Процес формування й консолідації української нації на етнічній основі, що почався за часів Київської Русі, рельєфно виявився в період Визвольної війни, значно прискорився в середині XIX ст. внаслідок буржуазно-демократичних реформ, які відбувалися в Російській і Австро-Угорській імперіях. В об'єктивному процесі формування нації брав участь увесь український етнос на всій території його багатовікового проживання, але центром консолідації української нації стала Наддніпрянська Україна. Становлення української нації супроводжувалося зростанням чисельності українців, розвитком української культури, насамперед української мови, збільшенням питомої ваги національної інтелігенції, консолідацією економічних зв'язків між окремими регіонами України, підвищенням національної самосвідомості народу. У XIX ст. нерозв'язаною залишалася проблема національного возз'єднання українського народу; панівні кола Росії й Австро-Угорщини проводили політику денаціоналізації. Національне гноблення поєднувалося з політичним і соціально-економічним. У 1863 р. царський міністр Валуев публічно проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає й бути не може», і видав циркуляр, згідно з яким суворо заборонялося друкування українською мовою як книг «духовного змісту, так і навчальних посібників». Ще реакційнішим був Ємський акт Олександра II, згідно з яким заборонялося ввозити з-за кордону книги українською мовою, друкувати оригінальні твори, наприклад, тексти до музики, влаштовувати сценічні вистави та публічні читання україн-ською мовою. 164
Модуль 2. Нова історія України Усі ці вищевказані чинники зумовили виникнення і розвили національного руху в Україні. Осередками цього руху в 60-ті pp. стають громади — само- діяльні, напівлегальні суспільно-політичні організації ліберально-демократичної інтелігенції. Перша виникла у Києві в 1859 р. До неї входили переважно студенти Київського університету, які стали потім відомими громадськими діячами й науковцями: В. Б. Антонович, М. П. Драгоманов, П. П. Чубинський, f. P. Рильський та інші. Пізніше громади виникли в Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі. Вони не були достатньо організаційно оформленими, не мали програм чи статутів. До них входили представшіки різних течій: консервативної, ліберальної, демократичної. Вони були також багатонаціональними за складом (хоча переважали українці) й різноманітними за соціальним станом. Головним своїм завданням вони вважали просвітництво і впровадження культури. За те, що члени громад виступали на захист селян і розвиток освіти на селі, шляхтичі прозвали їх *хлопоманами», а самі вони називали себе українофілами. їх ідеологом був В. Антонович, який виступав за ліквідацію царизму, кріпацтва, встановлення демократичної республіки на основі добровільного союзу росіян, українців, поляків. У Петербурзі члени громади гуртувалися навколо журналу «Основа» (М. /. Костомаров, П. О. Куліш). У ньому публікувалися наукові праці з історії України, етнографічні матеріали, твори Т. Г. Шевченка, Марка Вовчка, Л. І. Глібова. У зв'язку з наступом політичної реакції громади й журнал «Основа* в 1862-1863 pp. припинили своє існування. На розвиток українського національного руху значно вплинули ідеї й діяльність М. Драгоманова (1841-1895). Концепція М. Драгоманова базувалася на двох принципах: «громадівсько-му соціалізмі» (загальна демократизація, знищення експлуатації, об'єднання трудівників у низові товариства — «громади») і «громадському федералізмі» (всеслав'янське об'єднання національних територій, союзів громад). Це передбачало програму федералізації Російської й Австро-Угорської імперій, що забезпечило б українським землям автономні права.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Формування нації та національне питання» з дисципліни «Історія України»
