Євровалютне кредитування. Синдиковані кредити та процедура організації синдикованої позики
Єврокредит — це міжнародна позика грошової суми. Проте він має особливі риси, що роблять його одночасно надзвичайно цікавим та складним. Єврокредит є точною відповідністю євро-депозиту: на міжнародному ринку капіталів банки збирають гро-шові кошти у вигляді депозитів та використовують їх у формі кредитів. Інакше кажучи, євродепозит відповідає ресурсам бан-ків, тоді як єврокредит стосується їх використання. Джерело ресурсів банків не змінилося: йдеться про депозити, що набувають форми депозитних угод або депозитних сертифіка-тів. Навпаки, банківське посередництво протягом останніх років докорінно змінилося. До кінця 70-х років єврокредит був одним із основних засобів використання ресурсів євробанків. З початку 1980-х років у зв’язку з появою євровекселів, ситуація змінилася. Проте це не означає, що єврокредити втратили своє значення. Статистика фіксує зростання обсягів єврокредитів: 1982 р. — трохи більше 100 млрд дол., 1983 р. — 52 млрд дол., 1988 р. — 120 млрд дол., 1997 р. — понад 400 млрд дол. Однією з особливостей єврокредиту є те, що фінансові інститу-ти, які надають позики, об’єднані в пули або синдикати і з позича-льниками їх пов’язують детально розроблені правові відносини. Так, усі єврокредити набувають синдикованої форми. Саме під на-звою «міжнародні синдиковані кредити» єврокредити реєструють-ся та аналізуються деякими міжнародними організаціями. Об’єднання банків, що надають позики, в пул або синдикат пояснюється досить простими причинами: 1) прагненням зібрати якомога більші фонди; 2) намаганням розподілити ризики між учасниками банківсь-ких об’єднань; 3) розширенням кола учасників за рахунок збільшення кілько-сті банків, що розміщені в різних країнах. Підготовка заявки на синдикований кредит здійснюється го-ловним банком або кількома головними банками. Після завер-шення збору фондів банк починає відігравати центральну роль агента (або уповноваженого) інших банків. Нарешті, угода про єврокредит містить точні відомості про: • природу та коло обов’язків і прав банків; • використання банками методів управління правовими та ко-мерційними ризиками, що можуть виникнути протягом терміну надання позики. Головний банк — це банк, що обирається майбутнім позича-льником з метою підготовки операції з єврокредиту, яку він має намір здійснити. Якщо обсяг єврокредиту є значним, головними можуть бути кілька банків. Саме головний банк у співпраці зі своїм клієнтом визначає найважливіші параметри позики: • розмір кредиту; • термін, на який від видається; • валюту, в якій буде надаватись кредит; • процентну ставку; • комісійні. Крім фінансових умов, головний банк разом із клієнтом ви-значає також основні правові засади, які буде включено в майбу-тню угоду про кредит, а саме: яке право застосовуватиметься, якими мають бути дії на випадок неплатоспроможності, умови відстрочення, непередбачувані обставини тощо. Головний банк доводить до відома інших банків, що він за-безпечить взаємодію фінансових та правових умов, та пропонує їм взяти участь у синдикаті, котрий має намір створити з певною часткою відкритого кредиту. Виконуючи це, головний банк зда-тен взяти на себе відповідальність стосовно майбутніх позичаль-ників, інших членів синдикату та у деяких випадках — третіх осіб. Перед майбутнім позичальником головний банк бере на себе відповідальність за будь-яку помилку, допущену ним, особливо щодо надійності та платоспроможності інших банків-позикодавців. Головний банк несе відповідальність перед своїми партнерами за прорахунки, допущені в інформуванні їх стосовно економічного та фінансового стану, а також платоспроможності позичальника. Агентом, що представляє членів синдикату у відносинах із по-зичальником з приводу надання єврокредиту, може бути банк, обраний іншими членами синдикату. Він є їхнім уповноваженим і за це отримує винагороду. Згода щодо вибору агентом конкрет-ного банку дається на стадії, що передує укладанню угоди. Утім частіше за все агентом стає головний банк. А його роль як «головного» закінчується разом із укладенням угоди про єврокредит. Агент завжди виконує роль попередника бухгалтерського та технічного характеру між банками-позикодавцями та позичальни-ком. Так, увесь рух фінансових ресурсів обов’язково проходить через нього. У технічному плані саме через агента проходить об-мін усією документацією та інформацією, котру сторони домов-ляються передавати один одному протягом терміну дії угоди. Усі найважливіші рішення, особливо за умов виникнення непередба-чуваних обставин, приймаються більшістю банків синдикату. Об’єднання банків у синдикати з питань надання єврокредитів загалом дозволяє розподілити ризики між його членами, але не ліквідувати їх. Завжди існує ризик неплатоспроможності позича-льника (комерційний ризик) так само, як і правовий ризик (ризик суверенітету), пов’язаний зі змінами у законодавчій або адмініс-тративній сферах протягом терміну проведення операції з надан-ня єврокредиту. Отже, угода про єврокредит повинна містити за-стереження, що здатні обмежити дію цих двох ризиків. Комерційний ризик існує з самого початку створення банківсь-кого пулу або синдикату. Оскільки банки беруть на себе зо-бов’язання сепаратно, а не солідарно, у випадку неплатоспромож-ності одного з банків, що бере участь у синдикаті, інші не повинні його замінювати та вносити свої власні кошти. Зі свого боку, по-зичальник уже не отримає всієї суми, на яку розраховував. Проте в момент погашення або виплати боргу, що здійснюєть-ся, позичальником, ситуація дещо інша. Тут передбачено, що всі платежі, які здійснює позичальник через агента, повинні розподі-лятись останнім між усіма банками, що входять до синдикату, пропорційно їх участі у кредитуванні. Протягом терміну, на який надається кредит (від п’яти до се-ми років), банки зберігають за собою можливість передати весь початковий комерційний ризик або його частину, поступаючись своєю участю у кредитуванні іншим банкам. Тобто в інтересах банків, які з самого початку брали участь у створенні синдикату, передбачено два види правових операцій: перевідступлення прав на участь та неповна участь у синдикаті. Ризик суверенітету, або правовий ризик, виділено через те, що угода про єврокредит зачіпає значну кількість правових по-рядків: банки-позикодавці підпорядковуються різним державам, залежно від їхнього громадянства або місцезнаходження (це сто-сується відділень банків); валюта, що використовується банками, часто є валютою третьої особи; позичальник підпорядковується власному правовому по-рядку, а якщо це суверенна держава, то вона сама його втілює; у такому випадку суверенітет може суттєво змінити реалізацію єврокредиту. Так, учасники угоди про єврокредит намагаються вмістити ризик суверенітету в договірні рамки. До того ж договірні рамки стосуються ризику як на стадії укладання угоди про єврокредит, так і на стації її виконання. Положення, що стосуються визначення процентної ставки, є дуже простими. Єврокредити не супроводжуються фіксованою процентною ставкою протягом усього терміну дії угоди про по-зику: процента ставка змінюється залежно від установленої уго-дою періодичності та визначається виходячи із заздалегідь ви-значених параметрів. Необхідність мати змінювану процентну ставку пояснюється положенням євробанків, котрі постійно по-винні поповнювати свої резерви на ринку капіталів, не знаючи, у що це їм обійдеться: тягар цієї невпевненості несе позичальник. Угода про єврокредит установлює період процентної ставки, що може коливатись між 3 та 12 місяцями. Процентна ставка ви-значається, виходячи з двох складових: 1) базисної банківської ставки; 2) спеціальної надбавки — маржі, спреду, премії. При цьому базисна банківська ставка є змінною складовою, а спеціальна надбавка, що включає банківський дохід, оцінку ри-зику та накладні витрати — постійною. Ця надбавка фіксується на весь термін «життя» кредиту. Розмір спеціальної надбавки за-лежить від: • співвідношення попиту та пропозиції на кредит; • платоспроможності (рейтингу) боржника; • терміну, на який надається кредит; • кредитного ризику; • кон’юнктури ринку. Для першокласних позичальників надбавка встановлюється на мінімальному рівні (близько 0,375 % річних), а для менш знач-них — на рівні 3—4 та більше відсотків річних. Найбільш поширеною базисною ставкою є міжбанківська ста-вка пропозиції (Interbank Offered Rate, ІБОР). Це середня ставка, за якою транснаціональні банки надають кредити на оптовому міжбанківському євроринку (Interbank Market), де обсяг окремого кредиту є еквівалентним не менш ніж 400 тис. дол. на відповід-ний термін запозичення. Вищезазначеній абревіатурі передує лі-тера, що позначає фінансовий центр, де надаються ці міжбанків-ські кредити. Так, ставка ЛІБОР (London Interbank Offered Rate, LIBOR) — це ставка, за якою великі банки, що розташовані в Лондоні, на-дають кредити один одному. Ця ставка відіграє роль основної ко-роткострокової відсоткової ставки, що характеризує європейсь-кий грошовий ринок та являє собою еталонну ставку при виконанні широкого спектра транзакцій. Корпорація може запо-зичити гроші за ставкою, що дорівнює, наприклад, ЛІБОР + 2 %. Ставка ЛІБОР є статистичною характеристикою, що широко ви-користовується інвесторами. Відома міжбанківська ставка, що пропонується в Лондоні (ЛІ-БОР), протягом певного проміжку часу користувалася практично повною монополією у цій сфері завдяки зробленій їй рекламі, що справляла враження об’єктивності. Але учасники угоди про єврокредит часто ухиляються від слідування цій практиці та обирають ту базову ставку, що застосовується найбільшою кількістю солід-них банків. Можуть використовуватись такі ставки, як ПІБОР (Paris Interbank Offered Rate) — Паризька міжбанківська кредитна ставка, СІБОР (Singapore Interbank Offered Rate) — Сінгапурська міжбанківська кредитна ставка, прайм рейт (prime rate, США) — базова ставка за кредитами небанківського сектору тощо. До базової ставки додається маржа (spread), розмір якої зале-жить від якості підпису позичальника. Вважається, що маржа бу-де тим нижчою, чим більше довіри заслуговує платоспромож-ність позичальника. В іншому разі позичальник ризикує заплатити вищу маржу. Безперечно, оцінки, зроблені американськими спеціалізованими фірмами Moody`s та Standard & Poor`s, відчут-но впливають на міжнародне банківське співтовариство. Крім то-го, передбачається приватний перегляд маржі (наприклад, щоріч-ний) з метою взяття до уваги еволюції, що відбулася в оцінці якості підпису позичальника протягом дії угоди з позики. Угода про єврокредит може бути складена в єдиній валюті, що одночасно є валютою, в якій здійснюється позика, та валютою, в якій повертається борг. Проте на практиці часто мають місце багатовалютні позики, коли валюта, що позичається, може бути змінена на вимогу боржника. З 80-х років ХХ ст. обсяги синдикованих банківських кредитів почали швидко зростати і вже в середині 1990-х років за обсяга-ми обігнали традиційні міжнародні банківські кредити. Діяльність світового кредитного ринку тісно пов’язана зі сві-товим фінансовим ринком. Їх взаємозв’язок посилюється у зв’язку з тенденцією до сек’юритизації (англ. securities — цінні папери) — заміщення традиційних форм банківського кредиту на випуск цінних паперів.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Євровалютне кредитування. Синдиковані кредити та процедура організації синдикованої позики» з дисципліни «Міжнародні фінанси»
