Найважливішою складовою економічного забезпечення інноваційної діяльності є фінансування. Як показує світовий досвід, воно базується на таких принципах: чітка цільова орієнтація на швидке й ефективне впровадження сучасних науково-технічних інновацій; рі-зноманітність джерел фінансування; обґрунтованість та юридична за-хищеність методів акумуляції коштів; гнучкість системи; фінансування всіх етапів життєвого циклу інновацій. Крім того, фінансування інно-ваційної сфери має складну структуру й охоплює: форми, джерела та ефективність фінансування інновацій; інструменти акумуляції грошо-вих коштів та їх укладення в проекти і контроль за ними. Відповідно до світової практики до джерел фінансування ін-новацій належать такі: державні асигнування; власні кошти суб’єктів господарювання; кредитні ресурси; приватні кошти; іноземні кошти; венчурний капітал. Фінансування інноваційного процесу в загальному вигляді по-казано на рис. 1.4 [86]. Фундаментальні дослідження здебільшого проводяться за рахунок державного бюджету на безповоротній основі. На другому етапі здій-снюють дослідження прикладного характеру, що фінансуються як за рахунок бюджету (державні наукові програми або на конкурсній ос-нові), так і за рахунок замовників. Оскільки на цьому етапі виникає можливість високих утрат вкладених коштів, то інвестиції носять ри-зиковий характер. До фінансування залучається венчурний капітал, який активно вкладає свої кошти на всіх етапах комерціалізації інно-вацій, але найбільше — на етапі створення і впровадження інновацій. На схемі виділено корпоративне фінансування, що в ринкових умо-вах набуло великого значення, адже фундаментальні дослідження здійснюються і в лабораторіях ТНК та великих компаній. Державне фінансування проводиться за рахунок коштів бюдже-ту, державних підприємств та організацій, а також спеціальних фо-ндів. Це дає змогу вести фундаментальні дослідження, які часто бу-вають неприбутковими. Таке фінансування здійснюється в більшості високорозвинених країн світу в адміністративно-відомчій чи програмно-цільовій формі. Якщо адміністративно-відомча форма передбачає пряме дотаційне фінансування інновацій, то програмно-цільова — концентрацію значних фінансових ресурсів з викорис-танням їх для науково-технічних програм. Функціонування цих програм значно впливає на розвиток науково-технологічної сфери, оскільки державним пріоритетом є створення, поширення і викори-стання новітніх технологій. Фінансуванню НДДКР у глобальній економіці уряди розвинених країн приділяють ще більше значення, ніж у попередні періоди. Товари повинні надзвичайно швидко ство-рюватись і комерціалізуватись, підтримуючи конкурентоспромож-ність промисловості. Фахівці підкреслюють важливе значення прямої державної під-тримки для забезпечення високої конкурентоспроможності товарів на світових ринках. Прикладом такої стратегії є державна політика фінансування федеральних програм НДДКР у США. Так, питома вага федеральних капіталовкладень у НДДКР у загальних націона-льних витратах на дослідження і розроблення становила на початку 60-х років 70 %. Американські вчені проаналізували динаміку витрат США на НДДКР у постійних цінах, з урахуванням інфляційних процесів в економіці, та зіставили темпи зростання виробництва високотех-нологічних товарів з темпами зростання промислового виробни-цтва (рис. 1.6, 1.7). Був зроблений висновок, що темпи зростання високотехнологічних продуктів США в 90-х роках у постійних цінах виявились нижчими темпів зростання всього промислового виробництва, що спричинено скороченням федеральних витрат на фундаментальні дослідження. «Державні капіталовкладення в НДДКР — стали невід’ємною частиною всього виробничо-технологічного і дослідницького процесу у високотехнологічних сферах промисловості, а в підсумку навіть незначне сповільнення їх зростання, а тим більше різке скорочення державного ринку НДДКР, дуже негативно відбилось на стані високотехнологічних галузей промисловості США» [31, с. 157]. У Франції та Італії найбільша частка державних асигнувань на дослідження і розробки, а найменша (1,4 — у Японії. Крім то-го, нерівномірним є розподіл державних асигнувань у галузевих витратах на НДДКР. Так, найбільші капіталовкладення в НДДКР у США були в аерокосмічну, фармацевтичну, хімічну промисло-вість, інформаційні технології і сільське господарство, що й сприяло отриманню продуктів світового класу. Глобалізація інноваційної сфери як складова частина загаль-них процесів глобалізації та інтеграції світової економіки харак-теризується зростанням питомої ваги іноземного фінансування наукових досліджень та створенням дослідницьких підрозділів ТНК (у сприятливих для цього регіонах). Іноземні інвестиції в НДДКР дають змогу: — вдосконалити і адаптувати інновації до місцевого ринку та споживачів; — створити нові товари відповідно до місцевого попиту; — використати глобальний науково-дослідний потенціал. Світові тенденції залучення іноземних інвестицій у національні НДДКР і комерціалізацію технологій зростають надзвичайно швид-ко (табл. 1.). Таблиця 1. ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ПРОМИСЛОВИХ НДДКР РОЗВИНЕНИХ ДЕРЖАВ СВІТУ, % [41, 151] Країна Роки США Велико-британія Італія Канада Франція Японія Початок 80-х років 3,4 8,7 4,0 5,8 6,5 0,1 Кінець 90-х років 10,5 21,6 8,4 80,7 11,4 0,1 Нині в країнах ОЕСР питома вага НДДКР, які проводять дочі-рні компанії за кордоном, у середньому становлять 14 % науково-дослідних робіт промислових компаній. Із середини 80-х років до кінця 90-х ХХ ст. інвестиції американ-ських фірм у проведення НДДКР за кордоном зростали майже в 3 рази швидше ніж усередині країни (9,7 % проти 3,4 % відповідно) [162]. Найбільша частка науково-дослідницького сектору американ-ських корпорацій обслуговує зарубіжну промисловість у автомобі-лебудуванні — 17 %, ліки й біотехнологія — 15 %, виробництво комп’ютерів — 13 % та хімічних продуктів — 12 %. Дослідження за іноземні кошти в США здійснювались наприкінці 90-х років у фар-мацевтичній, хімічній, електротехнічній промисловості. Нові умови глобальної конкуренції, високий технологічний рівень галузей, освітній і демографічний стан трудових ресурсів — усе це необхідно враховувати в державній інноваційній політиці, за допомо-гою якої мобілізується економічна міць країни, ринковий механізм, сила державного і приватного підприємництва для прискорення впровадження інновацій у виробництво. Фінансове забезпечення цієї політики має відбуватись на усьому інноваційному циклі способом прямого та посереднього регулювання, які спрямовані на абсолютну та відносну економію фінансових засобів суб’єктів. Світова практика показала, що в економіці розвинених держав фінансування іннова-ційного процесу здійснюється на партнерських засадах урядом і при-ватним сектором. Така взаємодія щодо комерціалізації інновацій створює передумови зростання економіки на якісно новій основі. У США наприкінці 90-х років ХХ ст. дві третини всіх витрат на НДДКР здійснювали приватні корпорації, які активно фінансували не тільки прикладні розробки, а й фундаментальні дослідження. До недержавних джерел фінансування зараховують акціонерне фі-нансування, яке передбачає додаткові емісії цінних паперів під певні інноваційні програми. Цей вид фінансування є альтернативою креди-туванню. За допомогою кредитів банку можна залучити достатньо ва-гомі обсяги фінансових ресурсів. Проте складність отримання цих ко-штів, необхідність певних гарантій, обмежений термін використання та обов’язковість сплати позичкового відсотка є негативними сторона-ми цього виду фінансування. У разі успішного впровадження іннова-цій за допомогою позичкових засобів вдається отримати ефект важеля, коли дієвіше використовуються власні активи суб’єктів господа- рювання. Крім того, прихильники еволюційної теорії стверджують, що інвестиції, які забезпечують технологічний прогрес і зорієнтовані на майбутнє, мають базуватися передусім на «створенні грошей банка-ми», створенні «нової купівельної сили з нічого» [60]. Тобто основне джерело інновацій, на їхній погляд, — це кредитна емісія під конкретні інвестиційні проекти. Мета емісії — допомогти новаторам створити досконаліші технології та товари. Й. Шумпетер стверджував, що, ви-користовуючи кредитні засоби, новатори зможуть заплатити вищу ці-ну за чинники виробництва, ніж консерватори, і тому отримають право власності на використання ресурсів з метою здійснення своїх нововве-день. Він уважав, що «кредит — це здебільшого створення купівельної спроможності для передання її підприємцю, але не просто передання йому існуючої купівельної спроможності у вигляді кредитних платіж-них засобів як підтвердження факту наявності продуктів. Створення купівельної спроможності, у принципі, характеризує метод, яким здій-снюється господарський розвиток у відкритій економіці. Кредит від-криває підприємцям доступ до народногосподарського потоку благ ще до того, як вони отримають на це обґрунтоване право; як наслідок, протягом деякого часу видимість права замінює підприємцю реальне право. Надання кредиту в цьому значенні діє як наказ народному гос-подарству пристосуватись до цілей підприємців, доручення (ордер) на отримання потрібних йому благ, як надання йому продуктивних сил. Тільки так міг би відбуватись процес економічного розвитку, якщо б він виходив за межі простого кругообігу. Саме ця функція кредиту є наріжним каменем сучасної кредитної системи» [113, с. 216—217]. Ортодоксальні теорії, на відміну від еволюційної, виходять з того, що інвестиції сплачуються за рахунок нагромаджень. Банківська сис-тема повинна очікувати до того часу, доки не сформуються інституці-ональні інвестори, ресурси яких мають базуватись на нагромадженнях, а тоді надавати довгострокові кредити на інноваційні проекти. Роздуми Й. Шумпетера дають підстави для висновку, що не тільки нагромадження (і кредитна емісія), а й деяка додаткова емісія, не пов’язана з цими нагромадженнями, утворюють фінан-сові джерела інвестування в основний капітал [60]. У розвинених країнах світу розміщення довгострокових фі-нансових ресурсів в інноваційній сфері здійснюється з допомогою венчурного капіталу. Розглянемо, як провадиться процес акуму-лювання венчурних коштів та їх вкладення в ризикові проекти. Венчурне фінансування здійснюють по-різному. Найтиповіше з них проходить у два етапи. На другому етапі здійснюється розподіл коштів фонду серед відібраних після експертизи проектів, що істотно знижує ризик утрати коштів венчурного капіталу. Існують такі умови венчурного фінансування: — підприємство, у яке вкладаються кошти венчурного фонду, не повинно бути державним, командитним, індивідуальним чи кооперативним. Воно обов’язково має бути акціонерним або в процесі інвестування стати акціонерним; — підприємство має забезпечити зростання капіталу на 30—50 % (за 5 років сподівання отримати 50 млн прибутку); — необхідний механізм продажу акцій. Венчурні фонди заробляють свої прибутки іншим чином, ніж, скажімо, банки. Підприємцям вони надають кошти на безпроцен-тній основі, а в обмін на них отримують цінні папери, що підтве-рджують право на участь у бізнесі й у розподілі прибутків. Здебі-льшого венчурні фонди не купують акції на вторинному ринку, а є фондами прямих інвестицій. Отже, венчурних інвесторів ціка-вить приріст ціни придбаних цінних паперів. Професійний керів-ник венчурних фондів — венчурний капіталіст, який може бути власником фірми з управління названими фондами. Власниками таких фірм можуть бути будь-які фінансові організації. Тобто ве-нчурний капіталіст — це і фізична, і юридична особа (фірма з управління капіталом). Підприємці й інституційні інвестори ставлять високі вимоги до професійних менеджерів венчурного капіталу. Адже кошти вкладаються у фонди під відповідальність і кваліфікацію венчур-них капіталістів. Ця професія дуже рідкісна і дефіцитна. Напри-клад, у Європі нараховується близько двох тисяч професіоналів з управління венчурними фондами, причому більшість із них живе в одній країні — у Великобританії [158]. Інвестори, вкладаючи кошти у венчурні фонди, висувають пе-вні умови: — капітал може надаватися підприємцям на певний строк; — на відбір ризикових проектів венчурний капіталіст може витратити тільки певну суму від розміру фонду; — у разі продажу акцій венчурних фірм венчурний капіталіст отримує у вигляді винагороди частину венчурної суми. Через певний строк інвестори отримують різницю в цінах акцій на момент їх придбання та момент продажу з урахуванням щоріч-них витрат на управління фондом і премії венчурному менеджеру. Практичний досвід свідчить, що найбільша кількість підпри-ємств, прийнятих до інвестування венчурними фондами, були ре-комендовані професіоналами, які користуються довірою венчур-ного капіталіста. Це можуть бути консалтингові, еккаутингові, юридичні фірми, бізнес-інкубатори, венчурні капіталісти інших фондів, банки тощо. Наприклад, венчурний капіталіст Франц Хе-лбиг з «Techno Venture Management» наводить таку статистику зі свого фонду. З загальної кількості проектів, ухвалених на фінан-сування, 95 % становили такі, що були рекомендовані [69]. Метою венчурного підприємництва є отримання надприбутків після завершення технологічного циклу нововведення і одночас-ний вихід з даної сфери суб’єктів після виконання ними своєї мі-сії. Ця процедура називається «виходом з венчурного бізнесу» і здійснюється в таких основних формах: — публічний продаж акцій; — продаж акцій стратегічному інвестору; — продаж акцій фінансовим інвесторам. Дослідження, проведені Європейською асоціацією венчурного капіталу, показали, що процес виходу з бізнесу для венчурних капіталів проходив у середині 90-х років дуже складно. Так, напри-кінці 1995 р. обсяг укладених коштів венчурних фондів у Європі становив 25 млрд ЕКЮ, а це за наявним обсягом щорічного ви-ходу з бізнесу потребує не менше 8 років, хоч у венчурних фон-дах здебільшого встановлюється цей термін не більше 6 років. Це свідчить про труднощі виходу з венчурного бізнесу, з якими сти-каються європейські венчурні капіталісти [69]. Але нині є альтернативний ринок інвестицій API — фондова біржа в Європі, де зареєстровано понад 300 фірм. У США існує система автоматичного котирування акцій NASDAG, що спрощує доступ малого бізнесу до джерел фінан-сування. Щоб мати уявлення про ті взаємозв’язки, що складаються в процесі руху венчурного капіталу між різними суб’єктами, необ-хідно детальніше проаналізувати джерела венчурного капіталу і мотиви його інвесторів. Найбільшим джерелом грошових коштів у США є закриті парт-нерства з венчурним капіталом (їх ще називають «незалежними» ве-нчурними фондами). Спочатку окремі багаті бізнесмени інвестували частину своїх прибутків в інші молоді фірми, на їхній погляд дуже перспективні, і в яких вони могли якнайкраще використати свій управлінський та професійний досвід. Серед сімейних кланів, що ві-діграють головну роль у цьому бізнесі, — Фіппси, Уітні, Рокфеллери. До цього ж типу джерел належать і закриті пули. Так назива-ються партнерства, у які партнери-інвестори вкладають різні су-ми капіталу — залежно від своєї фінансової спроможності — від 25 тис. доларів до кількох десятків мільйонів [163]. Фонди, де капітали перевищують 1 млрд доларів, здебільшого вкладають свої кошти не в один проект, а в кілька, щоб знизити ризик їх утрати. Крім того, вони фінансують інноваційні фірми на різних етапах їхнього життєвого циклу. Досягнувши успіху у своєму бізнесі, вони дістають можливість залучати кошти банків, страхових компаній та інших джерел. Але якщо венчурним капіталістам усе-таки не вистачає коштів для фінансування великих проектів, то деякі з них продають свої акції на відкритих ринках капіталу. Так утворюються «зовнішні» фонди венчу-рного капіталу (їх ще називають «відкриті» або «публічні»). Діяльність цих фондів аналогічна до закритих пулів, але є одна особливість — їх-ня робота висвітлюється пресою детально. Надання обов’язкової інфо-рмації встановлено Комісією з цінних паперів і діяльності бірж. У венчурному фінансуванні беруть участь і великі корпорації. Характерним для них є зацікавленість не тільки в отриманні мак-симально можливих доходів на свої вкладення, а й можливість підвищити ефективність інноваційного процесу, що досягається завдяки венчурному капіталу. Фонди корпорацій, вкладаючи інвестиції в малий інновацій-ний бізнес, прагнуть досягти різноманітних цілей. Насамперед, у разі успіху мала фірма стає об’єктом можливого приєднання до корпорації. Диверсифікація здійснюється з надією, що інвестиції будуть прибутковими. Інвестиції розглядаються як інструмент дослідження і розроблення — «вікна в нову технологію». Вони використовуються як метод підтримки й отримання доступу до передових технологій з метою отримання прибутків. Важливу роль у наданні фінансової підтримки наукомістким компаніям відіграють банки. Інвестиційні банки продають акції цих компаній на фондових ринках, залучаючи тим самим капітал для фінансування пізніших стадій життєвого циклу фірм. Посту-пово розширюючи спектр своїх послуг, банки почали засновува-ти свої власні фірми з венчурним капіталом. У такий спосіб вони стали вкладати кошти в проекти і на ранніх стадіях. У разі успіху справи це дає змогу отримувати величезні прибутки. Серед джерел фінансування європейського венчурного капіталу велика питома вага саме банків. На частку венчурних фондів, які є структурами підрозділів банків, припадає близько третини їхнього загального обсягу. Наприклад, у Великобританії ця величина становить 20 % (табл. 1.), а в Голландії — 29,17 % (табл. 1.9). Хоч ці фонди не мають ніяких пільг і їм складно конкурувати з незалежними фондами венчурного капіталу, великі інвестиційні банки все ж створюють у своїх структурах та забезпечують фі-нансовими ресурсами спеціалізовані венчурні підрозділи з метою диверсифікації портфеля послуг та розширення бази клієнтів. Таблиця 1. ДЖЕРЕЛА ВЕНЧУРНОГО КАПІТАЛУ У ВЕЛИКОБРИТАНІЇ [74] Джерела венчурного капіталу Розмір інвестицій, £, млн Питома вага, % 1999 2000 1999 2000 Пенсійні фонди 2047 3576 35 40 Страхові компанії 916 1388 16 16 Корпоративні інвестори 585 713 10 8 Банки 1136 907 20 10 Різні фонди 410 1226 7 14 Державні агентства 151 307 2 3 Приватні інвестори 275 574 5 6 Інші джерела 293 304 5 3 Усього 5813 8995 100 100
Істотний внесок у венчурне фінансування роблять пенсійні фон-ди. Багато дослідників підкреслюють зростання ролі останніх у процесі акумуляції й перерозподілу фінансів у рамках сучасної бан-ківської системи. Надзвичайно велику роль відіграють пенсійні фо-нди у здійсненні контролю за рухом капіталу. Акумулюючи кошти в рамках пенсійних програм і держави, вони нагромаджують части-ну необхідного й додаткового продукту і створюють можливість ін-тенсифікації процесу нагромадження та прискорення руху капіталу. Як джерело для венчурного капіталу пенсійні фонди мають великий потенціал. Насамперед це пов’язано з характером їхньої діяльності та наданням пільг у вигляді звільнення від податку на приріст капі-талу, а також передбачено потребу в готівці. Вкладники пенсійних фондів зацікавлені в захисті грошових коштів від інфляції та зрос-танні своїх доходів, що є спонукальними мотивами до інвестиційної діяльності пенсійних фондів. Названі фонди шукають надприбутко-ві сфери вкладення капіталу. Серед інших джерел фінансування значна частка припадає на європейські пенсійні фонди. Так, їх пи-тома вага у Великобританії становить 35 % (найбільший відсоток серед інших джерел) і 9,53 % у Голландії. Поряд з пенсійними фондами дедалі активнішими вкладника-ми в незалежні фірми венчурного капіталу стають страхові ком-панії. У Голландії страхові компанії посідають третє місце після банків щодо інвестування інноваційних підприємств. Характер-ним для венчурного фінансування пенсійних і страхових компа-ній є те, що вони з метою зниження ризику фінансують останні стадії інноваційного процесу. Для забезпечення контролю за фі-нансовими потоками представники пенсійних фондів і страхових компаній вводяться в раду директорів венчурної фірми. У США існують і закриті фірми з венчурним капіталом, які діють на основі ліцензії Управління в справах малого бізнесу і відповідно до встановлених правил. Вони називаються інвести-ційними компаніями малого бізнесу (MESBIC). Існують компанії, які належать представникам національних меншин. Ці фірми за-лучають кошти з різних джерел, а також позики від уряду і вкла-дають в обмежене коло підприємств. Забороняється вкладати ін-вестиції в такі організації: — компанії, які не належать до переробних, з власним капіта-лом, що перевищує 6 млн доларів; — компанії, що не належать до переробних, із середньою ве-личиною прибутку після сплати податків за кожний із двох попе-редніх років понад 2 млн доларів; — компанії переробних галузей із чисельністю працюючих понад 250 осіб (з власним капіталом більш як 6 млн доларів і прибутком понад 2 млн доларів); — інвестиційні компанії; — кредитні установи. Отже, діяльність цих компаній контролюється, що примушує їх функціонувати лише в певних межах. Ці обмеження стосуються розміру власного капіталу (у разі інвестиційних компаній малого бізнесу — від 500 тис. до 10 млн доларів, а у випадку фірм націо-нальних меншин мінімальний рівень — 1 млн доларів) і характе-ру проектів (операції з нерухомістю виключаються) [135]. Через таке фінансування залучаються і кошти уряду. Держава має змогу спрямувати діяльність інвестиційних компаній у русло своїх інтересів. Насамперед це стосується заохочення підпри-ємств, діяльність яких тісно пов’язана з наукомісткими галузями. Джерелом фінансування інноваційних проектів є уряди держав і штатів США, які зрозуміли значення підтримки молодих компа-ній для економіки країни. Більше половини урядів штатів США здійснюють фінансування наукомістких підприємств на початкових, достартових етапах їх-нього життєвого циклу. Адже їхньою метою є не тільки отримання прибутків, а й залучення підприємців і вчених до венчурного бізне-су. Деякі штати утворили значні за розмірами пули венчурного ка-піталу — від 5—10 млн доларів до кількох сотень мільйонів. Але ці кошти значно менші від капіталу великих венчурних інвесторів. Тому і суми інвестицій не такі великі — від 100 до 500 тис. доларів. Державні структури Європи також фінансують венчурний бізнес, але частка їх мізерна. У Голландії і Великобританії в загальному об-сязі джерел їхня питома вага становить відповідно 7,14 % і 1,5 % [92]. До середини 90-х років основним джерелом венчурного капіта-лу в Канаді були невеликі незалежні фонди. Найактивніше діяли ті, що утворені приватними пенсійними фондами та фондами проф-спілок і професіональних асоціацій (Labour Sponsored Venture Capital Funds (LSVCF). Наприклад, до найбільших колективних вкладників капіталу входять пенсійні фонди профспілок праців-ників освіти і муніципальних службовців у Квебеці й Онтаріо [45]. Такі фонди стали створюватися з 1985 р. завдяки особливій полі-тиці федерального уряду, що полягала в 15 % знижці суми прибутко-вого податку працівників, які вкладають свої кошти в інвестиційні фонди, утворені за рахунок трудових заощаджень. Причому розмір індивідуальних укладень у ці фонди не повинен перевищувати 5 тис. канадських доларів на рік, а повернення вкладених коштів має відбу-ватися не раніше ніж через 8 років. У 1997 р. питома вага таких фон-дів наближалась до 50 %, а в окремих регіонах — до 62 %. Варте уваги таке нетрадиційне (неформальне) джерело венчур-ного фінансування, яке надається каналами невидимого венчурного ринку. Скажімо, у США — це ризиковий капітал обсягом 2 млн до-ларів дуже багатих приватних осіб, кожна з яких має понад 1 млн доларів, включаючи боргові зобов’язання. У колі підприємців їх ще називають «ангелами бізнесу», адже вони вкладають у наукомісткі виробництва від 5 до 50 % свого інвестиційного портфеля. Крім то-го, у США щороку вкладається приватними особами більш як 30 млрд доларів у майже 100 тис. підприємств, а загальний обсяг інве-стицій коливається в межах 100—300 млрд доларів [134]. «Ангели бізнесу» в США — це здебільшого чоловіки, середній вік яких становить 48 років. Вони мають щонайменше ступінь бака-лавра, а понад половина з них — ще вищі ступені. Яскравим при-кладом «бізнес-ангела» є Біл Гейтс — науковець і керівник кількох підприємств біотехнічної галузі. Заможні американські громадяни інвестують у ризиковані підприємства не більше 20 %. Потенційні інвестори вкладають свої кошти в об’єкти, розташовані не далі, ніж за 160 км від своєї домівки. Це пояснюється тим, що «бізнес-ангели» зацікавлені вкладати свої капітали у венчурні підприємства і свої ноу-хау. Тобто вони інвестують у цей бізнес не тільки гроші, а й свої знання і досвід, щоб бути причетними до роботи венчура й допомогти в ризиковому бізнесі. Три чверті підприємців США під час опитування повідомили, що співпраця між ними і «ангелами бі-знесу» є досить плідною. Приватні інвестори нерідко входять до ра-ди директорів або працюють повний чи неповний робочий час. Але, за взаємною згодою, вони не повинні перетинати межу між друж-ньою допомогою і порадою та дріб’язковою опікою. Є такі групи приватних інвесторів: — особи з досвідом інвестування в підприємницькі венчури; — заінтересовані потенційні інвестори, які не мають досвіду, але прагнуть долучитися до ринку; — незаінтересовані інвестори, які здебільшого не бажають вкладати свій капітал у ризиковані проекти. Прагнення отримати кошти від «бізнес-ангела» зростає, якщо під-приємець має хороший бізнес-план. Існує такий вислів: «Знайди од-ного ангела і знайдеш п’ять чи десять». Але це дуже нелегка справа, адже ринок венчурного капіталу — «невидимий». У США існує ін-формаційна мережа венчурного капіталу, яка допомагає встановити контакти між приватними інвесторами та підприємцями. Існують та-кож спеціальні посібники для венчурних підприємців, де містяться поради, як знайти «ангела» [135]. Основні серед них такі: — шукати приватних інвесторів поблизу, адже більшість із них укладають кошти в підприємства, до яких вони можуть при-бути за 12 годин; — шукати інвесторів, які знайомі з вашими технологіями і ринком, тоді вони швидше зацікавляться підприємством; — оскільки багато «ангелів» здійснюють благодійну діяль-ність, то необхідно шукати їхні імена в місцевій пресі, у раді ди-ректорів таких організацій та серед їхніх спонсорів; — більшість «ангелів» ризикові люди, і не тільки за професі-єю. Багато з них яхтсмени, пілоти, і їхні приватні яхти та літаки зареєстровані, а ця інформація доступна; — шукати «ангелів» серед власників дорогих автомобілів; — використовувати інформацію адвокатів, бухгалтерів, бан-кірів, які спеціалізуються на обслуговуванні молодих та швидко зростаючих компаній; — шукати і складати список потенційних інвесторів ще за шість місяців до того, як будуть необхідні кошти. Дуже часто «ангели» шукають нефінансової віддачі. Нефінан-сові чинники можна розподілити на кілька категорій. Деякі з них впливають на почуття соціальної відповідальності, інші форму-ють так званий психологічний прибуток, який є добрим мотивом для багатьох приватних інвесторів. Інвестор навіть погоджується на нижчу норму прибутку, якщо з допомогою його коштів: — створюються робочі місця в регіонах високого безробіття; — розробляються соціально корисні технології; — підтримується жіноче підприємництво; — покращується стан довкілля; — пожвавлюється економічна ситуація в регіоні. Поряд з місіонерськими цілями «ангели» нерідко роблять ін-вестування, так би мовити з розважальною метою, тому багатьох з них називають «шукачами пригод». Без сумніву, велика роль «ангелів бізнесу» у формуванні до-стартового і стартового капіталу венчурних підприємств, куди інші інвестори вкладати свої кошти не ризикують. Венчурне фінансування передбачає застосування різних меха-нізмів забезпечення коштами на різних етапах інноваційного процесу. Це дає змогу максимально задовольняти потреби у фі-нансових ресурсах, а також ефективно поєднувати інтереси влас-ників капіталу і малого бізнесу. Венчурні фонди беруть участь у фінансуванні фірм на різних етапах життєвого циклу нововведення. Але в кожного типу фон-дів існує певна специфіка, що знаходить відображення в розподі-лі коштів на цих етапах (див. табл.2). Таблиця 2 УЧАСТЬ ФОНДІВ ВЕНЧУРНОГО КАПІТАЛУ НА РІЗНИХ ЕТАПАХ ФІНАНСУВАННЯ ЖИТТЄВОГО ЦИКЛУ НОВОВВЕДЕННЯ [73] Назва етапів фінансування Види фондів Інвестиційні компанії малого бізнесу, % «Незалежні» венчурні фонди, % Венчурні фонди корпорацій, % Достартове фінансування 5,1 11,9 16,9 Стартове фінансування 22,9 32,9 28,0 Перший етап 31,8 26,3 24,2 Другий етап 17,2 12,0 13,4 Звужене фінансування 15,9 13,2 15,3 Інші етапи 7,1 3,7 2,2 Усього: 100 100 100 Як бачимо, інвестиційні компанії малого бізнесу не дозволяють собі витрачати багато коштів на достартове фінансування, адже цей етап має найвищий ступінь ризику. А венчурні фонди корпорацій значну частку своїх коштів вкладають саме на цьому етапі, спрямо-вуючи їх на створення і розвиток внутрішніх венчурів. Зарубіжні дослідники зазначають, що основна частина капіталу витрачається на стартове і розширене фінансування. Тобто інвестиційні компанії малого бізнесу витрачають на ці етапи 71,9 %, «незалежні» венчурні фонди — 71,2 %, а венчурні фонди корпорацій — 69,6 % своїх фі-нансових коштів. Адже саме стадія технологічного циклу нововве-дення — «виникнення і зростання» — найбільш капіталомістка. Інвестиційні компанії малого бізнесу найбільшу частку своїх коштів витрачають на другому етапі фінансування нововведення, а «незалежні» венчурні фонди і внутрішньокорпоративний капітал — на першому етапі. Це пояснюється тим, що інвестиційні компанії малого бізнесу діють відповідно до встановлених правил, а тому й уникають надмірного ризику. Вони підключаються до активного фінансування, коли новинка наближається до серійного виробництва. Є відмінності у фондів і на завершальному етапі, тобто виході з бізнесу. На відміну від «незалежних» венчурних фондів інвестицій-ні компанії і венчурні фонди корпорацій зацікавлені у викупі конт-рольного пакета акцій і придбанні цієї фірми. У такий спосіб корпо-рації намагаються диверсифікувати свою діяльність, зайняти нову ринкову нішу на випадок економічних ускладнень в основній сфері їхньої діяльності. Інвестиційні компанії прагнуть закріпити за со-бою фірму, яка розвивається і яка могла б стати для них постійним джерелом доходів. Приватні інвестори здійснюють свої вкладення на ранніх ета-пах життєвого циклу нововведення загальним обсягом не більш як 250 тис. доларів [165]. Часто кілька інвесторів вкладають при-близно по 50 тис. доларів кожний, довіряючи більш досвідченим у тій чи іншій галузі. Вони очікують норми прибутку розміром 30—33 % у середині інвестиційного циклу (5 років від початку проекту), тоді як фонди венчурного капіталу сподіваються протя-гом цього ж періоду отримати 40 %. Проведені в США дослідження [47] щодо 284 нових техноло-гічних компаній дали такі результати: • 107 компаній (38 не використовували зовнішнього фінансування; • інші 177 компаній (62 використовували фонди венчурно-го капіталу; • «ангели бізнесу» профінансували 120 компаній, а венчурні фонди — 90; • 33 компанії використовували обидва джерела. Розподіл фінансування «ангелів бізнесу» і фондів венчурного капіталу відображено в табл. 1.11. Таблиця 1.11 РОЗМІР ТА ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ НОВИХ ТЕХНОЛОГІЧНИХ КОМПАНІЙ [135] Розмір фінансування, тис. дол. Приватні особи Венчурні фонди 250,000 102 058 % 8 5 % 250,000—499,999 43 024 % 14 8 % 500,000—999,9999 15 008 % 31 18 % 1000,000 17 010 % 120 69 % Усього: 177 100 % 173 100 % Середній обсяг інвестицій для молодих компаній, що їх нада-ють «ангели», становить 150—200 тис. доларів, а фонди венчур-ного капіталу — відповідно 450 тис. і 2 млн доларів. Отже, ці джерела доповнюють одне одного. «Ангели» є найбільш бажа-ними інвесторами на початкових етапах фінансування, а венчурні фонди — на подальших, які потребують більших коштів для ін-новаційних проектів (табл. 3). Таблиця 3 РОЗМІР ТА ДЖЕРЕЛА ФІНАНСУВАННЯ НА РІЗНИХ ЕТАПАХ ФІНАНСУВАННЯ НОВИХ ТЕХНОЛОГІЧНИХ КОМПАНІЙ [134] Етапи фінансування Приватні особи Фонди венчурного капіталу Достартове 52 29 % 11 6 % Початкове 55 31 % 38 22 % 1-й етап 29 16 % 56 32 % 2-й етап 26 15 % 46 27 % 3-й етап 10 6 % 19 11 % Проміжне фінансування 5 3 % 3 2 % Усього: 177 100 % 173 100 % Застосування принципу етапності у фінансуванні ризикованих проектів стало серйозним поштовхом у розвитку венчурного біз-несу. Це дає змогу розподілити фінансування тривалих процесів становлення нових компаній між кількома інвесторами, що є од-ним з методів розподілу ризику, досвід якого нагромаджений сві-товою практикою венчурного підприємництва. Статистичні дані свідчать про важливі зміни в поведінці ка-надських венчурних інвесторів, що останнім часом укладають кошти в нові компанії на ранніх етапах їх розвитку. Зокрема, по-діл венчурних укладень з метою інвестування в 1999 р. (% до підсумку) такий [166]: — достартове фінансування (35 %); — стартове фінансування (53 %); — розширене фінансування (1 %); — звужене фінансування (5 %); — інше фінансування (5 %). Отже, аналіз ролі, яку відіграє венчурний капітал у процесі науково-технічного розвитку сучасної ринкової економіки, дає підстави для висновку, що механізми венчурного фінансування є важливою ланкою інноваційної діяльності малих наукомістких фірм. Тому господарський механізм економіки України слід орієн-тувати на новий науково-технічний рівень з використанням сві-тового досвіду фінансування інноваційної сфери. Джерела фінан-сування мають бути диверсифіковані, достатні для інвестування протягом усього циклу «наука — інновації — виробництва» та за-безпечувати максимальну ефективність їх використання. Підпри-ємці, яким необхідні фінансові засоби для реалізації оригінальних, високоризикованих ідей на принципах венчурного фінансування, можуть скористатись послугами американських венчурних фондів. Ці компанії розміщують свої кошти в інноваційні проекти євро-пейських підприємств на різних етапах їхнього життєвого циклу. Контактна інформація міститься в додатку В. Крім того, Clobal Venture Investors Association пропонує адресу для підприємців, які хочуть залучити венчурний капітал: http://www.gvia.org.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Джерела фінансування інноваційного процесу» з дисципліни «Інновації: теорія, механізм розробки та комерціалізації»
— у Японії. Крім то-го, нерівномірним є розподіл державних асигнувань у галузевих витратах на НДДКР. Так, найбільші капіталовкладення в НДДКР у США були в аерокосмічну, фармацевтичну, хімічну промисло-вість, інформаційні технології і сільське господарство, що й сприяло отриманню продуктів світового класу. 