Види полемічних «хитрощів» у полеміці. Шляхи їх нейтралізації
Полеміці завжди притаманне збудження почуттів. Це добре можна пояснити психологічно. Однак спір з метою з’ясування істини не повинен підмінятися прагненням мати рацію за будь-яких умов. У подібних випадках нерідко використовуються софістичні виверти, хитрощі. Отже ораторові, який бажає брати участь у полеміці, певна річ, належить знати про це. Інколи той чи інший полеміст, відчуваючи, що він не має рації, ухиляється від спору, маскуючись іронією. Він неодмінно заявляє: “Знаєте, ви ставите такі “глибокодумні” і такі “серйозні” запитання, що я пасую перед ними”. Це звучить як ухильний докір і як основа для того, щоб відійти від “відповіді через некомпетентність”. У полеміці така тактика неприпустима і не може привести до позитивних результатів. Достатньою підставою для відмови від дискусії нерідко признається постановка запитань в нетактовній, образливій чи грубій формі. На запитання не відповідають і в тому випадку, коли вони тільки за граматичною формою являють собою запитання, а по суті містять безпідставний довід, який виконує функцію бездоказового контраргументу в полеміці. Прикладом такого довільного доводу є софістична хитрість, що одержала назву “надмірного уточнення”. Сутність цього виверту, цієї хитрості полягає в тому, що один із учасників дискусії, який виступає проти тези опонента, робить спробу спростувати його думку не звичайними, логічно припустимими способами, а шляхом постановки запитання, що потребує від опонента такого “уточнення” тези (за кількісним, часовим, просторовим тощо параметрами), яке свідомо неможливе чи явно безглузде. Особливу увагу слід звертати на софістичні хитрощі, за допомогою яких досвідчений у полеміці оратор робить спробу відхилитися і відійти від відповіді на запитання. До них належать такі виверти: “відповідь у кредит”, “відповідь запитанням на запитання”, негативна оцінка самого запитання без розгляду його по суті і т. ін. “Відповідь у кредит” полягає в тому, що один із учасників полеміки, якому важко за тих чи інших обставин відповісти на поставлене запитання, переносить його розгляд під різними приводами “напотім”: “Питання непросте, а часу не вистачає, тому розглянемо його наступного разу” і т. ін. Якщо бракує достатньої організації полеміки, а обговорення проходить безладно і учасники не відзначаються необхідним рівнем полемічної культури, нерідко спостерігається “відповідь запитанням на запитання”. Уявімо таку ситуацію, яка, на жаль, зустрічається часто. Під час виступу одного із учасників семінару (директора заводу) поставили запитання: “Скажіть, будь ласка, чому на вашому заводі не працює очищувальна система, пуск якої ви здійснили минулого року? Доки мешканці міста будуть дихати сірчаним газом?” Замість відповіді по суті промовець звертається до свого опонента: “Я вам відповім, але після того, як ви мені відповісте: коли припиниться забруднювання озера відходами виробництва вашої фабрики? Ви ж пустили очищувальну систему цього року”. Опонент звертається до головуючого: “Нехай мені доповідач відповість!” Доповідач наполегливо продовжує: “Я-то відповім, але нехай раніше опонент мені відповість!”. Щоб уникнути відповіді, інколи дають негативну оцінку самому запитанню. Не відповідаючи по суті, промовець нерідко обмежується тільки безапеляційною оцінкою: “Це наївне запитання!”, “Це ж несерйозно!”, “Це тривіально!” і т. ін. Іноді така оцінка набуває відтінку окрику, коли замість відповіді можна почути: “Це догматизм!” чи “Це позитивізм!”, чи “Це неістотне питання!” Такі софістичні прийоми заслуговують на серйозний осуд, тому що вони є суперечністю щодо самої ідеї полеміки як раціонального обговорення складних проблем. Існують дві крайності у ставленні до авторитетів: незріле, можна сказати, легковажне відкидання будь-яких авторитетів, та зловживання посиланнями на них, що майже завжди вуалює відсутність самостійного, власного мислення. Дехто дозволяє собі в спорі спекулювати на віці, освіті, службовому становищі. У літнього чоловіка під час дискусії з юнаком може вирватися таке у відповідь: “Вам 20 років, а мені — 60, як ви смієте мені заперечувати?” тощо. Інші використовують “підмащування” опонента лжекомпліментами: “Ви, як розумна людина, не будете заперечувати...” чи “Ми з вами чудово розуміємо, краще за різних там профанів”. Інколи за відсутності вагомих доказів роблять безвідповідальні натяки на деякі “таємні” мотиви, які нібито спонукають супротивну сторону: “Ви це говорите нещиро чи з почуття заздрості, чи від побоювання зіпсувати відносини з такою-то особою?” і т. ін. Тому під час полеміки необхідно пильно стежити за тим, щоб неминучі спори, неминуче протистояння думок не перетворювались у плітки, чвари, наклепи. Буває, що опоненту приписуються необґрунтовані, свідомо безглузді думки. Від нарочитого глузування над суперечником відрізняється логічний прийом доведення до абсурду: тимчасово припускається, що теза, яка спростовується, є істинною, але оскільки наслідок із тези суперечить дійсності, це свідчить, що теза була хибною. Необхідність знання такого роду полемічних хитрощів не викликає сумніву. Кожен, хто бореться за свої переконання, шукає правильні рішення, стверджує істину, повинен не тільки сам бути озброєним, але й добре знати методи свого опонента. Вміння розпізнати ту чи іншу із хитрощів, показати, з якою метою вона використана, дати гідну відповідь противнику — необхідна риса полеміста. Таким чином, опанування мистецтвом полеміки в цілому, її основними принципами, з’ясування логіки запитань і відповідей у ході полеміки, софістичних прийомів, які часом застосовуються, — важливі вимоги методики ораторського мистецтва. Тільки після усвідомлення принципів і прийомів полеміки вона зможе привнести дійсну користь, буде сприяти подоланню помилок і знаходженню істини.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Види полемічних «хитрощів» у полеміці. Шляхи їх нейтралізації» з дисципліни «Ораторське мистецтво»
