Взимку 1919 р. на переважній частині України було встановлено радянську впаду. 14 січня згідно з декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду республіка одержала назву "Українська Соціалістична Радянська Республіка". Програма політичних і соціально-економічних перетворень знайшла відображення в урядовій декларації від 25 січня. Головне завдання полягало в "доведенні соціалістичної революції до кінця". Передбачалося також, визволити трудящі з під гніту експлуатації шляхом націоналізації промисловості, вироблення всеохоплюючого законодавства з питань охорони праці, страхування й пенсійного забезпечення. Проголошувалася ліквідація поміщицького, куркульського й монастирського землеволодіння. Робилися певні кроки у реорганізації шкільної та позашкільної освіти, створенні єдиної трудової школи. 29 січня зазнав реорганізації й уряд. Існуючі до цього відділи були перетворені в народні комісаріати, завідуючі стали наркомами. Очолив уряд у складі 17 чоловік болгарин Християн Раковськнй. Важливу роль у зміцненні радянської влади в Україні відіграв ІІІ-Й Всеукраїнський з'їзд рад. що працював у Харкові 7—10 березня 1919 p. Його делегати (близько 2 тне. чоловік) заслухали й обговорили звіт уряду, а також військове земельне та продовольче питання. Прийняли першу конституцію УСРР. Центральними органами радянської влади стали:
Всеукраїнський з’їзд рад Всеукраїнський Центральний виконавчий комітет рад (до нього увійшли 89 комуністів і 10 українських есерів, очолив—Т. Петровський), Рада народних комісарів (уряд, головою якого було знову-обрано X. Раковського, він же і нарком закордонних справ). В основу діяльності Раднаркому було покладено воєнно-комуністичні заходи, запозичені з практики Радянської Роси: прискорення темпів націоналізації промисловості; згортання товарно-грошових відносин; заміна товарного ринку як універсального регулятора економіки усілякими розкладами (наприклад продовольчими); прагнення перейти (в сільському господарстві) від одноосібного до усуспільненого виробництва шляхом створення радгоспів, комун, артілей; запровадження у політичній сфері диктатури пролетаріату, як "обов'язкової умови перехідного періоду від буржуазної формації до комуністичної. У вирішенні внутрішніх проблем широкого використання набули органи Всеукраїнської надзвичайної комісії (ВУЧК). які розпочали боротьбу з "класовими ворогами". Ці та інші подібні заходи ще більше посилили дестабілізацію в країні. Вже у березні-квітні розпочалися, а згодом набули широких масштабів виступи селян під гаслами "Геть комуну!", "За Радянську владу без комуністів!" (Квітень 93 виступи, липень— 207). З'явилися десятки озброєних загонів (чисельністю від десятків до кількох тисяч чоловік) на чолі з "батьками", отаманами тощо (Зелений, Струк, Ангел, Соколовський та ін.). Проти більшовиків розпочали також боротьбу військові підрозділи М. Григор'єва й Н. Махна, які перед цим Знаходилися на їхньому боці. У червні на територію України вторглися полчища генерала А. Денікіна й до липня захопили велику частину Лівобережжя. Здобувши Полтаву й Кременчук, вони розпочали наступ на Київ, куди з заходу в цей час просувалися 50-тисячна Українська галицька армія (УГА) і 35-тисячнс петлюрівське військо. Більшовики, нездатні чинити опір, за наказом Леніна розформували в середині серпня другий український радянський уряд. Більшість його членів повернулися до Москви. ЗО серпня 1919 р. до Києва увійшли петлюрівські війська, а наступного дня — денікінці. Білогвардійський окупаційний режим тривав в Україні з літа до осені 1919 р. Запеклий поборник "єдиної і неділимої Росії". А. Денікін жорстоко придушував не лише національно-визвольний рух, в й будь-які вияви українського національного життя. У жовтні 1919 р. більшовицькі війська, поповнившись свіжими силами, розгромили під Кремами три добірні дивізії Добровольчої армії і 16 грудня оволоділи Києвом, а до середини лютого 1920 р. витіснили денікінців з України. ЦК КП(б)У дуже хотів, щоб цього разу український народ сприйняв прихід Червоної армії як визвольний похід, а-не як чергову окупацію. Аби надати третьому українському радянському урядові, сформованому 21 грудня 1919 p.. національного забарвлення, на кілька високих посад у ньому було призначено українських комуністів. Основною своєю метою КП(б)У проголошувала "захист незалежності й неподільності" УСРР. VIII Всеросійська партконференція прийняла резолюцію "Про радянську владу на Україні" в першому пункті якої зазначалося: "РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР". Прагнучи заспокоїти селянство, більшовики припинили колективізацію, яка в Україні зустрічала значно більший опір, аніж у Росії. Завдяки новій політиці більшовики домоглися того, що опір українського населення не набув такого розмаху, як під час двох попередніх спроб встановлення радянської влади. І все ж значна кількість заможного селянства продовжувала партизанську війну. В Україні діяли понад 100 повстанських загонів, загальна чисельність яких перевищувала 40 тис. чоловік. На півдні "батько Махно" протримався аж до серпня 1921 року.
№23 Розвиток капіталістичної системи у 20 - ті роки.
20-ті роки були складними й суперечливими не лише для країн Східної Європи, я й усього світу. По-перше, після хаосу і розрухи, породжених Першою світовою війною і революційними рухами, країни світу в 1924 р. вступають у період стабілізації, який характеризувався спадом революційного руху, піднесенням капіталістичної економіки, послабленням зовнішньополітичних протиріч, їх стабілізацією на основі Версальсько-Вашингтонської системи, низки інших міжнародних договорів тощо. По-друге, після динамічного періоду соціально-економічного розвитку країн світу настає період економічної кризи (1929—1933), спричиненої надмонополізацією, і перед ними постає проблема пошуку дієвих заходів виходу з кризи. Це зумовило появу "нового курсу" американського президента Ф. Рузвельта як однієї з моделей державного регулювання економіки. У 1924 р. було ліквідовано політичну кризу, пов'язану з питанням про німецькі репарації. Німеччина звільнялася від значної частини к і отримала великі американські та англійські кредити для відновлення свого економічного потенціалу. Локарнськими угодами (жовтень 1925 р.) гарантувалася непорушність кордонів між Францією і Німеччиною, Бельгією і Німеччиною, встановлених Версальським договором. Того ж року Німеччину прийняли до Ліги Націй, що означало кінець її міжнародної ізоляції. Поліпшило міжнародну ситуацію також визнання СРСР багатьма країнами carry. У провідних капіталістичних країнах відбулася структурна перебудова економіки. Головну роль стали відігравати галузі масового виробництва — автомобільна, електротехнічна, хімічна. Широко впроваджувалися елементи раціоналізації виробництва й механізація, стандартизація, конвеєрні лінії. Першим застосував конвеєрну систему автомобільний магнат Генрі Форд, налагодивши масовий випуск автомобілів, які стали доступними широким верствам населення США. Високі темпи промислового розвитку Франції пояснювалися значними репараціями з Німеччини (до 9 мли. марок золотом), використанням саарського вугілля й лотаринзької руди, дешевої робочої сили в колоніях. Англії не вдалося досягти своєї колишньої могутності. За допомогою США Й Англії швидкими темпами нарощувала свою економічну могутність Німеччина, яка в 1927 р. за найважливішими показниками випередила Францію і АНГЛІЮ. Країни Центральної та Південно-східної Європи розвивалися повільніше, ніж країни Західної Європи. Зросла роль монополістичного капіталу, гігантських монополій. Так, у США значна частка фінансів зосереджувалася в руках фінансових груп Моргана, Рокфеллера, Дюпона, Меллона та ін. У Німеччині декілька банків контролювали-понад 60% всього банківського капіталу, хімічний концерн "1г Фар-бсніндустрі" зосередив майже 100% виробництва бензину, "Стальний трест" — понад 40% виробництва заліза, сталі, чавуну. У Франції 75% автомобілів вироблялося на фірмах Рено, Пежо і Сітроен, у військовій промисловості панували концерни Шнейдера і -Гочкіса. Англія і Франція отримували значні прибутки від експлуатації колоній І вивезення капіталу. Та економічна стабілізація виявилася неміцною. Наприкінці 20-х років збільшився розрив між масовим виробництвом товарів і низькою платоспроможністю населення. Назрівала криза збуту товарів, що накопичувалися на складах. Конкуренція й анархія виробництва, низька купівельна спроможність населення неминуче вели капіталістичну систему господарства до кризи надвиробництва. 24 жовтня 1929 р. на Нью-Йоркській фондовій біржі почалася паніка, | оскільки більшість акціонерів і тримачів акцій вирішила u продати. Це стала початком світової економічної кризи.
№24 Світова економічна криза 1929 - 1933 років та її вплив на соціально-політичні процеси в світі.
Початком світової економічної кризи 1929—1933 pp. вважають паніку на Нью-Йоркській біржі цінних паперів 24 жовтня 1929 p., спричинену різким зниженням цін на акті багатьох підприємств на мільярди доларів. Однак крах ринку цінних паперів був лише зовнішнім виявом внутрішніх процесів розвитку економіки капіталістичних держав у 20-х роках. Криза надзвичайно гостро визначила конфлікт між виробництвом і споживанням, тобто ситуацію, коли запропоновані на ринку вироблені товари перевищують попит на них. Це так звані кризи надвиробництва- Вихід з них — зниження цін на товари, зменшення обсягів виробництва, припинення капіталовкладень у розширення виробництва, зменшення витрат на виробництво товарів внаслідок скорочення робочих місць тощо. Світова економічна криза 1929—1933 pp. мала свої особливості. З одного боку, економіка капіталістичних країн наближалася до кризи класичним шляхом. Контролюючи майже всі галузі виробництва, монополістичні об'єднання утримували високу ціну на вироблену продукцію за ЇЇ низької собівартості, намагаючись одержати надвисокі прибутки. Однак внаслідок розорення дрібних підприємців, зростання безробіття та інших чинників різко знизилась платоспроможність населення. З іншого боку, паралельно з цими процесам розвивалася структурна криза. Нова техніка і технології 20-х років могли забезпечити масове виробництво, але промислові підприємства не спроможні були вийти на цей рівень без створення відповідних умов для масового попиту — масовому виробництву потрібен був масовий покупець. Ще однією особливістю цієї кризи був її затяжний характер, що свідчило про неможливість виключно ринковими засобами вийти з кризи. Саме тому знову постала проблема державного регулювання ринкових процесів. Криза охопила всі країни світу, та найбільше США і Німеччину. Загальне скорочення виробництва у світі становило 38%. Особливо різко криза проявилася у важкій промисловості. За 4 роки кризи виплавка сталі у США скоротилася більш як у чотири рази. Катастрофічне зростало безробіття. На кінець 1932 р. у США налічувалося майже 17 млн. безробітних, у Німеччині — 9 млн. Реальна заробітна плата зменшилася на 35—40%. Криза охопила фінансово-кредитну систему країн, спричинила банкрутство багатьох банків, втрату заощаджень мільйонів громадян.
№27 Відхід Сталінського керівництва від принципів непу. Створення адміністративно-командної системи в СРСР.
Хоча нова економічна політика мала певні успіхи в усіх сферах народного господарства країни, навіть за збереження централізованого управління економікою, лідери Комуністичної партії розглядали її як тимчасову поступку капіталізму. Достатньо було незначних збоїв ринкового механізму (обмеженого і контрольованого), щоб партія знову повернулася до методів управління економікою і державою часів "політики воєнного комунізму". Сталін запропонував модель економічного розвитку країни, що базувалася на утопічному, але зрозумілому широким • масам гаслі про необхідність у найкоротші строки наздогнати й перегнати капіталістичні країни через згортання ринкових відносин, прискорену індустріалізацію й колективізацію с/г.
Початком кінця непу стала хлібозаготівельна криза (1927— 1928). Із загостренням міжнародної обстановки (напади на радянські посольства в Пекіні, Лондоні, розірвання дипломатичних відносин з Англією) в країні поширилися чутки про нову війну, і населення почало скуповувати продовольчі та основні промислові товари. Нестача промислових товарів для обміну з селянами і неврожаї в окремих районах призвели до зменшення поставок зерна. Намічений на кінець 1927 р. план хлібозаготівель не був виконаний — державі вдалося закупити вдвічі менше зерна, ніж передбачалося. Це загострило проблему постачання промислових центрів та армії. Не було чого й експортувати, бо СРСР вивозив за кордон переважно зерно. Відповідно зменшилися валютні надходження, на які закуповували техніку та обладнання для індустріалізації. Криза була спричинена насамперед диспропорціями між цінами на промислову й сільськогосподарську продукцію. Через низькі закупівельні ціни селяни не продавали весь хліб на ринку. За цих умов державі було достатньо дотувати сільськогосподарських виробників, і "ножиці" цін швидко зникли 6. Натомість Сталін заявив, що у кризі винні "куркулі", і в січні 1928 р. політбюро ЦК ВКЛ(б) вирішило вдатися до реквізиції зерна в селян. Кризу вдалось подолати (з січня по березень 1928 р. такими методами було зібрано понад 4 млн. т зерна), але дорогою ціною. Селяни у відповідь на реквізиційні методи зменшили посівні площі (по Союзу на 3%), а заможніші почали дробити свої наділи, спродувати майно, намагаючись вийти з категорії "куркулів", яка зазнавала все більшого тиску держави. Восени 1928 р. почався масовий забій худоби, внаслідок чого наприкінці року в містах ввели хлібні картки, які, однак, не були достатньо забезпечені наявними хлібними ресурсами. Дефіцит продовольства і споживчих товарів стяв загальним після закриття владою в містах приватних крамниць, майстерень, що класифікувалися як "капіталістичні підприємства". Більшість керівників партії причиною кризи вважала індивідуальні господарства, насамперед заможні. 3 лютого 1929 р. влади знову вдається до надзвичайних заходів. Повторне вилучення адміністративними методами продовольчих ресурсів підірвало ринкові стимули до праці. До того ж в окремих районах місцеві керівники почали кампанію "розкуркулення", інспіруючи це як вияв волі самих селянських громад. Постійно збільшувалися норми хлібоздачі, за невиконання яких накладалися великі штрафи, а в разі несплати конфісковувалися сільськогосподарський реманент, худоба, садиби, земля. З червня 1929 р. ці методи фактично були легалізовані. У відповідь посилився опір селян. Найчастіше вони приховували зерно, продавали його незаможникам за низькими, цінами, передавали родичам. Коли зробити це було неможливо, — просто знищували. Іноді вдавалися до збройних виступів — вчиняли замахи на уповноважених, сільських комуністів і активістів. За таких умов у керівництва з'являється ідея вирішити зернову проблему за рахунок колгоспів і радгоспів. Сталін заявив, що необхідно реорганізувати сільське господарство, щоб воно досягло темпів зростання промислового сектора. Деякі сучасні дослідники вважають, що однією з причин курсу на прискорену колективізацію була вища товарність колективних господарств порівняно з індивідуальними (сталінські економісти заявляли, що вона становила 35 %). Проте не береться до уваги той факт, що внаслідок періодичних реквізицій, постійного тиску на заможного селянина, курсу на обмеження зростання індивідуальних господарств підривалася їх продуктивність. Заможний селянин сплачував податки у 30 разів більші, ніж незаможник. У 1929 р. помітно зросла кількість колективних господарств — (товариств «пільного обробітку землі) — з 3,5% до 7,6%. І одразу ж заговорили про необхідність створення "колгоспів-гігантів" та "агропромислових комплексів" з кількома тисячами гектарів, які мали стати "опорними пунктами", "бастіонами соціалізму" на селі, в селяни — сільськими пролетарями.
Отже, восени 1929 р. неп було зруйновано. Це означало остаточну ліквідацію ринкових відносин, введення прямого (позаринкового) продуктообміну між містом і селом, застосування методів примусового вилучення надлишків продовольства у селян, ліквідацію приватної власності, госпрозрахункових принципів діяльності державних підприємств, централізацію органів управління. "Великий перелом" 1929 р. означав запровадження нової моделі економічного і політичного розвитку країни. На квітневому (1928) пленумі ЦК ВКП(б) виявилися розходження між Сталіним і Бухаріним щодо темпів і джерел індустріалізації. Якщо Бухарін обстоював думку про необхідність збалансованого розвитку індустріального та аграрного секторів народного господарства, то Сталін наполягав на максимальній концентрації всіх зусиль і ресурсів для розвитку важкої індустрії за рахунок перекачування засобів а легкої промисловості (що призвело до її значного відставання) і сільського господарства через його прискорену колективізацію. Останнє було необхідне, по-перше, щоб легше управляти сільським господарством, по-друге. щоб вирішити продовольчу проблему шляхом нееквівалентного обміну між містом і селом (держава приймала у селян зерно за цінами, в десятки разів нижчими від ринкових), забезпечити за рахунок експорту продовольства закупівлю на Заході новітніх машин, верстатів, обладнання для спорудження промислових підприємств. У квітні 1929 р. партійна конференція засудила "правий ухил" Бухарін і його прихильників, прийняла перший п'ятирічний план (1928/29 — 1932/33 рр.), а в листопаді 1929 р. пленум ЦК ВКП(б), на якому точка зору Сталіна вже не зустріла опору, взяв курс на прискорену колективізацію, і сільське господарство визначалося основним джерелом індустріалізації. Напередодні пленуму провели "чистку" рядів партії, внаслідок якої 11,7% комуністи позбулися партійних квитків. Так забезпечувалася єдність партії в період "вирішальних битв". Саме з 1929 р. почав складатися культ особи Сталіна, коли з нагоди його 50-річчя (у грудні 1929 р.) в пресі з'явилися панегірики на його честь — "видатний теоретик ленінізму", "геній", "Ленін наших днів" тощо.
№28 Суперечливий характер соціально-економічного та політичного розвитку радянського суспільства наприкінці 20-х - в 30-ті роки.
Громадянська війна в Україні закінчилась утвердженням радянської влади на більшій частині її території, яка охоплювала 452 тис. кв. км і 25,5 мли. чоловік населення. Понад 7 млн. українців залишилися в складі західних сусідніх держав. Так, згідно Ризького мирного договору (1921), підписаного УСРР, РСФРР з одного боку, та Польщею — з другого до складу останньої були включені прадавні українські землі — Волинь, Галичина, Підляшшя. Холмщина, Посяння, Лемківщина. До Румунії належали Північна Буковина та Ізмаїльщина до Чехословаччини — Закарпаття. . У кінці 1920 р. УСРР і РСФРР уклали "союзний робітничо-селянський договір". В ньому визначалась суверенність першої. Одночасно проголошувалось, що "е самого факту І колишньої належності території УСРР до бувшої Російської імперії не виникає ніяких зобов'язань до кого б то не було". Разом з тим створювалось 7 об'єднаних відомств:
військових і морських справ. Вища рада народного господарства, фінансів, праці, зовнішньої торгівлі, шляхів сполучення, пошти й телеграфу. Вони входили до складу уряду — Ради народних комісарів РСФРР і мали лише своїх представників в Раднаркомі УСРР. Це обмежувало функції Української радянської держави, яка юридичне вважалась суверенною. Але й ця обмежена форма державності закріплювала існування українського народу як етносоціальної спільності, у т. ч. і в своїй назві, установила її кордони, виступала суб'єктом міжнародного права, міждержавних угод. мала своїх дипломатичних представників у 15 країнах. У внутрішньому житті України, зокрема, в духовному, нестримно проявлялися Прагнення народу до самоутвердження, суверенного розвитку. Пророчими виявилися слова В. Винниченка, який оцінюючи УСРР Писав: "Так, форма української державності за цього відтінку нашої історії не є задовільна для нас. Так,— вона не самостійна, не незалежна, вона опанована Росією, вона поневолена, покалічена, грабована, замучена. Але суть її — Держава є, вона живе, вона береже в собі сили, які не дозволяють ворогам нищити її, які невиразно тримають у собі ідею самостійності, які в слушний час вибухнуть, щоб здійснити її..." Юридичний статус України, як незалежної, хоч в певній мірі і формально, держави почав істотно змінюватись після виникнення в кінці 1922 р. Союзу РСР. Питання про утворення СРСР викликало розходження в тодішньому українському керівництві. Частина його чинила опір сталінським централізаторським тенденціям, які були втілені в плані т. зв, "автономізації". Але врешті-решт УСРР вступила до складу СРСР. її делегація підписала союзний договір в грудні 1922 р. В січні 1924-го він і конституція СРСР були ратифіковані УПІ-м Всеукраїнським з'їздом рад. До компетенції союзних відомств було віднесено 22 функції державного управління. Акти законодавчі» і виконавчих органів Союзу мали зверхність щодо республіканських. Прийнята в 1929 р. конституція УСРР закріплювала знаходження республіки в складі СРСР як суверенної держави, що зберігає за собою право виходу а Союзу. Але порядок здійснення цієї можливості не був визначений. Суверенітет УСРР обмежувався відповідними статтями конституції СРСР. Поступово звужувалась демократія. В конституції УСРР (1929) 7 категорій громадян позбавлялись виборчого права. Все більше й більше обмежувався політичний плюралізм у формі багатопартійності. А в 1925 р. його було фактично ліквідовано. В Україні багато десятиріч допускалось легальне існування тільки однієї політичної партії —КП(б)У, яка діяла на правах місцевої (обласної по суті) організації РКП(б), проводила в життя рішення останньої і монопольне здійснювала владу. Суспільно-політичне життя в Україні 20-х рр. значною мірою визначалось політикою українізації. Основні її напрямки були проголошені ще в 1919 р. у резолюції УІІІ.Ї конференції РКП(б) "Про радянську владу на Україні". Але здійснювались вони непослідовно. XII з'їзд РКП(б) у квітні 1923 р. виробив політику «корінізації» в Україні одержала назву "українізації". Суть її полягала в тому, щоб посилити (укоренити) вплив радянської влади і комуністичної партії серед населення національних республік. Та й обіцянки та програмні засади комуністів щодо створення рівних умов для розвитку всіх націй і народностей треба було виконувати. В ході українізації державні й партійні установи перейшли до української мови в своєму діловодстві. Питома вага українців у складі КП(б)У зросла з 23 % в 1923-му до 52 % у 1927 р., серед службовців державного апарату — відповідно з 35 % до 54 %. Але на посаду першого (з 1925 по 1934 р. генерального секретаря) ЦК КП(б)У. який відігравав тоді роль головного політичного керівника в Україні, призначалися не українці: німець С. Квірінг, єврей Л. Каганович, поляк С. Кисюр, з 1938 р.— росіянин М. Хрущов. В державному будівництві враховувалися інтереси національних меншин. У 1924 р. в складі УСРР було утворено Молдавську автономну республіку (столиця м. Тирасполь). В місцевостях комплектного проживання поляків, німців, євреїв, болгар, татар те громадян інших національностей було створено 13 відповідних національних районів, 954 сільських і 100 селищних рад.
