Потрібно зазначити, що поняття «депривація» в науковій літературі трактують по-різному. Д. Хебб розкриває її як специфічний стан, пов’язаний з біологічно повноцінним, але психічно недостатнім середовищем. Й. Боулбі у своїй монографії «Материнська турбота та психічне здоров’я» підкреслював, що депривація – це ситуація, за якої суб’єкт страждає від недостатності емоційних зв’язків, що зумовлює низку порушень психічного здоров’я різних ступенів стійкості. Р. Шпіц та У. Голдфарб підкреслювали здебільшого тяжкі наслідки довготривалої повної депривації, її драматичний перебіг, стійкість і глибоке втручання в структуру особистості, що зумовлює схильність до правопорушень або навіть психозу. Й. Лагмйеєр, З. Матейчек зазначають: «Депривація – це психічний стан, коли суб’єкт не має змоги задовольняти деякі свої основні (життєві) психічні потреби достатньою мірою впродовж тривалого часу». Тобто йдеться про втрату чогось такого, що необхідно індивіду для задоволення певних важливих потреб. Це призводить до різних моральних і психологічних відхилень у поведінці та діяльності. У науці проблема соціальної депривації залишається недостатньо вивченою. Однак у її дослідженні можна виокремити чотири періоди: • «Емпіричний» – починається приблизно з другої половини ХIХ ст. і триває до 30-х років ХХ ст. У цей час фактично тільки накопичують факти, без чіткого їхнього аналізу й систематизації. • «Мобілізуючий» – 30-ті та 40-ві роки ХХ ст. Його початковою віхою стали праці так званої віденської школи: Т. Мюллер зі своїми співробітниками систематично вивчала психічний розвиток дітей у різних несприятливих умовах життя. Г. Гетер розглядає питання депривації ширше. Вона вела спостереження за дітьми, які проживали в поганих соціальних і економічних умовах, росли без сім’ї або були під опікою родичів та інших людей, а також виховувалися в дитячих закладах. • «Критичний», який припадає приблизно на 50-ті роки ХХ ст. Суть його, на відміну від другого, у тому, що було з’ясовано існування низки ситуацій, у яких виникала депривація. Вивчати депривацію почали в умовах сім’ї. Кульмінацією цього періоду була публікація Всесвітньої організації охорони здоров’я в Женеві в 1962 році під назвою «Відсутність материнської турботи». У ній розглянуто в різних аспектах результати досліджень депривації, проаналізовано класичні концепції з позиції методології дослідження. Депривація вийшла за вузькі межі, її стали розглядати з погляду сфер суспільного життя. Було зроблено висновок про негативний вплив технократизації суспільства на соціальну поведінку молоді, збільшення кількості соціальних відхилень. • «Експериментально-теоретичний», який почався в 60-ті роки. Від попередніх відрізняється глишим вивченням взаємодії між організмом і соціальним середовищем в умовах депривації. Розпочали інтенсивно вивчати невеликі групи в соціальних ситуаціях, за якими спостерігали і які контролювали. Зроблено висновок, що соціальне середовище впливає на організм не безпосередньо, а заломлюється крізь закономірності його розвитку. Психічна депривація – це психічний стан, який виникає в результаті життєвих ситуацій, коли суб’єктові не надано можливості для задоволення деяких його основних (життєвих) психічних потреб упродовж тривалого часу. У психології існує кілька теорій психічної депривації. Під поняттям «психічна депривація» розуміють різні несприятливі впливи, які трапляються в життєвих ситуаціях. Вияви психічної депривації можуть охоплювати широкий діапазон змін особистості – від легких, що зовсім не виходять за межі нормальної емоційної картини, до дуже грубих уражень розвитку інтелекту й характеру. Психічна депривація може виявляти певну картину невропатичних ознак, а іноді – виражені соматичні особливості. Різні форми психічної депривації в житті трапляються одночасно. Ізольовано виявити їх можна лише експериментально. Найчастіше виокремлюють такі форми психічної депривації: • депривація стимульна (сенсорна): знижена кількість сенсорних стимулів або їхня обмежена мінливість; • депривація значень (когнітивна): занадто мінлива хаотична структура зовнішнього світу без чіткого упорядкування і змісту, що не дає змоги розуміти, передбачати і регулювати інформацію, яка надходить ззовні (І. Лангмейер, З. Майєчек); • депривація емоційного ставлення (емоційна): недостатня можливість для встановлення інтимного емоційного ставлення до якої-небудь особи, або розвинення подібного емоційного зв’язку, якщо такий вже було створено; • депривація ідентичності (соціальна): обмежена можливість для засвоєння самостійної соціальної ролі. Вияв депривації, її види і наслідки. Депривація – це тимчасова або постійна, повна або часткова, штучна або зумовлена життєдіяльністю ізоляція людини від взаємодії її внутрішнього психічного із зовнішнім психічним. Депривація – це процес і результат. За змістом, на наш погляд, депривацію можна поділити на: • сенсорну; • емоційну; • психомоторну; • духовну; • соціальну; • пізнавальну; • психокультурну. За тривалістю депривація буває: • короткотривалою (робота водолаза кілька годин на дні моря, відпочинок на безлюдному острові, хвороба тощо); • затяжною (наприклад, перебування космонавтів на навколоземній орбіті); • довготривалою (відсутність фізичного навантаження упродовж років, зречення світського життя шляхом самоізоляції в монастирі, членство в культових організаціях (сектах) тощо). Будь-яка депривація має різні рівні розвитку: високий, середній, низький. Високий рівень депривації наявний, коли ізоляція людини досягла повної замкнутості, тобто цілковито відсутня взаємодія її внутрішнього психічного із зовнішнім психічним відповідного характеру; середній – коли взаємодія людини із зовнішнім психічним відповідного характеру здійснюється або рідко, час до часу та в малому обсязі; низький – коли взаємодія із зовнішнім психічним відповідного характеру здійснюється систематично, хоча й не в повному обсязі та не активно.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Поняття депривації» з дисципліни «Психологія особистості»
