Основні інститути цивільного права зарубіжних країн
"Трьома китами" цивілістики завжди вважалися такі інститути: суб'єкти, право власності та зобов'язальне право. Йтиметься саме про них. Правове становище фізичних осіб. Нині правове становище фізичних осіб в усіх країнах регулюється законодавством. Це або відповідні розділи цивільних кодексів (Франція, Німеччина, Австрія), або окремі закони та судова практика, що є характерним для країн прецедентного права.
Правове становище фізичних осіб у цивільних правовідносинах розкривається через категорії правоздатності (здатності бути носієм передбачених позитивним правом суб'єктивних цивільних прав та обов'язків) та дієздатності (здатності своїми діями здійснювати суб'єктивні цивільні права та обов'язки). Праву Німеччини відома й така категорія як деліктоздат-ність, тобто здатність особи нести цивільно-правову відповідальність за шкоду, заподіяну протиправними діями. Основоположним принципом сучасного цивільного права є принцип рівної цивільної правоздатності. Вперше він трапляється у Франції. Стаття 8 Французького цивільного кодексу, встановивши, що кожний француз наділяється цивільними правами, тим самим закріпила рівну цивільну правоздатність. Правоздатність виникає у фізичної особи з моменту народження і не залежить від її розумових здібностей, стану здоров'я тощо. Позбавлення за рішенням суду цивільної правоздатності не допускається. Однак суд має право в деяких випадках обмежити правоздатність фізичної особи. Конкретний обсяг цивільної правоздатності залежить від віку і до повноліття досягає повного обсягу. Правоздатність припиняється смертю особи чи оголошенням її померлою (або безвісти відсутньою). Слід зазначити, що не всі країни однаково розв'язують це питання. Так, французькому праву інститут оголошення померлою безвісти відсутньої особи невідомий, а в країнах англосаксонської системи питання про безвісну відсутність та про оголошення особи померлою належить до компетенції процесуального права. Суд при вирішенні справи братиме до уваги конкретні обставини. Так, якщо від відсутньої особи не мали надходити відомості про місце її перебування, то про безвісну відсутність чи про оголошення особи померлою не може йтися. Фізичні особи набувають цивільної дієздатності у повному обсязі лише з досягненням встановленого у законі віку, тобто повноліття. Зазвичай повнолітніми вважаються особи, що до-сягли 18-річного віку. Особи, які не досягли зазначеного віку, можуть бути повністю недієздатними або ж вони можуть мати обмежену дієздатність. Обсяг дієздатності неповнолітніх у різних країнах неоднаковий. У Німеччині особи віком до 7 років вважаються абсолютно недієздатними, а від 7 до 18 років — обмежено дієздатними,
тобто такими, що можуть укладати цивільно-правові угоди лише за згодою законних представників. У Франції правове становище неповнолітніх регулюється цілою низкою положень цивільного законодавства. До досягнення 18 років неповнолітня особа вважається недієздатною, а її майном від її імені управляють батьки (законні представники). Однак неповнолітня особа має право самостійно укладати угоди, отримавши дозвіл батьків (законних представників), а з 16-річного віку певні угоди, укладені неповнолітніми, визнаються дійсними і за відсутності такої згоди. В Англії до досягнення 18 років (21 рік для США) дієздатність неповнолітніх є обмеженою незалежно від віку. Обсяг дієздатності осіб визначається лише колом угод, що їх неповнолітні можуть укладати самостійно. Такі угоди поділяються на певні категорії: дрібні побутові угоди — угоди, що забезпечують життєві потреби неповнолітніх; заперечні угоди — угоди, що зобов'язують сторони лише доти, поки неповнолітній не відмовиться від їх виконання; безумовно недійсні угоди; угоди, що зобов'язують неповнолітнього лише за умови їх визнання після досягнення повноліття. Відсутність дієздатності неповнолітніх у країнах континентального права заповнюється інститутом законного представництва. Законні представники укладають угоди від імені неповнолітніх та несуть відповідальність за спричинену неповнолітніми шкоду. У країнах англосаксонської системи права такий інститут відсутній. Натомість виконання аналогічних функцій покладається там на інститут довірчої власності, що невідомий романс-германському праву. Правове становище юридичних осіб. Наука цивільного права практично всіх країн містить детально розроблену доктрину юридичної особи. За загальним правилом, законодавство не містить визначення юридичної особи, обмежуючись лише докладною класифікацією та описом ознак юридичних осіб. Серед таких ознак особливе місце посідають відокремленість майна та незалежність існування від учасників юридичної особи, оскільки саме сукупність зазначених рис є необхідною передумовою існування усіх інших ознак, як-то: самостійної майнової відповідальності, можливості брати участь у цивільно-правових відносинах від свого імені тощо. Класифікація юридичних осіб, хоч і відрізняється у різних країнах, все ж являє собою цілісну систему, яка передбачає
загальні для всіх юридичних осіб принципи створення та припинення. Перш за все розрізняють юридичні особи публічного права (наприклад, держава), які існують (чи створюються) на основі закону чи адміністративного акта, та юридичні особи приватного права, які створюються на підставі приватно-правових актів. Приватні юридичні особи (корпорації, товариства) поділяються на господарські (підприємницькі, комерційні), що мають на меті отримання прибутку, та негосподарські (непід-приємницькі, некомерційні), що не мають такої мети. При цьому в англосаксонській правовій системі юридичні особи поділяються на види залежно від кількості учасників (колективне утворення чи "корпорація однієї особи") і для кожного виду встановлено особливий правовий режим. Континентальна правова система не приділяє особливої уваги кількості учасників юридичної особи, поширюючи на всі юридичні особи загальне правове регулювання. У Німеччині такий загальний правопорядок охоплює у певних випадках і юридичні особи публічного права. Натомість, на відміну від звичаєвого права, романс-германське право за традицією містить суворі правила щодо мінімального обсягу наповнення статутних фондів юридичних осіб. Господарські (підприємницькі) юридичні особи поділяються на види залежно від порядку розподілу прав контролю та відповідальності учасників. До господарських юридичних осіб належать повне товариство (у деяких країнах, зокрема у США, повне товариство не визнається юридичною особою), командитне товариство, товариство з обмеженою відповідальністю та акціонерне товариство. У повному товаристві всі учасники зобов'язані особисто брати участь в управлінні господарською діяльністю та нести солідарну майнову відповідальність за боргами товариства всім майном, що їм належить. У командитному товаристві (іноді має назву неповне товариство, обмежене товариство) деякі з учасників не зобов'язані особисто брати участь в управлінні справами і несуть відповідальність лише у межах чайна, внесеного до такого товариства. Однак принаймні один з учасників зобов'язаний відповідати за боргами товариства всім майном, що йому належить. У товариствах з обмеженою відповідальністю та в акціонерних товариствах відповідальність учасників обмежується внесками до статутного
фонду. При цьому відмінності між цими видами юридичних осіб полягають у тому, що належить учасникам, частки у статутному фонді чи акції, а також у тому, чи є коло учасників обмеженим. Порядок виникнення юридичних осіб залежить від їх виду. За загальним правилом, виникнення юридичних осіб відбувається у розпорядчому (для публічних юридичних осіб) або у нормативно-явочному порядку. За розпорядчого порядку для утворення юридичної особи потрібен дозвіл компетентного державного органу, за нормативно-явочного порядку — здійснення передбачених законом дій з подальшим визнанням 'їх державою. Таким визнанням частіше є державна реєстрація юридичної особи. Існує і спрощений порядок виникнення, відомий праву США, коли юридична особа, за умови додержання певних формальних умов, вважається такою, що фактично існує, навіть якщо її державна реєстрація і не відбулася. Такий підхід останнім часом дістає дедалі ширше визнання, причому не лише у країнах англосаксонської системи права, а й у країнах континентальної правової системи. Правоздатність юридичних осіб, за певними винятками, є загальною. Тобто юридичні особи мають право бути носіями будь-яких прав та обов'язків та виконувати будь-які зобов'язання, за винятком тих, необхідною передумовою яких є природні якості фізичної особи. У США загальна правоздатність юридичних осіб фактично визнається федеральним законодавством і судовою практикою, однак ще не закріплена у законодавстві певних штатів. У Німеччині, хоч її цивільне законодавство і містить положення щодо спеціальної правоздатності юридичних осіб (§§ 25, 26, ЗО, 43 Німецького цивільного уложення), судова практика вже давно не поширює дію цих норм на відносини з третіми особами, обмежуючись лише відносинами в межах самої юридичної особи. За юридичними особами визнається і дієздатність. Однак законодавці різних країн неоднаково ставляться до питання про обсяг такої дієздатності. Дієздатність юридичних осіб виникає або з моменту їх державної реєстрації, або з моменту формування відповідних органів, наділених повноваженнями діяти як законні представники юридичної ос/зби. У праві Англії та США посадові особи здійснюють правоздатність юридичних осіб, виступаючи їх агентами та діючи від їх імені та в їх інтересах З 9-321
Право власності. Норми, що регулюють відносини власності поділяються у континентальному праві на два інститути: права на свої речі та права на чужі речі. В англосаксонському праві такого поділу немає. Там права на свої та чужі речі об'єднано в межах одного інституту, що має назву "власність". Усі речові права мають бути закріплені в об'єктивному праві, мають абсолютний характер і діють лише щодо індиві-дуально-визначених речей. Об'єктом речових прав є майно, яке зазвичай поділяється на матеріальне та нематеріальне, а також на рухоме й нерухоме. Рухоме майно, у свою чергу, поділяється на відчутне і невідчутне, до якого належать і права вимоги (наприклад, цінні папери, право інтелектуальної власності). Майно, незалежно від того, чи є воно матеріальним, чи нематеріальним, рухомим або нерухомим, можна класифікувати як приватне та публічне. Критерієм поділу при цьому є коло осіб, наділених повноваженнями володіти, користуватися та розпоряджатися конкретним майном. Приватним вважається майно, що перебуває в особистій власності або у власності групи осіб і використовується перш за все в особистих інтересах (чи в інтересах групи осіб). Публічне майно перебуває у власності держави або її органу. Позитивне право містить особливий порядок, відповідно до якого публічне майно може перетворитися на приватне, а приватне — на публічне. Така зміна статусу не обов'язково має супроводжуватись купівлею-продажем майна. Захист речових прав здійснюється речово-правовими та зобов'язально-правовими способами, проте у країнах англосаксонської системи права застосування речово-правових способів захисту права власності ставиться у залежність від факту заподіяння шкоди власнику або власності. Праву Англії та США відомий інститут довірчої власності (його більш-менш точний еквівалент у континентальному праві має назву "довірче управління"). Суть відносин довірчої власності (фідуціарних відносин) полягає в тому, що власник передає майно в управління довіреній особі, а довірена особа зобов'язана управляти цим майном в інтересах вказаного власником набувача вигоди (бенефіціарія). Фідуціарні відносини є тристоронніми і допускають множинність осіб як з боку власника, так і з боку довіреної особи
або бенефіціарія. Довірчий власник передає довіреній особі частину права власності (конструкція, невідома континентальному праву, яке проголошує концепцію неподільності права власності), включаючи право управління і розпорядження. Довірена особа, зі свого боку, бере на себе певні зобов'язання. Перш за все це зобов'язання управляти майном відповідно до вказівок довірчого власника та в його інтересах. Серед інших зобов'язань довіреної особи слід виділити: 1) обов'язок виявляти необхідне піклування про передане майно, причому ступінь піклування ставиться у залежність від того, чи отримує довірена особа винагороду (якщо винагороди не передбачено, то необхідним і достатнім буде таке піклування про майно власника, яке б довірена особа виявляла щодо свого власного майна; якщо ж довіреній особі належить будь-яка винагорода, то така особа має піклуватися про майно довірчого власника краще ніж про своє власне); 2) обов'язок надавати бенефіціарію на його першу вимогу всю матеріальну інформацію, що стосується управління переданим майном; 3) передавати бенефіціарію всі доходи від управління майном. Інституту довірчої власності відомі і специфічні методи захисту права власності, які не заважають власнику права водночас використовувати і традиційні речово-правові чи зобов'язально-правові способи захисту порушеного права. Зобов'язальне право. Центральне місце у праві всіх країн посідає зобов'язання. У межах зобов'язання одній особі (кредитору) належить право вимагати від іншої особи (боржника) здійснити або утриматися від здійснення певної дії. Змістом зобов'язання є суб'єктивні права та обов'язки сторін, що залежать від їхньої волі. Підставами виникнення зобов'язань є договір, квазідого-вір та делікт (континентальному праву відома й така підстава виникнення зобов'язань, як закон). Англо-американське право не знає загальної концепції зобов'язання як і будь-якої їх класифікації. Основними поняттями тут є договір (як обіцянка натомість зустрічного задоволення) та делікт (як позадоговірне спричинення шкоди). Поняття договору як угоди двох чи більше осіб, що встановлює коло взаємних прав та обов'язків сторін, тут немає. Якщо у континентальному праві необхідною умовою виникнення договору є наявність зустрічних волевиявлень, то з*
англо-американське право, за загальним правилом, ставить існування договору у залежність від наявності зустрічних зобов'язань. Звідси випливає, що в Англії та США оферта не зв'язує оферента доти, поки не зроблено зустрічного задоволення, хоч би й формального, питання щодо адекватності зустрічного задоволення не виникає. Проте ця традиційна концепція останнім часом зазнала істотних змін: тепер законодавець або прямо передбачає безвідкличність оферти для певних видів договорів, або підпорядковує можливість відкликання оферти цілій низці умов. Укладена угода зобов'язує її учасників і має для них силу закону навіть тоді, коли з тих чи інших причин угода ця не відповідає інтересам самих учасників. Певні розбіжності в континентальній та англосаксонській правових системах існують у сфері тлумачення положень договорів, а також у заповненні існуючих прогалин. Умови договорів поділяються на прямо виражені та такі, що маються на увазі. І якщо англо-американське право, встановлюючи положення договорів, що маються на увазі, виходить з інтересів сторін і намагається встановити їх гіпотетичну волю, то для права континентального характерним є більш буквальний підхід до цієї проблеми — договірні умови можуть тлумачитися, змінюватися або доповнюватися без урахування намірів та інтересів сторін. Відповідальність за порушення договору передбачає покладення на боржника несприятливих майнових наслідків. У країнах континентального права така відповідальність грунтується на презумпції вини боржника та на його обов'язку виконати зобов'язання в натуральній формі. Зовсім інакше вирішується питання в країнах звичаєвого права: тут існує принцип заподіяння шкоди порушенням договору незалежно від вини боржника, а основним засобом для кредитора є відшкодування такої шкоди у вигляді грошової компенсації. За загальним правилом, збитки підлягають відшкодуванню у повному обсязі. Позадоговірні зобов'язання поділяються на генеральний та спеціальний делікти (англо-американському праву поняття генерального делікту невідоме, натомість існує кілька окремих фактичних складів правопорушення). Делікти виникають внаслідок здійснення протиправної дії (бездіяльності), шо спричинила шкоду особі або майну потерпілого. Найчастіше делікт передбачає винність заподіювача шкоди.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Основні інститути цивільного права зарубіжних країн» з дисципліни «Цивільне право України»
