Необхідною обороною визнаються дії, вчинені з метою захис-ту охоронюваних законом прав та інтересів особи, яка захища-ється, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави від суспільно небезпечного посягання шляхом заподіян-ня тому, хто посягає, шкоди, необхідної й достатньої у даній об-становці для негайного відвернення чи припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборони (ч. 1 ст. 36 КК). Право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, абсолютним правом людини. У ч. 2 ст. 36 КК зазначено, що кож-на особа має право на необхідну оборону незалежно від можли-вості уникнути суспільно небезпечного посягання або звернутися по допомогу до інших осіб чи органів влади. Закріплене в ст. 36 КК право кожної особи на необхідну обо-рону є важливою гарантією реалізації конституційного положен-ня про те, що кожен має право захищати своє життя і здоров’я, життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань (ч. 3 ст. 27 Конституції України). Необхідна оборона є суб’єктивним правом людини, а не її обов’язком. Вона може реалізувати його в межах вимог закону, виходячи зі своєї оцінки реалій конкретної ситуації. У той же час для певного кола осіб необхідна оборона є обов’язком, ухилення від якого тягне відповідальність. Так, пра-цівник міліції зобов’язаний захищати осіб, на яких вчиняється напад, а також і самого себе, суспільні й державні інтереси згідно з Законом «Про міліцію» та прийнятою ним Присягою. Військо-вослужбовець, що знаходиться на варті, повинен захищати об’єкт, що охороняється, згідно зі Статутом гарнізонної та вартової служб Збройних Сил України, присягою Українському народові та отриманим наказом начальника. При цьому відповідно до вка-заних нормативних актів працівники міліції та військовослужбо-вці мають право у випадках, передбачених законом, застосовува-ти заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю (див.: Закон «Про міліцію»). Відповідно до п. 11 ст. 13 Закону «Про участь громадян в охо-роні громадського порядку і державного кордону» члени громад-ських формувань з охорони громадського порядку і державного кордону мають право застосовувати в установленому порядку за-ходи фізичного впливу, спеціальні засоби індивідуального захис-ту та самооборони. Умови правомірності необхідної оборони: 1. Посягання повинно бути суспільно небезпечним, тобто за-грожувати тяжкими наслідками важливим суспільним цінностям — життю, здоров’ю, власності, державному керуванню тощо. Це означає, що за своїм характером і можливими наслідками воно підпадає під ознаки кримінально-правових норм. Юридично такі діяння можуть і не визнаватися злочинними (наприклад, викону-ватися особою, що не є суб’єктом злочину — неосудною або та-кою, що не досягла віку, з якого настає кримінальна відповідаль-ність). Від зазначених діянь також можлива необхідна оборона. При цьому напад не обов’язково повинен бути злочином, до-сить і того, що він був реально небезпечним — загрожував тяж-кими наслідками. Посягання може полягати й у діях, що не ма-ють характеру нападу (наприклад, замах на крадіжку). Посягання може бути здійснене особою як із застосуванням фізичної сили (наприклад, спроба задушити жертву), так і з використанням зброї, інших знарядь, предметів, механізмів, тварин тощо. 2. Посягання повинно бути наявним, тобто розпочатим, або таким, яке неминуче має початись. Суспільно небезпечне посягання має початковий і кінцевий моменти. Роз’яснюючи це положення Пленум Верховного Суду України у п. 3 своєї Постанови від 28 червня 1991 р. за № 4 «Про практику застосування судами законодавства, що забезпечує пра-во на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань», за-значив, що стан необхідної оборони виникає не лише в момент суспільно небезпечного посягання, а й за наявності реальної за-грози заподіяння шкоди тому, хто обороняється. Для з’ясування цього необхідно враховувати поведінку нападника, зокрема, спрямованість умислу, інтенсивність і характер його дій, що дає підставу особі, котра захищається, сприймати загрозу як реальну. Згідно з ч. 2 ст. 15 Закону «Про міліцію» спроба особи, з вог-непальною зброєю в руках, затримуваної працівником міліції, наблизитись до нього, скоротивши при цьому визначену ним від-стань, чи доторкнутись до зброї дає працівникові міліції право застосовувати вогнепальну зброю. 3. Своєчасність оборони. Дії особи, яка захищається, визна-ються правомірними лише у разі, коли вони були вчинені протя-гом усього часу здійснення посягання. Кінцевий момент посягання визначається тим, що загроза не-безпеки минає повністю й остаточно: напад припинено самим посягаючим чи йому покладено край захистом (затримання, втеча нападника тощо). У той же час особа, яка захищається, перебуваючи під впли-вом посягання, нерідко продовжує оборону й тоді, коли посягання вже закінчене або припинене. Пленум Верховного Суду України рекомендує для вирішення цього питання, з огляду на обставини справи, виходити з того, що для особи, котра захищається, має бути очевидним, що в застосуванні засобів захисту відпала необ-хідність. Якщо таке переконання було відсутнє, то слід вважати, що вона перебувала в стані необхідної оборони. Таким чином, якщо особа, що захищалася, добросовісно помилялася щодо кін-цевого моменту посягання, вона визнається такою, що діяла у стані необхідної оборони, і тому заподіяння в такій ситуації тому, хто посягає, шкоди повинно визнаватися своєчасним. У той же час, якщо шкода заподіяна вже після того, як пося-гання було відвернено або закінчено, і для особи, яка захищалася, було очевидно, що в застосуванні засобів захисту явно відпала необхідність, відповідальність настає на загальних підставах. 4. За необхідної оборони заподіяння шкоди можливе тільки тому, хто посягає. Шкода, що завдається тому, хто по-сягає, може характеризуватися позбавленням його життя, на-несенням тілесного ушкодження, знищенням або пошкоджен-ням його майна. Пленум Верховного Суду України у згадуваній вже Постанові від 28 червня 1991 р. пояснив: «Якщо при обороні випадково запо-діяно шкоду непричетній до нападу особі, в залежності від наслідків відповідальність може наступати за заподіяння шкоди з необережності» (п. 6). 5. Необхідна оборона може здійснюватися для захисту охо-ронюваних законом прав та інтересів особи, яка захищається, або іншої особи, а також суспільних інтересів та інтересів держави. Тобто особа вправі захищати не тільки власні інтереси, а й інте-реси інших громадян, суспільства та держави, а відповідні служ-бові особи зобов’язані це робити в межах своїх повноважень. 6. У процесі необхідної оборони не повинно бути перевищен-ня її меж (ексцесу оборони). Відповідно до ч. 3 ст. 36 КК перевищенням меж необхідної оборони визнається умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди, яка явно не відповідає небезпечності посягання або об-становці захисту. Перевищення меж необхідної оборони тягне кримінальну відповідальність лише у випадках, спеціально пе-редбачених у статтях 118 і 124 КК. У Постанові Пленуму Верховного Суду України зазначається, що для встановлення наявності або відсутності ознак перевищення меж необхідної оборони слід враховувати не лише відповідність чи не відповідність знаряддя захисту і нападу, а й характер небез-пеки, що загрожувала особі, яка захищалася, обставини, що могли вплинути на реальне співвідношення сил нападаючих і тих, хто за-хищається, а саме: місце і час, раптовість нападу, неготовність до його відбиття, кількість нападаючих і тих, хто захищається, їх фі-зичні дані (вік, стать, інвалідність, стан здоров’я) та інші обставини. За законом ексцес оборони можливий там, де тому, хто пося-гає, заподіяна тяжка шкода (смерть або тяжкі тілесні ушкоджен-ня), котра явно не відповідала чи небезпеці посягання, чи обста-новці захисту. Особа, котра захищається, повинна усвідомлювати явну невідповідність тяжкої шкоди, що заподіюється нею тому, хто посягає. Вирішальним тут виступає суб’єктивне ставлення особи, котра захищається, до завданої шкоди, перевищення меж необхідної оборони може мати місце лише за наявності умислу. Отже, перевищення меж необхідної оборони — це умисне заподіяння тому, хто посягає, тяжкої шкоди (смерті або тяжких тілесних ушкоджень), явно недомірної небезпечності посягання або явно невідповідної обстановці захисту. Верховний Суд України роз’яснює, що розгляд справи перед-бачає обов’язкове з’ясовування, чи мала особа, котра захищалася, реальну можливість ефективно відбити суспільно небезпечне по-сягання іншими засобами, із заподіянням нападаючому меншої шкоди, і чому не використала такої можливості. Умови, за яких необхідна оборона неможлива: 1) під час правомірних дій, які не є суспільно небезпечними, посадових осіб (працівників міліції, судових виконавців і т. ін.); 2) під час нападу неосудного, про що знає той, хто захищаєть-ся. У разі незнання особа, на яку здійснюється напад, має право захищатися за правилами крайньої необхідності; 3) при нападі тварин, які нападають самі; 4) у разі провокації необхідної оборони. Провокацією необхідної оборони називають такі дії, які вчи-няються з метою викликати на себе напад, аби потім була мож-ливість помститися, посилаючись на те, що був змушений оборо-нятися, тобто знаходився в стані необхідної оборони.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Необхідна оборона» з дисципліни «Кримінальне право України»
