Одним з найталановитіших друкарів першої половини XVII ст. був Михайло Сльозка — білоруський майстер, який пов’язав свою долю з книговиданням і друкарством України. Про перший період його діяльності збереглися лише скупі відомості. В одному з документів сказано про походження Сльозки з Вільнюса, в іншому згадано дві ятки на ринковій площі в Новогрудку, які належали його батькам 199. У цьому місті мешкали й родичі Сльозки. Однак спадкове майно загинуло під час пожежі Новогрудка 1616 р., і Михайлові довелося, за його словами, з дитинства заробляти на хліб "при знаменитом ділі типографськом" 200. Сльозка працював у одній із друкарень Вільнюса, ймовірно, також у друкарні Києво-Печерської лаври. На користь цього припущення говорить передмова до його першого великого видання, де Михайло із знанням справи розповідав про книговидання в Києві. 1630 р. "типоназирателем" Києво-Печерської друкарні був ієродиякон Ісая. Можливо, його вдасться ототожнити з ченцем Ісаєю близьким родичем М. Сльозки 201. До Львова Сльозка прибув пішки, "з однією торбиною" 202. За сприяння впливового братчика Костянтина Мезапети, з вихованкою якого Мариною (за іншими даними, Варварою) Волосовичівною він одружився, молодий друкар влаштувався на працю в друкарню братства. В 1633 р. його прийняли до числа членів львівського Успенського Ставропігійського братства 203, а невдовзі доручили керувати братською друкарнею.
199 ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, т. 267, с. 964, 999; Першодрукар.., с.162, док. 102; Różycki E. Z dziejów.., s.185. 200 Апостол, Львів 1639, арк. 3 нн. 201 АЮЗР, ч. 1, т. 12, с. 493; ЛНБ, зб. Вас. монастирів, 1261, с. 218. 202 ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, т. 267, с. 1060, 1064; Różycki E. Z dziejów.., s. 180. 203 АЮЗР, ч. 1, т. 11, с. 95; Огієнко І. Історія.., с. 96.
Тут Сльозка випустив 1634 р. Канони Богородиці (для приєднання до Октоїха 1630 р.), Псалтир 1634 р. (папір для цього придбано в папірні, що діяла в Зашкові поблизу Львова 204), Євангеліє 1636 р., Служебник 1637 р. Рамки братського друкарства були тісними для ініціативного майстра. Вирішивши створити власне підприємство, він купив обладнання від спадкоємців польського друкаря Яна Шеліґи і домовився з римсько-католицьким львівським архиєпископом Станіславом Ґроховським, що друкуватиме на його замовлення польські та латинські книжки. Ґроховський грамотою від 5 серпня 1638 р. дозволив Сльозці називати себе архиєпископським друкарем. Це допомогло майстрові одержати і королівський привілей на право друкувати не лише латинські й польські книжки, а й видання кириличного шрифту церковнослов’янські та українські 205. В 1639 р. Сльозці вдалося отримати також грамоти константинопольського патріарха (з підписами 12 митрополитів), львівського єпископа Єремії Тисаровського і київського митрополита Петра Могили (останній дозволяв "друкованьє в друкарні своєй вшеляких церковних і учительних книг грецьким, словенським і руським діалектом") 206. 1638 р. Сльозка видрукував "Поученіє ієреєві новосвященному" (на замовлення луцького єпископа Афанасія Пузини), два невеликих панегірики латинською мовою і один польською. Одночасно він почав друкувати церковнослов’янського Апостола, якого вважав "першим овочем" своєї друкарні. Помічником Сльозки в той час був Андрій Скольський. Покинувши друкарню Львівського братства, Скольський деякий час пробув у Волощині, — без сумніву, він працював тут для друкарні господаря Матея Басараба, яку заснував Тимофій Вербицький 207. Після повернення до Львова, Скольський за сприяння мешканця Галицького передмістя Петра Черкавського вирішив відкрити українську друкарню. Довідавшись про це, Сльозка "попросив пана Андрія, щоб той допоміг йому працювати" 208. Разом із Сльозкою Скольський керував друкуванням Псалтиря й Апостола 1639 р. 209
204 Мацюк О.Я. Папір та філіграні.., с. 39. 205 Першодрукар.., с. 166-167, № 103, 104. 206 [Голубев С.]. Грамота, данная Петром Могилою львовскому типографу Михайлу Слезке на друкованьє книг // Киевские епарх. ведом., 1873, № 22, отдел второй, с. 650-651; Голубев С. Объяснительные параграфы.., с. 501; ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, т. 62, с. 27. 207 Zubrzycki D. Historyczne badania o drukarniach rusko-słowiańskich w Galicyi, Lwów 1836, 2 wydanie: Lwów 1912, s. 24. Для цієї ж друкарні в 1636 р. кам’янецький диякон Василій Яхимович "переманював" від Сльозки палітурника (Różycki E. Nieznane szczegóły z życia białoruskiego drukarza Spiridona Sobola // Rocznik Biblioteki Narodowej, t. 9, 1973, s. 293). Про зв’язки з Волощиною самого Сльозки свідчить присвята Матею Басарабу в частині накладу Тріоді цвітної 1642 р. 208 Першодрукар, с. 180, № 109. 209 Твердження про існування Октоїха "здається 1639 р.", надрукованого Скольським (Огієнко І. Історія.., с. 132), ґрунтується на згадці про цю книгу в друкованому каталозі збірки Національного музею. Однак у примірнику каталога, яким користувалися в музеї, І. Свєнціцький викреслив згадку про Скольського; під відповідним шифром у музеї зберігається Октоїх І. Кунотовича.
Стосунки між Сльозкою і Скольським були визначені недосить чітко. Підмайстри посвідчили на суді, що вони працювали під керівництвом обох майстрів, які "завідували друкуванням і все робили спільно". Однак Скольський пізніше казав, що він не співвласник друкарні, а найманий працівник . Відомо, що Скольський "коригував" і набирав Апостола. Для друкування його він надав Сльозці п’ять видів кириличного шрифту. Після відходу Скольського від Сльозки останній у березні 1640 р. зобов’язався заплатити орендну платню за користування шрифтом Скольського, потрібним для закінчення друкування "Шостовників", тобто Шестодневів (Октоїхів) та Часовників 210. Скольський, ще коли залишався помічником Сльозки, назвав себе "львівським друкарем" у передмові, яку він надрукував для приєднання до одного краківського видання. Львівське Успенське братство одразу ж подало до суду за порушення прав братської друкарні. Звинувачували його насамперед за друкування Апостола. Дії братства призвели до сварки між Сльозкою і Скольським, після чого братство помирилося зі Скольським і невдовзі знову запросило до себе на роботу. На самого Сльозку братчики спочатку не скаржилися, оскільки він був пов’язаний взаємовигідними діловими стосунками з деякими впливовими членами братства. Тим не менше, 1640 р. на прохання братства константинопольський патріарх Парфеній запропонував митрополитові Петрові Могилі відібрати від Сльозки привілей на ведення друкарні 211. Коли це не вдалося, братчики почали знову вмовляти майстра повернутися до їхньої друкарні 212. Нарешті, 1643 року вдалося переконати Сльозку підписати дві угоди, за якими він знову ставав керівником друкарні братства. Кириличні книжки форматом в аркуш і в чверть аркуша він мав друкувати в братській друкарні від імені братства (накладом 1200 примірників кожної, отримуючи за примірник встановлену оплату, і по 15 "прикладків" — додаткових примірників кожного видання). Від свого імені він міг видавати в друкарні братства малоформатні українські книжки, а латинські та польські у власній друкарні — незалежно від формату 213.
210 Першодрукар.., док. 112, с. 192-193. 211 Голубев С. Киевский митрополит.., т. 2, прил., с. 185-186, № 68. 212 Першодрукар.., док. 114, с. 197-198. 213 Там само, док. 117, 118, с. 200-209.
Сльозка згодом твердив, що не вважав цю угоду за обов’язкову для себе, бо його підпис, мовляв, одержано підступом 214. Проте, як показує аналіз продукції львівських друкарень, протягом деякого часу угода виконувалася. Від свого імені Михайло Сльозка видав Требник формату вісімки (1644) і декілька латинських книжок, від імені братства надрукував видання аркушевого формату — Євангеліє та Октоїх 1644 р. У першій половині 40-х років Сльозка підтримував зв’язки і з друкарнею Києво-Печерської лаври. Від неї він одержав дошки для титульної сторінки та ілюстрацій, які використав у своїй Тріоді цвітній 1642 р. Разом з керівниками Львівського братства Костянтином Лангишем і Костянтином Мезапетою Сльозка купив для розповсюдження 1000 примірників київських Тріодей (очевидно, це була Тріодь пісна 1640 р.) за величезну суму — 10 тис. золотих 215. Ініціативний друкар зіпсував стосунки з Петром Могилою і порушив свою угоду з братством, взявшись за замовлення львівського православного єпископа Арсенія Желиборського на передрук за київськими виданнями Номоканону й Служебника. Обидві книжки Сльозка випустив у серпні 1646 р., хоч ще в травні митрополит Петро Могила, погрожуючи анафемою, вимагав, "абисте поперестали Служебников от сего часу друковати, нім наші спродадуться" 216. Наприкінці 1646 р. Петро Могила помер, так і не знявши анафеми зі Сльозки, а в листопаді 1647 р. друкареві вручили позов до королівського суду за друкування польською мовою і розповсюдження "твору, ворожого святій римській церкві" - "сповненої блюзнірств" книжки "Собраніє короткої науки о артикулах віри православно-католическої християнської". У грудні 1647 р. намісник київського митрополита Леонтій Шицик-Залеський офіційно підтвердив, що згадану книжку написав покійний митрополит Петро Могила, і її надруковано за його наказом 1645 р. у Києві, "а не в друкарні славетного пана Михайла Сльозки" 217. Звідси видно, що Сльозка встиг помиритися з адміністрацією київської митрополії. Цікаво, що митрополичий намісник промовчав про перевидання українського тексту "Собранія" в друкарні Арсенія Желиборського. Не виключена можливість, що Сльозка все ж передрукував польське видання "Собранія" (повторивши його вихідні дані) або ж продавав київське видання разом із своїми книжками 218. Так чи інакше, вже після внесення 8 січня 1648 р. до луцьких гродських актів заяви Шицика-Залеського про непричетність Сльозки до польського видання "Собранія", йому в лютому 1648 р. знову вручили позов до королівського суду за друкування і продаж цієї "блюзнірської" книжки 219. Подання позову невипадково збіглося з відкритим конфліктом братства зі Сльозкою, який у січні 1648 р. офіційно заявив про свою відмову від писемної угоди 1643 р. 220
214 ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, т. 59, с. 27-30. 215 ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, т. 267, с. 1496. 216 Першодрукар.., док. 127, с. 228. 217 Першодрукар.., док. 135, 136, с. 246-249. 218 Останню думку висловлює С.Голубєв (Голубев С. Киевский митрополит.., т.2, прил., с.479). 219 ЦДІАУЛ, ф. 9, оп. 1, т. 397, с. 2247-2248. 220 ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, т. 59, с. 28-29.
Друкар скаржився, що братство втручається в його стосунки з підмайстрами, намагається одного з них поставити на майстра 221. Все ж Сльозка закінчив у 1651 р. друкування розпочатого ще 1647 р. Анфологіона, і саме йому братство доручило оправу примірників цієї книжки 222. Незважаючи на змагання у видавничих справах з братством, Михайло Сльозка брав активну участь у його громадській діяльності 223. Про масштаби підприємства Сльозки можна мати уяву з того, що в 1647 р. для друкування Анфологіона він залучав 12 підмайстрів. Відомі імена деяких підмайстрів, які в різний час працювали в Сльозки. В 1639 р. він наймав складальника Івана Сеньковича і "друкарчика" Леневича (останній у 1644 р. продав примірник Тріоді 1649 р. священикові с. Пріся поблизу Любачева) 224. Підмайстром Сльозки в 1636 р. був палітурник з Кракова С. Райнекер. Серед тих, хто працював в палітурницькій майстерні Сльозки, були також Криштоф з Луцька, Матвій (Пухальський?), Василь Савула, Андрій Захар’ясевич (Захаркович), Василь, можливо, також Іван Залеський 225. 1643 року Сльозка навіть отримав королівський дозвіл приймати на працю "челядь палітурницького ремесла" 226. До 1644 р. у Сльозки працював словолитник Дмитро, близько 1647 р. складальник Матвій, згодом складальники Степан Половецький, Дем’ян Хом’янський 227. Друкарня містилася у власному будинку ("кам’яниця Сльозчанська ... на розі, біля Успенської церкви" 228). Відомо 38 книжок, надрукованих у друкарні Сльозки перед 1648 р., серед них 26 латинським шрифтом (вони незначні за розмірами і становлять бл. 15% обсягу друкованої продукції Сльозки цих років). Якщо Ян Шеліґа, який користувався перед Сльозкою титулом архиєпископського друкаря, охоче видавав публіцистичні твори проти православ’я, то останній таких книжок не друкував. Видаючи для заробітку панегірики католицьким шляхтичам і католицьку релігійну літературу, Сльозка залишався вірним православній церкві. Не випадково і серед його польськомовних видань були й такі, що славили активних діячів православ’я. 1639 р. він надрукував панегірик "Aurora na horyzoncie lwowskim...", присвячений православному львівському єпископові Єремії Тисаровському. Ухвалою від 16 листопада 1639 р. католицька консисторія визнала книжку шкідливою для папського престолу і наказала знищити тираж. На Сльозку наклали великий грошовий штраф, заборонивши на майбутнє видавати будь-що подібне 229.
221 Першодрукар, док. 137, с. 251. 222 ЦДІАУЛ, ф. 129, оп. 6. од. зб. 1, арк. 6. 223 Див.: Исаевич Я.Д. Типография Михайла Слезки и ее роль в межславянских культурных связях // Федоровские чтения. 1973, Москва 1976, с. 47; АЮЗР, ч. 1, т. 12, с. 572; Огієнко І. Історія.., с. 105. 224 Див. його запис на примірнику книжки, що надійшов після Другої світової війни з церкви с. Пріся до музею в м.Ланцуті (Польща). 225 Różycki E. Z dziejów.., s. 122. 226 Ibid, s. 183-184. 227 Różycki E. Nieznane szczegóły.., s. 293; Першодрукар.., док. 109, 137, c. 251, 180-181. 228 ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, од. зб. 77, c. 730. 229 Див.: Б-ка Чарторийських в Кракові, ркп. № 3964, с. 177; НБ у Варшаві, ркп. Akc. 1969, арк. 66; ЦДІАУЛ, ф. 197, оп. 2, од. 1275, арк. 103; Józefowicz T. Kronika miasta Lwowa od roku 1634 do 1690 obejmująca dzieje dawnej Rusi Czerwonej.., Lwów 1854, s. 37.
Свої погляди на фах друкаря Сльозка найповніше виклав у вміщених в Апостолі 1639 р. присвяті Петрові Могилі і передмові до читача. Згадуючи труднощі на своєму шляху, майстер цитує "Енеїду" Верґілія:
А ти не уступай злому, Але іди сміло напротив тому.
Мотивами гордощів друкаря за свою корисну для людей працю, відданості громадянському обов’язкові передмова Сльозки перегукується з післямовою Апостола 1574 р. Проте, на відміну від Івана Федорова, Сльозка підкреслює, що друкарство для нього є джерелом заробітку на хліб "з праці рук своїх". Дуже наполегливо він проводить думку про необхідність свободи видавничої діяльності. Потрібно багато різноманітних книжок, "їх типом видаючи, не єдина і другая десятериця типографій не ваковала(би)" 230. Монополізація друкарської справи однією або кількома друкарнями, на думку Сльозки, шкідлива. Адже не тільки в одному місті, а й в одному навіть будинку часто працюють "без зависті і один другому перешкоди" численні ремісники одного фаху. Звертаючись до Петра Могили, Сльозка вихваляє його за те, що той, мовляв, не перешкоджає працювати друкарям — не лише в інших містах, а й у самому Києві. Справді, за архимандритства Могили в Києві, крім лаврської, працювали друкарні Т. Вербицького і С. Соболя. Однак припинили вони діяльність у Києві, очевидно, під натиском того ж Могили, як тільки його позиції достатньо зміцніли. Очевидно, ставлення Петра Могили до приватних друкарень Сльозка зображав таким, яким бажав би його бачити. У передмовах Апостола 1639 р. є цитати з Платона, Цезаря, Ціцерона, Верґілія, Плутарха, Лукіана, згадано Муція Сцеволу, Улісса і Аякса, Апеллеса, Демосфена. Дві грецькі цитати видруковано зі спеціально виготовленого ксилографічного кліше. Можливо, в написанні передмов Апостола брав участь і тодішній компаньйон Сльозки Скольський: його виступи на судових засіданнях подібні за стилем і так само насичені цитатами з античних авторів. Втім, ремінісценції з античних літератур є і в передмовах книжок, які видав Сльозка вже після розриву зі Скольським 231. Деякі з передмов-присвят Сльозки — це панегірики, які написані за всіма правилами жанру і містять конкретні відомості про діяльність покровителів та друзів видавця.
230 Ваковати (з лат. vacare) — простоювати, мати перерву в праці, не діяти. 231 Коло літературно-наукових зацікавлень самого Михайла Сльозки було доволі широким. Після смерті в 1658 р. ієромонаха Самуїла Добрянського Сльозка придбав його бібліотеку (48 книг, зокрема словники, твори Езопа, Ціцерона, Петрарки, популярний в середовищі гуманістів посібник Альда Мануція з латинської стилістики, "Листи темних людей" Еразма Роттердамського, київське Євангеліє учительне, кутейнське видання "Гісторії о житії... Варлаама і Йоасафа і о наверненії індіян").
Сльозка дбав про найдосконалішу передачу тексту, використовував для редагування різні джерела, прагнув зробити зміст зрозумілим для читачів. Так, у Апостолі 1639 р. на полях подаються примітки, що їх видавець називає "проїзволниками" або "нотами". Значення їх Сльозка пояснює так: "На маргінес нікоториї ноти і проїзволники клалисьми не для того, аби в тексті зле могло бити, але аби ся тоєю нотою або проїзволником тамтоє, внутр тексту будучоє, об’яснило" 232. Отже, на полях подано пояснення до тексту, інколи стилістичні варіанти, синоніми. Щодо організації тексту, то він йшов за прикладом київських видавців "Бесід на послання" 1623 р. "А то.., послідуючи Бесідом києвским учинилисьмо, і глав надписи червониє і лічбу в них знайдуючихся стихов на боках" 233. Кириличні видання Сльозки були, як правило, добре оформлені. Дотримуючись традиційних уже для кириличного друкарства способів оздоблення, майстер не цурався й новинок 234. Більшість видань латинського шрифту виглядали скромніше. Виділяються серед них панегірик А.Б. Томецького 235 "Apollo togatus" з нагоди шлюбу Адама Ієроніма Сєнявського з Ельжбєтою Потоцькою, всі сторінки якого оточено широкою ошатною облямівкою з набірних прикрас, і курс філософії С.Гіркевича з мідеритним обрамленням титульної сторінки.
232 Росовецкая Т.Н. Апостол Ивана Федорова в старопечатных львовских редакциях 1639 и 1654 гг. // Федоровские чтения 1983, Москва 1987, с. 184. 233 Там само. 234 Запаско Я. Мистецтво.., с. 140-145. 235 А.Б.Томецький, який видав у Сльозки дві книжки, був видатним бібліофілом. Його бібліотека нараховувала багато творів західноєвропейських ренесансних авторів.
Частину тиражу своїх друків випускав у видавничій оправі. У примірниках, на яких є автографи видавця, палітурки однотипні: на лицевій стороні передньої обкладинки витиснуто назву книжки, середник з розп’яттям в овалі, вписаному в ромб, на нижній обкладинці — набірний орнамент паралельними рядами, оточеними рамкою. Низка інших примірників видань Сльозки мають оправи, які можна приписати тій самій майстерні. Як знавець різних галузей книговидання, Сльозка здійснював лише загальне керівництво підприємством, а більшість часу присвячував торговельним операціям, причому торгував, особливо на початку своєї діяльності, не тільки книжками, а й східними килимами, тканинами, вином тощо. Значним був масштаб його книгарських операцій; чотири роки після смерті друкаря на складі ще залишалося 1205 примірників книг кириличних шрифтів дев’яти назв і 2102 примірники (11 назв) книжок латинського шрифту. Друкарство і книгарство стали підставою заможності Сльозки, хоча він і не зміг досягти рівня найбагатших у Львові купців 236. Забажав заробити на виданні книжок і львівський православний єпископ Арсеній Желиборський. Він здобув непогану освіту і серед сучасників вважався ученою людиною 237. Львівську кафедру посів 1641 р., а вже наступного року розпочав видавничу діяльність, замовивши в друкарні Львівського братства перевидання "Повчання новопоставленому пресвітерові" і "Науки про тайни церковні". Коли 1643 р. Андрій Скольський пішов з братської друкарні, Желиборський запросив його обладнати друкарню при кафедральному Святоюрському соборі; дошки орнаменту для неї виконував майстер В.Ф.З. У травні 1645 р. вийшов з друку Требник "во Львові в типографии... Арсения Желиборского еп[иско]па львов[ского] при церк[ви] столеч[ной]... Георгиа", а через рік (20 травня 1646 р.) — передрук київського катехизму ("Зобраніє короткоє науки... для цвіченя людий молодих до друку поданоє") з позначкою "при церкві ...Георгіа друковал Андрей Скольский". У передмові Требника Желиборський писав про свій намір, "аби без прерваня з тоєї типографії моєї єдна по другой книги поважниї ... виходили". Однак виробничі можливості підприємства виявилися недостатніми для швидкого виконання накресленої програми, тому він одночасно з організацією власної друкарні замовив дві книжки Сльозці. Останній 1646 р. випустив Номоканон й Служебник на кошти Желиборського, в друкарні якого "под той же власне час роблена била іншая робота то єсть "Зобраніє короткоє..." 238. Деякі автори помилково приписували Желиборському те видання "Науки о седми тайнах церковних" 239, яке вийшло, як виявило вивчення друкарського матеріалу, ще 1618 р. у Вільнюсі. Хоча Скольський працював для православного єпископа Арсенія Желиборського й отримав королівський привілей на відкриття власної друкарні, під тиском конкурентів і католицького архиєпископа був змушений переїхати до Унівського монастиря. Туди ж перевезено і друкарню Арсенія Желиборського. І.Огієнко висловив припущення, що перша книжка в Уневі вийшла 1648 р. (датуючи так на підставі пасхалії Псалтир із збірки львівського Національного музею, в якому використано ті самі друкарські матеріали, що й у львівських виданнях Желиборського 1645-1646 рр. та унівських друках 1660-1690 рр. 240).
236 За оцінкою 1656 р., Сльозка мав нерухомості вартістю 30 тис. золотих (Срібний Ф. Студії над організацією Львівської Ставропігії // ЗНТШ, т. 111, 1912, с. 22). 237 Апостол, Львів 1654, передмова. 238 Требник, 1646, арк. 2 нн. 239 Петрушевич А.С. Хронологическая роспись церковных и мирских русско — славянских книг, напечатанных кирилловскими буквами в г. Львове c 1574 по 1800 г // Временник Института Ставропигийского, 1885, № 57; Свенціцкий И. Каталог книг церковно-славянскої печаті / Видавництво Церковного музею у Львові, Жовква 1908, №501. Також інша "Наука иереом", подібна до "Науки о тайнах", — видання віленське, а не львівське, як стверджують деякі дослідники (Горфункель А.Х. Каталог книг кирилловской печати 16-17 веков, Ленинград 1970, № 122). 240 Огієнко І. Початок друкарства в Уневі // ЗНТШ, 1926, т. 141-143, с. 141-143; Выдашенко М.Б. Книгопечатание в Уневе в XVII-XVIII вв. // Федоровские чтения 1973, Москва 1976, с. 73.
Цю гіпотезу повністю підтвердив примірник Псалтиря, виявлений нами у Торунській міській бібліотеці, в якому збереглася передмова Андрія Скольського, датована "во... обителі Уневской" 7 вересня 1648 р. Скольський писав: "Аз состарЂвшийся типограф.., всюду преслЂдован, гоним, обидим и изгоним, прибЂгох и прилЂпихся нинЂ с[вя]той обители сей", де взявся до обладнання "книготворной и пЂснопроизводной типографии". Книжку він вручив архимандритові унівському 241 "на прочая дЂлания моего и хитрости труды ... приуготовствуя". Те, що новозаснована друкарня названа також "піснопроізводною", може свідчити про намір видавати нотні Ірмолої. З цим, ймовірно, пов’язане переписання Ірмолоя для архимандрита Феодосія Сосновського 242. Однак 1651 р. Скольського заарештовано і піддано тортурам (його звинувачували в шпигунстві на користь козаків) 243, а єпископ Арсеній Желиборський був змушений надовго припинити видавничу діяльність. Натомість Скольський, повернувшись до Львова, намагався зайнятись улюбленою справою. 27 січня 1655 р. він уклав угоду з палітурником (і одночасно цеховим майстром-сідлярем) Семеном Федушкою про спільне надрукування Акафистів, до чого мали бути залучені підмайстри як Скольського, так і Федушки 244. Львівські Акафисти 1655 р. невідомі, натомість у 1660 р. ця книга вийшла в Унівській друкарні з благословення того ж Арсенія Желиборського, для якого вже раніше Скольський працював в Уневі 245. У передмовах своїх видань Арсеній Желиборський запевнював, що взявся до видання книжок лише для того, "абим ведле поволаня і повинності... єпископської услуговал і вигажал ближнім ..." Відкидаючи звинувачення в бажанні "для лакомства" мати прибуток з книговидання, Желиборський писав, що таке наговорюють ті, хто сам винен "в том.., в чом нас помовляєт" 246. Не називаючи на ім’я, львівський єпископ мав на увазі київського митрополита Петра Могилу, який обурювався тим, що видання Желиборського або були передруком київських (Катехизми, Номоканон, Служебник), або видавалися майже одночасно з однойменними київськими і шкодили їх продажеві (Требник) 247. Хоча і Могила, і Желиборський відкидали звинувачення в діях "ради прибитчества своєго", насправді в обох ієрархів серед інших мотивів видавничої діяльності було й прагнення забезпечити прибутковість підприємств. Не слід вважати, що Желиборський обстоював повну свободу підприємництва: він прагнув здобути максимальні переваги зі свого становища єпархіального архиєрея і з таких позицій виступав проти намагань митрополита Петра Могили централізувати церковне керівництво.
241 Архимандритом унівським і четвертинським був Феодосій Сосновський — див. його запис від 25 вересня 1647 р. на Требнику Петра Могили, прим. НБ у Варшаві (Cyr. 353, арк. 21-55) і переписаний при ньому в 1650 р. нотний Ірмологіон (НМЛ, ркп. F 58). 242 Мицько І. Святоуспенська лавра.., с. 75. 243 Щурат В. Вибрані праці.., с. 99; АЮЗР, ч. 1, т. 12, с. 444; ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, т. 62, арк. 942-943. 244 Różycki E. Z dziejów.., s. 109; Я. Запаско, Я. Ісаєвич. Пам’ятки.., ч. 1, с. 73, № 397. 245 Див нижче, с. 276. 246 Требник, Львів 1645, арк.6 нн.; Служебник, Львів 1646, арк. 3 нн. 247 Требник, Київ 1646, передмова; Голубев С. Киевский митрополит.., т. 2, с. 515.
Друкар Андрій Скольський, працюючи на єпископа Арсенія Желиборського, зберігав якусь частку самостійності. Як ми бачили, цей друкар часто змінював працедавців: у 1630-1633 та 1641-1643 рр. керував друкарнею братства, між 1635 і 1637 працював у волоського господаря, в 1638-1639 був помічником Сльозки, в 1645-1646 та 1648 рр. -друкарем Арсенія Желиборського. В перервах (а іноді й одночасно з роботою в інших друкарнях) Скольський намагався випускати власні видання. Повернувшись із Волощини, він оселився на Галицькому передмісті Львова у старшини Богоявленського братства Петра Черкавського і виготовив за матрицями, що були в нього, кириличний шрифт, а тоді разом із Черкавським звертався до бурмистрів А.Убальдіні (не пізніше 1638 р. — дати смерті Убальдіні) й Я.Шольца з проханням дозволити друкування 248. Пізніше можливо після смерті Петра Черкавського в 1645 р. — його дружина Марина дала в сумі 140 золотих своєму синові Григорію "на друкарню, яку влаштовував Скольський" 249. Ймовірно, сприяв видавничим планам Скольського парох Миколаївської церкви Симеон Симеонович, у якого друкар мешкав перед поїздкою до Волощини; Симеон підтвердив угоду Скольського зі Сльозкою в жовтні 1639 р., укладену за присутності Яцька Волошика та інших. Вважаємо за можливе ототожнити Симеона Симеоновича з микільським священиком Семеном Бараниковичем — знайомим львівських друкарів, причетним до їхніх справ. Спиридон Соболь залишав йому на збереження речі й книжки; разом із згадуваним Яцьком Волошиком (Волохом) і сином Петра Черкавського священиком Яковом (колишнім вчителем) Бараникович був серед свідків при угоді друкаря й палітурника Якова Черкавського, слуги волоського господаря Матея Басараба, з кам’янецьким міщанином греком Юрієм Константиновичем 250. Ймовірно, Бараникович, як і згадуваний диякон з Кам’янця Василь Якимович, підшуковував працівників для волоської державної друкарні. Працюючи протягом 1642-1643 рр. у друкарні братства, Скольський одночасно намагався видавати книжки за сприяння когось з духовенства. Незадоволені цим братчики відновили угоду з Михайлом Сльозкою. Один з її пунктів передбачав: "Спільно не шкодувати засобів, щоб викоренити незаконно осілого при Львові 251 з приватною друкарнею..." 252.
248 Першодрукар.., док. 109, с. 180. 249 Różycki E. Z dziejów.., s. 179. 250 ЦДІАУЛ, ф. 52, оп. 2, т. 401, арк. 2587; Першодрукар.., док. 125, 126, 132, с. 223, 225, 242, 273. У нашій книзі "Преемники первопечатника" Яків Черкаський, який у 1645 р. був учителем у школі Львівського Богоявленського братства, а пізніше став священиком, помилково ототожнений з палітурником з Кам’янця Яковом Черкавським, що брав участь у видавничих ініціативах Матея Басараба. Див.: Różycki E. Z dziejów.., s. 179. 251 Форма "при Львові", напевно, вжита не випадково: під містом розуміли обмежений мурами центр, а Скольський оселився у передмісті. 252 Першодрукар.., док. 117, с. 202.
Йшлося саме про друкарню Скольського: згодом Сльозка докоряв, що братство всупереч угоді не допомагало йому судитись з Андрієм Скольським. За останнього заступалося духовенство. "Зараз майже кожен дяк чи піп намагаються на свою приватну користь влаштувати друкарню", — з роздратуванням відзначали братчики і Сльозка в угоді від 29 червня 1643 р. 253. Але хто були ці дяки і попи, не сказано, ймовірно, учасники угоди не наважувалися назвати єпископа Арсенія Желиборського, котрого якісь невідомі з імен "попи та ієромонахи" 254 переконали відкрити друкарню, в якій почав працювати Скольський. Як видно з наступних подій, вже працюючи у єпископа Арсенія Желиборського, Скольський також займався друкарством за допомогою Петра Черкавського 255, ймовірно, зберіг також зв’язки з отцем Симеоном. Сльозка не міг прямо виступати проти такого впливового видавця, як єпископ Арсеній, який і самому Сльозці давав вигідні замовлення. Але ось Скольський випустив Азбуку (буквар), і Сльозка відразу ж подав скаргу до королівського надвірного суду за видання Азбуки і за те, що Скольський упродовж декількох років друкував й інші книжки, що їх раніше випускав Сльозка, порушуючи тим самим привілей про заборону протягом 20 років передруковувати видання останнього. Чому ж цих інших книжок не названо? Судячи з усього, Азбуку Сльозка зважився назвати тому, що це було власне видання Скольського і Черкавського. Ті ж книжки, що їх Скольський друкував для єпископа Желиборського, згадані в загальній формі, без вказівки на видавця. А проте саме Арсеній Желиборський у 1646 р. перевидав Требник, користуючись послугами Скольського як друкаря, хоч однойменна книга не пізніше 1645 р. вийшла у власній друкарні Сльозки. Згадаймо, що дещо раніше Петро Могила наклав анафему не на Желиборського як видавця передруків київських Номоканона й Служебника, а на Сльозку, який у цьому випадку був лише виконавцем замовлення Желиборського. І якщо сам київський митрополит Петро Могила не зміг змусити Сльозку відмовитися від праці для Желиборського, то тим більше Сльозка не мав змоги спонукати Скольського припинити друкування книжок для львівського єпископа. Наявність у Львові конкуруючих між собою друкарень давала підмайстрам можливість переходити від одного майстра до іншого. Хоча деякі підмайстри мали достатню кваліфікацію, щоб стати майстрами, в них не було коштів на відкриття власних підприємств. Так, підмайстрами залишилися "типограф" Степан Мокрянський 256 та "Іцко-друкар", який мешкав у 1648 р. на юридиці церкви св. Миколая 257. Ймовірно, він оселився на церковній юридиці з відома настоятеля Миколаївської церкви Семена Бараниковича і залучався до роботи в друкарні Скольського. Середина 40-х років була періодом найбільшого піднесення книговидання у Львові, де тоді на повну силу працювали друкарні Ставропігійського братства, єзуїтського колегіуму, єпископа Арсенія Желиборського, Михайла Сльозки. Проте вже на кінець десятиріччя спостерігається спад видавничої активності. Також у масштабах всієї України погіршуються умови для діяльності приватних друкарень. У третій чверті XVII ст. друкарня Михайла Сльозки залишалася єдиним на українських землях приватним видавничим підприємством.
Ви переглядаєте статтю (реферат): «Львівські приватні видавці й друкарі» з дисципліни «Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми»
