Радянські республіки не бажали більше миритися з їхнім безправним становищем. Від тих принципів федерації, на яких вони колись об'єдналися, нічого не залишилося. СРСР перетворився по суті на унітарну державу з всемогутнім грабіжницьким центром. Республіки вимагали розширення своїх прав, ставили (як, наприклад, у Прибалтиці) питання про політичну незалежність. Ситуація погіршувалася виникненням ряду міжнаціональних конфліктів, особливо в Закавказзі. Щоб припинити процес децентралізації, відновити старі порядки й структури, 19 — 21 серпня 1991 р. в Москві було здійснено спробу державного перевороту. Змовники, що входили до складу керівництва Союзу РСР і Верховної Ради СРСР (крім Горбачова), намагалися запровадити надзвичайний стан у країні. Змова закінчилася цілковитим крахом, її організаторів було заарештовано. А що в ній брали участь керівні особи держави, це означало кінець СРСР.
№42 Потсдамська конференція керівників трьох великих держав та її рішення.
Після завершення війни у Європі 17 липня – 2 серпня 1945р. відбулася Постдамська конференція «великої трійки». Делегацію СРСР очолював Й. Сталін, США представляв президент Г. Трумен, а Великобританію – прем’єр-міністр К. Еттлі. Черчилль був відкликаний у зв’язку з поразкою консерваторів на виборах. На конференції вирішено було питання про майбутнє Німеччини, де мали бути проведені денацифікація, демілітаризація, декартелізація та демократизація. Для суду над головними воєнними злочинцями створювався Міжнародний військовий трибунал. Конференція підтвердила передачу Кенігсберга (з 1946р. – Калінінград) і прилеглих до нього районів Радянському Союзові, більшу частину Східної Пруссії – Польщі. Новий польсько-німецький кордон встановлювався по лінії Одер-Нейсе. Щодо майбутнього Німеччини, то конференція вирішила в майбутньому провести в крайні загальні вибори і підписати з Німеччиною мирний договір. До цього часу владні функції мала здійснювати окупаційна адміністрація. Відповідно на чотири сектори окупації було поділено Берлін і всю Німеччину. Репарації країни-переможниці мали отримувати кожна зі своєї окупаційної зони. Виняток становив СРСР, який крім цього, ще отримував 25% репарацій її західних зон. Для підготовки мирних договорів із Німеччиною та її союзниками створювалась Рада міністрів іноземних справ головних учасників коаліції.
На цій конференції США вперше спробували вчинити тиск на СРСР, використавши щойно здобуту ядерну монополію.
Постдамська конференція мала велике історичне значення. На ній проявився відхід учасників коаліції від співпраці, багато питань визвали гострі суперечності. Фактично на цій конференції було покладено початок розподілу Європи на сфери впливу. Тобто проявились перші пагінці явищ, які отримали назву «холодної війни».
№54 Демократизація Радянського суспільства та процес суверенізації республік наприкінці 80-х - на початку 90-х років. Розпад СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав.
1991 р. в країні набули поширення відцентрові процеси. На тлі протиборства центру й республік розпочинається "війна законів" між парламентами РРФСР і Союзу, поглиблюються суперечності між лідерами демократичних сил, президентом Росії Б. Єльциним і президентом СРСР М. Горбачовим. Заколот консервативних сил на чолі з КПРС, здійснений 19— 21 серпня 1991 р. з метою відновлення в країні тоталітарного режиму, пробудив суспільну свідомість мас і прискорив розвал СРСР та ліквідацію його державних структур. Діяльність КПРС було заборонено. Одна за одною 8 союзних республік проголосили свою незалежність, а З прибалтійські республіки уже визнані міжнародним співтовариством, 6 вересня 1991 р. їх визнає й Радянський Союз. Щоб зберегти СРСР, М. Горбачов пропонує новий варіант союзного договору, який мало чим відрізнявся від попереднього. Але народи колишніх союзних республік на референдумах висловили бажання жити в незалежних суверенних державах. На загальноукраїнському референдумі 1 грудня 1991 р. понад 90 % громадян підтримали Акт проголошення незалежності України. Президентом було обрано Л. Кравчука. А вже через тиждень у Мінську президенти Росії, України й Білорусії підписали угоду про ліквідацію СРСР і утворення Співдружності Незалежних Держав, відкритої для всіх інших держав, що постали на руїнах радянської імперії. 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті до СНД приєдналися ще 8 республік. Після цього М. Горбачов залишив посаду президента. СРСР припинив своє існування. Радянська держава, що фактично була спадкоємицею колишньої царської імперії, проіснувала сім десятиліть і породила більше проблем для свого народу й людства, ніж спромоглася розв'язати. Держави СНД відрізняються від республік колишнього Союзу своїм суспільно-політичним і національно-територіальним устроєм, новою системою пріоритетів у міжнародних Зв'язках. За короткий час вони підписали понад 200 документів, які передбачають створення близько ЗО координаційних органів СНД з метою регулювання міждержавних стосунків. Однак функціонування Співдружності викликає багато нарікань. Держави, що утворилися після розвалу СРСР і входять до СНД, крім старих невирішених проблем, зіткнулися з цілою низкою нових. Спільними проблемами для колишніх радянських республік. крім прибалтійських, стали значний спад виробництва, зростання інфляції, повільне просування по шляху ринкових реформ, суттєве зниження життєвого рівня основної маси населення. Реформи, початок яких було покладено ще в ході перебудови, мали за мету роздержавлення економіки, приватизації, перехід до ринку. Проте, вони привели лише до зламу старої адміністративно-командної системи, а не до ефективного введення ринкового механізму. Наприклад, чекова приватизація в Росії завершилася 1 липня 1994 р., але основна маса населення так і не стала співвласниками підприємств або об'єктів сфери послуг. Крім того, приватизація не привела до припинення спаду виробництва. Крім спільних проблем, країни СНД мають і суто національні: забезпечення прав людини, демократичних свобод, перебування на територіях деяких держав військових контингентів російської армії тощо. Найгострішою і трагічною проблемою для всіх стали міжнаціональні та міжрегіональні конфлікти. Вже після розпаду СРСР на території колишнього Союзу почали виникати широкомасштабні кровопролитні конфлікти із застосуванням сучасної бойової техніки: в Абхазії, Інгушетії, в Придністров'ї, нарешті в Чечні. Конфлікт в Чечні перетворився в справжню війну російських федеральних військ проти озброєних формувань генерала Д. Дудаєва, її жертвами вже стали десятки тисяч мирних жителів. Схожа ситуація склалася в Таджикистані, де в ході громадянської війни загинуло 25 тис. жителів, а 350 тис. стали біженцями. Конфлікти на терені колишнього Радянського Союзу не виключені і в найближчі роки. Держави СНД мають також проблеми і з стосункам з іншими країнами. Неконвертованність національних валют, неконкурентність товарів, що виробляються, призводить до пасивного сальдо в торгівлі з країнами Європи та Сходу. Наприклад, Казахстан і Узбекистан вивозять в дальнє зарубіжжя товарів в 30-40 разів менше, ніж Фінляндія. В СНД діють не лише центробіжні, а й центрострімкі сили. Вони підштовхують деяких членів Співдружності до укладення більш тісних угод між собою. Так, 20 січня 1995 р. в Москві було підписано 17 документів про міждержавні відносини Росії та Казахстану. До митної декларації про "прозорі кордони" приєдналася й Білорусія. Домовленості про врегулювання економічних питань, зокрема, про погашення заборгованості за газ, було досягнуто того ж дня між Туркменістаном та Україною. Таким чином, незважаючи на суттєву відмінність одних країн СНД від інших, всі вони знаходяться на перехідному етапі, за яким, можливо, послідує стабілізація.
№55 Демократичні революції в країнах Східної Європи наприкінці 80-х - початку 90-х років. Крах тоталітарно-бюрократичних режимів.
Об'єктивна необхідність у змінах назрівала давно й особливо гостро виявилася наприкінці 80-х рр. У Польщі, яка переживала найбільшу кризу майже ціле десятиліття (1979— 1980), парламентські вибори у червні 1989 р. стали своєрідним плебісцитом і принесли поразку ПОРП. До влади прийшли опозиційні сили. Визначну роль почало відігравати проф-об’єднання "Солідарність". Один з його керівників Т. Мазовецький став головою уряду у вересні 1989 р., а в грудні 1990-го президентом Польщі під час всенародного голосування було обрано лідера "Солідарності" Л. Валенсу. У Польщі почалося здійснення економічної реформи, розробленої міністром фінансів Л. Бальцеровичем, відомої під назвою "шокова терапія". Складовою її частиною була відміна контролю над цінами при одночасному введенні вільної торгівлі, а також приватизація державного сектора. Реформа, однак, призвела до значного падіння рівня життя населення. За короткий строк стабілізувала ринок й хоча західні держави надали Польщі кредити для покращення економічної ситуації, це викликало незадоволення трудящих. На виборах до парламенту 1993 року вони віддали свої голоси за бувших комуністів. Подібні процеси відбувалися і в інших країнах. В Угорщині початок перетворень припадає на травень 1988 р., коли на конференції УСРП було критично оцінено діяльність партії, визнано гостру кризу в кращі, а також необхідність проведення політичної та економічної реформ. У лютому 1989-го УСРП визнала багатопартійність і фактично відмовилася від монополії на владу. Значними подіями в історії країни було проголошення 23 жовтня 1989 р. Угорської Республіки та прийняття сесією державних зборів поправок до конституції, за якими Угорщина ставала незалежною, демократичною і правовою державою на чолі з президентом. У березні-квітні 1990 р. відбулися вибори до парламенту, на яких перемогла опозиція. Найбільшу кількість голосів зібрав Угорський демократичний форум. Його лідер Й. Анталл сформував новий уряд. Він продовжив лінію на розвиток ринкових механізмів. Чітко визначилися європейські орієнтири зовнішньої політики Угорщини: вона як і Польща заявила про свій намір вступити до Ради Європи. У 1991 р. країну покинули радянські війська. Оскільки в Угорщині на всіх етапах зламу тоталітарних інститутів, не було масових виступів трудящих, можна вважати, що там відбулася "революція зверху". Проте демократи не змогли вирішити наболілих проблем і на парламентських виборах у травні 1994 р. до влади повернулися ліві сили. В НДР революційні події розпочалися в жовтні 1989 р. Тут багатотисячні демонстрації і мітинги в різних містах спричинили падіння партійного і державного керівництва на чолі з Є. Хонеккером. 18 жовтня на пленумі ЦК СЄПН він подав у відставку, а 7 листопада подав у відставку уряд НДР у повному складі. 9 листопада було відкрито кордон між НДР і Західним Берліном. Горезвісна Берлінська стіна перестала виконувати свої функції. Через рік, 3 жовтня 1990 р., НДР за рішенням свого демократично обраного парламенту добровільно возз'єдналася з ФРН. Це відбулося з волі більшості населення. У Чехословаччині в листопаді 1989 р. розпочався масовий демократичний рух, який мирним шляхом привів до краху комуністичну партію. Ці події дістали назву "ніжної", "оксамитової" революції. Все почалося з виступів студентів 17 листопада, які були підтримані через декілька днів переважною більшістю жителів Праги. В керівництві КПЧ виникла боротьба між прихильниками жорстких методів та тими, хто був готовий піти на поступки. 21 листопада на фоні мітингів і демонстрацій по всій країні прихильники жорсткої лінії змушені були визнати свою поразку. Оновлене керівництво КПЧ пішло на переговори з опозицією, представленою Громадянським форумом. В січні 1990 р. лідер цієї організації В. Гасел, відомий драматург, дисидент став президентом країни. Нові власті почали ринкові реформи. Люди старшого покоління пам'ятали ті часи, коли Чехословаччина до встановлення І комуністичного режиму (лютий 1948 р.) займала 7 місце в світі серед найбільш розвинутих країн, а в 1990-му опинилася лише на 40-му. В 1991 р. з Чехословаччини були виведені радянські війська. Події розвивалися в позитивному руслі, але виникли проблеми у взаємовідносинах чехів і словаків. У червні 1992 р. на виборах а Чехії та Словаччині перемогу одержали партії, які виступили за мирне "розлучення" Чехословаччини. З 1 січня 1993 р. Чехословаччина як єдина країна перестала існувати. На її місці виникли дві держави — Чехія і Словаччина. У Болгарії в результаті політичної кризи, викликаної погіршенням економічного становища та масової втечі до Туреччини туркомовного населення, у листопаді 1989 р. генеральний секретар Болгарської комуністичної партії Т. Живков був знятий з усіх керівних посад. Головну роль у партії почали відігравати реформатори. Послаблення тоталітаризму привело до виникнення опозиції. Найбільш впливовим став Союз демократичних сил. Його лідера Ж. Желева у серпні 1990 р. обрано президентом Болгарії. В грудні того ж року було сформовано коаліційний уряд. до складу якого увійшли як опозиціонери так і колишні комуністи. В країні почалися ринкові перетворення, але досить слабка економіка, орієнтованість болгарських товарів на СРСР, відсутність достатнього досвіду в проведенні приватизації та багато інших причин зумовили різкий спад виробництва. На середину 1994 р. 60 % населення за рівнем доходів опинилося за межею бідності. На виборах до парламенту в грудні 1994 р. перемогла соціалістична партія, створена на базі комуністичної. У Румунії, де існувала найбільш жорстока, тоталітарна диктатура Н. Чаушеску, революційні події супроводжувалися кровопролиттям. В грудні 1989 р. вибухнуло народне повстання. За тиждень було повалено, здавалося, непохитний режим, що створювався десятиріччя. Диктатора та його дружину стратили. Розвиток подій в Румунії свідчить, що анти-реформістськнй курс Н. Чаушеску привів до крайнього зубожіння народу. Ліквідувати таку відсталість новій владі дуже не легко. Кульмінація "югославської кризи" настає у зв'язку з проголошенням Словенією та Хорватією незалежності в червні 1991 р. Слідом За Словенією та Хорватією у березні 1992 р. заявляє про свій державний суверенітет Боснія та Герцеговина (ще трохи згодом і Македонія). Таким чином, на рубежі 80—90-х рр. у країнах Східної та Південно-східної Європи під впливом рішучих виступів широких народних мас проти існуючих владних структур відбулися якісні зміни, які можна трактувати як революції. Нові політичні сили, що прийшли до влади, розпочали розбудову соціально-орієнтованого ринкового господарства, правової держави, ліберальної демократії.
№56 Німецька проблема у післявоєнний період. Об’єднання Німеччини і зміна балансу сил у Європі і в Світі.
Після закінчення другої світової війни Німеччина лежала в руїнах. Промислове виробництво складало - лише третину довоєнного. Рейхсмарка знецінилася. Життєвий рівень населення впав на ЗО %. Різко загострилась житлова і продовольча проблеми, а головне — Німеччина перестала існувати як незалежна держава, вона була окупована. У грудні 1946 р. окупаційні зони Великобританії та США було об'єднано в так звану Бізонію (французька зона приєдналася в 1948 р.). Там швидко починають формуватися органи влади — економічна й виконавча ради, що за своїми функціями нагадували парламент і уряд, а також верховний суд, банк німецьких земель та інші. Важливе значення мало приєднання Бізони до "плану Маршалла". На Лондонській нараді представників США, Великобританії та Франції з державами Бенілюксу: Бельгією, Нідерландами та Люксембургом (23 лютого ~ 1 червня 1948 р.) без СРСР було вирішено питання про скликання в Західній Німеччині установчих зборів по підготовці конституції. 20 червня 1948 р. в західних зонах була проведена грошова реформа. Вона зупинила інфляцію, сприяла зникненню "чорного" ринку . Склалися умови для відновлення економіки. На кінець року промислове виробництво збільшилося наполовину, а 1949-го вдалося досягти довоєнного рівня. В цей же час починається відновлення та утворення нових партій. Найбільш впливовою серед них стає Християнсько-демократичний союз. У вересні 1948 р. було скликано парламентську раду, яка розробила конституцію. Після затвердження окупаційними властями основний закон вступив у силу 23 травня 1949 р. Конституція закріпила основні громадянські та політичні свободи і проголосила Західну Німеччину демократичною федеративною державою. До її складу у 1949 р. увійшли 11 земель (після об'єднання Бадена та Вюртемберга — 10), кожна з яких маля свою конституцію, законодавчі, виконавчі та судові органи. За формою управління Федеративна Республіка Німеччина стала парламентською республікою. Німецькому "економічному диву" сприяло декілька причин. По-перше, значною мірою вдалося зберегти промисловий потенціал західної частини країни, а репараційні поставки машин та устаткування державам-переможцям не перевищували його 5 %. По-друге, було вдосталь дешевої робочої сили, особливо після репатріації 9 млн. німців о Східної Пруссії та інших районів. Заробітна плата робітників у перші повоєнні роки була на 35 % меншою від довоєнної, а робочий тиждень становив 50—52 години. США надали Західній Німеччині 3,9 млрд. доларів "стартової допомоги" через “план Маршалла". 30 - 32 % всіх вкладів в економіку надійшли о федерального та місцевих бюджетів. Ці кошти були витрачені на заміну застарілого устаткування, оновлення виробництва, створення нових галузей економіки (нафтохімії, електроніки тощо). Відбувався процес прискореної індустріалізації порівняно відсталих регіонів. Економічному розвитку сприяв великий попит на всі види промислової продукції, як виробничого призначення, так і на товари широкого вжитку. Крім того, ФРН у 50-х рр. практично не мала військових витрат. Це дозволило зробити значні грошові заощадження. В цілому капіталовкладення в економіку країни у 1950р. дорівнювали 18,3 млрд., а 1955-му — 41 млрд. марок. Золотий запас ФРН на початок 60-х рр. перевищив запаси Великобританії, Франції та Скандинавських країн разом узятих. Все це сприяло перетворенню Західної Німеччини в одну з найпередовіших в економічному відношенні держав світу. Пом'якшенню політичного клімату в Європі сприяло й підписання у вересні 1971 р. угоди чотирьох держав --СРСР, Великобританії, США та Франції по Західному Берліну, де зазначалося, що Західний Берлін не С складовою частиною ФРН. У 70-х рр. ФРН перетворилася на головного економічного партнера країн Східної Європи. Вона відіграла провідну роль у розробці заключного акта Гельсінської наради по безпеці та співробітництву в Європі (1975). Економічна криза середини 70-х рр. вплинула на політику правлячої коаліції. Вона розширила соціальні програми, особливо допомоги бідним. Це викликало відверту критику з боку опозиції. На початку 80-х рр. на бік блоку ХДС—ХСС перейшли вільні демократи, які вийшли з коаліції з СДПГ. 1982 р. канцлером ФРН став християнський демократ Г. Коль. Його уряд пішов на зменшення податків і бюджетних витрат, скорочення державного втручання в економіку, стимулювання конкуренції. Результати виявилися уже в найближчі роки. Економіка переживала піднесення. Правляча коаліція закріпила своє становище на виборах 1983 і 1987 років. У кінці 80-х — на початку 90-х рр. у житті німецького народу відбулися докорінні зміни. 1989 р. в НДР почалася ліквідація тоталітарного режиму. В перші дні було зламано берлінський мур — символ "холодної війни" і розколу Німеччини. Постало питання про об'єднання двох німецьких держав. Конституція передбачала входження східних земель до ФРН після ліквідації НДР. У березні 1990 р. в НДР на виборах перемогли християнські демократи, які погодилися на об'єднання Німеччини на умовах ФРН. СРСР спочатку виступав за перетворення об'єднаної Німеччини в нейтральну країну. Коли ця вимога була відхилена США, Великобританією і Францією, керівництво СРСР пішло на принципову поступку і погодилося, що Німеччина залишиться членом НАТО. 12 вересня було підписано договір про остаточне врегулювання німецької проблеми. З жовтня 1990 р. НДР припинила своє існування. На позачергових виборах до бундестагу вже об'єднаної Німеччини перемогу знову здобули християнські та вільні демократи. Канцлером знову було призначено Г. Коль. Об'єднання Німеччини стало найважливішою подією в її повоєнній історії, але й поставило ряд проблем. По-перше, інтеграції державної планової економіки колишньої НДР в ринкову економіку ФРН. В цих умовах багато підприємств виявилися неконкурентноздатними і збанкрутіли. Значно зросло безробіття. Це в свою чергу посилило соціальну напругу. По-друге, збільшення соціальних витрат і капіталовкладень в економіку східних земель. З цією метою довелося підвищити податки, а це викликало невдоволення західної частини Німеччини. По-третє, загострилася проблема іноземних робітників, яких в кращі налічувалося понад 5 млн. чоловік. Корінне населення почало розглядати їх як конкурентів на робочі місця. В деяких містах виникли сутички, були людські жертви. Сьогодні об'єднана Німеччина (близько 80 млн. жителів), провідна індустріальна держава світу, повноправний член міжнародного співтовариства.
№57 Проголошення незалежності України і створення самостійної Української держави.
Криза союзних структур, політичне протиборство, погіршення економічної ситуації, зростання національної самосвідомості неухильно посилювали потяг до суверенності, відновлення незалежної Української держави. Важливим кроком на цьому шляху стало прийняття 16 липня 1990 р. Верховною радою УРСР "Декларації про державний суверенітет України". Попри всі незгоди і дискусії більшість парламенту і опозиція були єдині в розумінні необхідності такого кроку. В Цьому документі вперше проголошувалось верховенство законів республіки стосовно законодавства СРСР, в який вона тоді входила. Вказувалось на самостійність, повноту і неподільність влади в межах республіки, недоторканість її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах. Підкреслювалось, що від імені народу може виступати виключно Верховна рада УРСР. Законодавче закріплялись необхідність утворити національний банк, цінову, фінансову, митну служби, намір забезпечити національно-культурне відродження українського народу, вільний розвиток всіх інших народів, право мати власні збройні скли, органи внутрішніх справ, державної безпеки. Україна проголошувалась нейтральною позаблоковою державою, яка дотримуватиметься без'ядерного статусу, не буде приймати, виробляти і набувати ядерної зброї. Процес законотворчої діяльності парламенту розвивався активно. Тільки на першій його сесії було прийнято 150 законодавчих актів. У серпні 1991 р. було ухвалено закон про економічну незалежність України. Консерватори в союзних структурах активно протидіяли зростанню суверенності і самостійності національних республік, в т. ч. й України. Прийнятий в 1989 р. закон про їх вихід о складу СРСР містив такі правила й процедури, які в більшості випадків унеможливлювали його здійснення. Робились спроби ще більше централізувати управління народним господарством, видимо заперечувалась передача ряду галузей промисловості і будівництва в безпосереднє відання республік. В умовах наростаючої інфляції Україна в 1990 р. домоглась скорочення обсягу паперових грошей, що були в обігу, на 2 млрд. Але воно було знецінене багатократним зростанням емісії грошей в цілому по СРСР. Намагаючись будь-що загальмувати процес розпаду Радянського Союзу, • березні 1991 р. за ініціативою союзного керівництва було проведено референдум, під час якого пропонувалось виявити ставлення населення до збереження СРСР на засадах оновленої федерації. На пропозицію голови Верховної ряди УРСР Л. Кравчука в Україні на референдум було поставлено додаткове питання: "Чи згодні Ви з тим, що Україна має бути в складі Союзу суверенних держав на засадах Декларації про державний суверенітет України?" На перше питання позитивну відповідь дали 70,2 %, а на друге — 83,5 % громадян України, які одержали бюлетені.
