МАКРОЕКОНОМІЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ
Інвестиції — матеріально-фінансова основа оновлення і на-копичення основного капіталу, що визначає структуру еконо-міки, темпи її зростання і рівень конкурентоспроможності на світовому ринку. Тому встановлення і застосування ефектив-ного механізму впливу на інвестиційні процеси з боку держави має виключне значення, особливо для перехідних економік, зокрема України. В економічній науці існують два протилежні підходи до участі держави в регулюванні економічних (у тому числі інве-стиційних) процесів: класична й кейнсіанська теорії. З точки зору класиків, ринковий механізм автоматично забезпечує рів-ність попиту і пропозиції, і тим самим усуває тривалі пору-шення в економіці, в тому числі такі явища, як спад виробниц-тва, інфляція, безробіття. На відміну від традиційної класичної теорії, англійський еко-номіст Джон Мейнард Кейнс обґрунтував об’єктивну необхід-ність і практичне значення державного регулювання ринкової економіки. Теорія Кейнса — це аналіз взаємодії і взаємозв’язку різних агрегованих економічних категорій і величин, досліджен-ня того, як невідповідність між ними впливає на стан економіки і в яких межах та якими методами державного втручання можливо встановити погодження між цими категоріями та величинами з метою безперешкодного економічного розвитку. Регулювання інвестиційного процесу в державі з ринковою економікою здійснюється: • через державну інвестиційну політику, яка визначає та під-тримує пріоритетні напрями розвитку економіки; • через індикативне планування певних показників і встанов-лення нормативів регулювання інвестиційного процесу; • шляхом забезпечення належного функціонування договірно-правової системи; • через порядок надання дозволу на виконання будівельних робіт. Економіка України має свої особливості, тому вирішення про-блеми регулювання має носити тут індивідуальний характер. У чистому вигляді методи, які застосовувались у розвинутих рин-кових економіках та ґрунтуються на теоретичних розробках кей-нсіанців або неолібералів, неприйнятні для України, оскільки її економіка поєднує окремі чинники, котрі вимагають застосуван-ня як перших, так і останніх підходів. Так, з одного боку, інфля-ційні тенденції вимагають скорочення видатків бюджету, однак недостатньо сформований фінансовий сектор і відсутність сучас-них систем соціального забезпечення не дають в повному обсязі застосувати його. З іншого боку, кредитна система слабо розви-нута, комерційні банки не в змозі фінансувати масштабні інвес-тиційні проекти через недостатність власних ресурсів і високі ін-фляційні очікування й пов’язані з цим ризики. Інфляція знецінила власні кошти підприємств, що спрямовувались у виробництво. Тому в цій ситуації бюджет поки що залишається одним з неба-гатьох джерел збільшення інвестицій. Отже, особливість державного макроекономічного регулюван-ня полягає, по-перше, у некомерційних цілях, соціальній орієнта-ції, іноді в директивному (обов’язковому) характері, підтримці приватних підприємств, прямому стимулюванні їх розвитку, а, по-друге, в орієнтації на закони і принципи ринку, використанні його атрибутів, форм і методів саморегулювання виробництва й обігу продукції. Важливого значення тут набуває раціональне по-єднання ринкових і державних методів регулювання, оптимальне співвідношення між ними. Державне макроекомічне регулювання охоплює рівень галу-зей і сфер економіки і формується із заходів загальноекономічної дії. Оскільки регулювання — це процес, який взаємопов’язує об’єкт, регулятор та орієнтири руху, то державне макроекономі-чне регулювання поєднує у спрямовуючому русі макроекономіку (об’єкт), механізм регуляції (регулятор), сукупність завдань і за-собів їх вирішення (цілі). Теоретично існує два граничних підходи стосовно державного втручання в інвестиційний процес. У першому випадку держава через виконавчі органи влади бере на себе якомога більше функ-цій управління: забезпечує проектно-кошторисною документацією, матеріально-технічними ресурсами та обладнанням, фінансує про-ект та розподіляє прибутки від інвестицій тощо. За умов України це привабливо для державного сектора економіки. У другому випа-дку для інших суб’єктів інвестування держава повинна надати мак-симальну свободу і впливати на інвестиційний процес через подат-кову, амортизаційну, кредитну політику, систему пільг і санкцій. Таким чином, ключовим питанням є визначення частки бю-джетного фінансування в загальному обсязі інвестицій. Сьогодні це — невеликий сегмент, за рахунок якого інвестуються лише вкрай необхідні проекти (соціальні програми). Скорочення дер-жавних інвестицій і збільшення частки вкладень підприємств за рахунок власних фондів не змінило співвідношення форм влас-ності, але призвело до скорочення державної підтримки тради-ційно малорентабельних інвестиційних галузей: машинобуду-вання, деревообробки, промисловості будівельних матеріалів. Скорочення виробництва у цих галузях спричинило падіння у ще більших розмірах виробництва у капітальному будівництві. Тому в даний час інвестиційна сфера й тісно пов’язані з нею галузі ви-робництва потребують значної державної підтримки. Разом з тим бюджетні асигнування як джерело інвестування не повинні складати переважну частку, як це було ще 10 років тому (близько 90 %). Зокрема, у 1997 р. за рахунок коштів Дер-жавного бюджету було освоєно 8,4 % загального обсягу капіта-льних вкладень, а у 1998 р. — лише 2,55 %. Дуже важливий напрям регулювання інвестиційного процесу — це обробка перспективної структури інвестицій за формами влас-ності. При цьому слід зважати на те, що державні інвестиції за умов ринку, як правило, не є відособленим джерелом фінансування. Нові методи державної інвестиційної політики — це участь у спільному фінансуванні проектів, надання кредитів за зниженими заліковими ставками, фінансування проектів за рахунок випуску цінних папе-рів, формування портфелів фінансових інвестицій. Дедалі менше місця у цих методах повинно займати пряме дотування й субсидію-вання з боку держави. Головним критерієм державних вкладень в економіку є їх ефективність, оперативна віддача. Проте завжди існуватимуть галузі і виробництва, невигідні для комерційної інфраструктури. Однак у міру розвитку цієї сфе-ри їх інвестиційна привабливість зростатиме, наприклад за раху-нок будівництва платних автомагістралей. Нові підходи до участі держбюджетних коштів у фінансуванні інвестицій вимагають також покращення діяльності органів, які відповідають за ефективність їх використання. В цілому раціона-льне співвідношення адміністративних і ринкових методів регу-лювання інвестиційної діяльності поступово змінюватиметься через заміщення старих методів новими. Першоосновою державного регулювання інвестиційної діяль-ності є визначення пріоритетів вкладень, тобто спрямувань інвес-тицій у ті сфери і галузі, які забезпечать розширене відтворення, скорішу віддачу і підвищення життєвого рівня населення. У зв’язку з цим державна інвестиційна політика повинна враховувати такі принципові напрями використання державних і недержавних джерел фінансування: • поступовий перехід до економічно обґрунтованого спряму-вання інвестицій тільки у високорентабельні виробництва і мак-симальне скорочення витрат на підтримку збиткових і малорен-табельних виробництв; • повна відмова від фінансування соціальної сфери за залиш-ковим принципом, першочергове спрямування інвестицій у виро-бництво товарів народного споживання; • перехід від адміністративних методів управління інвести-ційними процесами, в тому числі державними, до ринкових через податки, амортизаційні норми і кредитні ставки; • заміщення повного держбюджетного фінансування частко-вою участю держави; • впровадження інвестування великих проектів за рахунок державних і муніципальних позик. На базі цих принципів визначаються основні пріоритети, які є регуляторами при розподілі державних інвестицій. Вони вплива-ють на залучення інвестиційних ресурсів з недержавного сектора. Державна інвестиційна політика України на сучасному етапі передбачає такі пріоритетні напрями використання джерел фі-нансування: розвиток і модернізація паливно-енергетичного комплексу, створення власної бази та інфраструктури енергоносіїв, впрова-дження енергозберігаючих технологій; структурна перебудова народного господарства, науково обґрунтована конверсія виробництва; розвиток інфраструктурних галузей з використанням інноваційних проектів; реконструкція і створення нових, екологічно чистих виробництв; інвестування галузей і виробництв, які сприяють розши-ренню конкурентного середовища, розвитку приватизації й під-приємництва; варіантне інвестування і державна підтримка виробництв, які потребують оновлення фондів і мають значний інноваційний потенціал, що може забезпечити технічний і технологічний про-рив, істотний приріст обсягів виробництва; інвестування виробництв, де можливе їх ефективне пере-профілювання, санація чи вертикальне злиття; інвестування ліквідації неперспективних, технологічно від-сталих, заздалегідь збиткових підприємств. Державне регулювання інвестиційної діяльності здійснюється з дотриманням послідовності наведених пріоритетів при оцінці інвес-тиційних проектів. На мікроструктурному рівні таке регулювання здійснюється через систему нормативів і преференцій (пільг). Адекватним інвестиційній політиці повинен бути весь ком-плекс засобів, котрі застосовуються з метою впливу на інвести-ційні процеси. Ці засоби можна умовно поділити на змінні і по-стійні, прямі і непрямі, з обмеженою чи загальнодержавною сферою дії та її результатами. До змінних засобів прямого впливу з обмеженою сферою дії та отриманим результатом належать: бюджетне фінансування на безповоротній основі; бюджетне кредитування; державні га-рантії щодо умов реалізації інвестиційних проектів; державний контракт на розробку і виконання інвестиційного проекту; розро-бка та реалізація загальнодержавних цільових комплексних про-грам; управління процесами приватизації з метою пошуку ефек-тивного інвестора; часткове фінансування державою інвестиційних проектів у пріоритетних галузях економіки; реалізація державою самостійно комерційних високоприбуткових інвести-ційних проектів. Ця група засобів за своїми масштабами досить незначна, однак з позиції швидкого нагромадження інвестицій-них ресурсів та їх оперативного використання вона найефектив-ніша, оскільки дозволяє за короткий проміжок часу реалізувати масштабні інвестиційні програми, що в цілому повинно дати по-штовх до початку економічного зростання. Ці засоби можуть ли-ше сприяти поліпшенню економічної ситуації, але не визначати її. До змінних засобів непрямого впливу із загальнодержавною сферою дії та отриманим результатом належать: бюджетно-податкова, грошово-кредитна, амортизаційна, цінова, валютна та інноваційна політика. Ці засоби формують економічний клімат в цілому та інвестиційний зокрема, хоча з точки зору швидкої мо-білізації інвестиційних ресурсів вони інертніші, за швидкістю своєї дії — повільніші порівняно з прямими засобами. До постійних засобів прямого впливу з обмеженою чи загаль-нодержавною сферою дії та отриманим результатом відно-сяться: ліцензування окремих видів робіт, стандартизація проду-кції та експертиза інвестиційних проектів. Ця група засобів повинна застосуватися незалежно від економічної ситуації; вона більш зорієнтована на підвищення якості розробки та виконання інвестиційних проектів і програм. Усі згадані засоби можуть бути деталізовані. Наприклад, та-кий змінний засіб непрямого впливу, як фінансово-бюджетне ре-гулювання, може забезпечувати: • зміцнення фінансової бази місцевих органів влади за раху-нок податкових відрахувань; • посилення податкового впливу на підприємства і підприєм-ців, які скорочують виробництво важливої народногосподарської продукції; • усунення багаторазового оподаткування однієї і тієї самої виробничо-господарської діяльності; • можливе досягнення оптимального варіанта в обмеженні суми всіх податків, що стягуються з підприємств, без різкого впливу на зменшення дохідної частини бюджету; • створення заходами податкової політики матеріальної заці-кавленості виробників у соціальному захисті громадян; • побудову оподаткування на стабільній законодавчій основі, простоту сприйняття та справедливість оподаткування; • активізацію виробництва товарів народного споживання за допомогою заходів податкової політики. Кредитне регулювання передбачає: удосконалення кредитних механізмів; поширення практики довгострокового кредитування; посилення стимулюючої ролі кредиту за рахунок диференціації відсоткових ставок; підвищення оперативності кредитування тощо. Важливим засобом непрямого впливу є амортизаційна полі-тика у зв’язку з тим, що серед фінансових джерел інвестиційних ресурсів найголовнішими є кошти амортизаційного фонду. Зако-ном «Про оподаткування прибутку підприємств», прийнятим у 1997 р., затверджено три групи основних фондів за функціональ-ною ознакою з нормами амортизації відповідно 5,25 та 15 %, які замінили близько 1400 амортизаційних норм, що існували у ста-рому законодавстві. Підприємствам надано право самостійно ін-дексувати власні основні фонди. За балансову вартість при нарахуванні амортизації прийнята залишкова вартість основних фондів. Даний принцип визначення балансової вартості застосовується у методі залишку, що змен-шується. При застосуванні цього методу необхідно встановити або норму амортизації і строк служби, або залишкову ліквідацій-ну вартість і строк служби. Вітчизняним законодавством встано-влені норми амортизації, однак не визначений строк служби об-ладнання. Крім того, ліквідаційна вартість для основних фондів першої групи становить 100 неоподатковуваних мінімумів дохо-дів громадян, для груп 2 і 3 ліквідаційна вартість повинна дорів-нювати нульовому значенню. При такому підході до нарахування амортизації її, як інвестиційний ресурс буде, зведено до мінімуму. При цьому фактичний строк служби обладнання значно переви-щуватиме нормативний, що призведе до перенакопичення в еко-номіці морально застарілих і фізично зношених основних фондів. Отже, до чинного законодавства доцільно внести деякі корек-тиви, зокрема поновити принцип нарахування амортизації за ба-лансовою вартістю, котра дорівнює первісній, а не залишковій вартості. Новий закон повинен дати змогу також ширше, порів-няно з попереднім, застосувати прискорену амортизацію. Необхідність і межі використання окремих форм, а також ме-тоди, за допомогою яких вони реалізуються у господарській практиці, визначаються прийнятою концепцією державного ре-гулювання інвестиційного процесу, конкретними умовами і ці-лями соціально-економічного розвитку кожної країни. У країнах, які дотримуються концепції економічного лібералі-зму (США, Великобританія, Канада та ін.), держава в основному спирається на бюджетно-податкову і грошово-кредитну форму регулювання. Ширший арсенал засобів державного регулювання інвести-ційного процесу застосовується в країнах, які дотримуються кон-цепції економічного дерижизму. Тут бюджетно-податковий, грошо-во-кредитний і ціновий механізми використовуються державою активніше, але поряд з цим важливу роль відіграє індикативне пла-нування, завдяки якому держава впливає на інвестиційний процес шляхом координації господарської діяльності всіх її суб’єктів та за-безпечення їх інформацією про цілі і пріоритети соціально-економічного розвитку країни. Можна вважати, що Україна нале-жить до останньої групи країн, де індикативне планування інвес-тицій є важливим чинником управління інвестиційним процесом.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «МАКРОЕКОНОМІЧНЕ РЕГУЛЮВАННЯ ІНВЕСТИЦІЙНОГО ПРОЦЕСУ» з дисципліни «Інвестиції»
