Секційні положення платформи, запропонована В.І. Леніним: ніякої підтримки тимчасовому уряду; республіка рад як політична форма диктатури пролетаріату; негайне укладання демократичного миру; конфіскація поміщицьких земель і націоналізація всіх земель в країні; негайне злиття всіх банків країни в один загальнонаціональний банк і запровадження контролю за ними з боку рад і солдатських депутатів; введення контролю з боку рад за суспільним виробництвом і розподілу продукції.
Одне з найважливіших завдань політичних партій є боротьба за маси - після перемоги жовтневої революції, робітники, солдати і селяни стали під вплив більшовиків?.
В цих умовах більшовики ставили за мету визначення дрібнобуржуазних ілюзій і залучення їх на сторону революції. Про темпи і глибину процесу політичного прозріння свідчили три політичні кризи в країні.
Перша - квітнева криза була викликана стихійними могучими демонстраціями робітників і солдат Петрограда (20 - 21 квітня 1917 р.), що протестували проти політики продовження війни. Натиски були настільки великими, що позиції тимчасового уряду посунулися, а із його складу були виведені, особливо не вписані народові міністри. Сталася криза уряду. Щоб врятувати своє становище, обдурити народ, буржуазія вводить до складу тимчасового уряду шість нових міністрів від угодовців. Утворився перший коаліційний уряд, який був розрахований на збереження влади буржуазії.
Друга - червнева криза, була викликана провалом новітнього тимчасового уряду, поразками і великими втратами на фронтах війни. Це обумовило масові протести революційних сил народу в Петрограді 18 червня.
Особливо необхідно виділити третю липневу політичну кризу - вона безпосередньо пов’язана з провалом наступу російських військ на фронті у червні 1917 р. криза почалася з 3 липня, стихійними демонстраціями у Петрограді проти тимчасового уряду, а 4 липня мирна півмільйонна демонстрація робітників, солдатів і матросів була розстріляна (вбито 56, поранено 650 чоловіків).
Після лютневих подій склалася нова політична обстановка в країні. Ці події завершили період двовладдя. Вся влада була захоплена тимчасовим урядом, на чолі якого став есер Керенський. Встановилася влада буржуазії. Контрреволюція перейшла у відкритий наступ проти робітничого класу, селян, солдат і матросів. Під загрозою опинилися демократичні завоювання народу, добуті внаслідок перемоги Лютневої революції.
Мирний перехід влади до пролетаріату став неможливим. Владу можна було взяти лише шляхом збройного повстання, у відкритій збройній боротьбі. І більшовики взяли курс на збройне повстання. Як керівник збройного повстання, великий шлях пройшов робітничий клас Росії у дні Корніловського з-ду (21 - 31 серпня 1917 р.), захопивши у період липневих подій всю владу, буржуазія відкрита перейшла в наступ проти революції, з меншовиками та есерами готувалася до встановлення відкритої воєнної диктатури. Роль воєнного диктатора за задумом буржуазії мусив відіграти верховний головнокомандуючий генерал Корнілов.
Корніловщина була розбита робітниками, революційними солдатами і матросами.
№18 Жовтнева (1917 року) революція в Росії та її вплив на політичні процеси в світі.
У 1918-1923рр. Європу охопив могутній революційний рух. Частково він був викликаний впливом революційних подій в Росії. В різних країнах революційний рух проявився по різному. В одних вибухнули революції, в інших були здійснені серйозні реформи, в третіх встановлювались диктаторські, фашистські режими.
Під безпосереднім впливом подій в Росії відбулася революція в Фінляндії. Після жовтневих подій коаліційний уряд домігся незалежності для країни і був визнаний радянською Росією. Проте більшовицький переворот надихнув прихильників соціалістичної революції на радикальні дії. Робітничий виконавчий комітет здійснив спробу захопити владу. Проте з допомогою німецьких військ уряд Фінляндії ліквідував радянську владу.
В Угорщині сильний вплив мала комуністична партія. Вона складалася головним чином з військовополонених угорців, які повернулися з Росії. Комуністи закликали до соціалістичної революції і активно працювали по розширенню свого впливу в радах, які створювались по всій країні.
Рух за соціалістичну революцію, за встановлення влади рад й усуспільнення власності поширився і в Німеччині. На чолі руху стояла група “Спартак”. Керував групою Карл Лібкнехт та Роза Люксембург. Але соціалістична революція в Німеччині зазнала поразки.
№19 Завершення Першої світової війни та її політичні підсумки. Версальсько-Вашингтонська система міжнародних відносин.
Версальсько-вашингтонська система мирного врегулювання • система імперіалістичного світу, установлена державами переможцями, головним чином Великобританією, Францією, США і Японією, після Першої світової війни. Основу цієї системи склали Версальський мирний договір, пов'язані з ним договори з колишніми союзниками Німеччини й угоди, укладені на Вашингтонській конференції 1921-22 р. Версальський мирний договір (1919 рік) • імперіалістичний договір, що завершив першу світову війну. Підписаний у Версалі 28 червня державами-переможницями • США, Британською імперією, Францією, Італією, Японією Бельгією й ін., з одного боку, і переможеною Німеччиною • з іншого. Умови договору були вироблені на Парижській мирній конференції 1919-20 р. По Версальському мирному договору Німеччина повертала Франції Ельзас і Лотарингію, Бельгії • округи Мальмеди і Ейпен, Польщі • Познань, частину Примор'я й ін. території Західної Прусії; м. Данциг був оголошений | вільним містом, м. Клайпеда переданий у ведення держав-переможців (у лютому 1923 року приєднаний до Литви). Питання про державної належності Шлезвига, південної частини Східної Прусії і верхньої Сілезії повинне бути вирішеним плебісцитом (пн. частина Шлезвига перейшла в 1920 до Данії, частина Верхньої Сілезії в 1922 • до Польщі; ін. спірні території залишилися в Німеччини). Невеличка ділянка силезської території відходила до Чехословаччини. Споконвічні польські землі • на правому березі Одера, нижн. Сілезія, велика частина верхньої Сілезії й ін. • залишилися в Німеччини. Саар переходив на 15 років під управління Ліги Націй, а потім його доля повинна була вирішуватися шляхом плебісциту. Німеччина зобов'язувалася дотримувати незалежності Австрії, визнавала незалежність Чехословаччини і Польщі. Німецька частина лівобережжя Рейна і смуга правого берега шириною 50 км підлягали демілітаризації. Колонії Німеччини були поділені між головними державами-переможницями. Сухопутна армія Німеччини була обмежена 100 тис. чоловік, установлені також інші обмеження в озброєннях. Німеччина зобов'язалася сплачувати репарації. Нерозривною частиною Версальського мирного договору був статут Ліги Націй. США не ратифікували Версальський мирний договір і в серпні 1921 року уклали особливий договір, майже ідентичний Версальському мирному договору, але не включаючий статей про Лігу Націй. СРСР незмінно викривав імперіалістичний характер Версальського мирного договору, рішуче заперечуючи в той же час проти підготовки нової війни під видом боротьби за його перегляд. "Чотирнадцять пунктів" умови миру, висунуті президентом США Вільсоном наприкінці 1 світової війни (у січні 1918 року) у противагу радянському Декрету про світ; ставив ціллю встановлення гегемони США в міжнародних справах. "Чотирнадцять пунктів", демагогічно подані світовій громадськості в якості програми відновлення миру у всьому світі, були в дійсності черговою спробою США не припустити поділу миру без участі американського імперіалізму.
№20 Політична обстановка в Україні після перемоги Лютневої революції 1917 року в Росії. Центральна Рада та її І та ІІ Універсали.
Перша світова війна призвела до величезних струсів у соціально-економічному й політичному житті Російської імперії. Зусиллями робітників Петрограда і революційних солдатів гарнізону 27 лютого 1917 р. самодержавний лад було повалено, а 2 березня—в день зречення Миколи II престолу — утворено з депутатів Державної думи Тимчасовий уряд на чолі з князем Г. Львовим. На місцях його опорою стали губернські й повітові комісари. Паралельно демократичні сили створювали так звані громадські комітети. В Україні з ініціативи лідерів Товариства українських поступовців Д. Дорошенка, С. Єфремова, А. Ніковського, Є. Чикаленка й соціал-демократів В. Винниченка та С. Петлюри 4 березня 1917 р. у Києві було створено національний орган державної влади — Українську Центральну раду. До неї увійшли також представники інших політичні» партій, православного духівництва, культосвітніх, студентських, кооперативних, військових та інших організацій. Центральна рада обрала виконавчий комітет, який дістав назву Малої ради. Очолив Центральну раду відомий історик, активний борець за національне відродження України М. Грушевський, що повернувся зі заслання. Інтереси Тимчасового уряду Росії в Києві представляв Комітет об'єднаних організацій, який у своїй діяльності спирався на військові підрозділи, фінансові та економічні структури поваленої імперії. Він виступив проти відродження української державності. У великих містах і промислових центрах трудящі обирали свої органи влади – ради робітничих і солдатських депутатів. Наприкінці 1917 p. в Україні налічувалося близько 300 рад. Переважна більшість була створена а Донбасі й Подніпров'ї. Лише незначна частина рад (Луганська, Краматорська, Щербинівська та ін.) перебували під впливом більшовиків. Відроджувалися також профспілки та інші громадсько-політичні організації. День у день зростав авторитет Центральної ради, яка домагалася від Тимчасового уряду національно-територіальної автономії в складі Росії і відродження й розвитку культури українського народу. 6 квітня 1917 р. у Києві Український національний конгрес обрав 150 постійних членів Центральної радії і затвердив її як представницький орган влади українського народу. Пізніше до Центральної ради делегували своїх представників з’їзди військових, селян і робітників. Ні Тимчасовий уряд, ні російські консервативні й реакційні партії, ні більшовики не підтримали політики Центральної ради. Лише отримавши обіцянку широкої культурної автономії, російські та єврейські соціал-демократи делегували до неї своїх представників. Влітку 1917 р. до Ради входило 822 члени. З них понад 180 (в тому числі 10 більшовиків) представляли неукраїнські політичні партії та організації. В умовах анархії, політичного тиску й економічної блокади з боку Росії Центральна рада здійснює ряд заходів на шляху відродження української культури і формування національної армії. На виконання постанови 1-го Всеукраїнського військового з'їзду, що відбувся в травні 1917 р. із сільських жителів кількох губерній було створено підрозділи Вільного козацтва. В жовтні 1917 p. в них налічувалося 60 тис. козаків. На з'їзді, який відбувся 16 – 17 жовтня в Чигирині, почесним отаманом Вільного козацтва було обрано командира 1-го українського корпусу генерала П. Скоропадського. Останній намагався надати у розпорядження Центральної ради свій українізований корпус із 40 тис. бійців, але В. Винниченко, М. Грушевський та інші заперечували необхідність мати регулярну армію. Війна і розгортання революційного руху в Росії примусили тимчасовий уряд на початку червня 1917 p. визнати владу Центральної ради на території 9 губерній України, крім Катеринославської, Харківської і Херсонської. Але Тимчасовий уряд усе ще займався військовими справами, фінансовою політикою, шляхами сполучення і постачанням продовольства. Враховуючи таку ситуацію, Центральна рада звернулася до українського народу із закликом згуртуватися й негайно закласти підвалини автономного ладу в Україні. На ІІ-у Всеукраїнському військовому з'їзді 10 червня 1917 p. Центральна рада оприлюднила свій 1-й універсал, який декларував автономію України і право українського народу самому розпоряджатися своїм життям. 15 червня було створено український уряд – Генеральний секретаріат у складі 8 генеральних секретарів і писаря, переважно із соціал-демократів. Його очолив відомий письменник і лідер УСДРП В. Винниченко. Намагання продовжувати війну до повної перемоги погіршили становище в Роси влітку 1917 p. Тимчасовий уряд був змушений шукати компромісів з Центральною радою, щоб заручитися її підтримкою, а також перешкодити активному будівництву Української держави. Внаслідок переговорів між міністрами Тимчасового Уряду Корейським, Терещенком і Церетелі, з одного боку, і представниками Центральної ряди – з другого, в Києві 11—13 липня було підписано угоду. Генеральний секретаріат визнавався крайовою владою Тимчасового уряду і мав ним затверджуватися, Центральна рада й уряд України повинні були поповнитися представниками національних меншостей, російськими кадетами, меншовиками й есерами. Формування української армії мало здійснюватися лише з дозволу військового міністра Тимчасового уряду. Питання ж про автономію України і земельні проблеми мали розв'язати Всеросійські Установчі збори. Всі ці положення було викладено 3 липня 1917 р. у 11-му універсалі Центральної ради. Невміння згуртувати національно-визвольні сили для втілення в життя національної ідеї, нехтування такими важливими проблемами, як організація роботи промисловості й транспорту, забезпечення міст продовольством і збереження правопорядку, свідчили про безпорадність Центральної ради. По Україні поширились анархія і безладдя.
№25 Криза буржуазної демократії і поширення фашизму в європейських країнах в 20 - 30-х роках.
На початку 20-х рр. у деяких країнах (Італія, Німеччина, Болгарія, Угорщина, Іспанія) почався фашизації суспільства і встановлення військово-авторитарних диктатур. У цих країнах впроваджувалась єдина рекреаційна система пропаганди та виховання. Її відмінними рисами були вороже ставлення до демократії, шовінізм, мілітаризм, антикомунізм. Посилення виконавчої влади призводило до встановлення особистої диктатури. Громадянські права було значно урізано або ліквідовано, заборонялись робітничі партії і класові профспілки.
Режим фашистського типу був встановлений насамперед в тих країнах, де соціальні протиріччя досягли особливої гостроти. Фашизм був своєрідною відповіддю найбільш реакційних кіл імперіалістичної буржуазії на робітничий і революційний рух, який активізувався в цих країнах і становив певну небезпеку тогочасному соціальному ладу. Тобто причиною встановлення і поширення фашизму можна вважати економічну кризу, посилення робітничого руху, певну розгубленість демократичних сил.
№21 Зміна політичної ситуації в Україні після перемоги Жовтневого збройного повстання 1917 р. у Петрограді. III і IV Універсали Центральної Ради.
25 жовтня 1917 p. більшовики взяли владу в Петрограді, а 2 листопада в "Декларації прав народів Росії" проголосили невід'ємне право народів колишньої імперії на вільне самовизначення аж до виокремлення і утворення самостійної держави. Центральна рада засудила жовтневий переворот і захоплення влади більшовиками. 7 листопада 1917 p. вона, виконуючи волю українського народу, проголосила ІІІ-м універсалом Українську Народну Республіку (УНР). УНР як демократична правова держава створювалася в межах федеративної Росії. Універсал проголошував націоналізацію поміщицьких і церковних земель, встановлення 8-годинного робочого дня і робітничого контролю за виробництвом, національно-персональну автономію для національних меншостей. У кінці грудня 1917 p. відбулися вибори до Українських Установчих зборів. Більшовики вороже поставилися до українського руху. За результатами виборів до Всеукраїнських Установчих зборів в Україні, що відбулися в листопаді 1917 p., вони дістали лише 10 У. усіх голосів, тим часом як українські демократичні партії—50%. Таким чином ігнорувати національне питання в Україні для них було небезпечно. Спираючись на результати виборів. Генеральний секретаріат 23 листопада звернувся до Раднаркому РСФРР і урядів Дону, Кубані, Кавказу, Криму, Башкири, Сибіру й Молдавії з пропозицією створити центральний федеральний уряд замість ніким не визнаної більшовицької влади. Національний рух в Україні входив в суперечність з інтересами централізованої пролетарської держави, яку будували більшовики на просторах імперії. Прихід до влади в Росії більшовиків порушив громадянський мир і неминуче вів до війни з УНР.
№26 Суспільно-політична криза Радянської держави 1920 - 1921 років. Перехід до нової економічної політики, її сутність і результати.
На поч. 20-х р. наша країна ввійшла в смугу глибокої соц.-екон. і політ. кризи. Періоди ПСВ та громад. воєн, іноземні інтервенції відкинули економіку країни на рівень 18ст. В 1920р. вир-во важкої промисловості становило лише 1/7 довоєнного рівня, вир-во сталі – менше 5%, обсяг продукції с/г був на рівні 31% від 1913р. Найбільш ушкоджень було завдано великій машинній індустрії. У Донбасі працювали переважно дрібні шахти, залізорудна пром-ть не діяла, залиш-сь у металургії 1 невелика доменна пічь, кіл-ть роб-ків змен-сь у 2 рази.
Перехід до відбудови нар. госп-ва проходив в умовах гострої паливної і транспортної кризи. У зв’язку з цим посил-сь продовольча криза. У багатьох районах лютував голод, були масові епідемії тифу.
Також виникала проблема працевлаштування демобілізованих (значна їх частина, не знаходячи роботи, попадала під вплив контррев-них ел-тів).
У зв’язку з розвалом економіки і критич. матер. станом політ. ситуація в країні хар-ся гострим незадоволенням політикою “воєнного комунізму” і з боку сел-ва, і з боку робітнич. класу. Зупинка великих підпр-в і голод гнали роб-ків у село. У зв’язку з цим відб-ся процес часткового декласування роб. класу, який послаблював соц. базу диктатури пролетаріату і становив небезпеку для рад. влади. Сел-во почало відкрито виявляти незадоволення продрозкладкою. Воно хотіло вільно розпор-ся залишками своєї продукції і обмінювати її на пром. товари.
Але більшов. уряд рішуче виступав проти цих пропозицій, хоча восени 1918р. він видав закон про продовол. податок, який був зірваний громад. війною. Небажання сел-ва терпіти надалі продрозкладку стало очевидним і викликали селянські партизанські війни та бандитизм (Тамбовська і Воронезька губернії (антоновщина), Україна, Сер. Поволжьє, Дон, Кубань та ін.).
Вся суть кризи в кінцевому підсумку звелась до одного слова – Кронштадт (повстання в морській фортеці, що була 1 із гол. осередків рев-ції, розпоч. 1 березня 1918р. і було придушене за допомогою штурму в ніч з 16 на 17 березня). Все це дозволило усвідомити необхідність нового екон. ставлення до сел-ва, проте партія ще не мала чітких реалістичних уявлень про необхідність змін, а торкалась лише проблеми ролі профспілок у рад. сусп-ві.
Причини переходу від “воєнного комунізму” до нової економічної політики, необхідно підкреслити, що вони мали як об’єктивні, так і суб’єктивні передумови. До перших слід віднести закінчення бойових дій, все більш помітний розрив союзу робітничого класу і селянства , кризовий стан економіки, спад світового революційного руху, неможливість вирішити завдань соціалістичного будівництва за допомогою старих методів управління суспільством.
Важливою суб’єктивною передумовою переходу до непу стало вміння Леніна і його найближчого оточення круто міняти тактику дій, виходячи з правильного врахування та аналізу об’єктивних реалій. Політична суть непу полягала у зміцнені союзу робітничого класу з багатомільйонним селянством. Характеризуючи неп, розглядаючи його як заміну розкладки натуральним податком. Цим нова економічна політика не обмежувалася, вона відкривала шлях для впровадження цілого комплексу економічних заходів:
1 Відбулося повернення до використання товарно-грошових відносин для будівництва нового суспільства;
2 Неп відроджував торгівлю як посдинальну ланку народного господарства
3 Неп відкривав шлях до впровадження госпрозрахунку, який став матеріальною основою соціальної справедливості і демократії
4 Бурхливого розвитку в роки непу набула орендна форма організації праці.
5 Неп відкривав шлях до використання іноземного капіталу. Виникли концепції
6 З переходом до непу почала відроджуватися кооперація як розгалужена система самодіяльних господарських організацій.
Неп сприяли далеко не всі. У нього були принципові супротивники , в тому числі і в партії. Не розібравшись у суті нової політики, вони стверджували, що вона підриває завоювання Жовтня , реставрує капіталізм.
І все ж неп приніс жаданні зміни. З 1921р. починається зростання виробництва. Розпочалася реконструкція промисловості, будівництво перших електростанцій. Відбулися зміни і в соціальній сфері . Кількість робочого класу у 1927р. фактично перевищив довоєнний рівень.
Неп забезпечив значні позитивні зрушення і в Україні; можливість реалізувати свою продукцію; до сільських кооперації було залучено більше половини селянських господарств України.
Саме нова економічна політика, стала базою, основою відбудови народного господарства, розбудови нових суспільних відносин.
№22 Протиборство політичних сил в Україні в роки громадянської війни та іноземної воєнної інтервенції.
У листопаді 1918 p. після підписання Німеччиною і Радянською Росією перемир'я командуючий групою військ Курського напряму (до складу якої входили й українські повстанські дивізії) В. Антонов-Овсієнко звернувся до В. Леніна за допомогою у своєму намірі "йти вперед" і — голими (та сміливими) руками, взяти те, що потім доведеться брати лобом". З цією метою було утворено Укрреввійськораду, до якої увійшли Й. Сталін, В. Затонський, В. Антонов-Овсієнко. 28 листопада ЦК КП(б)У затвердив Тимчасовий робітничо-селянський уряд України на чолі з Г. Пятаковим. У грудні група військ Антонова-Овсієнка (близько 3 тис. чоловік) рушила в Україну. Партизанські загони один за одним залишали Директорію і приєднувалися до більшовиків. У цей же час в багатьох селах, волостях, повітах повсталі селяни відновлювали радянську владу. З січня 1919 p. більшовицькі війська увійшли в Харків, де вже два дні відбувалося повстання робітників проти Директорії, 12 січня вступили до Чернігова, 19 січня—Полтави, 27 січня — до Катеринослава, 5 лютого — Києва. Ще на початку місяця Директорія перебралася до Вінниці, але вже в березні, втікаючи від більшовиків переїхала до Проскурова. Там відбулось останнє її засідання в повному складі. Після цього Директорія розділилася: Є. Петрушевич, що входив до неї як представник ЗУНР, І. П. Андрієвський вирушили до Станіслава, а С. Петлюра, Ф. Швець і А. Макаренко перебралися до Рівного.
