Євроринок. Євровалюта. Ринок євровалют та його специфічні характеристики
Однією з основних тенденцій формування системи міжнарод-них економічних відносин у третьому тисячолітті є процес гло-балізації. За своєю сутністю він являє собою об’єктивну законо-мірність. Неминучою стала і глобальна інтеграція фінансових ринків, яка передбачає посилення економічної взаємозалежності країн світу. Глобалізація світової економіки призвела до якісної трансфо-рмації характеру та структури світового ринку валют та позико-вих капіталів, що раніше являв собою сукупність окремих націо-нальних ринків. Операторами цього конгломерату були найбільші банки промислово розвинених країн, котрі здійснювали валютно-конверсійні та кредитно-фінансові операції в національ-них валютах та за умов, що склалися на внутрішніх ринках гро-шей і капіталів. Відомо, що класичні іноземні кредити та позики базуються на принципі єдності місця запозичення та валюти (здебільшого це валюта кредитора). У повоєнні роки на світовому ринку капіталів поступово по-чав формуватися євроринок. В основі його виникнення лежить ідея використання валют у міжнародному масштабі. Сьогодні на євроринку задіяні найбільші міжнародні банки, фінансові центри та всі конвертовані валюти. На євроринку опе-рації здійснюються у валютах, які відрізняються від валюти краї-ни місцезнаходження банку, що проводить операції. Поява тако-го ринку обумовлена лише потребами інвесторів і користувачів інвестицій, тому операції на ньому не підпадають під державне валютне та податкове регулювання країни — емітента валюти. Євроринок — це частина світового ринку валют та позикових капіталів, на якій операції здійснюються у євровалютах. Євровалюта — це валюта, що розміщується в іноземних бан-ках, розташованих за межами країни — емітента даної валюти. Операція, в результаті якої з’являється євровалюта, є банків-ським депозитом. До євровалюти відносять також кошти, які банк позичає своїм клієнтам у валюті, що відрізняється від валю-ти країни місцезнаходження даного банку. Наприклад, євродолар — це долар, розміщений у банку поза територією США. Префікс «євро» зовсім не означає того, що вка-зана валюта перебуває в Європі, що нею володіють європейці або що вона розміщена в європейському банку. Він визначає лише територіальне розміщення банку, що приймає вкладення, яке не збігається з територією, де валюта емітована, має офіційний курс та є законним платіжним засобом. Тобто євродоларом однаково буде називатися долар, розміще-ний бразильцем у японському банку. Операція з євродоларом не регламентується з боку США (країни — емітента валюти). Пре-фікс «євро» свідчить про те, що національна валюта вийшла з-під контролю національних валютних органів, зокрема центрального банку-емітента. Громадянство або постійне місце проживання вкладника не впливають на визначення євровалюти. Вкладення може здійсню-ватися (що відбувається доволі часто) особою або резидентом країни — емітента вказаної валюти. Це означає, що євродоларом завжди буде долар, розміщений американцем у банку, що розташований у Німеччині. І навпаки, долар, розміщений у США німцем, навіть в іноземному банку (наприклад, у відділенні німецького банку), не буде називатись євродоларом. Такого роду операція являє собою внутрішнє аме-риканське вкладення, що повністю підпорядковане законодавст-ву США. Визначальним моментом є місцезнаходження банку, що при-ймає депозит. Для того щоб бути євровалютою, необхідно, аби валюта була розміщена в банку, розташованому поза країною її емісії. Причому місцезнаходження банку не визначає його дер-жавної належності та статусу. Банк може бути як місцевою головною установою, так і філією або навіть простим відділенням іно-земного банку. Отже, долар, розміщений американцем у німецькому відді-ленні американського банку, буде євродоларом. Банки, що реєструють у своєму балансі операції з євровалю-тою, називають євробанками. Будь-яка банківська установа може відігравати роль євробанкіра у тій частині своїх операцій, які во-на проводить з євровалютою. У першій половині ХХ ст., у період між двома війнами, депо-зити та позики в американських доларах і фунтах стерлінгів уже використовувались європейськими банками. Проте обсяг угод був надто незначним, щоб можна було говорити про створення справжнього ринку. У повоєнні роки на світовому ринку валют та позичкових ка-піталів виникли відразу дві нові структури: • міжнародні валютно-фінансові організації; • світовий приватний ринок валют та позичкових капіталів. До першої відносять валютні фонди та інвестиційні інституції глобального (МВФ, СБ) і регіонального характеру (Арабський валютний фонд, ЄБРР, Африканський, Ісламський та інші банки розвитку). Друга представлена ринком євровалют, що за обсяга-ми операцій значно перевищує всі інші. Так, станом на середину 90-х років національні інститути кре-дитування експорту за весь повоєнний період надали позик на суму понад 1 трлн дол., міжнародні валютно-фінансові організа-ції — на суму 0,5 трлн дол., а річний обсяг позик, наданих рин-ком євровалют, досягав майже 20 трлн дол. Вважається, що появі в середині 1950-х років ринку єврова-лют сприяло занепокоєння соціалістичних країн і насамперед СРСР з приводу того, як на більш вигідних умовах та з мінімаль-ним правовим і політичним ризиком розмістити офіційні доларо-ві резерви. Керівники цих країн не бажали розміщувати долари на американському ринку (дана операція являла собою внутрі-шній вклад у доларах) через побоювання блокувати або заморо-зити ці суми у випадку гострої політичної кризи. Звідси — поява ідеї вкладати ці долари за межі США, в європейські банки (або ті, що розташовані в Європі), що надавало операції більшу надій-ність у правовому аспекті. Адже здійснений у такий спосіб між-народний вклад (або євродепозит) не підпадав під американську юрисдикцію. Коли європейські банки (євробанки) приймали вклади своїх клієнтів із Східної Європи у доларах (євродоларах), вони надава-ли їх у борг іншим позичальникам, які бажали забезпечити себе американською валютою. Виконуючи традиційну роль свого ро-ду посередника, євробанки сприяли виникненню ринку євродо-ларів: джерелом коштів були євродепозити або депозитні євросе-ртифікати, тоді як використання їх здійснювалось у формі позик або єврокредитів. Ринок євродоларів мав значний успіх. Обсяг депозитів, що становив кілька мільярдів доларів на початку 60-х років, досяг майже 80 млрд дол. у 1970 р., перевищив 600 млрд дол. у 1979 р., 3500 млрд дол. — на кінець 1989 р. та 9000 млрд дол. — на кі-нець 1997 р. До факторів, що вплинули на становлення та розвиток ринку євродоларів, а згодом і власне ринку євровалют відносять: 1) дефіцит платіжного балансу США, що постійно зростав (принаймні, відносно його доларової складової); 2) дія на території Америки «правила Q» (1937—1974 рр.), що було введено федеральною резервною системою та дискриміну-вало авуари нерезидентів, відсотки за вкладами яких нарахову-валися за нижчими від рівня внутрішнього ринку США ставками; 3) обмеження експорту капіталів із США; 4) відновлення часткової (зовнішньої) конвертованості захід-ноєвропейських валют для нерезидентів з поточних операцій у грудні 1958 р., у зв’язку із завершенням повоєнного відновлення економіки; 5) звільнення рахунків нерезидентів від оподаткування (ма-ється на увазі стягнення податку з процентів, що сплачуються вкладникам); 6) звільнення рахунків нерезидентів від обов’язкового резер-вування частини коштів у місцевому центральному банку; 7) практично повна відсутність державного контролю за опе-раціями. Країни Західної Європи, що відчували гострий доларовий го-лод, заохочували приплив коштів на рахунки нерезидентів у сво-їх банках, оскільки такі депозити слугують валютним кредитом для держави, що їх приймає. Для того щоб відрізняти валюту, яка надходить на рахунки нерезидентів у європейські фінансові установи, від грошових одиниць, що контролюються центральними банками, котрі їх емітують, вона отримала префікс «євро». Вперше цей префікс почав додаватися до доларів США, а потім і до інших валют, що вільно використовуються у міру їх освоєння євроринком. Винят-ком є колективна одиниця ЄС, яка в даному разі одержує назву «приватне» (це стосується як ЕКЮ, так і євро). За період з 50-х до 90-тих років ринок євровалют зазнав знач-них змін: він більше не обмежувався доларом (євродоларом), хоча останній зберігав домінуючі позиції (60—70 % загальної суми вкладень); з’явилися та розширилися ринки євровалют німецької мар-ки, єни, фунта стерлінгів, французького франка. Так, ринок євродоларів поступово перетворився в ринок євро-валют. Завдяки вельми розвиненій банківській системі та достатньо ліберальному законодавству, Лондон швидко перетворився на головний центр ринку євровалют та залишається ним і сьогодні. Поступово подібні центри поширились на всі населені континен-ти і більшість часових поясів. Сьогодні нараховується близько 35 центрів ринку євровалют, а найбільшими з них є: • Лондон, Токіо (більше 20 % обсягу угод ринку); • Нью-Йорк, Франкфурт-на-Майні (по 10 %); • Париж (7 %); • Цюріх — Женева (6 %); • Люксембург (4 %); • Амстердам, Брюссель (по 3 %); • Мілан (2 %); • Торонто (1 %). Іншими центрами ринку євровалют можна назвати такі міста та території: 1) в Європі — Мадрид, Дублін, Гібралтар, Монако, Сент-Хелієр (о. Джерсі, Нормандські о-ви), Валетта (Мальта), Нікосія (Кіпр); 2) в Америці — Лос-Анджелес, Сан-Франціско, Чикаго, Майа-мі, Нассау, о-ви Кайман, Нідерландські, Антили, Панама, Гаміль-тон (Бермуди), Бриджтаун (Барбадос), Сен-Джон (Антігуа); 3) в Азії — Сінгапур, Сянган (раніше Гонконг), Маніла, Тай-бей, Порт-Віла (Вінуату), Бахрейн, Абу-Дабі, Дубай, Бейрут; 4) в Африці — Кейптаун, Монровія (Ліберія), Порт-Луї (о. Маврикій). За роки формування ринку євровалют відбулася істотна зміна кола його учасників. Спочатку учасниками як вкладники та пози-чальники були лише великі підприємства (багатонаціональні ко-рпорації). Потім до ринку євровалют приєднались (одночасно як вкладники та позичальники) національні держави та їхні фінан-сові установи (центральні банки). Цьому сприяла нафтова криза 1973—1974 рр., яка менше ніж за півтора року призвела до збільшення ціни на чорне золото в чотири рази: країни-виробники нафти, що раптом отримали зна-чні суми іноземної валюти (під назвою «нафтодолари»), розмі-щували їх переважно через євробанки. У свою чергу, країни-імпортери вимушені були виступати позичальниками доларів че-рез євробанки, щоб мати змогу сплачувати свої нафтові рахунки. Цей механізм надання позик та внесення депозитів, що здійсню-вався за посередництвом євробанків, отримав назву рециклюван-ня нафтодоларів. При цьому змінилась і цілеспрямованість, якщо не сутність, ринку євровалют: якщо початковим його завданням було забез-печувати потреби короткострокового фінансування багатонаціо-нальних підприємств, то поступово він перетворився на основне джерело фінансування держав із дефіцитним платіжним балан-сом незалежно від їх економічної і соціальної системи та рівня розвитку. Згодом ринок євровалют продовжував відігравати цю майже публічну роль, яка навіть посилилась у зв’язку з другою нафтовою кризою 1979—1980 рр.: євробанки дуже успішно про-довжували виконувати своє завдання фінансового посередника в інтересах країн (принаймні деяких з них), що мали надмірну за-боргованість. Ринок євровалют відіграв важливу роль у перерозподілі фі-нансових засобів на початку та в кінці 1970-х років під час знач-ного зростання світових цін на нафту та у вирішенні проблеми зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, на початку 1980-х років. На той період євровалютний ринок задовольняв практично всіх: • офіційна влада не бачила в ньому загрози для власних замкнених національних ринків; більше того, для багатьох урядів він відкривав можливості міжнародних запозичень; • для банків, що здійснювали міжнародну діяльність, він до-дав змогу розширити спектр послуг; • для промислових компаній, у тому числі американських, він надавав додаткові можливості для фінансування зовнішньоеко-номічної діяльності; • для власників євровалютних депозитів — забезпечував вигідне та надійне розміщення тимчасово вільних коштів. Так, ринок євровалют здатний вільно надавати державам кре-дити у десять разів більші за розміром, ніж ті, що вони сподіва-ються отримати у фінансових та валютних міжурядових органі-зацій. До того ж останні надають кредити на більш жорстких умовах. Ринок євровалют став у повному розумінні наднаціональним ринком, на який не поширюється юрисдикція національних орга-нів валютного регулювання жодної з країн. Свої функції контро-лю деякі з них обмежували лише вимогою надання інформації від національних банків про операції, що проводяться на даному ри-нку. До специфічних характеристик ринку євровалют можна віднести: 1) значні масштаби ринку: загальна маса євровалют, що від-повідає обсягу депозитів на даному ринку, на кінець 1997 р. ста-новила 9000 млрд дол., а банківські позики в євровалюті у тому ж році перевищили 500 млрд дол.; 2) відсутність чітких просторових кордонів: ринок єврова-лют охоплює приблизно 500 провідних банків, розташованих у фінансових центрах різних континентів; 3) відсутність обмежень у часі: ринок євровалют функціонує цілодобово, що є зручним для його клієнтів та операторів; 4) універсальність ринку: на ньому здійснюються валютні операції різного типу (депозитні, кредитні тощо) і не тільки з ключовими валютами, а й грошовими одиницями регіонального характеру (сінгапурський долар, реал Саудівської Аравії тощо); 5) розміщення фінансових центрів ринку євровалют у тих кра-їнах або офшорних частинах їхніх територій, де місцеве законо-давство встановлює пільговий режим для операцій з нерезиден-тами; 6) інституційну особливість ринку — виділення категорії єв-робанків та міжнародних банківських консорціумів; 7) існування специфічних відсоткових ставок, що є не тільки самостійними відносно національних ставок, а й можуть вплива-ти на останні; відсоткова ставка на євроринку включає постійний елемент — надбавку до базисної ставки «спред» (премію за бан-ківські послуги), а як змінний — ЛІБОР (LIBOR), лондонську міжбанківську ставку пропозиції за короткостроковими міжбан-ківськими операціями в євровалюті; 8) обмежений доступ на ринок — тільки великі кредитори та позичальники; 9) мінімальне урядове регулювання ринку: відсутність контро-лю з боку центральних банків за угодами, що здійснюються на ринку євровалют; 10) вища прибутковість операцій у євровалютах, ніж у націо-нальних валютах: ставки за євродепозитами вищі, а за єврокреди-тами нижчі, оскільки відсутня система обов’язкового резерву-вання коштів для євродепозитів та не стягується прибутковий податок на проценти; 11) наявність значної кількості фінансових інструментів, що є порівняно дешевими, характеризуються високою ліквідністю та гібридністю; висока ліквідність інструментів визначається наяв-ністю вторинного ринку, де їх можна в будь-який час реалізува-ти; порівняно дешевим фінансовий інструмент є завдяки пільгам для рахунків нерезидентів; гібридність інструментів дає змогу використовувати їх для досягнення відразу кількох цілей: креди-тування, страхування ризиків, спекуляції тощо. Відзначимо, що депозит — це основний інструмент євровалютного ринку. Він є джерелом банківських ресурсів, що використо-вується для надання єврокредитів. Загальна маса євровалют від-повідає обсягу депозитів, що виражені в кожній із них. Євродепозит — це операція, згідно з якою будь-яка особа (депонент) вкладає на визначений термін суму грошей, що вира-жена у певній національній валюті, у банк, розташований за ме-жами країни — емітента даної валюти, під визначений процент та за умов повернення основного капіталу після закінчення встано-вленого в угоді терміну. Євродепозит набуває форми угоди між депонентом та банком, де визначаються взаємні права та обов’язки сторін щодо: • валюти, що вкладається; • місця та форми платежів; • терміну депозиту; • поновлення депозиту; • процентної ставки; • валюти, що повертається; • місця повернення валюти. Як уже зазначалося, важливе значення має саме місцезнахо-дження банку, що приймає депозит. У цьому і полягає різниця між національним та євродепозитом. Це також дозволяє визначи-тися з валютою: маєш справу з євровалютою чи просто з внутрі-шньою валютою якої-небудь держави. З огляду на значні обсяги сум, що вкладаються, євродепозити являють собою безготівкові гроші, а не фідуціарні банківські бі-лети. Платежі рідко здійснюються у формі чеків, частіше — у формі переказів або міжбанківських перерахувань. Ринок євровалют запозичив у національних ринків також та-кий тип короткострокових зобов’язань, як депозитний сертифікат (Certificate of Deposit — CD, ДС). Євродепозитний сертифікат — це депозит із правом пере-відступлення, що виражений у євровалютах та має форму банків-ського векселя у вигляді письмового свідчення про те, що в да-ному кредитному інституті депоновано певну суму на визначений період та під установлений процент. Наявність паперового носія та активного вторинного ринку гарантує ліквідність вкладення, тобто дає змогу власникові депо-зитного сертифіката оперативно реалізувати його та отримати в такий спосіб «живі» гроші зі строкового депозиту до закінчення кредитного періоду за умови збереження підвищеного рівня до-ходу з відрахуванням незначної комісії. Така сама операція зі звичайним депозитом, що оформлений не цінним папером, а бан-ківською угодою, потягнула б за собою повну або значну втрату встановлених по ньому доходів. Завдяки підвищеній ліквідності, цей інструмент вигідний не тільки його власникам — кредиторам, а й банкам — боржникам, оскільки дає можливість останнім залучати більш значні суми ві-льних грошових коштів, ніж компанії погодилися б тримати у формі звичайного депозиту. Незалежно від кількості оборотів ДС на вторинному ринку, відповідне грошове вкладення залишається в банку на раніше визначених умовах. Так, технічні особливості нового інструменту забезпечують фактичну трансформацію короткострокових депозитів у серед-ньострокові ресурси без втрат для ліквідності вкладення та за умов збільшення дохідності за ним. Більшість ДС ринку євровалют емітуються на термін від трьох до шести місяців під фіксовану ставку. Випускаються також і сертифікати з плаваючою ставкою та більш тривалим терміном обертання. Перші папери такого роду з’явились у 1966 р. Загаль-ний обсяг заборгованості за цими паперами у першій половині 90-х років досяг 100—50 млрд дол. Спочатку емісія ДС здійснювалась євробанками у міру виник-нення попиту на них з боку власних клієнтів. Звідси їхня назва — теп-сертифікати (Tap Certificates, TC) за аналогією з водопро-відним краном, який використовується за необхідності. Ці папери випускаються не тільки у визначеній кількості, а й на терміни, що відповідають потребам клієнтів, — від одного мі-сяця до п’яти років. Мінімальний номінал окремого сертифіката становить 25 тис. дол. Проте збільшення попиту на ДС привело до появи фіксованих емісій на суми від 15 до 30 млн дол. Подібні випуски не орієнтовані на гарантований попит, оскільки вони ад-ресуються невідомим покупцям з метою залучення нових депози-тів до банків-емітентів. Окремі фіксовані випуски йдуть один за одним, слугуючи не-мовби частинами гіпотетичного цілого. Від французького слова «частина» і походить назва цього виду цінних паперів — транш-сертифікати (Tranche Certificates, TrC). Транш-сертифікати емі-туються партіями (траншами) на значні суми, від 10 до 30 млн дол., а потім дилери виражають їх в окремих купюрах вартістю від 10 до 25 тис. дол. Розміщуються транш-сертифікати на рин-ках не безпосередньо банком, що їх випустив, а за участі посередника — емісійного дому. Ці папери, по суті, дублюють звичайні облігації. Проте на відміну від останніх вони мають вищий ступінь надійності вна-слідок наявності дуже активного вторинного ринку, де щорічно реалізується до 25 % загального обсягу емісій. Ще однією пере-вагою даних ДС перед звичайними облігаціями є майже вдвічі нижча вартість їх розміщення. Практика євроринку обмежує термін випуску ДС п’ятьма ро-ками. За необхідності подовжити кредитний період до восьми років випускаються форвардні сертифікати (Forward Certificates, FC), які поки що не набули значного поширення. Використо-вуючи механізм строкових угод, банк емітує зазначені сертифіка-ти у дві дії: перший транш розміщується на три роки із зобов’язанням випустити другу сесію з п’ятирічним кредитним періодом. При цьому процентна ставка за форвардними сертифі-катами встановлюється на весь термін існування позики — вісім років. До функцій євровалютного міжбанківського ринку слід віднести: • розподільну (банки однієї країни, що отримують кошти у вигляді депозитів, можуть переміщувати їхню ліквідність до ін-ших банків для остаточного надання позик або здійснення інвес-тицій); • хеджування (страхування банками власних відкритих пози-цій від ризиків змін процентних ставок та курсів валют через ку-півлю-продаж активів та зобов’язань в іноземній валюті з різни-ми термінами дії); • забезпечення зручного механізму надання позик для коригу-вання статей балансу; • забезпечення руху коштів через міжбанківський ринок.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Євроринок. Євровалюта. Ринок євровалют та його специфічні характеристики» з дисципліни «Міжнародні фінанси»
