На початок 70-х років вже було закладено підґрунтя для фор-мування системи міжнародної заборгованості. Відправними її то-чками можна вважати крах Бреттон-Вудської системи в 1971 р. і перший нафтовий шок в 1973 р. Після цих двох подій розпочався справжній бум міжнародних позик. Причому великими позича-льниками були не тільки країни, що розвиваються, які не мають нафти, для фінансування своїх дефіцитів, а й країни, що володі-ють нафтою, для фінансування програм розширення економіки. Падіння процентної ставки, яке відбулося згодом унаслідок ви-буху попиту на міжнародний кредит, змусило багатьох країн-кредиторів та країн-позичальників переглянути раніше укладені кредитні угоди, які виявилися неспроможними в результаті кар-динальної зміни об’єктивних зовнішніх умов. На початок 80-х років багато країн із числа тих, що розвиваються, відчували тру-днощі при виконанні своїх зобов’язань. Справжня боргова криза вибухнула в 1982 р., коли Мексика заявила, що не в змозі більше обслуговувати свій зовнішній борг. Умовно останні 25 років кредитна історія світу — це історія періодичних загострень проблеми міжнародної зовнішньої забор-гованості та криз. Крайнім проявом фінансової кризи є неплато-спроможність держави за іноземними позиками (під час світової економічної кризи 1929—1933 рр. припинили платежі за зовніш-німи позиками Великобританія, Франція, Німеччина, Італія, у ре-зультаті чого в 1931 р. США на рік відстрочили всі платежі за зо-внішніми боргами). Отже боргова криза — це наслідки проблем короткострокової ліквідності та свідчення необхідності подов-ження (пролонгації) строків погашення. Результатом пошуку ви-ходу з кризи незмінно був перегляд боргу суверенних країн. От-же, всю історію світового боргу можна умовно розділити на певні цикли його розвитку. Виділяють три таких стадії розвитку. Перша охоплює період протягом 1980—1985 рр. Саме в цей час почали змінюватися об-сяг і структура заборгованості країн, що розвиваються. Великі країни із середнім доходом більшою частиною мали заборгова-ність перед основними комерційними банками. Причому сума за-боргованості часто перевищувала капітальну базу багатьох з цих приватних закладів. Решта заборгованості припадала на офіцій-них кредиторів. Фінансове співтовариство на цій стадії ще було впевнене, що боргова криза є наслідком проблем короткострокової ліквідності, а звідси — подовження строків погашення. У центрі уваги були країни із середнім доходом, такі як Бразилія та Мексика. Перший етап міжнародного процесу перегляду умов погашен-ня боргу характеризується як «Банкірська криза». Мета перегля-ду полягала у скороченні поточних зобов’язань боржника з об-слуговування боргу шляхом перенесення строків погашення основної суми боргу. Така стратегія оберталася для боржника на-рощуванням його загальних боргових зобов’язань і значним зро-станням майбутніх зобов’язань з обслуговування боргу. Друга стадія охоплює період з 1985 до 1989 рр. У середині 1980-х років сукупний баланс комерційних банків поліпшився, але стало очевидним, що багато проблем позичальників мають структурний характер. Соціальні і політичні фактори нівелювали або затримували здійснення внутрішніх реформ, що погіршувало платіжний баланс. І хоча банки-кредитори переглянули умови реструктуризації боргу з метою подовження періодів погашення заборгованості, капіталізації процента офіційними кредиторами, вони не передбачали скорочення заборгованості або обсягів об-слуговування заборгованості. Відповідно до плану Бейкера, здійснення якого розпочалося в цей період, для підтримання рівнів інвестування були виділені но-ві грошові кошти. Це дало змогу основним країнам-боржникам перекривати свій борг (було навіть розроблене і використовувало-ся в угодах так зване «меню можливостей»). У цей час проблема заборгованості бідних країн, що розвиваються, виокремилася від проблеми заборгованості великих країн із середнім доходом. Пер-ші відчули на собі надто великий тягар заборгованості відносно потенціалу їх економіки. До того ж ці країни залежали від експор-тних надходжень від одного-двох товарів широкого вжитку. Тому скорочення обсягів торгівлі цими товарами дуже негативно відби-лося на можливості цих країн обслуговувати свої борги. Стратегія, запропонована міністром фінансів США Джеймсом Бейкером, враховувала політичні реалії країн-боржників та дов-гостроковий характер кризи заборгованості. Він запропонував простимулювати боржників продовжити виконання поточних зо-бов’язань з обслуговування боргу, пообіцявши найбільшим з них надати нові кредити у разі виконання ними умов своїх угод з міжнародними фінансовими закладами. Боржники мали змогу використати кредити на структурну перебудову та стимулювання економічного зростання. Додаткові кошти мали надати комер-ційні банки та багатосторонні банки розвитку. Основна мета плану — надати країні-боржнику якомога біль-ше часу для усунення причин її фінансових проблем. План Бей-кера приніс лише часткові плоди, оскільки він не передбачав жо-дного механізму, який би міг змусити внести додаткові кошти. Характерними рисами останнього періоду здійснення плану Бейкера були експерименти із застосуванням методів скорочення і полегшення боргового тягаря. Ці експерименти призвели до то-го, що учасники переговорного процесу надали кредиторам «ме-ню варіантів», яке дозволяло кожному кредитору обирати форму полегшення боргового тягаря позичальника. Інтерес кредиторів до цих варіантів значною мірою стимулю-вав перенесення головного напряму стратегії перегляду боргу зі збереження активів на скорочення боргу. Третя стадія розпочалася в 198 р. і триває до нині. Вона харак-теризується як стадія «кризи боржника». Офіційний початок цьо-го етапу було покладено виступом Ніколаса Брейді, що був на той час міністром фінансів США. У своєму виступі він закликав до проведення нової стратегії погашення боргу на основі прин-ципу скорочення заборгованості. Ця стратегія застосовувалася стосовно тих країн, які проводили політику економічної стабілі-зації, ухвалену міжнародними фінансовими установами. У плані містився також заклик до пом’якшення умов угод про перегляд боргу, з тим щоб і кредитори, і боржники отримали більшу сво-боду під час розроблення таких угод. Головне значення цього ви-ступу полягало в тому, що в ньому вперше пролунало офіційне визнання з боку США того, що борг не буде повністю сплачено і банки зазнають втрат. Згідно з планом Брейді боржники мали взяти до уваги політи-ку залучення як прямих, так і непрямих інвестицій і те, що свопи борг/акції можуть бути корисним компонентом цієї стратегії. Де-які латиноамериканські країни скористалися іншими механізма-ми переведення боргу, такими як викуп заборгованості чи її по-гашення поставками товарів. Економічний саміт 1988 р. в Торонто закликав Паризький клуб з метою полегшення тягаря заборгованості найменш розви-нутих країн прийняти комплекс нових заходів. Увійшовши в іс-торію як «Торонтські умови», вони передбачають скорочення бо-ргу чи його обслуговування, чи подовження строків погашення офіційної двосторонньої заборгованості. Наступний саміт у Хью-стоні в 1990 р. закликав Паризький клуб перевірити хід виконан-ня Торонтських умов і розглянути питання про надання допомоги країнам із доходом нижче від середнього. При цьому, оскільки в абсолютному виразі комерційний борг найбідніших країн є неве-ликим, то при розгляді майбутніх заходів з надання допомоги цим країнам особливу увагу необхідно приділити безоплатному і понадконцесійному фінансуванню, а також більшому скорочен-ню заборгованості. Останній етап отримав новий виток восени 1997 р. у зв’язку з фінансовою кризою в південноазіатському регіоні, яка потім охопила решту регіонів світу. За останні 20 років країни «Півдня» виплатили «Півночі» за борговими зобов’язаннями 3 трлн 450 млрд дол. США, — це в 6 разів більше початкових боргів. Ще треба виплатити 2 трлн дол. Бразилія в середньому за останні п’ять років платила за зов-нішнім боргом 42 млрд дол. (6 % ВВП), Туреччина — 14 млрд (7,5 % ВВП), Тайланд — 12 млрд (8,5 % ВВП), Аргентина — 25 млрд (9 % ВВП), Індонезія — 27 млрд (18,6 % ВВП), Угорщи-на — 10 млрд дол. ША (20 % ВВП)
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Криза світової заборгованості» з дисципліни «Міжнародні фінанси»
