Міжнародно-правова база політики прав людини в Європі
Права людини є одним з найважливіших інститутів права будь-якої сучасної держави. Права людини є правами індивідуальними, які як беззастережні права або норми знайшли своє місце у народних конституціях і в договорах міжнародного права. Охоплюють вони права, які стосуються особистої та політичної свободи, а також основні суспільні та економічні права. Після Другої світової війни були створені системи охорони прав людини з різною силою обов'язку дотримання. Активна політика у сфері прав людини є одним з головних завдань держави, особливо в традиції європейсько-атлантичного конституціоналізму. Держави, які є членами Організації Об'єднаних Націй, задекларували 1945 р. свою мету - «вшанування прав людини та підтримання і зміцнення основних свобод усіх, без огляду на расу, стать, мову чи релігійне визнання» (Карта Об'єднаних Народів, ст. 1, п.З). Ухвалена 1948 р. Загальна декларація прав людини і зобов'язуючі від 1976 р. Міжнародні пакти, що стосуються економічних, суспільних і культурних прав, а також громадянських і політичних прав, є основою роботи комісії з Прав людини Організації Об'єднаних Націй (1946 p.). 277 Становлення принципу загальної поваги до прав людини і основних свобод усіх як одного з міжнародно-правових принципів відбувалося в повоєнний період і безпосередньо пов'язане із прийняттям Статуту ООН, хоча саме поняття прав людини з'явилося у політико-правовій термінології ще наприкінці XVIII ст. і пов'язане з епохою буржуазних революцій. У преамбулі Статуту члени ООН підтвердили «віру в основні права людини... і рівноправність чоловіків та жінок». Важливе значення має ст. 55, згідно з якою «Організація Об'єднаних Націй сприяє: а) підвищенню рівня життя, повній зайнятості населення в умовах економічного і соціального прогресу і розвитку; б) загальній повазі та дотриманню прав людини і основних свобод для всіх». Ст. 56 передбачає, що «всі члени Організації зобов'язуються приймати спільні та самостійні дії у співробітництві із Організацією для досягнення цілей, вказаних у ст. 55». Неважко зауважити, що зобов'язання держав визначені тут у досить загальній формі, тому з моменту прийняття Статуту і до тепер держави намагаються конкретизувати нормативний зміст принципу загальної поваги прав людини. Найбільш універсально та повно зроблено це у Загальній декларації прав людини 1948 р. і двох пактах, прийнятих 1966 р.: Міжнародному пакті про громадські та політичні права і Міжнародному паті про економічні, соціальні та культурні права. Аналіз численних міжнародних документів з прав людини показує, що у сучасному міжнародному праві існує універсальна норма, згідно з якою держави зобов'язані поважати і дотримуватися прав людини і основних свобод для всіх, без огляду на расу, стать, мову та релігійну приналежність. Це зобов'язання має загальний характер і означає, що права і свободи людини підлягають дотриманню у всіх державах та діють по відношенню до всіх осіб без будь-якої дискримінації. При цьому метою міжнародного співробітництва у цій галузі є не уніфікація національних законодавств, а розробка стандартів (моделей), які служать для держав своєрідною точкою відліку для випрацювання власного національного законодавства. Отже, безпосередня регламентація та захист прав і свобод людини є внутрішньою справою кожної держави. Міжнародні норми у галузі прав людини переважно не можуть бути застосовані безпосередньо 278 на території держави і вимагають від держави певних кроків по їх імплементації. Положення, наприклад, пактів про права людини прямо вимагають від держави прийняття заходів, в тому числі законодавчих, по забезпеченню індивідам прав, передбачених пактами. Як правило, міжнародні документи не визначають, яким чином держава буде виконувати взяті на себе зобов'язання. Водночас, стандарти поведінки, які містяться в міжнародних документах, певною мірою обмежують свободу поведінки держав у сфері національного законодавства. Більше того, аналіз розвитку нормативного змісту принципу загальної поваги прав людини показує, що індивід поступово стає безпосереднім суб'єктом міжнародного права. Ідеться передусім про грубі і масові порушення прав людини, коли внутрішньополітична ситуація, яка склалася у певній державі, дає підстави твердити про «систематичні, перевірені, грубі порушення прав людини і основних свобод» (резолюція ЕКОСОС 1503 від 27 травня 1970 p.); такі явища, як геноцид, апартеїд, расова дискримінація тощо, кваліфіковані міжнародним співтовариством як міжнародні злочини і тому не можуть розглядатися як справи, що стосуються внутрішніх компетенцій держави. Сучасне міжнародне право заохочує індивіда активніше брати участь у боротьбі за дотримання міжнародних стандартів у сфері прав людини. Наприклад, Заключний документ Віденської зустрічі держав-членів ОБСЄ рекомендує державам «поважати право своїх громадян самостійно чи спільно з іншими вносити активний вклад у розвиток та захист прав людини і основних свобод»; передбачає «право осіб спостерігати за здійсненням та сприяти виконанню положень документів ОБСЄ та приєднуватись до інших з цією метою». Документ Копенгагенської ради ОБСЄ зобов'язує державу «забезпечувати окремим особам» право на асоціацію, включно з правом створювати, приєднуватись і ефективно брати участь у діяльності неурядових організацій, які намагаються підтримувати та захищати права людини й основні свободи, включаючи профспілки і групи спостереження за дотриманням прав людини».
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Міжнародно-правова база політики прав людини в Європі» з дисципліни «Європейський Союз: політика, економіка, право»
