З ініціативи й заходами чеських науковців Павла Шафарика, Иосифа Єлачіча, Франтішка Палацького та інших чехи скликали до Праги 2 червня 1848 р. з'їзд представників слов'янських народів Австрійської імперії, відомий під назвою — перший Слов'янський Конгрес. Головна Руська Рада вислала на цей Конгрес своє представництво у складі: адвоката Івана Борисикевича, студента-випускника теології Олекси Заклинського, крилошанина Григорія Гинилевича (голова), Адольфа Добрянського із Закарпаття, що був членом Головної Руської Ради. Але вслід за ними приїхали ще одні "русини" з Руского Собору, на чолі з князем Сапігою, щоб репрезентувати український народ Галичини. Це спричинило замішання, бо президія Конгресу не знала, яку делегацію визнати представником українського народу галицької землі. Остаточно справу розв'язано позитивно й представники Головної Руської Ради взяли активну участь разом з представниками Руского Собору. Конгрес відкрив чеський історик Франтішск Палацький і виклав мсту та програму Конгресу, який поділявся на три секції. Першу з них, "Галицько-руську", у складі 63 делегатів, творили поляки й українці. На цій секції виникло питання поділу Галичини, яке залишено до вирішення галицькому соймові. Хоча перевага була на боці поляків, під впливом обставин вони мусіли згодитися на рівноправність української мови у школах й урядах, на окремі гімназії для поляків й українців, у ліцеях й університетах виклади мали відбуватися в обох мовах, а в соймі і діловодстві українська мова мала бути зрівняна у правах з польською, й обидва народи мали мати свої окремі гвардії. Це була перша польсько-українська справедлива угода, яку підписано 7 червня 1848 р. Однак польські делегати обурилися й звинувачували кн. Сапігу у зраді польських інтересів. Конгрес не закінчив своєї праці, бо 11 червня дійшло до кривавого бою між австрійським військом і чеською гвардією. Унаслідок того командуючий австрійськими частинами князь Альфред Віндішгрец розігнав Конгрес бомбардуванням Праги, і з тої угоди нічого не вийшло. На Слов'янському Конгресі український народ устами своїх представників заявив перед цілим слов'янським світом, що він ще живе, і поставив перед ним свої соборно-національні домагання та увійшов як партнер до сім'ї слов'янських народів. Конгрес був важливий ще й тим, що показав розбіжності між самими слов'янськими народами, які до того часу прикривалися слов'янською романтикою1.
У жовтні 1848 p., незважаючи на заборону віце-президента намісництва, графа Агенора Голуховського, Головна Руська Рада скликала у Львові "З'їзд руських учених", яким провадив заступник Голови головної Руської Ради, Іван Борисикевич (1815—1892). З'їзд відбувся в будинках греко-католицької духовної семінарії, при участі 119 представників тодішньої галицької інтелігенції. На цьому з'їзді головну доповідь "Розвідка про південно-руську мову та її діалекти" прочитав Яків Головацький. Він доводив самостійність української мови та її окремішність від польської та російської. На з'їзді порушено й обговорено теж український правопис. Після обговорення тієї теми з'їзд прийняв етимологічний правопис за зразком Михайла Максимовича в його "Малоросійських піснях" з деякими незначними змінами. Того правопису уживано в галицьких школах та офіціальних публікаціях аж до 1892 p., коли на його місце введено фонетичний правопис1. На з'їзді вирішено заснувати у Львові наукове товариство "Руська Матиця" за зразком подібного товариства "Чеська Матиця". Цей з'їзд був явною маніфестацією галицьких українців, що вони бажають на національній основі розвивати свою народність, мову й літературу2. У вересні в Угорщині владу захопили повстанці на чолі з Кошу-том. Цісар Фердинанд намагався побороти їх військовою силою. Цей акт викликав обурення не тільки в Угорщині, але й у Відні, де революційні сили, які симпатизували мадярам, підняли повстання й захопили Відень. З кінцем жовтня генерал Віндішгрец ліквідував віденське повстання й до влади повернулись реакційні сили. Те саме намагалися поляки зробити у Львові, де 1 листопада 1848 р. озброєна польська гвардія вийшла "на барикади", але австрійські війська скоро той бунт ліквідували. Тимчасом реакційні кола, які вважали цісаря Фердинанда занадто ліберальним, 2 грудня 1848 р. заставили його відректися від влади. На австрійський трон прийшов 18-літній архі-князь Франц-Йосиф. Ця зміна задовольнила австрійські консервативні кола, але мадяри скликали свій парламент у Дебречині і 13 квітня 1849 р. проголосили Угорську республіку й обрали свого першого президента Ласла Кошута. Мадярська революція лякала не тільки австрійський уряд, але й російського царя Миколу І, який запропонував Австрії свою допомогу. У половині червня 1849 р. московські війська, пройшовши через Галичину, ввійшли на територію Угорщини. Головні сили мадярського війська 1 серпня 1849 р. піддалися москалям, а рештки були розгромлені 13 серпня у битві під містом Вілагош. Кошут разом з бл. 4000 військом врятувався втечею до Туреччини3. За активну
1 Шандор В. У 125-ліття Слов'янського з'їзду в Празі // Свобода.—1974.— Ч. 16.— 25 січня.
1 Баран С. Вказ. праця.— С.20 2 ЛевицькийК. Вказ. праця.— С. 44. 3 Seton-Watson Н. The Russian Empire, 1801-1917.-Oxford, 1967.—P. 315.
172
173
участь у революції австрійці повісили тоді десять мадярських генералів, а чотирьох розстріляли. Щоб привітати нового цісаря, від Головної Руської Ради до Відня виїхала делегація (21 особа) на чолі з єпископом Яхимовичем, яка бажала при тій нагоді пригадати йому про лояльність українського населення Галичини до Австрії та про вимогу розділити край на польську й українську області1. Пізніше прохання Головної Руської Ради скріпило 200 000 підписів жителів Галичини2. Головна Руська Рада також зорганізувала по деяких містах свою національну гвардію. Оскільки в Угорщині вибухло повстання проти панування Габсбургов, щоб воно не поширилося на Галичину, у березні 1849 р. Головна Руська Рада створила на добровільній базі Руський Батальйон Гірських Стрільців для охорони карпатських переходів на Угорщину. Тоді на її заклик зголосилося 3460 добровольців, але прийнято лишень 1410 чол. З них створено батальйон на шість сотень. Стрічку до прапора Руських Гірських Стрільців вишила мати молодого цісаря Франца Иосифа, княгиня Софіяі Для інформації загалу українського населення про діяльність уряду засновано у Львові урядовий часопис "Галичо-руський вістник", який виходив тричі на тиждень. Редактором запрошено найздібнішого українського письменника Миколу Устияновича. У 1850 р. видання перенесено до Відня, з того часу змінено і назву на "Вістник для Русинів Австрійської Держави", редактором його став Іван Головацький. Заходи Головної Руської Ради — об'єднати усі заселені українцями землі в межах Австрійської імперії, про що широко дебатували на засіданні Ради 16 лютого 1849 р., не увінчалися успіхом. У березні 1849 р. румунська аристократія при активній допомозі буковинського митрополита Євгена Гакмана домоглася у Відні виділення Буковини від Галичини в окремий коронний край. З другого боку, мадяри не допустили до відокремлення Закарпаття, яке було під їхнім пануванням. Залишилася ще актуальною вимога Головної Руської Ради поділу Галичини на східню — українську зі столицею у Львові, та західню — польську зі столицею у Кракові. Щоб не допустити до поділу, деякі аристократи-поляки стали покликатися на своє українське походження, заявляючи, що вони як русини зовсім не бажають поділу Галичини. Інші знову заявляли, що русинів у Галичині зовсім не було і їх винайшов граф Франц-Серафим Стадіон. Події 1848—1849 pp. дали можливість галицьким та буковинським русинам-українцям зблизитися із закарпатськими українцями, а та-
кож із наддніпрянцями, якщо не особисто, то через літературу. В Галичині почали організуватися театри, в яких виставляли переважно твори східноукраїнських драматургів: ї. Котляревського, С. Пи-саревського, Г. Квітки-Основ'яненка та інших. "На загал розмах до правдивого, широкого і всестороннього національного життя,— як твердив Іван Франко,— в тому часі був дуже добрий і пізніші покоління нав'язували власне до того, що розпочато або бодай задумано в 1848 році"1. У той час, коли Головна Руська Рада пробувала осягнути соборність усіх українських земель під Австрією, багато далі посунувся у своїх міркуваннях скромний сільський священик, Василь Подолинський на Лемківщині. Він ще під час своїх університетських студій живо цікавився національною проблематикою, зокрема національним відродженням слов'ян. Спостерігаючи польські інтриги та нещирість австрійського уряду відносно українців, прийшов до радикальних висновків щодо розв'язки українського питання. Він написав 1848 р. розвідку польсько:.) мовою "Голос пересторога", в якій розглядає чотири визначальні концепції долі галицьких українців, а саме: польську, австрійську, галицьку чи московську. Польську концепцію, тобто злуку Галичини з Польщею, автор відкидає на тій основі, що Польща понад 500 літ нещадно гнобила й винародовлювала українців і записалася темними кольорами в пам'яті і свідомості українського народу. І він не вірив, що вона поступала б інакше в майбутньому. Іншими словами, злука Галичини з Польщею рівнозначна національній загладі українського народу. Австрійське панування в Галичині теж нічого доброго не віщує, бо австрійські німці українцям чужі й далекі й вони не розуміють змагань українського народу. Вони також робитимуть заходи, щоб українців германізувати. Окрема галицька концепція нереальна, бо галицька нація не зуміла б вдержатися, вона підпала б під вплив поляків або москалів. Росія теж гнобила і гнобить Україну не менше від Польщі. Обговоривши чотири перші концепції, Подолинський уважав, що єдино можливою і корисною для українського народу є п'ята концепція: соборна, незалежна й суверенна українська держава, до якої мала б ввійти Галичина, бо вона лише в той спосіб може врятуватися перед національною загибеллю2. Варто підкреслити, що ідея греко-католицького сільського священика на Лемківщині виникла приблизно у той же час, що й ідеї Кирило-Методіївського Братства в Києві, але ідеологічна різ-
1 Холмський І. Вказ. праця-— С. 342. 2 Лозинськчй М. Утворення коронного краю в Австрії. — (б. м., 1915). — С. 19; Демковігч-Добрянськігй М. Вказ. праця.— С. 34. 174
1 Франко І. Вказ. праця,— С 122. 2 ЦЦЇАЛ, ф. 180, он. 1, спр. 8, арк. 3-4.
175
ниця між ними дуже велика, Подолинський не вірить уже в будь-яку "всеслов'янську федерацію" і тому свою працю затитулував "Голос перестороги", бо як доводить історія, що федерації, в яких усі складові частини були б рівноправні на довшу мету, не існують. Отже, В. Подолинський був першим свідомим українським соборником-державником. Свого рукопису Подолинський опублікувати не міг з огляду на його протиавстрійський зміст і він пролежав в архіві більше трьох чвертей століття. Тому ідеї його не були знані широкому загалу. Друком він з'явився щойно по першій Світовій війні, коли його віднайшов видатний літературознавець Василь Щурат й опублікував на сторінках галицького щоденника "Діло"1. У 1849 р. намісником Галичини був призначений граф Агенор Голуховський, який через наступних десять років намагався усунути все, що стояло на перешкоді, чи загрожувало польському пануванні в Галичині. Тому що Батальйон Руських Гірських Стрільців міг бути зав'язком нової української галицької збройної сили, про що зрештою мріяла Головна Руська Рада, його відкликано із постою на Закарпатті й розв'язано в січні 1850 p., а стрільців-добровольців силою переведено до регулярної австрійської армії. У 1850 р. у Львові засновано ще дві інституції для ведення культурно-освітньої праці: "Народний Дім" і "Галицько-Руську Матицю", організацію вчених, яка мала видавати книжки для народного вжитку. Але Весна Народів в Австрії швидко минула, бо за володарювання Франца-Иосифа до влади прийшли консерватори й конституційні права були анульовані, в імперії наступила реакція і поворот до абсолютистичного режиму.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Слов'янський з'їзд у Празі» з дисципліни «Нарис історії України»
