (касові залишки); k — коефіцієнт, що виражає частину річного доходу, яку суб’єкти зберігають у ліквідній формі (коефіцієнт Маршалла); P — середній рівень цін; Y — обсяг виробництва у натуральному виразі. За зовнішніми ознаками формула «кембриджського рівняння» нагадує формулу «рівняння обміну» І. Фішера. Адже якщо кое-фіцієнт k замінити на і перенести показник V у ліву частину рівняння, то ці формули виявляються подібними. Проте по суті вони істотно різняться, бо у них різні показники М: у першій фо-рмулі (І. Фішера) — це кількість грошей, що фактично обслуго-вує потреби товарного обігу, а в другій — це величина всього попиту на гроші як касові залишки. Кількісно не збігаються і по-казник k і цих формул, оскільки коефіцієнт k в «кембриджсь-кому рівнянні» визначається по всьому запасу грошей, а показ-ник у формулі «рівняння обміну» — по запасу грошей, що обслуговує потреби обігу (трансакційному запасу). Тому залежність цін від кількості грошей у «кембриджському рівнянні» ускладне-на значно більше, ніж у «рівнянні обміну», а отже, «кембриджсь-ка версія» віддалена від класичної кількісної теорії грошей знач-но далі, ніж «трансакційна» версія І. Фішера. Її автори справді вийшли за вузькі межі класичних постулатів кількісної теорії і відкрили шлях до наукового дослідження об’єктивних процесів що формують попит на гроші.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «НЕОКЛАСИЧНИЙ ВАРІАНТ КІЛЬКІСНОЇ ТЕОРІЇ ГРОШЕЙ» з дисципліни «Гроші та кредит»
