Важливу роль у функціонуванні інноваційної системи відіграє інфраструктура. Основними елементами інноваційної інфраструк-тури є бізнес-інноваційні, телекомунікаційні і торгові мережі, технопарки, технополіси, бізнес-інкубатори, інноваційно-технологічні центри, консалтингові фірми, різноманітні фінансові структури тощо. Вона забезпечує як рух потоків інформації, знань, технологій, ринкових потоків, так і взаємодію між різними інституціональними структурами. Інноваційна інфраструктура визначає темпи розвитку економіки країни і зростання добробуту населення. Мета створення інноваційної інфраструктури полягає не тільки в сприянні ефективній науково-технічній діяльності суб’єктів господарювання, а й у забезпеченні їхньої діяльності в інтересах суспільства, посиленні конкурентоспроможності про-дукції, збереженні та подальшому розвитку наукового потенціалу країни. Інноваційна інфраструктура як система містить такі еле-менти: інформаційне забезпечення, яке дає доступ до різних інно-ваційних баз даних і знань на різних умовах для зацікавлених осіб; інструментальне забезпечення, що реалізує гнучку автома-тизацію всіх етапів процесу створення інноваційного проекту: маркетинг, техніко-економічне обґрунтування; постачання необ-хідного обладнання; підготовка кадрів; сертифікація і сервісне обслуговування; проектно-технологічна і виробнича підтримка інновації й освоєння її у виробництві; експертиза і сертифікація науково-технічних та інновацій-них програм, пропозицій тощо; моніторинг галузей, підприємств і просування інновацій на національні та зарубіжні ринки (включаючи моніторинг, маркетинг, рекламну діяльність, захист інтелектуальної влас-ності тощо); координація та регулювання інноваційної діяльності і її фі-нансово-економічне забезпечення; кадрове забезпечення професійно підготовленими іннова-ційними менеджерами у сфері інновацій. Кожна з цих підсистем інноваційної інфраструктури має влас-ні механізми реалізації своїх функцій і відповідні організаційні структури у вигляді спеціалізованих інноваційних підприємств, закладів чи організацій, які забезпечують функціонування цих механізмів. Аналіз інноваційної діяльності в США і деяких країнах Євро-пейського Союзу показує, що вона зосереджена, в основному, на обмежених територіях з високою концентрацією науково-технічного потенціалу. У доповіді М. Портера на Національній раді з питань конкурентоспроможності США (2001 р.) зазначалось, що в епоху глобального руху капіталів, технологій і талантів, коли національні межі стають менш важливими, рушії інновацій як ні-коли набувають локального характеру. Так, найбільшим за кількістю учасників є технопарк «Кремнієва долина», який перетворився в один з найзначніших промислових центрів США, адже тут у науково-виробничій сфері зайнято по-над 1,5 млн працівників. У «Кремнієвій долині» функціонують 3 тис. венчурних фірм, загальна кількість працюючих у них ста-новить 200 тис. чоловік 54. Уважають, що в цьому центрі тепер зосереджено близько 20 % світового виробництва комп’ютерів та електронних компонентів. У його складі — 17 великих концернів електронної промисловості, у тому числі такі, як «ІБМ», «Ксе-рокс», «Дженерал електрик», «Дюпон». Особливе місце серед елементів інноваційної інформації посі-дають саме технопарки, що являють собою технологічні центри, організовані на спеціально відведених і підготовлених територіях (здебільшого на ВЕЗ), на яких розташовані зв’язані центральни-ми пунктами технологічного обслуговування науково-дослідні інститути, лабораторії, експериментальні центри та невелика кі-лькість підприємств із передовою технологією, що виконують за-мовлення, пов’язані зі створенням і освоєнням нових розробок. Уживання слова «парк» обґрунтоване, адже ці центри організо-вуються саме в паркових чи розбитих під парк лісових зонах із красивим природним ландшафтом, що створює сприятливу для творчої праці атмосферу. Для таких центрів відводяться перева-жно приміські зони або невеликі поселення, розташовані поблизу великих міст, хоч є і парки, розташовані на великій відстані від міських центрів. Основна мета науково-дослідних парків — досягнення тісного територіального зближення між необхідною для наукових дослі-джень матеріальною базою, що належить промисловому вироб-ництву, та людським компонентом наукового потенціалу країни. Учені отримують можливість безпосереднього особистого контак-ту з працівниками промисловості в процесі реалізації своїх до-сліджень і можливість використання сучасного промислового устаткування, а промисловість забезпечує впровадження у виро-бництво їхніх винаходів. Інтерес до них у всьому світі зумовлений тим, що з розвитком цієї форми взаємодії науки і виробництва пов’язується комплекс-не вирішення багатьох проблем у науково-технічній і соціальній сферах — швидкої комерціалізації інновацій, підвищення ефек-тивності наукових досліджень, зростання конкурентоспроможно-сті продукції, розв’язання проблем зайнятості тощо. Умовами та чинниками формування й успішного функціону-вання технопарків, як показує світовий досвід, є: • наявність у регіоні науково-дослідних закладів вищого класу; • стабільний колектив висококваліфікованих спеціалістів різ-них категорій; • можливість придбання або оренди на пільгових умовах зе-мельної ділянки і виробничих приміщень; наявність технологіч-ної інфраструктури і розвинутої індустрії ділових послуг, вклю-чаючи розроблення програм для ЕОМ; • технічне обслуговування і ремонт дослідницької техніки, управлінське консультування; • доступ до джерел ризикового капіталу. Фінансування діяльності технопарку, як правило, здійснюєть-ся за рахунок: відрахувань підприємств і організацій, що функці-онують у складі парку; державних і регіональних субсидій; кош-тів засновників парку та інших джерел. Залежно від специфіки виконуваних робіт технопарки в зару-біжній економічній літературі прийнято розподіляти за такими видами: — дослідницько-конструкторські парки — це агломерація на-укомістких фірм або дослідницьких підрозділів промислових компаній, що групуються навколо великих наукових центрів, го-ловним чином університетів. Адаптуючи нові досягнення науки до потреб і можливостей виробництва, вони є проміжною ланкою між вузами та промисловістю; — промислові парки — це об’єднання фірм, що ґрунтуються на спільному використанні земельної ділянки, службових примі-щень і деяких видів ділових послуг (друкування, копіювально-розмножувальна робота, прибирання приміщень). Головне при-значення цієї форми кооперації — допомогти підприємствам ви-рішити проблему розташування виробництва, що останнім часом загострилася у зв’язку з обмеженістю придатної для промислової забудови території; — грюндерські центри спеціалізуються на наданні стартової допомоги підприємствам переробної промисловості; — технологічні центри — різновид грюндерських центрів. На відміну від останніх, тут концентруються фірми, які спеціалізу-ються на діяльності, спрямованій на впровадження новинок у га-лузі високих технологій. Ініціаторами влаштування парків є університети, що залучають до участі промислові підприємства, створюють спеціальні ком-панії. На території таких парків університети в основному розмі-щують частину своїх власних лабораторій. Університети висту-пають як інфраструктурна складова венчура. Іноді ініціатива надходить з боку промислового підприємства, але практика пока-зала, що такий ініціатор намагається потім не допускати до складу учасників конкуруючі підприємства. Місцева влада, муніципалі-тети і торгові палати охоче кооперуються з центрами, що органі-зуються, оскільки вони сприяють розвитку місцевої економіки. Науково-технічні парки є зручною організацією новацій. Це своєрідні територіальні зони високої технології. Вони є «фінан-совими оазисами» для підприємств, які проводять інноваційну дія-льність. Могутність концернів, фінансова допомога, венчурний капітал стали надійними гарантами для таких нових підприємств. Саме завдяки активній підтримці з боку держави і муніципальних органів парки отримують достатньо великі асигнування. До цього ще необхідно додати й пільгове оподаткування підприємств і мо-жливість отримати додаткові дешеві банківські кредити 85. Створюються особливо вигідні умови і для іноземних інвестицій. В організації парків простежується така закономірність: центри високої технології розміщуються там, де природні ресур-си ще не вичерпались і де є дешева робоча сила та немає профспілок. Реалізація проекту щодо влаштування парку починається з того, що до роботи залучається яка-небудь велика фірма, котра спеціалізується в галузі нерухомості. Така фірма розчищає мі-сцевість, готує територію для парку, прокладає шляхи, теле-фонну й телеграфну мережі, споруджує приміщення лаборато-рій і цехів для виробництва. Приміщення в основному низькі, аби їх можна було переобладнати для потреб майбутніх най-мачів. Житло в парках, як правило, не будують. Якщо адміністрація тут і зводить житлові будинки, то вона продає їх на пільгових умовах із зобов’язанням власника погасити повністю вартість будівництва, якщо він залишить парк. Робочі приміщення зда-ються в оренду промисловим підприємствам. Керівництво парку бере на себе зобов’язання організувати спільний обчислювальний центр, телефонне обслуговування. У великих парках іноді органі-зовується централізоване канцелярське обслуговування. Інакше кажучи, ставиться завдання повністю звільнити наукових праців-ників від будь-яких адміністративних клопотів, дати їм змогу присвятити весь свій час лише науковій роботі. Господарські справи ведуть запрошені професійні менеджери. Юридично парк оформляється як звичайна корпорація. До складу його правління входять представники університету-ініціатора, представники промислових підприємств, які беруть участь у роботі парку, а іноді й представники місцевої влади. Не існує стандартної форми положення про парки, відповідного за-кону чи якогось іншого регламентуючого діяльність парку доку-мента. Для створення й організації діяльності технопарку здебільшо-го засновується управлінська фірма, основні функції якої такі: • організація функціонування виробничої і науково-технічної інфраструктури технопарку; • прийняття в технопарк нових фірм; • проведення експертизи статутних документів і бізнес-планів фірм, які претендують на входження в технопарк; • здійснення контролю за відповідністю діяльності фірми меті й завданням функціонування технопарку в цілому; • організація діяльності інкубаторів у парку й под. У 1984 р. було створено Міжнародну асоціацію наукових парків, що об’єднала європейський, північноамериканський та азіатсько-тихоокеанський регіони. Штаб-квартира асоціації розташована в м. Шеннон (Ірландія), а представництво Генерального секрета-ря — у Франції. Батьківщина науково-дослідних парків — США. Нині там нараховується близько 300 технопарків. Першим з них був Стендфордський парк, який організовано ще в 1951 р. У 80-ті роки в цій галузі відбувся «вибух». Почалося стрімке будівни-цтво нових парків (особливо на сході США — від Бостона до Вашингтона). У штаті Іллінойс у вересні 2000 р. розпочато чергове будівни-цтво наукового парку «Du Page Country Research Park», у якому лідери наукового, державного і приватного секторів будуть пра-цювати спільно над розвитком нових прогресивних конкуренто-спроможних технологій. У «Кремнієвій долині» базуються концерни військово-промислового комплексу, які стимулювали розвиток електронної промисловості і перетворили її в передову галузь, що визначає характер економіки цього регіону. Вони утворили новітню вироб-ничу структуру, налагодили стійкі фінансові комунікації, створи-ли умови для залучення найбільш кваліфікованих працівників. Інакше кажучи, у «долині» сформувалось еталонне середовище для зростання нових, наукомістких виробництв. Міць воєнних концернів, фінансова допомога з боку держави, венчурний капі-тал стали надійними гарантами для малих інноваційних фірм, які виникали і розвивались у цьому «фінансовому оазисі». «Кремнієву долину» називають місцем освоєння фінансовим капіталом «гос-подарської території», де виникли його нові функціональні фор-ми, що скорочують процес «розроблення — упровадження» ін-новацій. Раз на місяць венчурні інвестори збираються в «Кремнієвій долині», де їм представляють кілька нових перспективних фірм. Кажуть, що ті фірми, яким удалося потрапити на «венчурний прийом» у «Кремнієву долину», можуть бути спокійні за своє фі-нансове становище 92. Для США характерна концентрація венчурних фірм у сфері високих технологій у кількох регіонах, перш за все в Кремнієвій долині і Новій Англії (табл. 1).
Таблиця 1 ВЕНЧУРНІ ІНВЕСТИЦІЇ В РЕГІОНАХ США В 1997—1998 рр. [78] Регіон Кількість венчурних фірм, які отримали інвестиції в 1997—1998 рр. Кремнієва долина (штат Каліфорнія) 1863 Нова Англія (Мен, Нью-Гемпшир, Вермонт, Мас-сачусетс, Род-Айленд, штат Коннектикут) 796 Південний Схід (Алабама, Флорида, Джорджія, Міссісіпі, Теннессі, Південна і Північна Кароліна) 705 Середній Захід (Іллінойс, Міссурі, Індіана, Кентук-кі, Огайо, Мічиган, Західна Пенсільванія) 514 Лос-Анджелес / Оранж Каунті 382 Район Нью-Йорк Сіті 354 Техас 314 Північний Захід (штат Вашингтон, Орегон, Айдахо, Монтана і Вайомінг) 273 Колорадо 259 Сан-Дієго 235 Більшість технопарків США має міжгалузевий характер, хоч серед них є й такі, які спеціалізуються в тій чи іншій галузі науки і виробництва. Наприклад, парк Норт Кароліна, який стрімко розвивається останніми роками, є другим за величиною парком міжгалузевого характеру. Він вирізняється незвичною диверси-фікацією тематики своєї наукової роботи — від досліджень, пов’язаних із зловживанням ліками, до космічних польотів. На території парку функціонують університети, обчислювальні центри, урядові лабораторії та центри з охорони довкілля, науко-во-дослідний інститут із проблем транспорту, підприємства з ви-робництва комп’ютерів тощо. Великою різноманітністю своїх досліджень вирізняється і Стендфордський парк. Розміщений на його території Стендфорд-ський інститут рекламує, що він готовий провадити будь-яку те-матику — від досліджень з акустики і біотехнології до соціології та робототехніки. На кожне дослідження тут створюється про-грамно-цільова група, чисельністю від 13—14 до 300—400 чоло-вік, до складу якої часто включають і представника організації-замовника. Термін їхньої роботи — в межах 4—12 місяців. У Європі найбільший науково-технічний парк створено у Франції, поблизу Ніцци («Софія-Антиполіс»). Організований у 1976 році на території департаменту Приморські Альпи, цей нау-ковий парк є успішним результатом узгоджених зусиль федера-льного і регіонального урядів зі сприяння технологічному розви-ткові регіону. Нині площа «Софії Антиполіс» становить 2,3 тис. гектарів, на яких розміщено близько 1200 різних організацій і за-йнято майже 25 тис. працівників. Більшість фірм спеціалізується у сфері інформаційних технологій і телекомунікацій, що зумов-лено жорсткими екологічними вимогами, котрі ставляться до підприємців, які вирішили розмістити свої підрозділи на терито-рії наукового парку. На цій території розташовані підрозділи деяких національних науково-дослідних інститутів, серед яких — один з найбільших підрозділів національного інституту інформатики й автоматизації (INRIA). Цей інститут надає приміщення та інфраструктуру ви-пускникам аспірантури, які створюють приватні підприємства, виконуючи функції бізнес-інкубатора. У цілому у Франції нара-ховується близько 50 технополісів. Значний науково-технологічний потенціал має регіон Рона-Альпи з центром у Ліоні —другим за величиною і кількістю на-селення містом Франції. Поряд із традиційними галузями (маши-нобудування і текстильна промисловість) інтенсивно розвива-ються високотехнологічні напрями, такі як виробництво тканин для технологічних цілей, біотехнологія, біомедицина, інформатика тощо. 15 % патентів, які реєструються у Франції, припадають са-ме на цей регіон. У Рона-Альпах діють близько 200 національних лабораторій, кілька науково-дослідних інститутів, чільне місце серед яких посідає Національний інститут прикладних наук (INSA). На території відділення INSA, загальною площею 1 кв. км, роз-ташовані університет, два інженерні коледжі, малі інноваційні фірми. Підраховано, що тут інноваційною діяльністю зайнято близько 25 тис. чоловік. У 1995 р. цей інститут заснував Центр інновацій. Ця самоокупна організація здає в оренду 95 % своїх площ фірмам, які працюють у сфері інноваційного бізнесу. У Великобританії рух за створення наукових парків розпочав-ся на початку 1970-х років, що було значною мірою викликано активністю США в цій сфері. Тепер Асоціація наукових парків Великобританії (UKSPA) налічує 51 член. На їхній території роз-ташовується понад 1350 компаній (70 % яких є незалежними під-приємствами малого та середнього бізнесу (SMEs)) та працюють понад 25 000 осіб. Серед парків найбільші: Кембриджський, Вор-вікський, Абердінський, Кренфілдський і под. [175]. Науковець Манчестерської школи бізнесу Рей Окі доводить, що в основі початкового стимулу до розвитку наукових парків у Великобританії лежало прагнення перевершити досягнення «Кремнієвої долини» та нерозуміння динаміки розвитку високих технологій. Як показує досвід США, основна перевага для малих інноваційних фірм — це створення сприятливого фінансового середовища та доступ до венчурного капіталу, але не надання па-рками високоякісних споруд чи кваліфікованих послуг. Спроба стимулювання створення високих технологій способом зосере-дження уваги на розвитку при університетах висококласних форм нерухомості, на думку Окі, є рівнозначною запряженню коня позаду карети. Науковий парк може забезпечити зручне і престижне місце розташування для деяких високотехнічних ма-лих підприємств, але він має відігравати також визначальну роль у їх підтримці. Отримання реальної вигоди залежить не від буді-вель, послуг чи зв’язків із сусідніми університетами, а від конта-ктів з іншими фірмами, хто фінансує, користується результатами досліджень. А в епоху панування мережі Інтернет та глобальних ринків важливість чинника відстані швидко нівелюється й аргумен-ти щодо переваг невеликої фізичної віддаленості в наукових парках втрачають вагу. Тому, на думку вчених, майбутнє наукових парків залежатиме від їхньої спроможності забезпечити ефективну спів-працю між численними учасниками інноваційного процесу, а на-дання фізичного місця перебування і допоміжних послуг для окре-мих фірм може перетворитись на другорядну функцію. Тому у Великобританії розглядається можливість створення значно потужніших і ефективніших за свій фізичний прототип віртуальних наукових парків. Звичайно, при цьому велике зна-чення відіграватимуть передові технології в комп’ютерній техні-ці та засобах комунікації, що зможуть забезпечити зростання вір-туальних парків. Над таким проектом працюють у Лідському університеті, який дасть можливість забезпечити своїх орендарів: — додатковими інформаційними послугами, які забезпечать доступ до специфічної інформації та її використання; — консультаційними послугами з використанням довідників для встановлення контактів та роботи з фахівцями; — інтегрованим спільним робочим інструментарієм на комп’ютерній основі та відповідними ресурсами, які дають змогу групам, що перебувають у різних часово-просторових умовах, працювати у звичному робочому середовищі; — доступом до послуг у сфері освіти і практичного тренінгу, у тому числі академічних консультацій, спрямованих на підтрим-ку заочних форм навчання [175]. Віртуальний науковий парк проводить набір орендарів, зокре-ма окремих компаній з варіантом «блокової» оренди для підпри-ємств зі спільними інтересами, посередників у сферах дослі-дження і розвитку технологій, а також установ освіти і практичного навчання. Одним з невеликих технопарків Європи є технопарк Кіста у Швеції, який забезпечує розвиток мобільної телефонії та нарахо-вує лише 3,2 тис. спеціалістів. У Німеччині налічується близько 30 технопарків. Найбільшим технопарком Західної Європи вважають «Ізар Веллі», який було організовано на базі Мюнхенського університету, що об’єднує понад 220 середніх і дрібних електронних підприємств. Його спеціалізація — мікроелектроніка, як і аналогічного технопарку в Штутгарті. Територією з високою концентрацією науково-технічного по-тенціалу в Німеччині є регіон Карлеруе. Він характеризується значною кількістю малих та середніх підприємств і отримує до-ходи за рахунок своїх інновацій у промисловості в поєднанні з науковими дослідженнями. Близько 21 % усіх працюючих зайня-ті на підприємствах, які використовують високі технології. На цій території розташовується найстаріший технічний університет у Європі, найбільший у Німеччині науково-дослідницький центр, 3 інститути, 14 центрів передавання технологій. Основні напрями їхніх досліджень пов’язані з розробкою нових інформаційних технологій, створенням нанотехнологій, мікросистем тощо. У Німеччині останніми роками набирають потужності інтег-раційні процеси, націлені на вдосконалення та реформування си-стем розвитку інноваційних структур, сприяння комерціалізації в науковій сфері. Так, вісім різних державних агентств землі Гес-сен утворили спеціальний об’єднаний орган, головним у діяльно-сті якого має стати підтримка інновацій у малому й середньому бізнесі на регіональному рівні. Тільки інноваційних центрів у Німеччині близько 300. Прикладом потужного технопарку в Японії є найбільший нау-ково-технічний центр «Цукуба», що розміщений поблизу Токіо. Цей технопарк об’єднує 47 науково-дослідних організацій, у яких працює 40 % усіх учених, зосереджених у державному секторі Японії. У цьому «фінансовому оазисі» розташовані науково-дослідні лабораторії багатьох відомих компаній, як національних, так і зарубіжних. З початку 80-х років формується «друге покоління» наукових парків, здебільшого в країнах азіатсько-тихоокеанського регіону. Усього в нових індустріальних країнах нараховується близько 10 технопарків. Найбільший з них, який зробив значний внесок у модернізацію економіки країни, розташований на Тайвані побли-зу університетів столиці Тайбей. За розрахунками економістів, до кінця 2000 р. обсяг експорту продукції парку перевищить 10 млрд доларів. Тут розміщені науково-дослідні інститути промислової технології та електроніки, корпорації з виробництва напівпровід-ників, компанії з розроблення мікроелектроніки, центр біотехно-логії. Усього зареєстровано більш як 100 компаній, у тому числі філіали транснаціональних корпорацій високорозвинутих країн. У парку зайнято понад 12 тис. висококваліфікованих спеціалістів 27. У науково-технічному парку Тайвані передбачені пільги. Так, фірмам, які бажають вкласти свої кошти в цей парк, надаються пільгові кредити. На кілька років вони звільняються від сплати податків, їм дозволяється безмитний експорт обладнання і ма-шин, а також гарантується юридичний захист торгових марок, патентів і авторських прав. У 1981 р. було створено науково-технологічний парк на базі Сінгапурського університету. Серед розробок наукомісткої продукції основна увага тут зосереджу-ється на створенні сучасних технологій виробництва сільського-сподарської продукції. У Гонконзі функціонують два науково-технологічні парки, які спеціалізуються на розробленні нових поколінь електронної тех-ніки. У цих парках створено численні венчурні фірми з фінансу-вання ризикового капіталу. Діє великий науково-технологічний парк і в Тайвані. Науково-технічні парки в багатьох нових індустріальних країнах випускають наукомістку продукцію. Нині Пів-денна Корея — найбільший у світі експортер телевізорів і мікро-хвильових печей, Сінгапур — магнітних дисків і дисководів, Го-нконг — електронних годинників, Тайвань — дисплеїв і терміна-лів, Таїланд — твердих дисків для ЕОМ. Однак, маючи значні успіхи в розвитку наукомістких виробництв, азіатські парки збе-рігають своє периферійне становище щодо високорозвинутих країн світу, де сконцентровані фундаментальні науково-дослідні розробки. Уряд Індії, наприклад, з метою розвитку експорту в 1990 р. розробив програму «Технологічні парки програмного забезпе-чення», запропонував нові фінансові стимули, сучасний рівень інфраструктури та сприятливий інвестиційний клімат. Це зумо-вило різке збільшення рівня експорту програмного забезпечення (ПЗ) та розвитку інформаційних технологій в цілому. Товарообо-рот індійської індустрії ПЗ зріс за кілька років з 150 млн дол. до 3,9 млрд дол. у 1999 р., очікувалось, що у 2002 р. вони станови-тимуть 30 млрд дол. [91]. 36 % провідних комп’ютерних компа-ній світу під час кадрового відбору кандидатів на провідні посади віддали перевагу саме індійським спеціалістам у галузі програм-них технологій. У Росії утворено близько 60 технопарків, але успішно працює лише 10 і кілька технополісів — Обнінськ, Дубна, Арзамас-16, Томськ тощо. Отже, поширення наукових парків у розвинених країнах світу сприяє: • прискоренню впровадження науково-технічних досягнень у виробництво, насамперед у галузі високих технологій; комерціа-лізації вже напрацьованих науково-технічних ідей, а відповідно і підвищенню ефективності наукових досліджень і розробок; інте-грації науково-дослідних потенціалів вищих навчальних закладів (ВНЗ), державних НДІ і промислових лабораторій; структурній перебудові промисловості; • подоланню регіональних диспропорцій; • вирішенню проблем зайнятості внаслідок виникнення та ве-ликої кількості наукомістких фірм; • спрощенню доступу малого інноваційного підприємства до джерел венчурного капіталу. Нова інноваційна стратегія високорозвинених країн світу ба-зується на створенні потужних науково-виробничих комплексів, до яких, крім технопарків, належать і технополіси. Технополіс — це структура, подібна до технопарку, але до її складу входить не-велике місто (населений пункт), де розміщені наукові й науково-виробничі комплекси, що є найвищим проявом інтеграційної те-нденції. Технополіс на Заході розглядається не тільки як науковий центр регіонального характеру, який вирішує проблеми, пов’язані з упровадженням нових технологій, а і як осередок міжнарод-ного наукового співробітництва, видавничої діяльності, налаго-дженого сервісу з інтенсивним культурним життям. Слід зазначити, що технополіси — це генератори створення нових технологій і забезпечення високих норм прибутків на вкладені інвестиції, а також нова форма організації підприємниц-тва в цілому та венчурного зокрема. Це підтверджується високи-ми темпами створення таких структур у США, Японії, країнах Західної Європи. Зокрема, у США технополіси створені більше як у половині штатів. Вони розташовуються поблизу таких відо-мих університетів, як Гарвардський, Стенфордський, Хетський технологічний інститут і под. У Японії протягом 10 років (з 1980 до 1990 р.) їхня кількість збільшилась майже в 10 разів. Нині тут налічується 19 технополі-сів з могутнім науковим потенціалом. Японський уряд розробив свій варіант науково-виробничих комплексів-технополісів. Цей проект спрямований на створення цілої мережі технополісів, призначених для вирішення проблем розвантаження великих міст, незбалансованості науково-технічного і соціально-економічного розвитку окремих регіонів країни. Він стосується регіонів сільськогосподарського профілю, регіонів з недостатньо розвинутою промисловою базою. З допомогою ре-алізації програми «Технополіс» передбачається вирішення жит-лової проблеми у великих японських містах і, як наслідок, розви-ток і закріплення на місцях кадрового потенціалу науки. В організаційному плані мережа структурних утворень типу технополіс є сукупністю трьох таких основних структурних ком-понентів: — наукове ядро, до якого належать великі університети, дер-жавні дослідні й науково-технічні організації, а також приватні НДІ; — індустріальна зона, яка передбачає створення (будівництво) і розвиток промислового потенціалу; — житлова зона (житлові будинки й об’єкти соціально-культурного призначення). Нова концепція розміщення виробничого потенціалу під на-звою «Технополіс» була вперше висунута в документі «Перспек-тиви політики Міністерства зовнішньої торгівлі і промисловості на 80-ті роки в Японії», опублікованому в березні 1980 р. 71. Уважаємо за доцільне спинитись на цьому документі детальніше. Відмінність «Технополісу» від раніше реалізованих програм і проектів полягає в такому: • по-перше, попередні програми і проекти стосувались пері-оду високих і надвисоких темпів розвитку економіки Японії. Технополіси формуються в період помірних темпів економічного зростання, коли центр тяжіння переноситься на якісні показники; • по-друге, проектами передбачено розвиток нових промисло-вих центрів і цілих районів на промислово-технічній базі, що спирається на галузі важкої і хімічної промисловості; • по-третє, у програмі «Технополіс» головна роль відводиться місцевим органам влади, які повинні розв’язувати проблеми пла-нування, розвитку промислової інфраструктури, вирішувати пи-тання розміщення підприємств приватних компаній; • по-четверте, проект передбачає заохочення діяльності дріб-них і середніх місцевих підприємств, що пов’язано з можливим підвищенням їхньої ролі в умовах НТР. У результаті має зміни-тися економічна роль малих венчурних підприємств, які зможуть перейти до виробництва нової продукції і на цій основі будувати свої взаємини з великими компаніями. Варто звернути увагу на ще один японський технополіс Нага-ока, префектури Ніігата, який успішно функціонує в аграрному регіоні. Його вдале розташування дає змогу вести співробітницт-во з Китаєм, Південною Кореєю, Росією. У технополісі існують значні стимули та пільги, такі як: гарантування кредиту компанії для досліджуваних цілей (гарантія 80 % кредиту, надається на 8 років під 0,6 %); заохочення співробітництва малого бізнесу з університетами, державними науковими організаціями; підтрим-ка венчурного бізнесу; поширення новітніх технологій; прямі субсидії (до 50 % витрат) на дослідження у сфері створення но-вих продуктів і технологій; надання лабораторій з новітнім обла-днанням, а також різні програми навчання [52]. Отже, технополіси — найзручніша форма територіальної ор-ганізації, яка дає змогу за короткі терміни створювати проектні колективи з висококваліфікованих спеціалістів різних галузей і науковців, яких називають «інтелектуальними диверсифікатами». У цих колективах панує творчий пошук, іде обмін інформацією, розробляються нові ідеї. Оскільки в технополіси об’єднуються капітали держави, комерційних банків, благодійницьких фондів, промислових корпорацій, особисті заощадження громадян та вен-чурний капітал, то цю структуру називають «фінансовим дивер-сифікатом». Можливий ризик тут розподіляється пропорційно між усіма учасниками. Технополіси, як і технопарки, — це найефективніші форми використання новітнього обладнання, спільного користування обчислювальними центрами, інформаційними системами тощо. Крім того, технополіси не потребують великих господарських територій, хоч останні повинні бути максимально освоєні як з економічного, так і з соціального поглядів. Ці елементи інфра-структури здійснюють структурну перебудову економіки з метою підвищення її наукомісткості, розвитку периферійних регіонів держави. В Україні доцільність створення технопарків і технополісів та перспективи їхнього поширення залежать від напрямів розвитку малого бізнесу, особливо венчурного, і стану економіки в цілому. Досвід зарубіжних країн свідчить, що венчурний капітал має найбільшу перспективу розвитку в технопарках, технополісах, а тому й активно впливає на створення нової високоефективної і конкурентоспроможної продукції (послуг) та успішну її реаліза-цію як на внутрішніх, так і на зовнішніх ринках. У розвинутих країнах світу, де успішно функціонує венчурне підприємництво, існує і значна інфраструктура, що істотно впли-ває на створення та функціонування інноваційних підприємств. Елементи інфраструктури венчурного капіталу охоплюють чис-ленні інвестиційні компанії, фонди, страхові компанії, аудиторські й еккаутингові фірми, фондові та науково-технічні біржі, інжині-ринго-консалтингові фірми, бізнес-центри, інкубатори, агентства з набору висококваліфікованого персоналу («хедхантери») тощо. У США функціонує ще одна важлива організація, яка не має ана-логів у світі. Це Мережа венчурного капіталу. Основна проблема підприємця-інноватора — пошук інвесто-ра. Ринковий механізм не здатний звести суб’єктів венчурного підприємництва разом, або ж цей процес відбувається дуже пові-льно. Ефективність венчурного бізнесу залежить від своєчасного надходження інформації про інвестиційні ресурси та інвестицій-ний попит. Спеціалісти Центру венчурних досліджень університету Нью-Хемпшира (США) проводили опитування серед підприємців, які використовували венчурне фінансування, намагаючись з’ясувати, як довго тривав процес залучення капіталу. Результати показали, що цей процес відбувався у два етапи. Перший етап — це час, який проходить між ухваленням рі-шення про залучення зовнішніх інвестицій та першою зустріччю з «ангелом» чи венчурним фондом. Другий етап — це період між першою зустріччю та безпосе-реднім залученням венчурного капіталу. Фонди венчурного капіталу знайти набагато легше, ніж орга-нізувати зустріч з капіталістом 135. Також є відмінність між першою зустріччю і безпосереднім залученням фінансів. Так, у випадку з приватним інвестором організаційний період становить 2,5 місяця, з фондами венчурного капіталу — 4,5 місяця. У пер-шому випадку підприємець матиме справу з одним «бізнес-ангелом» або з невеликою групою приватних інвесторів, які спи-ратимуться на досвід головного інвестора, тому рішення ухвалю-ватиметься порівняно швидко. У випадку з фондами венчурного капіталу інноваційна фірма вестиме переговори з організацією, яка розпоряджається фінансами, акумульованими з багатьох джерел, тому постає потреба виконувати встановлені консульта-ційні процедури. Наприклад, один венчурний інвестор перевіряв наполегливість підприємців тим, що не відповідав на перші три-чотири телефонні дзвінки. Отже, потрібно щонайменше 3—5 мі-сяців, щоб отримати фінансування від приватного інвестора після того, як він був знайдений і 6,5 місяців — від інших фондів вен-чурного капіталу. Такі неефективні потоки інформації стримують використання венчурного капіталу. Тому, враховуючи недоліки ринку венчур-ного капіталу, було утворено Мережу венчурного капіталу (МВК), яка є найголовнішим елементом відповідної інфраструктури США. Мережу венчурного капіталу створено в 1984 р. як філіал та не-прибуткову корпорацію Центру венчурних досліджень універси-тету Нью-Хемпшира в США. З 1992 р. вона була перейменована в Мережу технологічного капіталу (МТК). Ця організація покли-кана подолати інформаційний розрив між венчурними інвесторами та підприємцями, що є основною перепоною на шляху інвестицій у ризиковані проекти. МТК визначає свою діяльність як посеред-ницьку участь в інформаційному бізнесі з практичного, науково-го і регулятивного поглядів. Мережа не намагається оцінювати переваги або ризик інноваційних проектів, що пропонуються підприємцями, чи кваліфікацію венчурних інвесторів. Функцією цієї інфраструктури є належне інформування суб’єктів венчурно-го підприємництва для ухвалення оптимальних інвестиційних рішень. Тобто венчурам та інвесторам надається можливість знайти один одного. Клієнти-підприємці заповнюють спеціальну реєстраційну фор-му, подають проект бізнес-плану, приблизна схема якого розгля-дається в МТК. Ця форма містить цілу низку питань про: галузь, у якій працює підприємство; етапи фінансуван
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Інфраструктура інноваційного бізнесу» з дисципліни «Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації»
