Незважаючи на розпорошеність книгописання і відсутність великих скрипторіїв, більшості книгописців вдавалося дотримуватися прийнятих у певний період і в певному середовищі мовних норм, насамперед, правописних. Значною мірою це пояснюється шанобливим ставленням до релігійних текстів, сакралізацією не лише їх змісту, але й мовної шати. Зрозуміло, що багатотиражність друкованої книжки полегшувало дотримання уніфікованих засад орфографії. Послідовне впровадження регульованої певними правилами пунктуації, хоч і не було винаходом друкарів, саме в друкованій книжці стало обов’язковою вимогою, а не винятком 212. У випадку необхідності змін або виправлень тексту та модифікації способів його передачі друковане слово створило умови для швидкого розповсюдження іновацій. Взагалі, порівняння різних писемностей до і після впровадження друкарства свідчить про істотний вплив поліграфічного способу розмноження текстів на нормалізацію писемних ("літературних") мов. Не була в цьому відношенні винятком і Україна, але мала в цьому і свої особливості. Багатомовність писемності України зумовила й багатомовність її друкарства. Напередодні його появи на українських землях, крім українсько-білоруської ("руської") писемної мови, були поширені мови церковнослов’янська, латинська, польська, грецька, а в певних середовищах — також німецька, гебрайська, вірменська, караїмська, румунська, татарська та інші. Статус кожної з них був різним, і це відбивалося на їх місці в тій системі жанрів, яка закріпилася в рукописній книжності і була успадкована друкованою книгою. Попри відмінності функціонування окремих мов, вживання церковнослов’янської, латинської, польської і навіть "простої" мови у писемності було виявом загальної закономірності розвитку культур у донаціональний період: тенденції до використання у письмі не наближеної до народно-розмовної, а окремої, стандартної специфічно-писемної ("літературної") мови, якою міг бути архаїчний варіант рідної мови або й зовсім інша мова (арабська у тюркських та іранських народів, іранська у деяких тюркомовних країнах, латинська в середньовічній Західній та Центральній Європі тощо) 213. Це явище соціального плану, воно пояснюється усвідомленим, а інколи й неусвідомленим прагненням панівних еліт і пов’язаних з ними прошарків підкреслити свою відмінність, культурну вищість (принаймні у їхньому розумінні) над "простолюддям", людьми невтаємниченими, непричетними до високої культури.
212 Mullaney S. Book Production and Use // The Early Book Society Newsletter, 2000, vol. 5, No 2, p. [8]-[9]. 213 Виноградов В.В. Различия между закономерностями развития славянских языков в донациональную и национальную эпохи, Москва 1963, с. 10.
Вже протягом перших десятиріч існування в Україні друкарства вживання в друці церковнослов’янської, "простої руської", латинської й польської мов мало вплив на поширення нормалізованих варіантів кожної з них. Найбільше книг православних видавців надруковано мовою церковнослов’янською. Те, що "високою" у всіх православних слов’янських народів була саме ця мова, пояснюється прагненням книжників спертися на давні традиції вітчизняної культури. Сучасні дослідники зазначають, що в період "другого південнослов’янського впливу" південнослов’янські орфографічні норми, почасти й південнослов’янська лексика, сприймалися як зразок східнослов’янськими книжниками саме через свою архаїчність 214. Потяг до церковнослов’янської писемності можна пояснити, зокрема, тим, що в умовах зростання етнічної свідомості виникла потреба шукати "свою античність", корені своєї самобутності. Вірність традиції, збереження її споконвічних надбань розглядалися як найкращий спосіб не піддатися денаціоналізаційному натискові іноземних культурних впливів. Тими ж ідеологічними мотивами пояснюється пуризм українсько-білоруських кодифікаторів норм церковнослов’янської мови, авторів граматик у другій половині XVI — на початку XVII століття. Вони намагалися очистити книжну мову від живомовних рис, оскільки останні позбавляли тексти тієї ж наочної архаїки, яка засвідчувала споконвічність мови й культури. Церковнослов’янська мова мала особливий престиж як мова сакральна, і саме ця її функція зумовила переконання давніх книжників, що своїми засобами і можливостями виразу старослов’янщина не поступалася латинській і навіть грецькій 215. Як відомо, церковнослов’янська мова вживалася (переважно у богослужбових книгах, церковно-богословських текстах і в літературній творчості "високого стилю") всіма православними слов’янськими народами, а почасти й за межами православного світу (хорвати-глаголаші) і Слов’янщини (румуни). Її зберігали у церковних відправах та молитвах і ті українці й білоруси, які прийняли унію з католицькою церквою. Попри наявність пам’яток з певними місцевими мовними рисами і таких, які поширювалися лише в окремих регіонах чи країнах, написані цією мовою твори повинні розглядатись у системі національних варіантів спільної церковнослов’янської літературної спадщини. Вживання однієї мови у ряді країн полегшувалося тим, що графічно ідентичні написання мали різну вимову: "Ђ" в Росії вимовлялося як "е" або "є", в Україні — як "і". В Росії "г" звучало як вибуховий звук (відповідник українського "ґ"), в Україні і Білорусії — як фрикативний (подібний до латинського чи німецького "h"). Як вимовляли в Україні церковнослов’янські тексти, видно з цитат і цілих публікацій їх засобами латинської графіки. Наприклад, у поданій до друку перемишльським єпископом Інокентієм Винницьким брошурі "Ustawy rządu duchownego in ritu graeco unito dioecesii przemyskiej (опубліковано у Кракові в друкарні H.А. Шеделя 1694 p.) формулу розгрішення передано так: "Hospod Nasz Isus Chrystos blahodatiiu y szczedrotamy swoieho czlowekolubia, da prostyt ty czado wsia sohryszenia twoia".
214 Успенский Б.А. Языковая ситуация Киевской Руси и ее значение для истории русского литературного языка, Москва 1983, c. 55-56 215 Німчук В.В. Староукраїнська лексикографія в її зв’язках з російською та білоруською, Київ 1980, с. 39.
Як правило, відмінності вимови відповідали особливостям фонетичних систем мов кожного народу, однак у мовленні літературному траплялися і протилежні випадки. В деяких словах поява "е" замість етимологічного "Ђ" вказувала в Україні на відмінність ділової, канцелярської мови від розмовної. Це міг бути вплив Литовського статуту й інших юридичних актів Великого князівства Литовського. Подібна вимова "Ђ" як "і" в церковному вжитку в Білорусії мала збільшувати відмінність писемної стандартизованої літературної мови від повсякденної. Була різниця і в системах наголосів різних національних варіантів церковнослов’янської мови 216. Оскільки церковнослов’янська, особливо у її східнослов’янському варіанті, сприймалася як літературна мова кожного із східнослов’янських народів, то і її часто називали "руською". У заголовку перекладів Євангелія учительного, покладених в основу заблудівського видання Івана Федорова та Петра Мстиславця 1569 р., вказано, що пам’ятку перекладено "от греческа языка на рускыя книгы" 217, хоча насправді мова цього перекладу — церковнослов’янська, насичена болгаризмами. На титульному аркуші Острізької Біблії фігурує назва "Библіа по языку словенску", але в розмовній мові цю Біблію дуже часто називали "руською". З другого боку, усвідомлення різниці між мовними системами призводило і до протиставних формулювань: мова "словенська" і мова "руська", "руська" і "проста руська", "руська литовська" і "руська московська". Нестійкість термінології відбиває діалектику загального і одиничного: коли хотіли підкреслити спільність походження, спорідненість різних мов, а також різних стадій її розвитку, всіх їх називали "руськими", а для розмежування від давньої "руської" (мови Київської Русі), церковнослов’янської ("словенської", "словеноруської") і російської мов з’являлося також визначення "мова наша проста" 218. Спільність мов в дусі концепцій диглосії підкреслювалася головно в теоретичних заявах, що мали ідеологічне звучання, натомість визнання відмінності церковнослов’янської і окремих слов’янських мов найчастіше диктувалося практичними міркуваннями.
216 Огієнко І. Наголос як метод означення місця виходу стародрукованих книжок. Замітки історії наголосу на послугах палеотипії // ЗНТШ, т. 136-137, 1925, с. 197-224; Огієнко І. Український наголос у XVI віці // Сб. статей в честь акад. Алексея Ивановича Соболевского / СбОРЯС, т. 101, в. 31928; Успенский Б.А. Архаическая система церковнославянского произношения (Из истории литургического произношения в России), Москва 1958, с. 101-104. 217 Ісаєвич Я. Літературна спадщина.., с. 68. 218 У зв’язку з нестійкістю давньої етнонімічної і лінгвістичної термінології невиправдана позиція тих сучасних авторів, які проголошують необхідність називати давні літературні мови за їх колишніми назвами. На практиці таке слововживання призводить до термінологічної плутанини. Філологія, як і всяка наука, повинна прагнути до якомога більшої однозначності термінів: якщо мова одна, то і за наявності різних самоназв у різний час їй слід давати у всіх випадках те саме визначення. Саме тому термін "українсько-білоруська" чи "білорусько-українська" писемна мова не є штучним у тих випадках, коли він найкраще відбиває сутність даного мовного явища.
Діяльність в Україні книжників-росіян, таких як князь А.М. Курбський та Іван Федоров, а пізніше праця численних українських літераторів та освітніх діячів у Москві, сприяли деякому зменшенню різниць між українсько-білоруським і російським варіантами церковнослов’янської мови. З другого боку, істотний вплив авторитетних українських видань на російські ще більше полегшив пізнішу експансію на захід російської книжності, яка сприйняла численні українські риси, але в остаточному підсумку стала фактором нівеляції окремішності української культури. У стародруках України і Білорусії, як неодноразово вказувалося, поряд з церковнослов’янською, набула певного поширення писемна канцелярійно-книжна руська мова. "Руська" ("західноруська", за термінологією, яка нині вже сприймається як застаріла) актова мова і "проста руська" книжна — це різновиди білорусько-української писемної мови. Деномінант "руський" ("руский" у багатьох текстах, переважно пізніших) в українській мові цілком ясний, означаючи для раннього періоду їхньої історії всіх східних слов’ян, а пізніше українців та білорусів 219. Проте він стає джерелом непорозумінь, коли російською мовою це слово передають як "русский", що сприймається як синонім "російського" *. Називати писемну українсько-білоруську мову середньої доби (XIV-XVIІ ст.) "староукраїнською" 220 або старобілоруською недоцільно, зважаючи на те, що найстаршим періодом у розвитку кожної із східнослов’янських писемних мов був період функціонування спільної мови письменства Київської Русі, в основі церковнослов’янської. Слово "проста", що його вживали самі автори, які цією мовою писали, інколи тлумачиться дослідниками в тому сенсі, що це мова "близька до народнорозмовної" або "побудована на її основі". Насправді, це не зовсім так. Як видно з надрукованих "простою" мовою текстів, ті, хто писали цією мовою, наближували її до розмовної настільки, щоб зробити зрозумілішою, і, в той же час, прагнули зберегти різницю, яка засвідчила б, що це все ж не просторіччя, а своєрідний "середній стиль" писемної мови. Вони свідомо робили ці тексти трохи штучними, насичуючи їх "нерозмовними" словами і формами. Частішими, ніж слов’янізми, були полонізми, бо "проста" мова протиставлялася і церковнослов’янській, і польській, але щодо останньої достатнім засобом диференціації вважалася кирилична графіка. У деяких друкованих текстах полонізмів настільки багато, що це майже польська мова, лише з іншою фонетичною системою і записана іншою графікою 221.
219 Англійське Ruthenian і середньовічне німецьке Reusche відповідають найчастіше цьому другому значенню, натомість Ruthenen в німецькій мові, відповідно до практики у Австрійській імперії, почало з кінця XVIII ст. означати головно галицьких, буковинських і закарпатських українців. * Відповідно і визначення "древнерусские" сприймаються як початкова стадія російських етносу, мови і культури, а не як такі, що стосуються всіх східних слов’ян. 220 Див.: Словник староукраїнської мови XIV-XV ст., т. 1-2, Київ 1977-1978. По суті, цей цінний словник реєструє, в основному, актову лексику перших етапів середнього періоду історії української писемної мови. 221 Див., наприклад: Strumins’kyj B. The Language Question in the Ukrainian Lands before the Nineteenth Century // Aspects of the Slavic Language Question. Ed. by R.Picchio and H.GoIdblatt, vol. 1, New Haven 1984, p. 22.
У зв’язку зі значною відмінністю цієї мови від просторіччя деномінант "проста" доцільно вживати в лапках. Явна штучність даної мови справляла на деяких дослідників враження не тільки "потворності", але й "хаотичності", "безсистемності". За словами Агатангела Кримського, це "неорганічне язичіє, суміш" 222. Можна зустріти твердження, що ця мова не має правил 223 . Проте пізніші дослідження показують, що від розмовної мову "просту" відрізняла також нормованість останньої, яка сформувалася не внаслідок вивчення певних парадигм з підручників, а шляхом наслідування наступними авторами попередніх 224. Полонізми, особливо лексичні, далеко не завжди відображали функціонування відповідних слів в українській розмовній мові: вони були головно засобом диференціювати "виполіруваний" варіант від розмовного. Граматика "простої" (слов’янської) мови укладена Іваном Ужевичем, як видно з титульної сторінки, призначалася до друку. Однак, вона не була опублікована і нема ніяких даних про її поширення в Україні. Відомо лише два її рукописи один, датований 1643 р., у Парижі, інший, з 1645 р. в Аррасі. "Проста" мова рукописних і стародрукованих книг була достатньо зрозумілою, і українські й білоруські освічені кола не відчували потреби піти за прикладом чеської та польської літератур, де писемна мова порівняно рано стала свідомо будуватися як кодифікований наддіалектний варіант народнорозмовної. На Україні було прийнято іншу модель співвідношення літературних мов: вживання мовних систем більше (в сакральних текстах і "найвищих" літературних жанрах) або менше (в менш престижних текстах) віддалених від просторіччя 225.
222 Крымский А. Украинская грамматика, т. 1, вып. 1, Москва 1907, с. 82. 223 Martel A. La Langue polonaise dans les pays Ruthenes.., p. 44. 224 Див. також праці про системний характер "простої" мови творів М.Смотрицького та Й. Ґалятовського: Pugh S.M. Testament to Ruthenian. A Linguistic Analysis of the Smotryc’kyj Variant, Cambridge Mass. 1996, p.279-280; Witkowski W. Język utworów Joannicjusza Galatowskiego na tle języka piśmiennictwa ukraińskiego XVII wieku, Kraków 1969, s. 135-143. 225 Nedeljkovič O. Языковые уровни и характерные черты диглоссии в средневековых текстах православных славян // American Contributions to the Tenth International Congress of Slavists. Linguistics, The Hague 1988, c. 277.
Можна розрізнити три "стилі" чи, швидше, три рівні престижності: найвищий репрезентувала церковнослов’янська мова, "середній" — мова "проста", найнижчий — народнорозмовна або наближена до неї. Тенденція до підвищення статусу "простої" мови найбільше відчувалася в роки активного розвитку української книжності, зокрема друкованої. Парадоксально, що авторитетність церковнослов’янських видань, зокрема Острізької Біблії, сприяла активізації нової хвилі архаїзаційних тенденцій, і це відкривало шлях для ширшої орієнтації на мови зрозуміліші від церковнослов’янської і престижніші, в тодішньому розумінні, від "простої" — польську (як у Барановича) і наближену до російської (як у Сковороди) 226. Мова, що усвідомлювалась як просте писемне фіксування усного мовлення (хоч не могла не відрізнятися від нього в тих чи інших деталях) 227, використовувалася на письмі з практичною метою, наприклад для якнайточнішого запису слів свідків у латинськомовних судових актах. Пізніше вживання її в театральних інтермедіях спершу було розраховане на гумористичний ефект 228; записи народних пісень стали по-справжньому популярними головно з другої половини XVII ст., і особливо, у XVIII ст. Характерно, що перші фіксації справді простої, без лапок, мови було здійснено латинкою * — переважно у виданнях польських друкарень, а пісня про Стефана-воєводу — у чеській граматиці Яна Благослава.
226 Шерех Ю. (Шевельов Ю.). Польська мова в Україні в XVI-XVIІ ст. // Україна (Париж), 1949, 2, с. 106. 227 Деякі дослідники наголошують на тому, що ніяка писемна мова не є ідентичною розмовній, крім, хіба що, сучасних фонетичних записів спонтанного мовлення. Це так, але є принципова відмінність між мовою, яка свідомо в тих чи інших параметрах відштовхується від розмовної, і тією, яка ставить собі завданням наслідувати розмовну, і відступає від неї переважно в напрямі більшої нормативності (не торкаюсь тут питання про недосконалість передачі будь-якою графічною системою всього розмаїття фонетичних ознак усного мовлення). 228 Булаховський Д.А. Вибрані праці, т. 2, Київ 1977, с. 18. В останні десятиріччя в Україні помилково стали називати "латинкою" латинську мову. Насправді, латинська мова — це латина, а "латинка" — це латинське письмо. На жаль, в наших книгознавчих чи бібліографічних публікаціях латинку інколи називають з російська "латиницею" (див., наприклад, "Вісник Книжкової палати", 2000, № 8 і 9). Це свідчить про одне: сучасні російські публікації мають на багатьох авторів більший вплив, ніж українські наукові видання першої половини минулого століття.
Напрошується думка, що традиційна кирилиця викликала асоціації, які виключали повну десакралізацію письма, підхід до нього лише як до суто практичного засобу. Цікаво також, що кирилична графіка, навіть орієнтована на передачу розмовної мови, нерідко спонукала вживати традиційні написання. Так, в господарському пораднику Ленкевича у тексті латинкою читаємо "widro odno okromiszne", в кириличному "вЂдро едно окромЂшное"; те саме слово латинкою передано "ohon", кирилицею "огнь". Є, однак, і полонізми, впроваджені до кириличної версії. Характерно, що першими текстами, в яких кирилиця стала послідовно вживатись для передачі народнорозмовної мови були народні пісні, тобто тексти чисто "для душі", часто пов’язані з ритуалами, обрядами, відмінними від тих, які обслуговувала традиційна писемність. Вживання на Україні і в Білорусії також і латинської мови означало, що якимось аспектом свого культурного і політичного життя ці країни входили в той регіон (Західна і Центральна Європа), де латина протягом середньовіччя була мовою правових актів, школи й науки, більшості жанрів літератури. Написані латиною твори у літературному процесі України й Білорусії відігравали певну роль вже з другої половини XV ст. їхнє поширення пояснюється роллю латинської мови у середньовічній школі, навчанням окремих вихідців з України та Білорусії у закордонних університетах, а головно, дедалі більшою престижністю пов’язаних з цією мовою культурних іновацій. Вплив ренесансної літератури більшою чи меншою мірою позначився на латиномовних поетичних творах Юрія Дрогобича, Павла Русина з Кросна, Станіслава Оріховського, Миколи Гусовського. їхні твори, як і видання Францішка Скорини, не носили вузьковіросповідного характеру. Деякі з латиномовних авторів, які не були східнослов’янського походження, вважали себе русинами в територіально-політичному розумінні (наприклад, син німецьких колоністів Павло Процелер називав себе Павлом Русином). Однак з часом латинська мова і пов’язана з нею латиномовна освіта почали дедалі послідовніше асоціюватися виключно зі західним, католицьким світом. Хоч залишалися й далі окремі католицькі автори, які вважали себе етнічними русинами, але це було явище нетипове, перехідне. В тих конкретних умовах прийняття католицизму в більшості випадків вело, в кінцевому підсумку, до розриву з вітчизняною традицією. Тому відбувалося щораз чіткіше розмежування: латиномовна літературна творчість стала усвідомлюватися українцями й білорусами як органічно пов’язана з католицизмом, а отже, як чужорідна. Тільки згодом, особливо в могилянську добу, православні прийшли до висновку, що треба й собі, поряд з традиційними, мати власну освіту західного зразка й писемність латинською мовою. Польська мова спершу була мовою нечисленного польського населення України, але з часом дедалі більше ставала lingua franco, освічених людей і владних еліт у всьому польсько-литовсько-білорусько-українському регіоні. Панівний статус польських правлячих верств у державі ставив цю мову у привілейоване становище. Вона нерідко використовувалася українськими та білоруськими авторами не тільки в текстах, призначених для польського оточення, але й у тих, які писалися і друкувалися для потреб православної церкви. Якщо польська писемність функціонувала також і в середовищі корінного українського населення, то гебрайська та вірменська книги були зрозумілі тільки представникам цих меншин. Грецькі, німецькі, італійські поселенці користувалися своїми мовами переважно для власних потреб, однак їхні книги ставали доступними і певній частині людей інших національностей. Як вказувалося, першу книгу автора, який походив з України, надруковано в Італії латинською мовою, а перші видання, значна частина тиражу яких призначалася для України, видані церковнослов’янською мовою у Польщі друкарем-німцем. Здійснене Францішком Скориною у Празі видання Біблії, що мала для України не менше значення, ніж для Білорусії, зберігаючи церковнослов’янську мовну основу, було насичене білорусизмами, точніше "рутенізмами" — рисами, спільними для білоруської та української мов. По суті, воно вперше в друкарстві відбило тенденцію до інтеграції двох мовних систем — церковнослов’янської і "руської". Це було можливе з позицій диглосії — сприймання цих мов як різновидів однієї. Як побачимо далі, наступники Скорини пішли іншим шляхом, чітко диференціюючи церковнослов’янські та "прості" тексти. Зважаючи, що великі за обсягом видання Івана Федорова були переважно богослужбові за призначенням, цілком природно, що вони вийшли церковнослов’янською мовою. Винятками були двомовний грецько-церковнослов’янський текст "читанки" у складі Острізького Букваря 1578 і листівка з надрукованими "простою" мовою віршами Андрія Римші. Щоправда, під час діяльності Івана Федорова у Заблудові власник друкарні Григорій Олександрович Ходкевич, даючи доручення видрукувати Євангеліє учительне, спершу планував подати текст "простою" мовою. У передмові Ходкевич писав, що "помыслил ...ижебы сію книгу выразумЂнія ради простых людей преложити на простую молву, и имЂл о том ... попеченіє великоє". Як бачимо, це — ідеал Скорини, навіть висловлений подібно. Проте гетьмана відрадили піти таким шляхом: "И совещаша ми люди мудрые в том писмЂ ученые, иже прекладанієм з давных пословиц на новые помылка чинится немалая, якоже и нынЂ обрЂтается в книгах новаго переводу" 229. Допускають, що проти перекладів на "просту" мову виступили емігранти з Росії — князь А.М.Курбський, колишній троїцько-сергіївський ігумен старець Артемій, який жив при дворі князя Слуцького. Напевно, й Іван Федоров симпатизував поглядам консервативного духовенства щодо збереження в писемності (і тим більше в культі) церковнослов’янської мови. Він також міг побоюватися, що у наборі книги "простою" мовою допустить більше помилок, ніж у текстах церковнослов’янською, добре йому знайомою. Можна припустити, що й атаки на Східну церкву в стилі Петра Скарги спонукали православних захищати церковнослов’янщину як символ церковних і культурних традицій 230. Ідея зробити друковані книги зрозумілими для "простих людей" була особисто близька самому гетьманові Г.О.Ходкевичу, і відмовився від неї він лише під тиском тогочасних літературних та церковних авторитетів. Незабаром, видаючи Псалтир з Часословом, Ходкевич повернувся до наміру перекладати церковнослов’янські книги "зрозумілішою" мовою. І знову вдалося його переконати, що переклад може призвести до помилок, через які "єреси умножаются" 231
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Друкарство і розвиток літературних мов» з дисципліни «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми»
